Виникнення та особливості розвитку філософії науки в ХІХ столітті

Розвиток науки в XIX столітті (тут можна згадати досягнення К. Вейєрштраса, Г. Кантора, Б. Рімана - в математиці, М. Фарадея, Дж. Максвелла, Г. Гельмгольца - у фізиці, Й. Берцеліуса і Д.

Ч. Дарвіна - в біології) і усвідомлення її ОСНОВНІ ідеї ПОЗИТИВІЗМУ

значущості для промисловості і суспільного добробуту в цілому зумовили виникнення позитивізму - філософської течії, головним предметом дослідження якої стало наукове знання. Позитивізм не тільки занурює філософію в наукову проблематику, він намагається і саму філософію розбудувати на основі критеріїв науковості, які характерні для природознавства.

Теоретичним джерелом

«першого» позитивізму є англійський емпіризм (Дж. Локка та Д. Юма) та Просвітництво, зокрема учення А. де Сен-Симона. Підводячи підсумки розвитку науки свого часу, А. Сен-Симон стверджував, що розум прагне обґрунтувати свої думки на спостережуваних фактах. Зважаючи на те, що природничі науки постають елементами загальної науки - філософії, яка внаслідок «позитивного» фундаменту своїх складових (фізики та астрономії) стала напівпозитивною, а досконало позитивною стане тоді, коли всі природничі науки стануть позитивними. Це здійсниться тоді, коли фізіологія і психологія будуть засновані на спостережуваних фактах. Суттєво, на думку А. де Сен-Симона, явищ, які не були б або астрономічними, або хімічними, або фізіологічними, або психологічними не існує. Разом з тим, варто пам’ятати, що в рамках своєї натурфілософії А. Сен-Симон намагався відшукати універсальні закони, що керують всіма явищами природи і суспільства, перенести прийоми природничих наук на суспільні явища.

Ідеї А. де Сен-Симона, у 30-рр. ХІХ століття плідно розвинув особистий секретар вченого О. Конт, який виступив ідеологом науки та засновником позитивізму.

В центрі уваги «першого» позитивізму стояли такі проблеми як:

> співвідношення науки і філософії;

> предмет і завдання філософії і науки (у зв'язку з кризою натурфілософії);

> дослідження індуктивно-логічних і психологічних процедур дослідного пізнання.

Загалом позитивізм претендував на звання принципово нової, «неметафізичної» (позитивної) філософії, що побудована за зразком природознавства. Це пов'язано з тим, що представники «першого» позитивізму були переконані, що у науці занадто багато споглядальних та спекулятивних (метафізичних) компонентів, відтак вона не достатньо наукова (досвідна).

У 40-ві роки XIX століття О. Конт виступив із критикою гегелівської метафізики (спекулятивної філософії) історичного процесу і сформулював завдання соціального пізнання. Він прагнув очистити соціальні уявлення від містицизму і релігійних догм і зробити вчення про суспільство - соціологію - (термін уперше увів О. Конт) такою ж «позитивною» наукою, як і природничо-наукові дисципліни - математика, механіка - з використанням «точних», математично-експериментальних методів і без усяких апріорних гіпотез. Обґрунтовуючи нову науку - соціологію - О. Конт прагнув чітко визначити її місце в людському пізнанні та пояснити її основні закони.

Для здійснення цього завдання, О. Конт пропонує власну класифікацію наук. Відкинувши беконівский принцип поділу наук відповідно до здібностей людського розуму, він стверджує, що цей принцип повинен витікати з вивчення самих предметів, що класифікуються, і визначатися дійсними, природними зв'язками, що існують між ними.

Реалізовуючи свої задуми відносно класифікації (ієрархії) наук, французький філософ виходив з того, що:

> по-перше, існують науки, що відносяться до зовнішнього світу, з одного боку, і, до людини - з іншого;

> по-друге, філософію природи (тобто сукупність наук про природу) варто розділити на дві галузі: неорганічну і органічну (відповідно до їх предметів вивчення);

> по-третє, природна філософія послідовно охоплює «три великі галузі знання» - астрономію, хімію і біологію.

Викладаючи свої роздуми про ієрархію наук, О. Конт, підкреслює, що ми, врешті-решт, «поступово приходимо до відкриття незмінної ієрархії... - однаково наукової і логічної - шести основних наук - математики (включаючи механіку), астрономії, фізики, хімії, біології і соціології».

Щоб полегшити вживання цієї ієрархічною формули, О. Конт запропонував її «стиснути», а саме згрупувати науки у вигляді трьох пар:

Герберт Спенсер

> початкова, математико-

астрономічна;

> проміжна, фізико-хімічна;

> кінцева, біолого-соціологічною.

Ввівши в свою ієрархію наук соціологію, О. Конт, як відомо, став засновником цієї науки, яка бурхливо розвивається в наші дні. Він був переконаний, що соціологія повинна мати свої власні методи, що не зводяться ні до яких інших.

В основі класифікації наук О. Конта лежить принцип руху від простого до складного, від абстрактного до конкретного, від стародавнього до нового. І хоча складніші науки ґрунтуються на менш складних, це не означає редукції вищих до нижчих. Суттєво, що у контівській класифікації відсутні такі науки, як логіка, оскільки на думку вченого вона є складовою частиною математики, і психологія, яка частково постає як фрагмент біології, частково - соціології.

В свою чергу, Г. Спенсер розвиваючи систему класифікації наук О. Конта виділяє:

> абстрактні (логіка і математика) науки - вивчають форми, у яких явища з'являються перед спостерігачем;

> абстрактно-конкретні (механіка, фізика, хімія) науки - вивчають самі явища в їх елементах і в цілому;

> конкретні науки (астрономія, геологія, біологія, психологія, соціологія і т.д.).

Принциповим досягнення позитивіської класифікації наук є ствердження глибокого внутрішнього зв'язку між усіма видами знань. Проте, її принциповим недоліком виступає статичний характер, недооцінка принципу розвитку. Крім того, позитивісти не уникнули фізикалізму, релятивізму, агностицизму, індетермінізму та деяких інших недоліків.

Створення загальної системи наук знадобилося О. Конту для викладу «позитивної філософії», того, що, як він вважав, є наукового в науках і відділення цього від метафізики і релігії.. Соціологія завершувала контівську систему, означаючи, за задумом вченого, настання позитивної стадії розвитку людського пізнання, перемогу над схоластикою і містицизмом минулого.

Перехід від метафізики до позитивного знання О. Конт обґрунтував аналізом різних етапів, що проходить людство у своєму прагненні пізнати світ, у своєму розумовому розвитку. На його погляд, «людський розум», у силу своєї природи, в кожному зі своїх досліджень, користується трьома методами мислення, характер яких істотно різний і навіть прямо протилежний - теологічним, метафізичним, позитивним. Отже, існують три історичні стадії розвитку знання і три загальних системи поглядів на світ (філософії). Цим стадіям розвитку людського інтелекту відповідають певні форми господарства, суспільного устрою, політики, мистецтва.

На теологічній стадії духовного розвитку (стародавність і раннє середньовіччя - до 1300 р.) людина прагне пояснити всі явища втручанням надприродних сил, які розуміються за аналогією з нею самою; богів, духів, душ, ангелів, героїв.

Метафізичне дослідження теж прагне досягти вичерпного абсолютного знання про світ, але тільки через посилання на різні вигадані першосутності і першопричини, що нібито ховаються за світом явищ, позаду всього того, що ми сприймаємо в досвіді Так, Фалес бачив першопричину у воді, Анаксимандр - алейроні, Геракліт - вогні, Платон - ідеї, Р. Декарт - субстанції, Г. Лейбніц - монаді, Г. Г егель - абсолютному дусі, матеріалісти - матерії і т. ін. Метафізична стадія (між 1300 - 1800 р.), на думку О. Конта,

характеризується руйнуванням колишніх вірувань і заміною авторитетів (Реформація, філософія Просвітництва, соціальні революції). Це сприяє тому, що думка здобуває велику широту і непомітно підходить до істинно наукової роботи. Докорінна помилка цього мислення в тому, що, як і теологічне мислення, воно прагне довідатися про абсолютні начала і причини усього.

На третій, позитивній стадії пізнання, стверджував О. Конт, людський розум визнає неможливість одержати абсолютне знання, відмовляється від дослідження походження і мети всесвіту і знання внутрішніх причин явищ для того, щоб зайнятися відкриттям їх законів, тобто незмінних відношень послідовності і подібності явищ (без аналізу питання про їх сутність і природу). Наука і її закони можуть відповідати тільки на питання «як», але не «чому», вважав О. Конт.

У гносеологічному плані це означає, що наука має обмежиться описом зовнішніх сторін об'єктів, їх явищ і відкинути споглядання як засіб одержання знань, а метафізику як вчення про сутність.

Науки мають спостерігати й описувати те, що відкривається в досвіді, формувати емпіричні закони. Ці закони сприяють опису фактів і мають значення тільки для явищ (феноменів). Ми не знаємо ні сутності, ні навіть дійсного способу виникнення жодного факту: ми знаємо тільки відношення послідовності чи подібності фактів один з одним, - стверджував Дж. Мілль. Але і це знання відносне, а не абсолютне, оскільки досвід не має ніяких остаточних меж, а може розширюватися безмежно.

Виникнення позитивізму було своєрідною реакцією на нездатність спекулятивної філософії (наприклад, німецького класичного ідеалізму) вирішити філософські проблеми, що висувалися розвитком наук. Впадаючи в іншу крайність, позитивізм зовсім відкинув теорію, споглядання як засіб одержання знань. Проблеми, поняття і положення колишньої філософії (про буття, сутність, причини і т.п.), що у силу їх високої абстрактності не можуть бути ні вирішені, ні перевірені за допомогою досвіду, позитивізм оголосив помилковими чи позбавленими сенсу.

Вихідна теза «позитивної філософії» О.

О. Конт писав - «ми вважаємо безумовно неприпустимим і безглуздим шукати так званих причин, як первинних, так і кінцевих»; Г. Спенсер - «наука не здатна проникнути в сутність, оскільки грутується на обмеженому досвіді індивіда». Будь-яке наукове поняття, за Г. Спенсером, суперечливе, а тому незбагненне. Визнання «непізнаванного» лежить у фундаменті релігії; на цьому підґрунті Г. Спенсер стверджував близькість науки і релігії.

Універсальним методом науки є спостереження, експеримент, індукція. Вчений має спостерігати й описувати те, що відкривається в досвіді, пояснення, з точки зору позитивізму - метафізичне заняття. Звідси та увага, яку позитивісти приділяли розробці індуктивної методології, прагненню виробити такий логічний апарат, що дозволяв би надійними способами виводити загальні твердження науки - закони - з одиничних тверджень про емпіричну дійсність. Дж. Мілль, стверджуючи, що наука - це система дискретних емпіричних узагальнень, прагнув розробити психологічне обґрунтування законів логіки.

Проблеми, твердження, поняття, що не можуть бути ні вирішені, ні перевірені за допомогою досвіду, позитивізм оголосив помилковими чи позбавленими сенсу. Дослідник може придумувати тільки такі гіпотези, вважав О. Конт, які за своєю природою допускали хоча б більш-менш віддалену, але завжди до очевидності неминучу емпіричну перевірку. Відтак, за своєю суттю позитивізм є емпіризм, у певних відношеннях доведений до крайніх логічних висновків: якщо будь-яке знання є емпіричним знанням в тій чи іншій формі, то ніяка спекуляція не може бути знанням.

Звідси - заперечення пізнавальної цінності традиційних філософських (метафізичних) досліджень і твердження, що завданням філософії є систематизація й узагальнення спеціально-наукового емпіричного знання і пошук універсального методу пізнання. Правда, у такому узагальненні О. Конт бачить і дещо специфічне, властиве тільки філософії - дослідження зв'язків і відношень між конкретними науками.

В середині ХІХ століття були закладені основні ідеї позитивістською напрямку у філософії. До них відносяться:

> повна елімінація традиційних філософських проблем, що принципово не можуть бути розв'язаннями через обмеженість людського розуму;

> пошук універсального методу одержання достовірного знання й універсальної мови науки;

> гносеологічний феноменалізм - зведення наукових знань до сукупності чуттєвих даних і повне усунення того, що «не спостерігається», з науки;

> методологічний емпіризм - прагнення вирішувати проблеми теоретичних знань виходячи з результатів їх дослідної перевірки;

> дескриптивізм - зведення усіх функцій науки до опису.

«Другий» позитивізм: основні ідеї та причини впливі серед природознавців

В другій половині XIX ст. «перший позитивізм» поступається місцем новій історичній формі позитивізму - емпіріокритицизму або махізму. Найбільш відомі його представники - Е. Мах, Р. Авенаріус та А. Пуанкаре.

Нові відкриття в науці підсилюють девальвацію механістичної картини світу, механіцизму як універсального підходу до всіх природних процесів і явищ. Значний внесок у цей процес вносить біологія, формулювання Ч. Дарвіним теорії еволюції біологічних систем, відповідно до якої, все різноманіття світу поступово розвинулося від спільного предка. Причиною такого розвитку є боротьба за існування і виживання найсильніших, найбільш пристосованих.

Криза теорії пізнання класичної філософії,

безпорадність концепції

дзеркального відображення дійсності, можливість

існування множини

теоретичних моделей, що відносяться до однієї й тієї ж області явищ, їх швидка зміна в кінці XIX століття дала підґрунтя махістам стверджувати, що філософія має перетворитися в

діяльність, яка лише аналізує особливості наукового

пізнання.

Філософи, що представляють цей напрямок у позитивізмі, прагнули «очистити» природничо-наукове знання від «залишків» споглядальних міркувань, підсилити гносеологічний феноменалізм і методологічний емпіризм. Їх увага була зосереджена на аналізі відчуттів, чуттєвого досвіду як такого. Продовжуючи традиції «першого» позитивізму, вони стверджували, ідеал «чисто описової» науки і відкидали пояснювальну її частину, вважаючи її метафізичною.

«Єдино існуючим» визнавався лише досвід як сукупність усього, що «спостерігається безпосередньо». Те, що «спостерігається безпосередньо» махісти називали «елементами світу», нібито нейтральними щодо матерії і свідомості. Вони прагнули звести зміст наукових понять до якогось «безперечного первинного» матеріалу знання, а поняття, у відношенні яких така редукція виявляється неможливою, відкинути як «порожні фікції».

«Предметом фізики є аналіз відчуттів», - писав Е. Мах. Теоретичні поняття, закони, формули - позбавлені об'єктивного змісту, вони виконують тільки роль знака для позначення сукупності чуттєвих даних.

Об'єкт науки, з погляду емпіріокритиків, це не речі, а «усталені групи відчуттів» та відношення, що виникають між ними. Для їх виразу математика створює свою символічну мову. Наукові поняття, формули і закони - продукти розуму суб'єкта, що пізнає, наприклад, атом, молекула - символи для ощадливого опису відчуттів. При цьому вони відкидали поняття причинності, необхідності, субстанції і т.п., ґрунтуючись на феноменологічному принципі визначення понять через дані, що спостерігаються, тобто виключали «темні» проблеми гносеологічного статусу відчуттів як «поза-граничні» для методології, прагнули до мінімізації теоретичних засобів (принцип «економії мислення»). Близькі до поглядів Е. Маха погляди П. Дюема, А. Пуанкаре, Дж. Оствальда й ін. П. Дюгем, наприклад, писав, що мета теорії - тільки опис - логічна систематизація і класифікація великого числа експериментальних законів.

Вплив махізму став більш відчутним наприкінці XIX ст., коли нові відкриття у фізиці підсилили кризу механістичної картини світу і зажадали перегляду основ наукового знання.

«По суті, - писав М. Планк, - це своєрідна реакція на ті сміливі очікування, що пов'язувалися декілька десятиліть тому зі спеціальним механістичним поглядом на природу...

В основі науки лежать такі засновки, які варто розуміти як конвенції (угоди), за допомогою яких учені вибирають конкретний теоретичний опис фізичних явищ серед ряду різних однаково можливих описів.

Анрі Пуанкаре

Філософським залишком неминучого протверезіння і був позитивізм Маха». В умовах зламу фізичних понять і краху метафізичних і механістичних уявлень про світ і пізнання натуралістам-емпірикам філософські міркування Е. Маха й Р. Авенаріуса здавалися придатною формою вирішення труднощів, що виникли у фізиці. Американський історик науки Д. Холтон, зокрема, пише, що філософські ідеї Е. Маха настільки ввійшли в інтелектуальний побут 1890-1910 рр., що А. Ейнштейн був цілком правий, коли багато пізніше заявляв, що навіть супротивники Е. Маха не підозрювали, наскільки вони самі пройняті його ідеями, «всмоктавши їх з молоком матері».

З ряду гносеологічних питань до емпіріокритицизму примикав і відомий французький математик і А. Пуанкаре. У книзі «Цінність науки» він сформулював відоме положення про те, що прогрес в науці наражає на небезпеку найстійкіші принципи - навіть ті, що вважалися основними. Виявляється, констатує він, що швидкість світла не залежить від швидкості джерела світла; через цей факт підпадає під загрозу третій закон І. Ньютона, в той час як геометрія Евкліда не є єдино можливою геометричною системою. У підсумку - криза математичної фізики на рубежі ХІХ-ХХ ст.

Це дало підґрунтя А. Пуанкаре стверджувати, що закони природи варто розуміти як конвенції, тобто умовно прийняті положення. Саме це поняття закону як умовно прийнятого положення, конвенції, стало провідним поняттям гносеологічної концепції А. Пуанкаре, яка одержала назву «конвенціоналізм». «Ці конвенції є витворами вільної діяльності нашого духу, що у даній області не знає ніяких перешкод. Отут він може стверджувати, тому що він же і наказує...». Прихильники філософії махізму поширили конвенціоналізм зі сфери математики і логіки на

всю науку.

«Наївний» емпіризм «першого» позитивізму в кінці XIX століття трансформувався в «методологічний», «радикальний» емпіризм «другого» позитивізму, і позитивізм став «філософією чистого досвіду». На відміну від першого позитивізму емпіріокритицизм зводив філософію до психології пізнання, стверджував, що корінні філософські питання не можуть бути розв'язаними через слабість і обмеженість людського розуму. Якщо О. Конт вважав, що філософія є особливою наукою, то Р. Авенаріус вже заявляв, що філософія «не є наукою у власному сенсі цього слова», вона «наукове мислення».