Тема 2. Філософські виміри сучасної науки: загальна характеристика

Визначення науки.

Наука - це особлива сфера людської діяльності, яка спрямована на виробництво і теоретичну систематизацію найбільш об'єктивних і життєво важливих знань людини щодо дійсності.

Розвиток науки та науково-технічний прогрес відіграють все більш вагому і вирішальну роль у житті сучасного суспільства. З цієї причини в наш час постійно зростає інтерес дослідників до всіх чинників планування, розбудови, розвитку, а також історії науки.

На межі тисячоліть неможливо сприймати науку поза її зв'язками з суспільством, без врахування її соціальних характеристик і функцій.

Всебічне дослідження науки, закономірностей її функціонування і розвитку постає зараз в сучасному українському суспільстві одним з найбільш важливих і актуальних завдань, що має не тільки теоретичне, але й безпосередньо практичне значення. Адже давно стало зрозуміло, що на початку XXI ст. могутність будь-якої держави визначається не тільки і не стільки її економічним потенціалом, скільки рівнем розвитку науки.

Слід зауважити також, що знання законів функціонування і розвитку науки дозволяє удосконалювати практику наукової діяльності, планування та організацію науково-дослідної роботи, а також підвищувати ефективність і практичну значимість усієї наукової роботи, піднімати якість підготовки наукових кадрів у вищих навчальних закладах.

Є всі підстави стверджувати, що специфічною рисою сучасного етапу еволюції науки є проективно-конструктивний, програмуючий характер науково-теоретичної свідомості по відношенню до практичної діяльності людини. Цей феномен сучасного життя часто позначають відомим висловом про "перетворення науки у безпосередньо продуктивну силу" суспільства, що інтерпретується як необхідна основа сучасної науково-технічної революції.

Проте така особлива роль науки для розвитку суспільств чинною тільки лише починаючи з другої половини XX ст.

ж періоди свого розвитку наука відігравала менш значну роль у реаліях суспільного життя.

Іншими словами, весь хід розвитку науки зумовив її перетворення з асоціацій окремих дослідників, що були мало пов'язаними між собою, а також з виробництвом, у ретельно структуровані великі колективи дослідників, органічно поєднаних системою сучасних комунікацій з освітніми закладами (технічними і класичними університетами) і виробництвом. Тобто з'являється принципово новий тип об'єднання, який в сучасному наукознавстві прийнято позначати словом "технополіс".

Сучасний поділ наук є відображенням багатовікової історії розвитку наукового пізнання і традиції його філософського осмислення. Починаючи з часів становлення європейської науки сучасного типу (тобто з початку XVII ст.), як серед науковців, так і в середовищі філософів, час від часу з'являлись міркування про типологічну неоднорідність сучасних їм наукових знань.

Тому в загальній історії науки, як і в історії філософії, ми можемо знайти досить багато спроб розділити науку на притаманні їй напрямки і галузі, а також логічно обгрунтувати доцільність такого поділу.

Проте найбільш очевидний і прийнятний поділ наук був насамперед пов'язаний з епістемологічним доробком філософії неокантіанства в другій половині XIX ст. Такий поділ наук є чинним і досі.

Саме в неокантіанській філософській школі вперше з'явилась і була детально обгрунтована думка про необхідність поділу науки на два основні напрямки. Неокантіанці перші поділяли всі галузі наукового знання на природознавчі і гуманітарні науки (природознавче і гуманітарне знання).

Сучасний поділ наук. Дещо пізніше, вже у XX ст. такий поділ було ще деталізовано: було обгрунтовано появу напрямку технічних наук. Тому сучасний поділ має наступний вигляд: природознавчі, гуманітарні і технічні науки.

Крім того, сучасне наукознавство передбачає, що в науці існує також наступний поділ: в ній є фундаментальні і прикладні дослідження.

Структура науки і наукової діяльності як багатовимірного цілого визначається рядом співвідношень між різними компонентами цього цілого.

Таким є. перш за все, співвідношення між прикладними науковими дослідженнями, завданням яких є розкриття шляхів практичного,

5^. ьно-виробничого використання науки, і фундаментальними Новими дослідженнями, спрямованими за своєю природою на збагачення наших знань про процес і закономірності об'єктивного світу.

Співвідношення між ними є досить складним. В межах одного і того ж наукового дослідження, яке складається, наприклад, з кількох серій експериментів, фундаментальний аспект може чергуватися з прикладним. Так, одна серія наукових дослідів відкриває якусь закономірність, наступна серія наукових дослідів ставиться вже з метою прикладного використання цієї закономірності Підвищуючи рівень розвитку науки, фундаментальні наукові дослідження підвищують ймовірність того, що наука зможе відповідати не тільки наявним, але також і перспективним суспільним потребам. При тому, що ці потреби весь час зростають.

Відправним пунктом фундаментальних досліджень також може бути рівень розвитку даної дослідницької галузі науки або наукової дисципліни, які включають завжди сукупність відкритих, невирішених проблем, або ж актуальна суспільна потреба. За характером методів, які використовуються, фундаментальні наукові дослідження можуть бути як теоретичними, так і експериментальними.

В прикладних наукових дослідженнях теорія також повинна займати значне місце, але це завжди повинна бути тільки теорія, яка специфічно орієнтована на досягнення конкретної практичної мети. Такого роду теорія може виникнути і в межах фундаментальних наукових досліджень, які самі в якійсь мірі є випереджаючими порівняно з прикладними науковими дослідженнями.

Щоб уточнити цю міру, говорять про "чисті" наукові дослідження, які стосуються на даному етапі тільки лише пізнавальної мети, і про "цілеспрямовані" наукові дослідження, які в певній перспективі ведуть до досягнення перетворювальних цілей, хоч ця перспектива не стала в наш час настільки близька, щоб ми могли говорити про цілеспрямовані наукові дослідження у більш вузькому значенні, тобто прикладні наукові дослідження.

Чим ближчою в часі і більш конкретною є перетворювальна мета, яка стоїть перед якимсь фундаментальним науковим дослідженням, тим воно ближче знаходиться за своїм характером до прикладного наукового дослідження. Звідси і випливає деяка нестійкість, певна розмитість меж між обома цими категоріями наукових досліджень.

Для фундаментальних наукових досліджень в значній мірі характерна непередбачуваність результатів. Хоч, разом з тим, слід підкреслити, що цим не вичерпуються їх особливості порівняно з іншими науковими дослідженнями.

Зауважимо, що в багатьох випадках неможливо також заздалегідь встановити галузь використання результатів фундаментальних наукових

досліджень. В той же самий час прикладне наукове дослідження початку орієнтоване саме на певне використання.

Часто досить дискусійним з точки зору наукової політики, планування і управління розвитком науки виявляється питання про можливості заздалегідь визначити якщо не всю потенційну сферу використання, то хоча б мету фундаментальних наукових досліджень. Багато науковців ставиться до визначення цієї мети різко негативно, вважаючи, що відкриття абсолютно неможливо планувати.

Визначення філософії науки.

Філософія науки - це дисципліна, предметом якої є дослідження науки як особливої форми духовної діяльності суспільства. Вона вивчає сутність і структуру наукового знання, функціонування науки в суспільстві, специфіку і зв'язок її з іншими видами духовної діяльності.

Філософія науки має багатовікову історію, її генеза невід'ємна від генези філософії. До складу філософського знання завщди входило те, що називається наукознавством, тобто вчення про структуру, функції, цілі, методи дослідження і визначення достовірного наукового знання.

Хоча наука досить давно вже перетворилася на один з традиційних суспільних інститутів (а у звичному для нас вигляді вона існує з початку XVII ст.), осмислена потреба в наукознавстві стала усвідомлюватися лише в повоєнні роки. Саме ж наукознавство як особлива інтегративна дисципліна сформувалося тільки в 60 - 70 рр.

Саме в 60 - 70 рр. XX ст. поступово ставало все більш очевидним (насамперед у таких країнах як Сполучені Штати Америки, Франція, Англія, Німеччина), що наукові досягнення можуть суттєвим чином впливати на економічний і військовий потенціал цих і інших країн, подекуди серйозно змінюючи баланс сил у міждержавних військово- політичних відносинах.

Аналіз наукознавства. Аналіз процесів виникнення наукознавства дозволяє визнати справедливість висновку про суттєву зумовленість її фундації повоєнною гонкою озброєнь.

Справа полягає в тому, що ще у роки Другої світової війни керівники американської держави мали можливість переконатись, що не існує прямої залежності між рівнем фінансування прикладних наукових досліджень та їх ефективністю - мова йде про спроби пришвидшити темпи робіт над створенням атомної зброї. Отже саме в цей час американські науковці, порівнюючи результати роботи над атомною зброєю в Сполучених Штатах Америки, Німеччині і Радянському Союзі, намагалися знайти відповіді на питання: чи можливо планувати розвиток науки (зокрема наукові відкриття)? Де межі державного впливу в науці? На яких засадах повинен бути організованим науково-дослідний колектив?

пошуків відповідей на ці надзвичайно актуальні питання було ряд грунтовних соціологічних досліджень в системі вищих освітніх закладів. Осмислення отриманих результатів соціологічних досліджень стало одним з чинників появи наукознавства.

Наука і наукове пізнання є сьогодні предметом комплексного міждисциплінарного дослідження, що має своєю метою удосконалення організації і підвищення ефективності наукової діяльності. Наука зараз інтенсивно досліджується за допомогою різних дисциплін - філософії, соціології, психології, економіки тощо.

Кожна з них проводить дослідження, виходячи з власної позиції. Тому не є дивним, що найменш розробленим виявився інтегративний аспект - проблема взаємозв'язку різних форм аналізу наукового пізнання. Дослідження цієї проблеми є досить важливим для сучасного суспільства.

Відомо, що термін «наукознавство» може застосовуватися як у вузькому, так і у широкому значенні цього слова. У першому своєму значенні воно співпадає змістовно з філософією науки. Тому філософія науки досить часто ототожнюється з наукознавством.

У другому своєму значенні «наукознавство» постає інтегративною системою сучасного міждисциплінарного знання, охоплюючи власне філософію науки, соціологію науки і пізнання, менеджмент науки, психологію науки, етику науки, загальну історію науки та деякі інші службові дисципліни.

Надалі, щоб не виникало плутанини, ми у тексті даного посібника будемо використовувати термін «наукознавство» у широкому значенні цього слова, що відповідає змісту складного поняття «сучасне загальне наукознавство».

Тому можна погодитись з думкою, що сучасне наукознавство має дещо специфічний характер. Його предметом є наука, а задачами - виявлення специфіки наукового пізнання та особливостей розвитку науки, з'ясування організаційних принципів побудови наукових колективів, визначення соціокультурних і психологічних чинників, що визначають форму і зміст наукових знань.

Вважається, що саме філософія утворила необхідний фундамент сучасного наукознавства. Адже протягом багатьох віків саме філософи досліджували і осмислювали специфіку пізнавальних процесів, а пізніше, в Новий час - науки і наукового пізнання.

На формування загального наукознавства насамперед вплинули такі філософські дисципліни як логіка і гносеологія. Проте слід підкреслити, що важливу роль в наукознавстві відігравала одна з провідних філософських дисциплін -філософія науки.

Види наукових досліджень.

Розвиток сфери фундаментальних наукових досліджень проходить

в безперервній взаємодії з сферою прикладних наукових дос.' Прикладні наукові дослідження як роботи, які виконуються відповідності з програмою, що переслідує досягнення конкретної і заздалегідь визначеної практичної мети, покликані служити базою для дослідно-конструкторських розробок. Останні обгрунтовано виділяються в особливий вид наукової або науково-виробничої діяльності.

В своїй сукупності фундаментальні наукові дослідження, прикладні

і виробничі дослідження і розробки в науці утворюють досить складну,

динамічну систему.

Життєздатність всієї цієї системи наукових досліджень визначається збалансованістю її компонентів, а також наскільки ця збалансованість забезпечується структурою перерахованих типів наукових досліджень, яка склалася історично.

На різних етапах структура комплексу фундаментальних, прикладних і виробничих наукових досліджень визначається перевагою тих чи інших наук, висуванням на перший план тих чи інших груп дисциплін. Іноді на першому плані будуть фундаментальні наукові дослідження; іноді ж, паралельно, як фундаментальні, так і прикладні.

Програми прикладних наукових досліджень у сучасних науково- дослідних центрах все більше набувають довгостроковості, яка раніше була характерна тільки для фундаментальних програм наукових досліджень. Замовлення на виконання прикладних програм все частіше розподіляються серед традиційних центрів фундаментальної науки - академій, коледжів, університетів. І навпаки, промислові лабораторії і інститути прикладного профілю все частіше потребують проведення фундаментальних наукових досліджень.

Кожний з компонентів вищевказаного комплексу характеризується певною структурованістю. В галузі фундаментальних наук ця структурованість визначається розвитком наукової думки від потреби, яка виникла, детермінованої конкретними умовами розвитку науки або суспільства загалом, через гіпотезу і теоретичну розробку до експериментальної фази.

Експериментальна перевірка гіпотези в типовому випадку може служити перехідною фазою до подальших наукових досліджень, які здійснюються за допомогою лабораторних, лабораторно-промислових і напівзаводських експериментальних установок, тобто до прикладних досліджень, в свою чергу орієнтованих на передачу результатів в сферу дослідно-конструкторських розробок.

Специфіка і структура наукової діяльності, які розглядаються в плані виділення фундаментального і прикладного аспектів, грунтуються на їх взаємопроникненні і об’єднанні в динамічний комплекс, в межах якого прогрес фундаментальних наукових досліджень стимулює зусилля

5Г..'ННЯ нової техніки і технології. Ці зусилля ведуть до підйому на іл рівень виробництва; в свою чергу, підйом виробництва створює більш сприятливі умови для розвитку фундаментальних досліджень і науки в цілому.

Форми і типи наукової діяльності, взагалі структурні осередки науки взаємозв'язані безчисленими переходами, залежностями і проміжними утвореннями.

В змістовному плані загальною основою для цих процесів є взаємопроникнення і інтеграція наукового знання.

Через відсутність загальноприйнятого і однозначного визначення поняття «міждисциплінарні наукові дослідження» багато праць з цієї теми виходять з інтуїтивного уявлення про їх суть.

В певному значенні цього слова практично будь-яке дослідження містить в собі момент міждисциплінарності, оскільки наука - це єдине ціле, і кожна така галузь багатьма зв'язками поєднана з іншими. У вузькому і більш поширеному значенні до міждисциплінарних досліджень відносять ті, з них які виконуються на межі двох чи більше існуючих дисциплін.

Інколи також розрізняють міждисциплінарні і багатодисциплінарні наукові дослідження, відносячи до останніх ті дослідження, в яких окремі галузеві компоненти не сплавилися в нову єдину галузь вивчення, але об'єднуються лише сферою свого використання.

В результаті прогресу науки і зміцнення інтегративних тенденцій все зростаючу роль набуває процес виникнення міждисциплінарних дослідницьких галузей за типом зближення раніше взаємонезалежних дисциплін.

В межах міждисциплінарних наукових досліджень в деяких класифікаціях розрізняють також «мультидисциплінарні» і «плюродисцитінарні» наукові дослідження. До «мультидисциплінарних» наукових досліджень відносять наукові дослідження, які не мають в даному контексті внутрішніх зв'язків між собою. До «плюродисцитінарних» же наукових досліджень відносять такі наукові дослідження, які паралельно проводяться в межах одного центру, до того ж в галузі близьких одна до одної наук.

Загального наукознавства міждисциплінарні наукові дослідження представляють значний інтерес як в теоретичному плані, так і в практичному. Це пов'язано з тим, що вони виступають в якості нестандартного об'єкту, який дозволяє відкрити нові тенденції і закономірності розвитку науки.

В практичному плані міждисциплінарні наукові дослідження представляють значний інтерес, оскільки управління

міждисциплінарними науковими дослідженнями в дуже багатьох

відношеннях повинно відрізнятись від управління монодисциплінарною науково-дослідницькою роботою В міждисциплінарного наукового дослідження постає завдання налагодження контактів між представниками різних наукових спеціальностей, а також використання "багатомірного" планування наукових досліджень з використанням, наприклад, методів факторного аналізу.

Проведення міждисциплінарних наукових досліджень потрібне для вирішення багатьох важливих задач сучасності, включаючи планування розвитку міст, промислових підприємств, охорону природи, організацію правильного природовикористання, освоєння ресурсів, підвищення рівня громадської охорони здоров'я.

Постійно зростаюча міждисциплінарність дослідницьких галузей по всій сукупності сучасної науки сприяє в той же час зближенню фундаментальних і прикладних наукових досліджень. Міждисциплінарні наукові дослідження входять в наш час як невід'ємний компонент в загальну систему наукових досліджень і розробок.

Зростаюча міждисциплінарність науки ставить нові вимоги до організації і планування наукових досліджень. Все більшу роль відіграють міждисциплінарні центри науки, як постійні, так і тимчасові або періодичні.

Нові вимоги виникають і в галузі підготовки кадрів: все більше уваги, в особливості в контексті проблем перспективного планування науки, приділяється навчанню спеціалістів з міждисциплінарних галузей.

Сцієнтизм і антисцієнтизм.

Сцієнтизм - слово, яке походить з латини, від поняття «8іспііа» і означає «знання» або «наука». Сцієнтизмом зараз прийнято називати певний тип світогляду, який був надзвичайно популярним в багатьох країнах у XIX - XX ст.

Сцієнтизм є прикладом такої світоглядної позиції, в основі якої лежить уявлення про наукове знання як найвищу культурну і соціальну цінність. На думку прибічників такої позиції, саме наукове знання або наука в цілому надають достатні умови для успішної орієнтації людини у світі.

Більш того, наука сприймається прихильниками сцієнтизму як свого роду панацея для подолання всіх перешкод, які стоять на шляху існування людини (як індивіда, так і соціальної групи), для вирішення практично всіх можливих життєвих її проблем. Слід особливо підкреслити, що сцієнтизм насамперед заслуговує критики за своє намагання приписати науці вирішення проблем, які принципово не властиві для неї.

Поширення такого світогляду серед різних верств населення

появу надмірних суспільних очікувань від науки. Від вчених очікувати таких досягнень, які вони взагалі не можуть виконати.

Результатом такого неадекватного сприйняття науки і вчених стає виникнення та поширення в суспільній свідомості антисцієнтистських концепцій. Наслідком є також надмірна і несправедлива критика науки.

Проте потрібно відмітити, що ідеалом для сцієнтизму постає не будь-яке наукове знання, а насамперед результати і методи природничих наук (а також частково і математики). Як помітне явище суспільного життя концепції сцієнтизму виникають в другій половині XIX ст.

Сцієнтизм завжди намагається інтерпретувати науку як зразок усього і будь-якого можливого суспільного розвитку, як універсальний і абсолютний еталон для всього культурного поступу людства.

Сцієнтизм у своєму існуванні мав декілька етапів розвитку. Типовим прикладом сучасного етапу існування сцієнтизму слід визнати теорії, що виникли як результат суспільного осмислення концепцій неопозитивізму і були пов'язані з надмірними соціальними очікуваннями від науки (природознавства, математики).

Антисцієнтизм виникає в свій час як відповідна суспільна реакція на виникнення, поширення та еволюцію сцієнтизму в останній третині XIX ст. Концептуально ця світоглядна позиція полягає у виникненні і поширенні ідей щодо принципової обмеженості когнітивних і соціальних можливостей науки.

Найбільш послідовні форми антисцієнтизму інтерпретують науку як силу, що взагалі постає несумісною з традиційними культурними цінностями суспільства та принципово ворожою щодо справжньої сутності людини.

Сучасна наука - явище надзвичайно складне і багатогранне. В сучасному суспільному житті вона виконує ряд важливих функцій, частину з яких буде розглянуто нижче.

Проте прийнято вважати, що безпосереднім і найбільш важливим завданням науки є опис, систематизація, пояснення і передбачення важливих для людства процесів і явищ дійсності, а також теоретичне відображення її. Тому науку в першу чергу визначають як систему знань.

Наукове знання є результатом тривалої діяльності великих спеціалізованих груп людей. Ці люди поєднані у колективи з ретельним і детальним розподілом обов'язків.

Здобуття знань постає для людей науки сферою їх основної трудової діяльності, їх професією, а власна праця потребує надзвичайно високої кваліфікації.

Тому можна стверджувати, що наука - це не тільки система знань, але й сфера спеціалізованої діяльності, що спрямована на здобуття і

систематизацію знань. Іншими словами, наука також пізнавальної діяльності.

Проте і це ще не все. Науковці з дослідних центрів, викладачі університетів, допоміжний персонал лабораторій тощо - їх існування потрібне суспільству в цілому. Людство саме через діяльність цих висококваліфікованих професіоналів отримує найважливішу інформацію, яка часто постає життєво важливою для його власного існування.

Наука як спеціалізована частина суспільства постає загальним суб'єктом пізнання, але залишаючись частиною суспільства, з необхідністю виконує ряд важливих суспільних функцій. Тому науку визначають також як важливий суспільний інститут.

Таким чином, наука постає одночасно системою знань, суспільним інститутом і особливою формою пізнавальної діяльності.

Сучасна наука у своєму існуванні, особливо на початку XXI ст., органічно поєднується з освітніми процесами. Дійсно, за чинною фундаментальною європейською традицією, яка походить ще з доби середньовіччя, наукові дослідження вважаються нерозривно пов'язаними з процесами університетської освіти.

Проте зауважимо, що університет як навчальний заклад вищого типу постає набагато старшим за новоєвропейську, тобто сучасну науку. Дійсно, якщо наука звичного для нас сучасного типу з'являється лише на початку XVII ст., то перші європейські університети утворюються починаючи з X ст..

Фахівці з наукознавства на основі ряду соціологічних досліджень, які проводились у відомих наукових центрах різних країн Європи, а також у СІЛА в 60 - 80 рр. XX ст., стверджують, що найбільш продуктивною і оптимальною слід вважати схему, коли науково-дослідні роботи органічно поєднуються з викладанням фундаментальних знань студентам у вищих навчальних закладах різного типу.

Організація технополісів. Хоча саме в ці десятиліття великі фірми у США та країнах Західної Європи почали створення власних (приватних) наукових центрів для вирішення конкретних науково-прикладних задач, набагато продуктивнішими виявилися установи типу технополісів. Прикладом цього є «Сілікон Веллі», що знаходиться в штаті Каліфорнія, в Сполучених Штатах Америки.

Саме такого типу утворення, де традиційна подвійна схема «наукові дослідження - вища освіта» була доповнена третім компонентом - «сучасне виробництво», отримало назву технополіса (наука+вища освіта+виробництво). Саме це було визнано зразковим у організаційному плані.

Пізніше такі технополіси були утворені в інших регіонах Сполучених Штатів Америки, наприклад в районі Бостона, у

'.нцькому трикутнику» Північної Кароліни (Ролі -Дарем-Чапел- в Техасі (Остін - Сан-Антоніо), а також в інших регіонах

розвинених країн: у Франції (Софіополіс -підлягає муніципалітету Ніцци), в Японії (Цукуба), в Німеччині (околиці Штутгарта) та інших країнах.

Пізніше, аналізуючи досвід організації перших американських і європейських технополісів, японські фахівці з наукового менеджменту дійшли до висновку, що неодмінними умовами для утворення технополісу слід визнати наступні: це місто з населенням не менше за 200 тис. мешканців з розвинутою системою транспортних (аеропорт, залізниця, автошляхи) та інших комунікацій і резервом працездатного населення середньої і високої кваліфікації, наявність вищих навчальних закладів, декілька галузей розвинутої сучасної промисловості.

Були спроби побудови технополісів за зразком Сполучених Штатів Америки і в Радянському Союзі. Насамперед слід згадати найбільш відомі серед них Новосибірський (Академмістечко) і Харківський (П'ятихатки) наукові центри.

Зовні організація цих центрів відбувалася за зразком відомих західних технополісів. Наприклад у Харкові, одному з найбільших промислових і транспортних центрів Радянського Союзу, існувала розвинута мережа вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ Академії Наук. На околиці міста були побудовані спеціалізований науково-дослідний центр і фізико-технічний факультет університету,

житловий масив.

Трохи іншою була ситуація в Новосибірську. На відміну від Харкова з його величезним науковим і промисловим потенціалом, тут все створювалося фактично "на порожньому місці". Приблизно за ЗО км. від міста в лісових хащах була обрана місцевість з назвою Вовчий Лог, де були побудовані наукові установи, Новосибірський університет, відповідні комунікації і досить великий житловий масив. Системою спеціальних пільг та адміністративними заходами були залучені до цього центру фахівці з усієї країни.

Однак на заваді стали особливості радянської господарської і адміністративної системи. Поділ науки на вузівську (університети і інститути) і академічну (інститути АН УРСР і СРСР), жорстка система підпорядкування промислових і транспортних підприємств багато чисельним адміністративним установам, ідеологічний контроль всіх сторін життя, а також відсутність нормального наукового співтовариства - все це не дозволило повторити успіх розвинутих країн.

Теоретико-методологічні витоки філософії науки.

Значними досягненнями в історії філософії науки можна вважати концепцію діалектичного і аподидактичного знання Арістотеля, яка передбачила і започаткувала багато положень сучасного науково-

філософського знання. Суттєвим внеском в розвиток філософії на;' лінії В СТВО.І'

філософія І. Канта, яка намітила основні теоретичної історіографії науки;

науковчення І.Г. Фіхте, яке визначило

науку як засіб

удосконалення життя всього людства;

провіденціалістська та телеологічна теорія розвиткунаукового знання Г.В.Ф. Гегеля;

антропологічний редукціонізм в обгрунтуванні сутності науки Л. Фейербаха;

функціональне тлумачення наукового знання А. Шопенгауера; органіцизм в розумінні науки А. Транделенбурга;

теізм як релігійне обгрунтування науки Г. Ульріці та Ф. Хармса; стрітуалістична концепція науки П. Жане та Л. Оле-Лапрюна; позитивістський сцієнтизм О. Конта;

логіко-методологічні наробки Дж.Ст. Мілля; еволюціоністська філософія науки Г. Спенсера.

Як самостійна сфера дослідження філософія науки почала відокремлюватись в середині XIX ст. в працях англійських філософів та істориків науки У. Уевелла, Дж.Ст. Мілля, родоначальника позитивізму О. Конта.

В другій половині XIX ст. наука оформлюється у важливу самостійну сферу громадського життя: розширюється мережа наукових установ, при університетах і промислових підприємствах з’являються наукові лабораторії й дослідницькі центри, інститути.

Ще на початку XIX ст. О. Конт запропонував започаткувати спеціальність, кафедру й учбову дисципліну з історії науки в одному з провідних учбових закладів Франції Коледж-де-Франс. Планувалось, що ця дисципліна буде не тільки сферою координації різних наук, а стане також основою для виховання вчених усієї національної освіти. Здійснився ж цей проект тільки в 1963 р., коли в Коледж-де-Франс була відкрита кафедра історії медицини.

Становленню філософії науки сприяли бурхливий розвиток досліджень з історії науки та філософських проблем конкретних наук, ролі і значення науки в житті суспільства, а також дослідження з логіки, методології, психології та соціології наукового пізнання.

В другій половині XIX ст. розвивається поняття специфічної одиниці наукового знання - наукової теорії. Якщо більшість філософів- класиків вивчали такі елементи наукової теорії, як поняття, судження, умовивід, то філософи науки вивчають в першу чергу наукову теорію як логічну організовану систему понять і суджень, що здатна виконувати специфічні пізнавальні функції.

Проблема пізнавальної цінності людських знань була в центрі

наукової цінності. Зразком такого «правильного» пізнання виступають природничі науки.

Принцип емпіризму, який стверджував, що джерелом знань є досвід, мав подвійний сенс: генетичний (психологічний) та

З^ких мислителів, як О. Конт (1798 - 1857 рр.), Д.С. Мілль (1806 - рр.), Р. Авенаріус (1843 - 1896 рр.), Е. Мах (1838 - 1916 рр.). Вони вважали дійсним таке пізнання, яке спирається на досвід, а єдиною формою знань, на їх думку, є емпіричний опис фактів. Те, що виходить за межі досвіду (наприклад, традиційні філософські проблеми, проблема об'єктивності пізнання, наявність цінностей) є зайвим і не має ніякої методологічний. В психологічному аспекті передбачалось, що пізнання походить з досвіду, а у методологічному - що воно досвідом перевіряється і контролюється.

У центрі уваги філософії науки Е. Маха (махізму) знаходиться діалектичний зв'язок ментальних станів і практичної діяльності. У процесі зміни природи наукової практики змінюються, відповідно, її закони й правила. Мах наполягає на тому, що наукове знання повинне сприйматися в динаміці, коли ментальні та фізичні елементи формують один одного. Сенс філософської діяльності він вбачав в приведенні знань до "елементів світу", якими він вважав "найпростіші" відчуття - колір, рух, тон, тощо. Якщо ж яке-небудь уявлення (наприклад, "абсолютний простір" І. Ньютона) не редукується до "елементів світу", то воно повинно бути виключене зі знання, тобто науки.

Отже, махізм при рішенні методологічних проблем виходив з класичної емпіристської лінії в тлумаченні науки (Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм та інші), з лінії на редукцію основ знання до відчуттів.

Позитивістська модель науки підкреслювала відмінність науки від релігії та метафізики, визначала її як найвищий тип раціональності, як гіпотетико-дедуктивну форму розуміння світу. Принцип емпіризму був своєрідною нормою, яка дозволяла встановити наукову цінність судження, тобто виконував функцію критерію демаркації між науковими та метафізичними судженнями.

Позитивісти всю дійсність зводили до фактів; на їх думку, чистий факт і є елементарним явищем. В такому контексті єдиним завданням науки залишається опис фактів та їх упорядження. Схема дослідницького процесу була наступною: спочатку спостерігай та збирай дані, а потім узагальнюй їх у вигляді законів та наукових теорій. Тому розвиток науки розумівся як постійне доповнення групи тез новими поняттями та законами. А це означає, що позитивісти не сприймають поняття наукової революції, заміни однієї теорії іншою, тобто ситуацій, коли, наприклад, на зміну теорії І. Ньютона прийшла теорія А. Ейнштейна.

Значну роль у розвитку філософії науки зіграла логістична течія, її

засновники А. Уайтхед (1861 - 1947) і Б. Рассел (1872 - 1970) створити ідеальну наукову мову. Вони стверджували, що, математичні теореми виводяться з аксіом логіки, то будь-яку розмовну мову можна звести до нової понятійної системи. Конструкція цієї системи повинна спиратися на формальну логіку і головні вислови натуральної мови. У такий спосіб логіка, що визначає основні структури нашого мислення, ставала б моделлю для всіх філософських конструкцій.

Великий вплив на філософію науки мали погляди австрійського філософа, представника аналітичної філософії Л. Вітгеншгейна (1889 - 1951). У роботі «Логіко-філософський трактат» він аналізує відносини між мисленням і мовою. Проблематика філософії зводиться до аналізу мови науки. Відомою є наступна теза трактату: "Межі моєї мови позначають межі мого світу". Тут відображене переконання Л. Вітгенштейна, що зв'язок між світом, що являє собою сукупність фактів, та реченням, яке цей факт описує, є розумним тільки тоді, коли він знаходиться «всередині» мови й світу. Таким чином, розумними стають тільки ті речення, що формуються в межах природничих наук, а усяка філософська рефлексія, що стосується цього співвідношення, порушує логічну межу мислення. В цій ситуації єдиною розумною діяльністю філософа є "логічне роз'яснення думок".

Серед концепцій, що вплинули на сучасну філософію науки, варто звернути увагу на ідеї представника американського прагматизму Джона Дьюі (1859 - 1952 р.). Він стверджував, що пізнання залежить від дії; ідеї не копіюють буття, а виступають знаряддям дії. їх цінність залежить не тільки від відповідності з предметом, але, насамперед, від ефективності.

Дьюі вважає, що всією нашою поведінкою керують цінності (бажання й цілі). Він висуває тезу про зв 'язок філософії з практичною діяльністю.

Концепція Дьюі була в значній мірі критикою класичної епістемології (теорії пізнання). Головним предметом є питання об'єктивності, раціональності, дійсності пізнання і встановлення незалежних від дослідницької практики принципів пізнання.

На початку XX ст. в зв'язку з революційними відкриттями в фізиці (теорія відносності, квантова механіка), біології (генетика) проблема обгрунтування наукового знання набуває особливої гостроти.

В XX ст. вагомий внесок в розвиток теоретичних ідей філософії науки внесли такі філософські течії:

структуралізм; неопозитивізм; постпозитивізм; постмодернізм; еволюційна епістемологія.

h 1™^{e в} XX ст. філософія науки набула свого сучасного статусу ±,ї л^у сприяв розвиток досліджень з історії науки, філософських проблем конкретних наук, ролі і значення науки в житті суспільства, а також досліджень з методологічних, психологічних та соціологічних проблем наукового пізнання.

Спеціалізовані кафедри філософії науки в європейських університетах виникають напередодні Другої світової війни. В США виходить спеціалізований журнал з філософії науки «The Philosophy of Science». Після війни починають регулярно проводитись міжнародні й регіональні конгреси, конференції, симпозіуми; виникає ряд нових журналів і видань; відкриваються кафедри та відділення в університетських та науково-дослідницьких центрах, де цілеспрямовано готують кадри для педагогічної наукової діяльності. Сьогодні у світі працюють сотні академічних філософів науки, видаються десятки журналів, що присвячені цій галузі, проводиться безліч конференцій. Назви журналів говорять самі за себе: «Наука в контексті» (Science in Context), «Перспективи науки» (Perspectives of science), «Дослідження з історії і філософії науки» (Articles in History and Philosophy of Science) та ін.

В структурі Інституту філософії АН СРСР з'являється відділення філософії природознавства. В 60-ті рр. на його базі створено відділення, яке об'єднує ряд предметне зорієнтованих напрямків (філософія фізики, філософія біології, філософія кібернетики).

Постпозитивістська модель науки складається в 50-ті рр. XX ст., коли позитивізм починає розробляти нову версію розуміння науки. К. Поппер, І. Лакатос, П. Фейєрабенд, Т. Кун розширюють традиційне розуміння науки і наукової практики до історико-культурної сфери У своїй книзі «Структура наукових революцій» Т. Кун вводить поняття «парадигма» (paradeigma - зразок ). Це особливий спосіб організації знання; визначена система знань, яка задає характер бачення світу; система попередніх орієнтирів, умов і передумов в процесі побудови та обгрунтування різних теорій. Звідси і здатність вчених працювати у визначених рамках, які окреслені фундаментальними науковими теоріями. Парадигма визначає тенденції розвитку наукових досліджень. До парадигм в історії науки Т. Кун відніс птоломеївську астрономію, ньютонівську механіку, тощо. Розвиток знань в рамках парадигми одержав назву «нормальної науки». Зміна парадигм - наукова революція. Наприклад, зміна класичної фізики І. Ньютона на релятивістську фізику А. Ейнштейна.

Концепція методології науково-дослідних програм була розроблена І. Лакатосом. Сутність концепції полягає в тому, що розвиток науки повинен здійснюватися на основі раціонального вибору і конкуренції

науково-дослідних програм. Останні мають наступну структуру ядро - це незмінна частина дослідницької програми, до якої фундаментальні теоретичні принципи, конкретно-наукові та метафізичні припущення щодо онтологічної природи досліджуваної сфери і загальної стратегії її вивчення;

позитивна евристика - визначає проблеми для дослідження, «захисний пояс допоміжних гіпотез», передбачає аномалії і перетворює їх на підтверджуючі приклади. Інакше кажучи, це правила зміни і розвитку дослідницької програми;

негативна евристика - це сукупність засобів і правил, які призначені для захисту ядра програми від емпіричних спростувань.

Згідно І. Лакатосу, головним джерелом розвитку науки є конкуренція дослідницьких програм. Витіснення однієї програми іншою і є наукова революція.

В концепції П. Фейєрабенда розглядається сама наукова практика, а не правила і закони.

Мінливість, проблемна орієнтованість, раціональність, культурна обумовленість — усе це нові характеристики наукової раціональності, що прийшли на зміну твердженням об'єктивності, загальності і необхідності наукового пізнання. У цей час філософія науки продовжує лінію «прагматизації» наукової раціональності. Вона остаточно закріплює включення науки в систему культури.

У 70-ті рр. XX ст. постпозитивістська модель науки доповнюється соціальним конструктивізмом. Цей напрямок адаптує методологію різних соціологічних доктрин щодо дослідження науки, розглядає її як форму соціальної організації, що характеризується раціональними правилами, нормами поведінки, соціальною практикою, що повинні бути прийняті до уваги і включені до моделі наукового пізнання. Соціальний конструктивізм має справу з експериментальною і лабораторною наукою, у якій процес одержання знання максимально виявляє і розкриває свої соціально-практичні сторони.

До соціального конструктивізму з 80-х рр. приєднується, так звана, феміністська критика науки, що спрямована проти ідеальних характеристик наукового пізнання і підкреслює втіленість науки в соціальних, культурних і політичних процесах. Наприклад, представник феміністської філософії науки Е. Лонжіно доводить, що феміністські оцінки можуть привести до глобальних підходів у таких галузях, як нейропсихологія. Це свідчить про те, що соціальні, політичні та особисті інтереси відіграють роль у визначенні змістовної структури науки. Складність даного питання - у з'ясуванні меж і форм впливу соціуму, а також в ідентифікації того, як цей вплив змінює характер наукової теорії.

Таким чином, важливий елемент у розвитку філософії науки XX ст.

значення різноманітних соціальних підходів до розуміння науки. Спільні спроби істориків, соціологів, етнографів, антропологів призвели до побудови більш складної картини науки. З'явились більш гнучкі підходи до розуміння місця І ролі науки в житті суспільства.

Наука розглядається як складний, динамічний процес, обумовлений соціальними впливами. Цю рису одним із перших підкреслив болгарський філософ науки А. Полікаров. В цьому ж напрямку працюють такі українські філософи, як В. Піча, М. Попович, І. Цехмістро, В. Шевченко та ін.

Австралійські вчені У. Херфел і К. Хукер у роботі «Когнітивна динаміка і розвиток науки» відзначають, що наука відображає аналогічну самоорганізації живих систем динаміку розвитку. В науці існує динамічна коеволюція методу, теорії і технологій. Форма цієї коеволюції може бути продемонстрована таким чином: теорія надає можливості для постановки нових експериментів, які, в свою чергу, надають інформацію для розвитку кращої теорії. Прикладні теорії служать базисом для нових технологій, які забезпечують можливості проведення нових експериментів і росту добробуту. Ріст добробуту збільшує ресурси як технологій, так і експериментальної науки в цілому. Когнітивний розвиток, на думку У. Херфела і К. Хукера, повинен призвести до встановлення нового порядку стабільної регулярної планетарної структури.

Відомо, що наука як предмет філософської думки - явище багатогранне. Філософський статус філософії науки полягає в тому, шо вирішення проблем природи та сутності науки, а також принципів розвитку наукового знання пов'язане з прийняттям певних онтологічних, гносеологічних, аксіологічних принципів, які розроблюються різними філософськими напрямами й мають різний зміст. Предмет філософії науки буває визначений по-різному. Іноді філософія науки ототожнюється з метанукою, іноді розуміється як конструювання ідеальної моделі науки. В інших випадках вона розуміється як соціо-психологічне дослідження науки, або етичний аналіз питань дослідницької практики. Завдяки цій обставині ми маємо цілий спектр різних відповідей на питання про предмет, методи, цілі, завдання та структуру філософії науки, а не одне єдине вірне рішення.

Поряд з релігією, мистецтвом, економікою та політикою наука виступає як специфічна форма культури, як одна з сфер життєдіяльності суспільства.

Сам факт розвитку науки засвідчують статистичні дані. Але є й більш складні питання. Який механізм її розвитку? Що таке наукова новизна? Що зберігається в новому знанні від старого? Тут мова йде про сутність науки. Ці питання потребують вивчення історії та сучасного

конкретних наук.

Зрозуміло, що ніякий сучасний дослідник не в змозі різноманіття існуючого наукового знання, в кращому разі він може бути спеціалістом з декількох конкретних дисциплін. Тому ми досить часто зустрічаємо роздуми про загальний розвиток науки, які проводяться по аналогії з розвитком конкретних підрозділів наукового знання і на їх прикладі. Цей факт необхідно врахувати як об'єктивні труднощі при побудові загальної моделі розвитку науки.

Отже, розвиток і сутність кожної конкретної дисципліни має загальні моменти і, в той же час, специфіку. Тому застосування конкретно-наукових моделей розвитку даної області знання на інші дисципліни потребує особливої уваги.

Сучасна філософія науки виходить з принципу системності і діалогізму у визначенні єдності й різноманіття наук. Наука єдина і різноманітна одночасно, що зумовлено системністю й діалогізмом як основними принципами її буття.

Філософія науки в цілому може бути зображена як система, до елементів якої входять філософські принципи й загальні закони розвитку, що пов'язують і пояснюють категорії та закони природничих наук та наук про людину (суспільних, гуманітарних). Таке визначення демонструє роль філософії в сучасному науковому пізнанні та місце науки в житті сучасного суспільства, її зв'язок з мораллю, релігією, естетикою й правом.

Філософія науки виникла в результаті міждисциплінарного синтезу філософії, науки та її історії й, різних психологічних, соціологічних, наукознавчих досліджень.

Роль філософії в розвитку науки пов'язана з тим, що знання філософії дає можливість виходити за рамки конкретної науки і ставити значущі проблеми в своїй сфері дослідження. Вирішення таких проблем завжди було вагомим внеском в розширення й уточнення загальної картини світу. Мова йде про таких великих вчених як Г. Галі лей, І. Ньютон, А. Ейнштейн, В. Гейзенберг, Н. Бор та інші.

В гносеологічному аспекті наука інтерпретується як одна з форм пізнання. Філософія науки в такому аспекті - це сфера конструювання методологічного апарату науки, в процесі якого окремі методики складаються в цілісну, логічно обгрунтовану систему.

В XX ст. виникло декілька концепцій філософії науки. Всі вони прагнуть створити найбільш адекватний образ науки, спираючись на саму науку. В ранніх методологічних концепціях не приділяється увага творчій науковій діяльності людини, а наука тлумачиться як сукупність теорій. Таким чином вивчається не процес наукової творчості, а її результат. На цьому етапі досліджується структура наукових теорій, рівні наукового пізнання та зв'язок між ними, логіко-методологічні принципи та методи

^Г.'О дослідження. В цей час створюється ідеалізований абстрактний і! науки. Зв'язок з історією науки та реальною практичною діяльністю вчених не береться до уваги.

Такий підхід здобув найбільший розвиток в неопозитивізмі. Проблема розвитку науки в цей період практично не ставилась, тому що наукове знання як сукупність обгрунтованих теорій просто екстенсивне розширюється.

Представник критичного раціоналізму К. Поппер критикував неопозитивізм за догматичну віру в стабільність теоретичного фундаменту наукового знання. В рамках критичного раціоналізму можна виділити теорію фальсифікації К. Поппера й методологію дослідницьких програм І. Лакатоса.

Особливе місце посідає теорія парадигм Т. Куна. В цій теорії наголос робиться не на аналіз теорії в якості структурного елементу науки, а на дослідження специфіки діяльності наукового співтовариства. Таким чином, всі ці концепції базувались на матеріалі лише природничих наук, практично ігноруючи гуманітарні.

В середині XX ст. з'являється новий напрямок, який здійснює перехід від статичної моделі науки до динамічної, поліваріантної. Цей напрямок враховує специфіку гуманітарного знання як знання принципово діалогічного й інтерпретаційного, і в сучасній літературі називається герменевтичним. Такий перехід знаходить відображення і в термінології. З'являються нові терміни: епістемологія (епістеми - історичні форми знання), парадигма (paradeigma-приклад, взірець; модель постановки проблеми та її рішення), кластери (cluster - група, множина), дослідницькі програми, тощо.

На першому плані - дослідження закономірностей росту наукового знання, виявлення алгоритмів історії наукових відкриттів; провідні позиції не за логікою, а за історією науки. Історія науки стає матеріалом, аналіз якого дає можливість виявити структуру динаміки науки, механізми наукової творчості, побудувати їх типологію тощо.

Таким чином, новий підхід передбачає, що історія та методологія науки взаємопов'язані та принципово невід'ємні одна від одної. Слід зауважити, що історія науки в герменевтичному підході виступає як явище неоднорідне й поліморфне, що визначає безліч теоретичних тлумачень.

Серед варіантів реконструкції історії науки. конвенціоналізм П. Дюгема;

«інтелектуальна екологія». С. Тулміна; інструменталізм Д. Дьюі;

концепція творчої еволюції А. Бергсона; теорія наукових революцій Т. Куна;

фальсифікаціонізм К. Поппера; методологічний анархізм П. Фейєрабенда; методологія науково-дослідницьких програм І. Лакатоса; концепція дослідницьких традицій Л. Лаудана; археологія знання М. Фуко;

феноменотехніка Г. Башляра тощо.

Сучасна філософія науки відмовляється від абсолютизації неопозитивістського й герменевтичного підходів до проблеми конструювання методології науки. Тільки синтез логічних та історичних методів аналізу розвитку наукового знання може дати позитивні результати. Ідея такого синтезу розроблена в сучасній еволюційній епістемології, теорії самоорганізації.

Підводячи підсумки, можна сказати, що філософія науки вивчає: науку в її цілісності і розвитку; структуру, функціонування, способи обгрунтування і розвитку наукового знання; загальні закономірності і тенденції наукового пізнання в соціокультурному контексті; роль і співвідношення традиції і новації в науковому пізнанні; засоби і методи дослідницької діяльності; норми та ідеали науковості; типи наукової раціональності; функції науки в житті суспільства і т.п.

Таким чином, предметний діапазон філософії науки дуже широкий. В даний час його визначає співвідношення: філософія - наука - теорія культури. Очевидним стає той факт, що в перспективі основною рисою філософії науки буде тематична розмаїтість, безліч розв'язуваних проблем.

Поняття «інновація» та «інноваційний розвиток».

Варто зазначити, що починаючи 60-х років XX ст. у розвитку постіндустріального суспільства та постенекласичної науки ключовим став феномен «інноваційності», що тісно пов’язаний як із специфікою науки, яка виконує не лише пізнавальну, але у практичну функцію, вводячи наукові досягнення у виробничу та споживчу сфери і тим самим підвищує рівень життя людей.

У найзагальнішому сенсі «інновація» означає нововведення, процес створення, розповсюдження, засвоєння та використання нововведень (З.А.Абасов). Інновацією є також кінцевий результат творчої діяльності у вигляді нової чи вдосконаленої продукції, нового чи вдосконаленого технологічного процесу (В.І.Слободчиков).

Головною ознакою інновації є позитивні соціальні або економічні зміни, які виникають в роботі наукових установ в результаті спеціально- організованої інноваційної діяльності, тобто інновація тісно пов’язана з практикою та соціально-економічним ефектом (В.М.Полонський).

Закон України «Про інноваційну діяльність» трактує інновації як новостворені або вдосконалені конкурентоспроможні технології,

7'ю або послуги, а також організаційно-технічні рішення Ззничого. адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва або соціальної сфери.

Поняття «інновація» тісно пов’язане із поняттям «інноваційне мислення» та «інноваційна культура».

Інноваційне мислення - вищий ступінь пізнання, усвідомлення протиріч, які виникають у суспільних відносинах, їх творчого вирішення на основі усвідомлення відповідності чи невідповідності нового потребам та інтересам людини.

Інноваційна культура людини - це сфера її духовного життя, що відтворює її ціннісну орієнтацію, закріплену у мотивах, знаннях, уміннях, навиках, у зразках і нормах поведінки, та забезпечує прийнятність їх новим ідеям, готовність та здатність до підтримки та реалізації нововведень у всіх сферах життя.

Суттєво, що хоча інновації і впливають формуванню інноваційного мислення та культури, але останні не виступають їх головною метою.

Варто також звернути увагу на розрізнення таких понять як «інновація» та «новація». Так, З.А.Абасов та В.І. Слободчиков розмежовують ці поняття відповідно до змісту їх діяльності:

— якщо діяльність короткочасна, не має цілісного і системного характеру, і має на меті лише зміни окремих елементів системи, то ми маємо справу з новацією;

— якщо в основі діяльності є концептуальний підхід, а її результатом є розвиток даної системи чи її принципове перетворення, то ми маємо справу з інновацією.

З поняттям «інновація» тісно пов’язане поняття «інноваційна діяльність», що спрямована на:

— розробку, розповсюдження та застосування наукових інновацій;

— вирішення комплесної проблеми, що виникає внаслідок зіткнення — усталених та нових форм практики або невідповідністю традиційних норм новим соціальним запитам;

— внесення у наукову практику нових ідей, методик, технологій.

Тобто, інноваційна діяльність - це процес, спрямований на реалізацію результатів закінчених наукових досліджень і розробок або інших науково-технічних досягнень у новий або вдосконалений продукт, що реалізується на ринку, або новий або вдосконалений технологічний процес, що використовується у практичній діяльності, а також пов’язані з цим додаткові наукові дослідження та розробки. При цьому слід враховувати, що інноваційна діяльність означає весь, без виключень інноваційний процес, починаючи з появи науково-технічної ідеї і завершуючи розповсюдженням продукту. Тобто, «інноваційний процес» -

це мотивований, цілеспрямований і усвідомлений процес освоєння, використання і розповсюдження нових ідей (теорій, технологій тощо) актуальних та адаптованих до нових умов.

Основними критеріями наукових інновацій є: оптимальність; результативність; практичність.

Внаслідок свого комплексного розгортання інновації утворює нову технолого-соціально-економічну підсистему суспільства, яка складається з: галузей, які здійснюють інновацію; галузей, які поширюють нову технологію та поглиблюють її економічні переваги; галузей, що виникають у межах розвитку нового технологічного стилю.

Загалом, інноваційний розвиток можна охарактеризувати як процес структурного вдосконалення економіки, який досягається переважно за рахунок використання нових знань для зростання обсягів суспільного виробництва, підвищення якості суспільного продукту, зміцнення національної конкурентоспроможності та прискорення соціального прогресу в суспільстві. В свою чергу, основне завдання філософії науки та інноваційного розвитку полягає в критичному осмисленні основних засад науки, а також показати місце сучасної науки у суспільному розвитку.