Тема 3. Основні компоненти і напрямки розвитку загальнонаукової картини світу

Проблеми структурної організації буття в контексті сучасної науки.

Кожна історична епоха формувала свої уявлення про суще і форми його організації. Філософія науки XX ст., досліджуючи онтологічні проблеми, розкриває загальні властивості і закони структурної організації буття, особливості зміни і розвитку різних типів матеріальних систем.

У сучасній науці ствердилася думка, що світ - це нескінченна і невичерпна множина системних утворень, тобто особлива цілісність, що характеризується наявністю елементів і зв'язків між ними. У доступних для дослідження просторово-часових масштабах, системність об'єктивної реальності виявляється в її структурній організації, існуванні у вигляді множини систем, починаючи від елементарних часток і закінчуючи Метагалактикою.

Під системно-структурним рівнем організації матерії розуміють таку сукупність різних видів реальності, у межах яких вони поєднуються пануючим типом зв'язків і взаємодій.

Відповідно до сучасних наукових уявлень, світ як система містить у собі три глобальних рівні організації: неорганічна природа; органічна природа; соціальна природа.

У неорганічній природі виділяють такі рівні організації буття: вакуум; субмікроелементарний; мікроелементарний; ядерний; атомарний;

^ола^Глрний; рівень макроскопічних тіл; планети; зірково-планетарні хГлЛлекси; галактики; метагалактики.

Найбільш фундаментальним рівнем організації фізичної реальності є вакуум, який лежить в основі всіх відомих фізичних об'єктів і значною мірою визначає їх природу. У ньому постійно відбуваються складні процеси, пов'язані з безупинною появою і зникненням т.зв. «віртуальних часток».

Віртуальні частки — це своєрідні потенції відповідних типів елементарних часток, частки, що готові до народження, але не народжуються, виникають і зникають у дуже короткі проміжки часу. За певних умов вони можуть вирватися з вакууму, перетворюючись в «нормальні», актуальні елементарні частки.

У філософському аспекті сучасні дослідження вакууму активізували вивчення категорії «небуття» у давньосхідній філософії, де небуття розуміється як ніщо особливого роду: воно хоч і безтілесне і не наділене якимись конкретними властивостями або рисами, однак за своїм онтологічним статусом не тільки не уступає буттю, але і перевершує його. Будучи генетично первинним, небуття має практично необмежені креативні можливості й цій якості виступає суттєвою основою становлення буття як такого. Таким чином, давньосхідна концепція небуття (ніщо) у її онтологічному відношенні до буття нагадує сучасну наукову концепцію вакууму своєю креативною функцією.

В органічній природі виділяють такі системно-структурні рівні організації: рівень біомакромолекул (ДНК, РНК, білки); клітинний; мікроорганізменний; органів і тканин; організму в цілому; популяційний; біоценозний; біосферний.

До важливих властивостей живих систем відносяться:

здатність створювати порядок з хаотичного теплового руху молекул і протидіяти зростанню ентропії;

живі системи характеризуються більш високим рівнем упорядкованості й асиметрією в просторі і часі;

здатність до обміну з навколишнім середовищем речовиною, енергією й інформацією. Живе здатне асимілювати отримані ззовні речовини, тобто перебудовувати їх, уподібнюючи власним матеріальним структурам і за рахунок цього багаторазово відтворювати їх;

здатність до надлишкового само відтворення.

Соціальна дійсність включає такі системно-структурні рівні

організації: індивід (особистість); родина; колектив; соціальна (клас); нація; держава; суспільство в цілому.

Між системно-структурними рівнями організації буття й всередині кожного з рівнів існують відношення субординації.

Редукціонізм. Ефективність і обмеженість редукційних програм У науці.

Людському пізнанню властиве прагнення розділяти об'єкти на складові частини, спроба знайти елементарні сутності, різними сполученнями яких можна було б пояснити все різноманіття речей у природі. Ті галузі, що найбільш доступні аналітичному розчленовуванню (як, наприклад, фізика), стають «еталонами» знання.

У класичній науці панувала думка про можливість зведення всього різноманіття світу до єдиного фундаментального структурного рівня — до елементарних сутностей, а опис і пояснення якісної визначеності складних матеріальних утворень розглядався як результат різноманітних поєднань елементарних сутностей. Така методологічна позиція одержала назву редукціонізм.

Процес редукції як методологічний прийом вирішення певної наукової проблеми є невід'ємною частиною наукового пізнання, поряд з ідеалізацією, моделюванням і т. п. Наприклад, при розшифровці генетичного коду ряд біологічних закономірностей був зведений до більш простих правил кодування і законів хімічних взаємодій; планетарна модель атома дозволила вивести багато властивостей хімічних елементів з таких фундаментальних показників, як заряд ядра і розподіл електронів по орбітах. Але в тих випадках, коли редукція абсолютизується, коли передбачається, що все різноманіття світу можна цілком звести до певного елементарного рівня, прийом стає основою механіцизму і його різновидів — фізикалізму, біологізму, соціал-дарвінізму і т.п. Так, наприклад, мрією Т. Гоббса було зведення всіх наук до фізики, а Ф.

У XX ст. ці мрії втілилися в методологічній концепції «єдиної науки», що повинна виникнути на базі фізики, що яскраво прослідковувалося у статті Р.Карнапа «Фізикалістська мова як універсальна мова науки» (1931 р.), де вчений використовувати фізичні терміни у всіх науках, що містять опис предметів у термінах

^Тіжсння. Такий підхід Р.Карнап намагався провести відносно всіх ГТ зез винятку, у тому числі і психології, соціології.

Неопозитивісти (Шлік, Карнап, Франк, Рейхенбах, Нейрат і ін.) бачили в мові емпірично верифікованих висловлювань про фізичні об'єкти й у мові математичної фізики прототип ідеального засобу міждисциплінарного спілкування. Вони розглядали істинність будь-якого положення будь-якої науки в залежності від можливості його перекладу

на мову фізики.

У другій половині XX ст. відзначається розчарування програмою

фізикалізму, відхід від принципу радикального редукціонізму. Однією з

причин кризи фізикалізму та редукціонізму було усвідомлення

неможливості побудови всемогутніх формальних структур (теорема

Гьоделя про неповноту).

Незважаючи на те, що фізикалізм у вирішенні проблеми єдності наукового знання не досяг своєї мети, проте, стимулював інтерес до створення нових знакових систем у науці, до конструювання штучних формалізованих мов, а тим самим до створення необхідних передумов для появи кібернетики, комп'ютерної логіки тощо. Крім того дуже актуальною залишається проблема відношення фізичного знання до інших видів

наукового знання.

Криза елемантаристських програм у науці XX століття та становлення сучасної концепції холізму.

У класичній науці панувало розуміння світу як сукупності споконвічно відокремлених елементів, а в пізнанні — прагнення розчленувати об'єкти на складові частини, виявити деякі компоненти, що мають універсальні риси («атомарні факти») і побудувати на їх основі все різноманіття явищ природи. Онтологічною основою його виступає розуміння світу як сукупності чітко відокремлених і індивідуалізованих об'єктів («атомів»), що лише зовнішнім чином зв'язані між собою.

Обмеженість концепції елементаризму починає усвідомлюватися одночасно з кризою механістичної картини світу наприкінці XIX ст., та набирає свого апогею в XX ст. під впливом розвитку сучасної науки - фізики мікросвіту, космології, біології, психології, об'єкти вивчення яких принципово відмінні від об'єктів класичної науки. Власне кажучи, починаючи з робіт Я.Гейзенберга, в галузі теоретичної фізики, цілісний підхід починає превалювати над елементаристським, оскільки в мікросвіті, вимагають переосмислення поняття «складається з...», «поділяти» і т. п., а подальший розвиток квантової фізики чітко підкреслював ідею про існування в мікросвіті певної єдності систем, яка не може бути забезпечена будь-яким матеріально-енергетичним зв'язуванням елементів, і поставив під сумнів універс ^СЯкірть. множинного розуміння світу та призвів до формування сучасної концСтд*? цілісності (холізму).

Холізм як онтологічний принцип цілісності був сформульований південноафриканським філософом Я.Сметсом у 1926 р., однак проблеми холістичного розуміння світу розглядаються і в роботах А.Бергсона (концепція «творчої еволюції») та А.Уайтхеда (концепція філософського процесу).

Філософськькою основою холізму прийнято вважати вчення елеатів, в якому була зафіксована протилежність єдиного і множинного, неможливість пояснити єдине через множинні уявлення. Основою ж для сучасних філософсько-методологічних розробок холізму стало усвідомлення факту відносності понять «елемент» і «множина елементів» в описі фізичної реальності, у психології, у нейрофізіології, у лінгвістиці. Це спричинило розробку зовсім нової і нетрадиційної для класичного європейського раціоналізму концепції цілісності. Особливістю якої є розуміння цілісності як унікальної властивості єдності світу, кінцевої нерозкладності його станів на множини будь-яких елементів, як не множинного, як діалектичного заперечення множинності.

Необхідність такого тлумачення цілісності вперше була усвідомлена в квантовій механіці. Існування в просторі дій далі неподільної і кінцевої частки, що вводиться постулатом Планка, обмежує застосування емпірично верифікованих образів окремого елемента і множини елементів в описі станів фізичної реальності безвідносно до їх конкретної природи. Для адекватного відображення квантової цілісності і неподільності світу виявилося необхідним введенням уявлень про кінцеву нерозкладність світу на множини будь-яких елементів взагалі У запропонованій квантовою фізикою ідеї кінцевої нерозкладності і неподільності світу на множини елементів йдеться не про безпосередньо- чуттєвий бік реальності, а про властивість, що лише побічно проглядається в ній. До такого типу систем належать психічна реальність, мислення, свідомість, що в основі своїй є цілісними. Будь-які стадії і компоненти цих об'єктів не можуть бути абсолютно відділені один від одного, позбавлені генетичних зв'язків, представлені як множини споконвічно індивідуалізованих елементів, з яких складена система.

На основі досліджень, про принципово цілісність світу розкривається обмеженість раціоналістичної методології класичної науки та формується нова методологічна установка, яка орієнтує дослідника на свідоме врахування феномена неподільності і нерозкладності світу, системи, що само розвивається.

На основі сказаного варто зазначити, що світ ніколи не існує тільки як множинність чи цілісність, він завжди є множинність, ув'язана в

рахунку в одне ціле і нерозкладне абсолютним чином на чи, навпаки, цілісність, що реалізується (і існує) на множинах відособлених об'єктів. Тому найбільш адекватною назвою такої концепції можна вважати реляційний холізм. Така концепція цілісності, вимагає, щоб множинний аспект реальності, що відображається поняттями «елемент» і «множини елементів», був доповнений прямо протилежним аспектом — цілісністю, що виключає будь-яку множинність, що веде до переосмислення традиційних уявлень про можливість і дійсність, перервність і безперервність, кінечність і безкінечність, частину і ціле тощо.

Розробка концепції холізму вводить у наукову та філософську термінологію нове поняття «потенційна можливість», оскільки звичне розуміння можливості як того, що в реальності ще в буквальному сенсі не існує, а лише визначене до свого існування, у сучасній науці виявляється недостатнім. Структуру об'єкта доводиться визначати виходячи з можливості народження ним інших об'єктів з їх віртуального, а не актуального існування.

Прийнявши концепцію реальності, що не зводиться до множини елементів, а представлена набором потенційних можливостей виділення тих чи інших елементів і їх властивостей в залежності від конкретної ситуації, необхідно ввести уявлення про особливий тип зв'язків між цими потенційними можливостями. Звичайне розуміння зв'язку виявляється непридатним, тому що для цього необхідно існування окремих елементів чи об'єктів.

Вперше ідея про існування особливого виду зв'язку була висловлена В.А.Фоком стосовно дослідження квантових кореляцій. Він може бути названий імплікативним (від латинського тісно, неподільним чином зв'язую), оскільки підґрунтям його існування виступає властивість кінцевої нерозкладності системи на множини елементів. Ця цілісність має іншу природу - імплікативно-логічну. Властивість цілісності (неподільності) забезпечує взаємну скорельованість властивих системі потенційних можливостей. Це дозволяє вийти за межі зв'язаного цілого, тобто цілого, обумовленого тільки фізично-причинними зв'язками елементів. Істотною особливістю імплікативного зв'язку є його безумовно-однозначний і строго необхідний характер, що перевершує будь-який тип фізично-причинної детермінації.

У контексті концепції реляційного холізму усвідомлюється обмеженість звичайних уявлень про перервність і безперервність, що спираються на множинні уявлення про світ і створюються передумови для принципово іншого розуміння вирішення цієї проблеми. Воно можливе виходячи з розуміння того, що світ на певному рівні його існування не складається з найпростіших елементів, не є дискретним, а є принципово

неподільним і нерозкладаним на будь-які множини елементів. цілісності таких систем обумовлює єдність і скоординованість безперервності і перервності в процесі їх функціонування і розвитку.

В даному відношенні важливо усвідомити, що ні в логіці людини, ні у фізиці світу немає прямого переходу від множини до цілого (як не множинного), їх не можна «вивести» один з одного, тому що об’єкт одночасно є і множинним і єдиним. Це твердження визначає розуміння необхідності взаємної доповнюваності двох способів опису досліджуваної системи: способу, заснованого на множинному тлумаченні реальності, і способу, що розглядає єдність, цілісність як немножинність, яка в принципі не може бути представленою через сукупність актуально- множинних структур. Цілісність живих організмів і характеристики людини, яка має свідомість, а також людських культур представляють риси цілісності, відображення яких вимагає типово доповнювального способу опису, підкреслює Н.Бор.

Просторово-часова структура буття.

Простір і час філософські категорії, за допомогою яких позначаються форми буття речей і явищ.

Простір - категорія, що виражає співіснування об'єктів, їх розташування один відносно одного.

Час - категорія, що виражає тривалість процесів, послідовність зміни станів у процесах зміни і розвитку систем.

В історії філософії і науки сформувалося дві концепції простору і часу: субстанціональна та реляційна.

Відповідно до субстанціональної концепції простір і час існують незалежно від природи та об'єктів. Таке розуміння простору і часу сформувалася в класичній механіці Ньютона.

Реляційна концепція простору і часу стверджує, що всі просторові і часові характеристики є відносними, природа їх визначається характером взаємодії об'єктів. Значний внесок у розробку цієї концепції зробила загальна і спеціальна теорія відносності А.Ейнштейна. У її рамках була доведена зміна просторових характеристик об'єктів у залежності від маси (викривлення простору об’єктів, що мають величезну масу); і залежність часових характеристик від швидкості переміщення об'єктів (прискорення часу при русі зі швидкостями близькими до швидкості світла)

На початку XX ст. фізика виявила глибокий зв'язок між простором і часом. Виявилося, що час є четвертим виміром світу, а просторово- часовий зріз нашої Метагалактки характеризується формулою 3+1 (три просторових виміни й один часовий). Ця фундаментальна характеристика визначила матеріальну будову Метагалактики. Сучасна наука вважає, що можуть існувати світи з іншими просторово-часовими параметрами. Вчені припускають, що при народженні нашої Метагалактики існував

ний простір-час. Чотири виміри (формула 3-1) стали формами матерії на макроскопічному рівні, а шість — визначили структуру

мікросвіту, розміри якого менше 10 у 33 степені см. Очевидно, що ця структура не має аналогів у макросвіті, в якому живуть люди. Чотирьохмірний простір-час, органічно зв'язаний з матерією і рухом макросвіту.

В останні десятиліття XX ст. була висловлена гіпотеза про те, що властивості простору і часу відрізняються своєрідністю для кожного структурного рівня буття: біологічним процесам властиві біологічний простір і час, соціальним - соціальний простір і час.

Так, особливості біологічного простору і часу виявляються вже на рівні білкових молекул у формі асиметрії (порушення повної відповідності і розташування частин цілого щодо певного центру) «лівого» і «правого» в угрупованнях атомів. Живі центри утворюються тільки з тих молекул, у яких є «лівостороннє» угрупування. У неживій природі немає розходження між «правим» і «лівим». Каменю однаково де лежати: ліворуч чи праворуч. Рослина ж чітко розрізняє властивості простору, що особливо видно на кучерявих рослинах, які завивають «кучеряві-вусики» тільки праворуч або ліворуч. Має свою специфіку і часова організація живого. Рослини змінюють тривалість протікання в них біологічних і хімічних процесів в залежності від часу доби, погода і т.п.

Для людини як біологічної істоти характерне також інтуїтивне відчуття часу, більше того, медики відкрили, що наші внутрішні органи працюють з різним ступенем інтенсивності в різний час.

Свою специфіку мають простір і час життя суспільства. Людство, на відміну від тварин відразу ж починає формувати особливу просторову сферу своєї життєдіяльності (виготовляти знаряддя праці, будувати житла, одомашнювати тощо), внаслідок чого з’являється «олюднена» природа, соціальний простір, який включає певне відношення людини до предметів та місця свого існування. (наприклад, поняття Батьківщина характеризує не тільки певну територію, місце народження і прожиття людини, але і її ставлення до цього місця).

Соціальний час — форма буття суспільства, яка виражає тривалість історичних процесів, їх зміну, що виникає в ході діяльності людей. Соціальний час характеризується не тільки нерівномірністю протікання, але і багаторівневою структурою. У ній можна виділити час, який визначає історію походження роду людського, час утворення націй та народностей, час розвитку зміни цілих епох і формацій, а також індивідуального буття людини.

Соціальні процеси мають різну тривалість (родоплемінні суспільства і перші цивілізації тривали по кілька десятків тисяч років, тоді як сучасний спосіб життя триває лише 300 років). Розвиток суспільства

характеризується прискоренням темпів соціальних змін, н знаходило своє відображення в розумінні часу (для давніх характерне циклічне розуміння часу, де особливе місце має минуле, що зберігає необхідні для життя навички та знання. З появою християнства часовий цикл розгорнувся в лінію, вектор якої був спрямований у майбутнє вічного життя.

Специфічне сприйняття часу сформувалося індустріальною цивілізацією. Гонитва за прибутком вимагала постійної інтенсифікації праці, ущільнення подій і процесів, що протікають в одиницю часу. Невипадково саме в цю епоху була винайдена секундна стрілка, як свідчення прискорення ритму життя. Почався «біг часу», що перевищує рівень біологічного ритму людського тіла і фізіологічних процесів, які відбуваються в ньому. Прискорення ритму соціального життя продовжується, що негативно позначається і на самопочутті людей.

У рамках постнекласичної науки відбувається своєрідне «перевідкриття часу» на основі дослідження нелінійних систем. Особливо активно і плідно розвивається ідея «входження часу в усі галузі і сфери спеціально-наукового пізнання», час починає проникати не тільки в біологію, геологію і соціальні науки, але і на макроскопічний і космічний рівні організації буття.

Проблеми детермінізму в сучасній науці і філософії. Концепція лапласівського детермінізму і її обмеженість для побудови сучасної картини світу. Можливості і межі імовірнісної картини світу.

Детермінізм - вчення про загальний закономірний зв'язок і взаємообумовленість усіх явищ.

У філософії детерміністичні концепції описуються за допомогою категорій причина і наслідок, необхідність і випадковість, можливість і дійсність. Ідеї детермінізму з'являються вже в античній філософії (Демокріт). Подальший розвиток і обгрунтування детермінізм отримує в природознавстві і філософії Нового часу (Бекон, Декарт, Ньютон, Лаплас, Спіноза та ін.).

Класична філософія і наука розглядали всі процеси, які відбувалися у світі, як зворотні в часі і передбачувані на необмежені проміжки часу. Найбільше чітко таке уявлення про детермінізм було сформульовано відомим французьким фізиком і математиком П’єром Лапласом (1749­182) в роботах «Досвід філософії теорії ймовірностей» і «Аналітична теорія ймовірності» і дістало назву лапласівського детермінізму. У найпростішому варіанті лапласівський детермінізм передбачав однозначні та необхідні причинно-наслідкові зв’язки процесів та явищ дійсності. Випадковому, як об’єктивному явищу місця в реальності нема, окремі події та явища розглядаються нами як випадкові в силу обмеженості наших пізнавальних здібностей.

^—^^^лпласівський детермінізм повністю обумовив умови розвитку *Т’сГчної фізики, адже у ситуаціях, що підпадають під уявлення даного детермінізму і класичної механіки, траєкторія будь-якого об'єкту (еволюція будь-якої ситуації) однозначно визначається початковими умовами. Знання початкових умов дає можливість точно прогнозувати подальший розвиток системи (закони Ньютона, електродинаміка Максвелла і т.п.), тобто передбачалося, що для поведінки кожної частки, кожного елемента є тільки одна з необхідністю можливість, що здійснюється. Таке розуміння детермінізму веде до фаталізму.

Уявлення про закономірності особливого типу, в яких зв'язки між величинами, що входять у теорію, неоднозначні, вперше ввів Максвелл у 1859 р. при розгляді систем, які складаються з величезної множини елементів. Він сформулював статистичний закон розподілу молекул по імпульсах, увівши поняття ймовірності настання події. На цій основі почала розвиватися статистична механіка (Больцман, Гібс), а наука в другій половині XIX ст. приступила до вивчення статистичних закономірностей. Статистичні закономірності виражають такі типи зв'язків, коли даний стан системи визначає всі її наступні стани не однозначно, а лише з певною ймовірністю, що є об'єктивною мірою можливості реалізації закладених у минулому тенденцій змін.

Картина світу, яку малює класичний розум, це світ, що жорстко зв'язаний причинно-наслідковими зв'язками; причинні ланцюги мають лінійний характер. За причинними ланцюгами хід розвитку може бути прорахований необмежено в минуле і майбутнє. Однак, діалектична природа причинних зв'язків підкреслює, що такий зв'язок не завжди може бути однозначним, а лише у випадку штучної ізоляції об'єктів від умов, у яких відбувається їх функціонування.

Усвідомлення обмеженості причинного типу пояснень на рубежі XIX — XX століть призвело до формування філософського і природничо- наукового індетермінізму. Індетермінізм цілком або частково заперечує існування причинно-наслідкових зв'язків і можливість їх детерміністичного пояснення.

Однак розвиток науки і філософії в XX ст. показав необхідність не відмови від принципу детермінізму, а його подальшого розвитку. У розробку нових уявлень про детермінізм важливий внесок зробила квантова механіка - встановлення В. Гейзенбергом (1927 р.) співвідношення невизначеності, відповідно до якого в мікросвіті неможливо точно знати імпульс і координати в силу суперечливої корпускулярно-хвильової природи мікрооб'єктів, що й привело до формування ймовірнісної картини світу, для якої характерне введення статистичних закономірностей як істотної характеристики фізичних, біологічних, соціальних процесів.

У сучасній філософії науки стверджується думка про розходженні динамічних і статистичних закономірностей, тому яка динамічна закономірність являє собою статистичну закономірність з ймовірністю здійснення близькою чи рівною одиниці. Більше того, сучасна наука фіксуючи відкритість систем, стверджує можливість реалізації множини тенденцій розвитку, закладених у минулих станах систем, внаслідок чого кожен складний процес розвитку підпорядковується статистичним закомірностям, оскільки динамічні є лише приблизним виразом окремих етапів цього процесу.

До появи квантової механіки вважалося, що поведінка індивідуальних об'єктів завжди підпорядковується динамічним закономірностям, а поведінка сукупності об'єктів — статистичним. Перехід до дослідження квантово-механічних явищ, живої клітки (мутагенезу, наприклад) показав недостатність таких уявлень. В свою чергу, квантової теорії показала, що для кожної частки існує ряд можливостей, одна з яких випадково реалізується (випадково у тому сенсі, що поведінку частки не можна однозначно вивести з закону), і для реалізації саме цієї, а не іншої можливості може бути заздалегідь обчислена імовірність. Ймовірнісний характер поведінки окремих мікрооб'єктів обумовлений внутрішньою єдністю таких протилежних його сторін, як корпускула і хвиля.

Останніми роками нового імпульсу для обговорення проблеми детермінізму додала проблема математичного моделювання дисипативних систем. Це системи, у яких зневажливо малі, нерозрізнені для нас флуктуації, приводять до різкої зміни траєкторії (еволюції) системи.

Проблематика нестабільності, що досліджується сучасною наукою, призвела до переосмислення співвідношення необхідності і випадковості, тому що виявила необхідність чіткого розрізнення фізичного і математичного сенсів. Процес може мати цілком детерміністську математичну модель; але, щоб поняття детермінізму мало при цьому ще і фізичний сенс, необхідно визначити початкові умови. У ряді випадків це неможливо зробити з тією точністю, яка вимагається. (Класичним прикладом є метеорологічні ситуації та «ефект метелика», змах крила якого може призвести до непередбачених і дуже значних наслідків). Однак і щодо таких систем можна робити якісь прогнози їх поведінки, тому що, незважаючи на непередбачуваність флуктуацій (випадкових незначних змін початкових умов), набір можливих траєкторій (шляхів еволюції системи) обмежений (наприклад, погодними умовами, що можуть спостерігатися в даному сезоні в даному регіоні). Випадкові флуктуації непередбаченим чином змінюють траєкторії систем, однак самі траєкторії тяжіють до певних типів - «атграхторів» - і внаслідок

5^'рсводять систему, нестабільну щодо дрібних змін початкових у новий стабільний стан.

Відомий сучасний математик Р.Том, вважає, що самі по собі флуктуації не створюють новий порядок, а лише підштовхують систему до того чи іншого апріорі передбачуваного типу порядку. Більше того, дана суперечка про детермінізм пов'язана з виражальними можливостями сучасних математичних теорій. Адже зважаючи на математизацію сучасних наукових теорій, варто говорити про виражальні можливості математичних теорій, які за своєю суттю, є детерміністськими: усе, що описано мовою математики — вже детерміноване. «Випадкове», «непередбачене» і т. п., вважає Том, суть чисто штативні поняття, які позначають те, для чого не знайшлося місця в нашому формалізмі, що залишилося невимовним у ньому. «Неповноправний» статус статистичних описів Р.Том пов'язує з їх меншою математичною досконалістю. Звідси випливає, що детерміністські теорії є науково досконалими, тому що математична онтологія, яка допускається ними простіша.

Однак, більш плідними виявляються думки про помилковість протиставлення детермінованого і випадкового, оскільки дані поняття є

взаємодоповнювальними й пов'язані зі стабільністю або нестабільністю атгракторів, що керують еволюцією дисипативної системи (Пригожин).

Телеологічні концепції в сучасній науці. Антропний принцип і його філософські тлумачення.

Одним з різновидів детермінації є цільова детермінація. Принцип «кінцевих причин», відповідно до якого ідеально постульована ціль, кінцевий результат, впливає на хід процесу, приймає різні форми в різних телеологічних концепціях.

Уперше уявлення про цільову детермінацію вводить Аристотель, стверджуючи, що кожен предмет природи має внутрішню актуальну нескінченну за значенням мету, цільову причину, яка реалізуються в процесі розвитку предмета.

Ідеї такої іманентної телеології в Новий час розробляли Лейбніц у вченні про наперед встановлену гармонію, Шелінг у вченні про світову душу, Гегель у вченні об'єктивний ідеалізм, неотомізм, неофіналізм і т. п., які виходять з наявності у світі об'єктивних надлюдських цілей і доцільності. Найчастіше таким цілеспрямованим началом вважався Абсолютний дух, Світовий розум, Бог, що знаходиться поза світом і вносять цілі в створену для людини природу.

Наука стверджує природний характер такої доцільності, і виходить з того, що не частини визначають доцільну організацію цілого, а ціле в процесі свого розвиту створює доцільну пристосованість будови частин (наприклад, дарвінізм пояснює органічну доцільність як пристосування організму до умов його існування). Тобто, наукове дослідження повинно

звертається до кінцевої стадії, результату процесу як до йо’’ відправляючись від якої аналітично встановлюються причини

наслідком.

Проблема цільової детермінації активізувалася низкою відкриттів у фізиці, космології, на основі яких стверджується, що навіть незначна зміна деяких властивостей Всесвіту при збереженні незмінними всіх інших зв'язків і параметрів може призвести до катастрофічних наслідків для усього світового цілого.

На цьому грунті в 70-их роках XX ст. був сформульований антропний принцип, що встановлює залежність існування людини від фізичних параметрів Всесвіту, Фізичні розрахунки показують, що якби змінилася хоча б одна з наявних фундаментальних констант, то стало б неможливим існування тих чи інших фізичних об'єктів — ядер, атомів і т.п. Наприклад, якщо зменшити масу протона на 30%, то в нашому світі були б відсутні будь-які атоми, крім атомів водню. Осмислення цих залежностей і призвело до формулювання американським вченим Б.Картером антропного принципу, відповідно до якого Всесвіт має такі властивості, що в ньому б на певному етапі з необхідністю могли виникнути життя і свідомість (спостерігач). Тобто Всесвіт має властивості, які ми спостерігаємо, тому що вони визначають саму можливість існування суб'єкта, що пізнає (спостерігача).

Варто зазначити, що як зазначає П.Девіс, антропний принцип те саме що й традиційне релігійне пояснення світу: Бог створив світ, щоб люди населяли його, тобто антропні характеристики Всесвіту виглядають як підтвердження віри в Творця, що спроектував світ так, щоб задовольнити наші вимоги. Таким чином, на рубежі XX — XXI ст. наука підійшла до дослідження тих проблем, якими традиційно займалися міфологія, релігія, філософія — до проблем походження світу і його еволюції.

Глобальний еволюціонізм і синергетика у пошуках нового світорозуміння.

Незважаючи на те, що становлення еволюційних ідей має досить тривалу історію, лише у кінці XX ст. вони знайшли своє застосування в геології, біології й інших галузях знань, але сприймалися скоріше як виняток стосовно світу в цілому, оскільки принцип еволюції не був домінуючим у природознавстві.

Наука другої половини XX ст. ліквідувала протилежність біології і фізики в розумінні еволюції, оскільки було встановлено, що процеси ускладнення організації властиві не тільки біологічним системам, але і системам неорганічної природи (наприклад, концепція еволюції Всесвіту Фрідмана і Хабла), внаслідок чого, ідея розвитку, еволюції набуває глобального космічного значення, межі застосування її розширилися від

мікросвіту до метагалактики. Це призвело до формування глобального еволюціонізму, як системи уявлень про загальний процес розвитку природи у всіх його різноманітних природничо- історичних формах, соціальної і біологічної еволюції, еволюції Землі, сонячної системи, Всесвіту.

Визначальна роль в обгрунтуванні ідеї глобального еволюціонізму та його утвердженні належить: теорії нестаціонарного Всесвіту, синергетиці, теорії біологічної еволюції і розвиток на їх основі концепції біосфери і ноосфери.

Якщо раніше вважали, що Всесвіт як ціле не може розвиватися, є стаціонарним, то в XX ст. виникла теорія Всесвіту, що розширюється. Припускають, що елементарні частки, що складають наш Всесвіт, виникли з фізичного вакууму. Відповідно до теорії „великого об'єднання” на первісних стадіях еволюції Всесвіту, фізична реальність зазнавала особливих фазових переходів, що пов'язані із спонтанними порушенням симетрій вакууму.

Істотно важливим для становлення концепції глобального еволюціонізму стало дослідження механізмів спонтанного виникнення упорядкованих структур у відкритих нелінійних системах, що призвело до формування нового наукового напряму - синергетики.

Проблемне поле синергетики центрується навколо понять «нестійкість», «нестабільність», «нерівно важність», «випадковість» і т.п. Однією з важливих ідей, які синергетика вносить у сучасну науку і картину світу, є ідея незворотності і нелінійності, на основі чого формуються уявлення різні варіанти майбутнього. Світ розглядається як відкритий і складно організований, що безупинно виникає, тобто відбувається ототожнення понять «буття» і «становлення», при цьому важливу роль відіграють як однозначно детерміністичні, так і стохастичні процеси (несподівані варіанти майбутнього).

Введення нестабільності, нестійкості — важлива особливість постнекласичної науки, адже без нестабільності немає розвитку. При чому, нестабільність світу не означає, що він не піддається науковому вивченню; нестійкість далеко не завщди є зло, вона виступає умовою стабільного і динамічного саморозвитку, що відбувається за рахунок знищення нежиттєздатних форм, тобто порядок і хаос виникають та існують одночасно: один містить у собі інший — це два аспекти одного цілого і вони дають нам різне бачення світу.

Варто зазначити, що еволюційну зміну складних відкритих систем неправомірно розглядати як безупинну еволюцію в одному напрямку. Адже, у рамках сучасної наукової картини світу стверджується, уявлення про те, що в розвитку складноорганізованих систем виділяються два різні етапи їх еволюції. Один з них характеризується сталістю, лінійністю,

передбачуваністю, інший — несталістю і нелінійністю. Цей як правило, описується нелінійними рівняннями (рівняннями, що шукані величини в ступенях більших, ніж одиниця, або коефіцієнти, які залежать від властивостей середовища і можуть мати декілька якісно різних рішень). Звідси випливає фізичний сенс нелінійності - множина рішень нелінійного рівняння відповідає множині шляхів еволюції системи, що описується цими рівняннями. Це дає підгрунтя сформулювати одну з центральних для сучасної концепції самоорганізації ідею — ідею про наявність поля шляхів розвитку для відкритих нелінійних систем.

У світоглядному плані ідея нелінійності може бути експлікована за допомогою усвідомлення відсутності однозначної зумовленості розвитку і ствердження ідеї багатоваріантності шляхів еволюції. Ця ідея органічно пов'язана з проблемою вибору того чи іншого шляху розвитку зі спектра можливих альтернатив. Тобто у реальній картині буття обов'язково присутні випадковість, нестійкість. Сучасна наука, таким чином, знову відкриває випадковість як істотний елемент світу. Для того, що випадковість могла прорватися на макрорівень, необхідно мати нестабільність у стані нелінійної системи, адже лише в стані нестійкості системи здатні спонтанно організовувати себе і розвиватися. Стійкість і рівновага — це, так би мовити, глухі куга еволюції. Тобто, складноорганізованій системі не можна нав'язати шляхів розвитку.

Таким чином, концепція глобального еволюціонізму, що формується в сучасній науці і філософії:

— характеризує взаємозв'язок систем різної складності, що самоорганізуються, і пояснює генезу нових структур в них;

— розглядає в діалектичному взаємозв'язку соціальну, живу і неживу природу;

— створює основу для розгляду людини як об'єкта і суб'єкта космічної еволюції, закономірного і природного етапу в розвитку нашого Всесвіту, відповідального за стан світу, у який він «занурений»;

— є основою синтезу знань у сучасній постнекласичній науці;

— служить найважливішим принципом дослідження нового типу об'єктів — цілісних систем, що саморозвиваються, і стають усе більш «людино вимірними».