Тема 4. Філософська теорія пізнання та специфіка наукового пізнання Поняття пізнання та його види.

Теорія пізнання (гносеологія) досліджує природу, умови, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності людини.

Пізнання - це: процес здобування знань, створення образів,

теорій реальності (це інформативний аспект пізнання); прагнення одіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (це активістський або вольовий аспект пізнання); бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання).

Результатом пізнання є знання, яке не тотожне інформації. Знати - це не просто отримувати певну інформації про об’єкт, що вивчається, а й розуміти її зміст. Інформація - це технічне поняття, яке відображає об’єктивно-предметну визначеність явища чи процесу. Внаслідок цього пізнання варто розуміти у єдності інформаційної і розумової діяльності.

Процес пізнання включаєу себе суб’єкт-об’єктне відношення.

Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігаєта історично передає їх новим поколінням.

Об'єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.

Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:

по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання;

по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об 'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.

Багатогранне розуміння пізнання допомагає висвітлити й питання про можливості людського пізнання, щодо яких є ряд гносеологічних позицій:

гносеологічного оптимізму (людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати надійні, грунтовні, достовірні знання);

агностицизму (заперечення принципової можливості для людини мати виправдані достовірні знання);

скептицизму (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності).

У суспільному та індивідуальному розвитку пізнання виділяють дві основні стадії:

стихійна, яка є досить консервативною, належним чином не усвідомленою;

активно-дійова, яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.

Така багатоаспектність пізнання виявляється у різних видах пізнання:

Життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо

вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; во різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, формами існування;

Мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання; воно передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї За змістом воно умовне;

Наукове пізнання культивується спеціально черев усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

Релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими для контролю та свідомого використання;

Екстрасенсорне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію і якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.

Рівні і форми пізнання.

Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєвий рівень, або „перцептивний досвід”, який є фіксацією окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. На чуттєвому рівні пізнання ми не отримуємо знання (адже побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але маємо такий компонент, поза яким пізнання неможливе.

Основними формами чуттєвого рівня пізнання є:

відчуття, які фіксують окремі властивості речей (колір, форма, запах, твердість холод тощо);

сприйняття - це знання про предмет в цілому (цілісний образ) у момент впливу на органи чуттів (зорове сприйняття дерева, слухове сприйняття дощу, мелодії тощо);

уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю (для виникнення уявлення достатньо почути назву предмета).

На рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному.

Недоліки чуттєвого рівня пізнання:

відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т.ін.;

відчуття мінливі, нестійкі, відносні;

самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування

та несуттєвого.

аціонально-логічний рівень пізнання (абстрактне мислення) має такі форми:

поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);

судження — це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;

умовиводи—сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального дочасткового).

При переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей), тобто абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.

Подекуди виділяють третій, синтезувальний рівень пізнання, який поєднує поняття та теорії з наочно даним. Основними формами синтезувального рівня є:

досвід — особисте свідоме нагромадження умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

експеримент — дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обгрунтованим дозуванням дій чинників, факторів тощо.;

практика — свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т.

Усі рівні тісно пов’язані між собою і відіграють важливу роль у пізнанні, а їх абсолютизація призводить до спотвореного розуміння процесу пізнання.

Проблема істини в пізнанні. Істина і правда.

Проблема пізнання тісно межує із запитанням, якою мірою ми можемо бути впевнені в надійності наших знань про дійсність. Це проблема у гносеології постає як проблема істини у пізнанні. Сьогодні ми маємо чотири основні теорії істинності наших знань.

Одна із найпоширеніших - кореспондентська теорія істини, розглядає істину як відповідність знань та уявлень дійсності. Дана теорія

була започаткована Аристотелем, а її основні положення наступним чином:

зовнішня дійсність як об’єкт пізнання не залежить від наявності або відсутності знання про неї (тоді як знання, навпаки, цілком залежить від об’єкта, тому що якщо нема об’єкта, о не може бути і знання, оскільки „знання ні про що” не буває;

поняття „істина” не збігається з поняттям „буття” і ставиться не до буття, а до судження розуму, вираженому у мові;

істинність судження виявляється в співвідношенні його з предметом пізнання, а визнання його істинним можливе, якщо є відповідність між структурою й змістом судження та реальною дійсністю.

Заслугою Аристотеля у даному відношенні є те, що він вперше показав, що істина є характеристикою нашого знання, а не зовнішнього світу.

Однак, таке визначення лежало в основі усіх подальших дискусій щодо проблеми істинності. Більше того, вже в античності виникли перші сумніви щодо можливостей досягнення істини, які висловили представники скептицизму (Піррон, Діоген). Вони стверджували, що ані чуттєве сприйняття, ані абстрактне мислення не може дати переконливого критерію істинності, внаслідок чого наші знання не можуть давати вказівки до дії. Найкраще утримуватися від будь-яких суджень щодо дійсності. Античний скептицизм є однією з форм агностицизму, найяскравіший представник якого І. Кант обмежився лише формальною стороною визначення істини, стверджуючи, що істина є логічною відповідністю знань із самими собою.

Більше того, навіть практичне використання цієї теорії має суттєві труднощі, які зумовлені тим, що немає прямої відповідності між судженнями і зовнішнім світом, адже число речей значно перевищує число імен і слів, внаслідок чого мова не може розкрити усієї багатоманітності змінного світу, в той час як судження розуму підпорядковані суворим логічним законам.

Когерентна теорія істини, особливо детально розроблена представниками Марбурзької школи неокантіанства (Г.Коген, П.Наторп, Е.Кассіррер). представники даної теорії розглядали істину як внутрішню узгодженість знання як в усіх своїх основних складових, так і вихідних принципах та положеннях. Відповідно до цієї концепції пізнанням рухає виявлення суперечностей у вихідній будові знання. Виникає потреба усунути суперечність і розгортається наукова пошукова діяльність спрямована, з одного боку, на розробку внутрішнього інструментарію пізнання, а з іншого, - на залучення у сферу знання нових фактів та змісту.

Проте, поза увагою цієї теорії залишається ряд запитань, серед яких: проблема зв’язку знання та буття та як входить нова факторія в

конвенціональна теорія істини (Ч.Пірс, А.Пуанкаре, Ю.Хабермас), стверджує, що при наявності широкого кола проблем пов’язаних із знанням та пізнанням, вирішальне значення для утвердження істини має угода (конвенція) - пряма або опосередкована - більшості представників наукового співтовариства вважати щось істиною. Безперечним досягненням даної теорії є те, що, дійсно, без визнання і згоди певні наукові положення можуть тривалий час залишатися поза функціонуючим знанням. Однак, конвенція не створює істини, а лише легалізує її. Легалізація істини - це не просто останній крок її народження, вона є квінтесенції усього попереднього процесу. Однак, істина це весь процес у цілому.

Певним варіантом конвенціональної теорії істини є істина як норма: те, що прийнято вважати нормою, вважається істинним. Однак, тут варто пам’ятати про умовність норм.

Регулятивна теорія істини, особливо розвинена прагматизмом (Дьюї, У.Джеймс).

Зупинившись лише на найбільш поширених теоріях істини варто зазначити, що вони не вичерпують усього багатства підходів до розуміння даної проблеми, більше того, в аналізі проблеми істини може відбуватися абсолютизація одного із моментів істини, які формують такі однобічні підходи до неї як:

догматизм - перебільшення значення сталого, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютної істиною;

релятивізм - перебільшення значення мінливості наших знань, проголошення усіх знань відносними;

утилітаризм - зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявилися виправданими та корисними;

нормативне ставлення до істини - істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.

Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці позиція дослідника, його уподобання, світоглядні позиції можутіЛЖігва впливати на результати його пізнання. У зв’язку з цим поряд з понкГ*^ істини в оцінці пізнання використовують поняття правди. Правда - це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об’єктивно окреслене ставлення до реальності, то правда завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів. Саме тому мистецьке пізнання та творчість взагалі, прийнято оцінювати через правду, а не істину.

Практика як специфічно людський спосіб освоєння світу.

Розглянувши основні теорії істини, зазначимо, що у найзагальнішому плані найбільш досконалим критерієм істини є практика, яка пов’язує людину із зовнішнім світом. Категорія практики позначає специфіку людського способу буття, сутність якого у полягає у діяльнісному предметно-перетворюючому відношенні людини до природи, суспільства та самої себе. Саме тут проявляється пізнавальне значення практики, яке полягає в тому, що самовизначаючись у світі людина повинна адекватно відображати предмети і явища дійсності. Завдяки цьому тільки на практиці думка може бути співставленою з реальністю, адже на практиці думка опредмечуєгься, стає явищем самого предметного світу.

Введення категорії практики у теорію пізнання дозволило:

Перенести питання про відношення пізнання до об’єктивної реальності з рівня абстрактної його постановки „свідомість-реальність” у сферу аналізу опосередкованого практикою відношення людини як предметно-діючого суб’єкта до ідеально-творчого відображення цієї реальності

Подолати споглядальний характер ідеалістичних інтерпретацій пізнання як саморозвитку духу;

Підвести теорію пізнання під надійний практичний фундамент; детермінуюча роль суспільно-історичної практики у пізнавальному процесі проявляється в тому, що на основі практики формується суб’єкт та об’єкт пізнання; процесуальність і творчий характер практики дозволяє розкрити діалектику процесу пізнання, перехід від незнання до знання, взаємозв’язок у цьому чуттєвого та раціонального моментів, емпіричного та теоретичного рівнів, а зрештою і ріст знання як такий; практика сприяє формуванню пізнавальних здатностей суб’єкта, принципів і методів пізнання; практика задає конкретну визначеність пізнанню, спрямовує на відображення актуальних об’єктів тощо. Прикладний аспект пізнання пов’язаний із розробкою інноваційних галузей виробництва (кібернетика, біотехнологія тощо).

Теоретизація сучасної науки. Природа теоретичних об’єктів

їх співвідношення з об’єктивною дійсністю (проблема і в сучасній науці).

Однією з особливостей сучасної науки є її теоретизація. Це зумовлене переходом від емпіричної стадії розвитку науки, що обмежувалася класифікацією й узагальненням дослідних даних, до теоретичної стадії. На цій стадії важливу роль у пізнанні світу відіграють теоретичні об'єкти науки.

Як відомо, в основі теоретичного пізнання завжди лежать абстрагування, схематизація, ідеалізація. Закони науки описують не природу «саму по собі», а її моделі, тобто системи ідеалізованих (теоретичних) об’єктів, які більш-менш наближаються до об'єктів природи.

Спрощення, абстрагування й ідеалізацію можна розглядати як гносеологічні передумови, які приймає теорія при відображенні реальних матеріальних процесів. За допомогою цих операцій кожна наукова дисципліна вириває з живої цілісності світу об’єкт пізнання, відокремлює від нього якийсь аспект і будує систему ідеалізованих об’єктів. «Картина», що створюється наукою, — це «зображення» штучно сконструйованих ідеальних об'єктів і експериментально-вимірювальних процедур, інтерпретованих як дані безпосередньо емпіричного досвіду. Вона змінюється в міру розвитку пізнання і практики та її можна розглядати як теоретичну модель досліджуваної реальності. Тобто визначальна роль у формуванні теорії належить ідеалізованому об’єкту — теоретичній моделі істотних зв'язків реальності, представлених за допомогою гіпотетичних допущень і ідеалізацій.

Наука XX ст., особливо сучасна теоретична фізика, предметом дослідження якої стають об'єкти, далекі від нашого макроскопічного досвіду, зробила актуальним питання про існування і реальність цих об’єктів. Ця проблема є однією з найбільш гострих у сучасній філософії науки (Наприклад, проблема існування віртуальних часток, кварків, тахіонів та ін. об'єктів, які були введені чисто теоретично, але претендують на включення в фізичну картину світу.)

Класична наука виходила з того, що існує тільки одна досліджувана нею реальність. Відповідно може існувати тільки одна істина, що відноситься до цієї реальності. Однак сьогодні ясно, що існує не одна, а багато різних реальностей. Це не тільки та реальність, з якою має справу наука, але і реальність повсякденного життя, повсякденного знання. Є суб'єктивна реальність; те, що я зараз маю конкретні переживання чи певні думки - це реальні факти моєї свідомості. Є реальність ідеальних об'єктів культури: наукових і філософських теорій, творів мистецтва - те, що Поппер називає «третім світом». Є реальність між індивідуальних відносин, комунікацій (з нею іноді пов'язують світ інтерсуб’єктивності). Напевно, можна говорити сьогодні про появу віртуальної реалт якц особливого типу міжлюдської комунікації за допомогою комп'юГс^?* Кожна з них має свої критерії існування (інакше ми просто не відрізнили б реальність від марення). Усі вони так чи інакше пов'язані, історично виникають одна з одної, взаємодіють між собою, при цьому нерідко ведуть одна з одною боротьбу за існування, немов би суперечку на тему, яка з них «реальніше». Це стосується і відношення наукової реальності і реальності повсякденної, суб’єктивної й об'єктивної реальності і т.п. Ми починаємо розуміти реальність та істину як більш складні і цікаві предмети, ніж це здавалося в недалекому минулому.

У сучасній епістемології усвідомлюється той факт, що природа досліджуваної реальності пов'язана не тільки а об'єктивною реальністю самою по собі, але і в діяльністю людини. При аналізі поняття «реальність» враховують важливу роль, яку відіграють у формуванні сенсу даного поняття конструктивно-теоретична і практично- експериментальна діяльність людини як суб'єкта пізнання.

Реальність, що досліджується наукою, має і когнітивний вимір. Це об'єктивна реальність, що відбита через призму певної системи спрощень і ідеалізацій, з точністю до якої відображаються досліджувані теорією системи матеріальних об'єктів при прийнятих цією теорією гносеологічних передумовах дослідження. У її зміст свій внесок роблять три джерела: об'єктивна реальність, практика експериментів та ідеальна конструктивно-теоретична діяльність дослідника. Два останніх джерела можна назвати суб'єктивними (людськими) вимірами досліджуваної реальності (фізичної, хімічної, біологічної, соціальної).

Маючи на увазі цю обставину, А. Ейнштейн увів термін «фізична реальність» і виділив два аспекти цього терміна. Перше його значення використовувалося ним для характеристики об'єктивного світу, що існує поза і незалежно від свідомості. В другому своєму значенні термін «фізична реальність» використовується для розгляду теоретизованого світу як сукупності теоретичних об'єктів, що представляють властивості реального світу в рамках даної фізичної теорії. Таким чином, «реальність, що досліджується фізикою, є не що інше, як конструкція нашого розуму, а не тільки даність».

Суб'єкт пізнання не може бути усуненим зі змісту фізичної реальності. Наприклад, А. Ейнштейн, чию позицію в розумінні фізичної реальності називають «реалістичною», пов'язує цю реальність із загальними поняттями, концепціями і т.п., тобто з конструктивно- теоретичною діяльністю суб'єкта пізнання, Н. Бор — з експериментальною діяльністю суб'єкта і можливостями комунікації. Він підкреслює її зв'язок з контекстом приладів і вимірювальних установок («інструменталістська» позиція). Але обоє єдині в тому, що саме суб'єкт

'яльністю наповнює реальність значенням і змістом. Але це не Лає, що можна говорити про «збурювання явищ спостерігачем», чи «додавання атомним об’єктам фізичних атрибутів за допомогою вимірів». Бор підкреслював, що залежність квантових явищ від суб’єкта обмежується вибором експериментальної установки, що задає концептуальну систему відліку. У цьому плані фізична реальність задається за допомогою мови науки, причому одна й та сама реальність може бути описана за допомогою різних мовних засобів.

Розуміння реальності в класичній і сучасній науці значно розрізнюються. Кожна фізична теорія вивчає певний вид фізичної реальності при специфічних її спрощеннях, схематизаціях, ідеалізаціях, неминучих у процесі відображення цієї реальності. Тому закони і теорії лише опосередковано і з певним ступенем точності відносяться до об'єктивної реальності. Наприклад, ньютонівська механіка безпосередньо стверджуючи дещо про систему ідеалізованих матеріальних точок, ідеалізованих інерційних систем відліку (виміру), ідеалізованих нескінченних швидкостей передачі взаємодій, стверджує ідеал повної відсутності впливу приладу на вимірюваний об'єкт і т.п. Інші теорії приймають інші передумови і допущення.

Сучасна квантова фізика приймає спрощенця й ідеалізації, що багато в чому протилежні ньютонівській механіці. Її об'єкт не є матеріальною точкою, що має цілком визначені просторові координати, а, отже, не має траєкторії; вимір проводиться не тільки в інерційних системах відліку; швидкість сигналу, що вимірює, кінцева і не перевищує швидкості світла (принцип близькодії); неможливо з повною визначеністю одночасно виміряти координати й імпульс мікрооб'єкта; неможливо повністю виключити вплив приладу на об'єкт дослідження і т.п. Фізична реальність квантової механіки являє не систему динамічних величин, а систему імовірнісних розподілів фізичних величин. Очевидно, що багато з перерахованих передумов дуже ідеалізують об'єктивну фізичну реальність. Аналогічна ситуація складається й в інших науках — хімії, біології, соціології і т.п.

Таким чином, реальність у науковому дослідженні це не об'єктивна реальність у значенні денотата філософської категорії матерії, а скоріше, когнітивне утворення, сенс якого наповняється об'єктивно-реальними і разом з там суб'єктивними чинниками - теоретичною й експериментальною діяльністю дослідника.

Реальність, як стверджує сучасна наука, має множину теоретичних описів. Це зумовлене багатоаспектністю, багатоякісністю самої дійсності, що створює об'єктивні передумови для цього.

Цілком зрозуміло, що коли природознавство було зайняте нагромадженням емпіричної інформації, класифікацією і систематизацією численних нових фактів і результатів, легко виникала спокуса поС^^Іваїйі таку логіку відкриття, за допомогою якої можна було б одержувати^!?; істини в науці ледве не чисто механічним шляхом. Не кажучи вже про логічну машину Р.Лулія, що прагнув звести мислення до простої комбінації понять, у емпіричних науках на роль подібного механізму претендувала індуктивна логіка Ф. Бекона. Незадоволений силогістикою Аристотеля, він побудував свої, тепер відомі кожному, хто вивчав логіку, канони чи таблиці відкриття, названі методами подібності, розходження, супровідних змін і залишків. На відміну від «Органона» Аристотеля він назвав свою логіку «Новим Органоном» і вважав, що з її допомогою можна буде без особливих інтелектуальних зусиль робити нові відкриття в науці.

Неважко зрозуміти, що за допомогою канонів індукції Ф.Бекона, навіть вдосконалених у минулому столітті Дж.С. Міллем, можна відкривати лише найпростіші емпіричні закономірності про регулярний зв'язок властивостей явищ природи, які можна спостерігати. Розкриття внутрішніх механізмів явищ вимагає звернення до теоретичних понять і гіпотез, а це передбачає наявність у дослідника здатності не тільки до широкого, абстрактного мислення, але і до інтуїції, цілісного охоплення досліджуваних явищ, не кажучи вже про талант, досвід і кваліфікацію. Це означає, що генерування нових ідей у науці є творчим процесом, який не можна вкласти в заздалегідь задані логічні канони, схеми чи алгоритми.

У зв'язку з цим у 30-40-і рр. XIX ст. започатковується критика концепцій логіки відкриття, які були поширені в XVII і XVIII ст., і поступово відбувається перехід до нової методології наукового дослідження — до гіпотетико-дедуктивної її моделі В цій моделі логіка не відіграє ніякої ролі в процесі генерування нових наукових ідей, гіпотез і теорій, її завдання зводиться лише до дедукції наслідків з гіпотез, знайдених нелогічним шляхом, і перевірки їх за допомогою даних спостереження й експерименту.

Як відзначав А. Ейнштейн, найважливіший методологічний урок, що подала квантова фізика, полягає у відмові від спрощеного розуміння виникнення теорії як простого індуктивного узагальнення досвіду. Теорія, підкреслював він, може бути навіяна досвідом, але створюється немов би зверху щодо нього і лише потім перевіряється досвідом. Людський розум повинен, на його думку, «вільно будувати форми», перш ніж підтвердиться їх дійсне існування: «з голої емпірії не може розквітати пізнання». Еволюцію дослідної науки «як безупинного процесу індукції» Ейнштейн порівнював зі складанням каталогу і вважав такий розвиток науки чисто емпіричною справою, оскільки цей підхід, з його погляду, не охоплює реальний процес пізнання в цілому. А саме — «замовчує про важливу роль інтуїції і дедуктивного мислення в розвитку точної науки.

тільки яка-небудь наука виходить з початкової стадії свого прогрес теорії досягається вже не просто в процесі упорядкування. Дослідник, відштовхуючись від досліджених фактів, намагається розвивати систему понять, що, взагалі кажучи, логічно спирається на невелику кількість основних припущень, так званих аксіом. Таку систему понять ми називаємо теорією. Для одного й того ж комплексу експериментальних фактів може існувати кілька теорій, які значно відрізняються одна від одної». Сказане Ейнштейном не означає, що він відкидав роль досліду як джерела знання. Однак він вважав, що те завжди є шкідливим» у науці таке використання понять, при якому вони розглядаються незалежно від емпіричної основи, якій зобов'язані своїм існуванням.

Інакше кажучи, теорії сучасної науки створюються не просто шляхом індуктивного узагальнення досліду (хоча такий шлях не виключається), а за рахунок первісного руху в полі раніше створених ідеалізованих об'єктів, що використовуються як засоби конструювання гіпотетичних моделей нової сфери взаємодій. Обгрунтування таких моделей дослідом перетворює їх у ядро майбутньої теорії.

Ідеалізований об'єкт виступає в такий спосіб не тільки як теоретична модель реальності, а й неявно містить у собі певну програму дослідження, що реалізується при побудові теорії. Співвідношення елементів ідеалізованого об’єкту — як вихідних, так і вивідних, являють собою теоретичні закони, які (на відміну від емпіричних законів) формулюються не безпосередньо на основі вивчення дослідних даних, а шляхом певних розумових дій з ідеалізованим об'єктом. Знання теоретичного рівня виникають в результаті внутрішнього розвитку ідей і концепцій, а не простого узагальнення даних спостережень.

З цього випливає, зокрема, що закони, сформульовані в рамках теорії, відносяться, власне кажучи, не до емпірично даної реальності, а до такої реальності, якою вона представлена в ідеалізованому об'єкті; вони повинні бути відповідним чином конкретизовані при їх застосуванні до розуміння реальної дійсності.

Трансформація об’єкта й ідеалу об’єктивності. Проблема подолання розриву об’єкта і суб’єкта пізнання.

Класична традиція європейської гносеології, що йде від Аристотеля і Декарта, вважає об’єктивність ідеалом знання. Цей ідеал має два взаємозалежних, але різних значення. По-перше, об'єктивне знання, що «збігається» зі своїм об'єктом. По-друге, об'єктивним вважається знання, з якого усунуте все, що в процесі його одержання пов'язане із суб'єктом і засобами його пізнавальної діяльності.

Досвід більш пізніх століть змусив європейських мислителів критично ставитися до другого значення об'єктивності. Так

«об'єктивність» Е.Гуссерль називав «озовнішненням»

перетворенням його в щось таке, що втратило своє коріння і відчужеі. людини, що з'являється перед ним як перекручення його власної духовності, як посмертна маска убитого ним самим предмета пізнання. Зовнішнє знання є плодом «натуралізму» і «об'єктивізму» — двох

найменувань для уявлення про знання як про щось здатне вести повноцінне існування, будучи відділеним від людини, її цілей і цінностей.

Як було відзначено Е.Гуссерлем, а за ним і багатьма критиками «наївного» чи «метафізичного реалізму» (Х.Патнем, В.Ван Фрасне і ін.), саме «об'єктивістська»установка зрештою веде до скептицизму і крайнього суб'єктивізму в теорії пізнання. Твердження про існування об'єктів (онтологічні висловлення) залежать від певної концептуальної системи; наприклад, одна фундаментальна фізична теорія говорить про існування «корпускул» чи «часток», інша поміщає на місце цих об'єктів «поля». «Постулювати ж множину об'єктів «як таких», цеглин Світобудови чи чогось у цьому дусі, того, що існує в абсолютному значенні, безвідносно до нашого міркування, а також поняття істини як «відповідності» цим об'єктам - значить попросту відроджувати давно повалений будинок традиційної метафізики», - пише Х.Патнем. Відірвавши знання від процесу його отримання, наукову методологію - від ціннісно-цільових орієнтирів, така вироджена метафізика втрачає можливість зіставлення знання з «об'єктом-самим-по-собі». Об'єктивність стає рекламною вивіскою над входом у всілякі і навіть протилежні за значенням «концептуальні схеми» і «понятійні каркаси». Якщо інтерпретувати вибір між цими «схемами» як довільний, вольовий акт суб'єкта, це дає аргументи критикам науки, що вбачають в ній не оплот об'єктивності і раціональності, а притулок і опорну базу витонченого суб'єктивізму і скептицизму. Е. Гусерль надавав цьому серйозного значення як одній з засад «кризи європейської цивілізації», захопленої потоком безвір'я і сумнівів у можливостях Розуму.

Класичне природознавство ототожнює об'єктивність і об’єктність, припускаючи, що до об'єктивності веде лише тільки об'єктний спосіб розгляду речей. У певні періоди історії ідеал об’єктивності знання здавався несумісним з урахуванням суб'єктивних характеристик. Природа людини розглядалася не тільки як носій афектів, але як те, що здатне лі Нового часу болісно шукали гарантій, щоб це сяйво не тільки не згасло, але й світило все яскравіше, прориваючи пітьму незнання. Потрібна була тривала і важка еволюція усього світоглядного комплексу, духовних основ культури, щоб розрив між об’єктивністю та суб’єктивністю міг бути хоча б частково подоланий, щоб філософія разом з наукою усвідомили взаємну обумовленість цих понять.

Розвиток науки в XX ст. виявив вразливість «натуралістичного

^іізму», причому найбільш відчутний удар йому був нанесений >.льш «натуралістичною» наукою — фізикою. Дослідження мікросвіту з його квантовими закономірностями показало, як писав В. Гейзенберг, що «у сферах досвіду, які розташовані далеко за межами повсякденності, впорядкування чуттєвого сприйняття за зразком «річ-в-собі», чи, якщо хочете, «предмета» уже не може бути здійснене і що, таким чином, це можна виразити простою формулою: атоми вже не є речами чи предметами». Об'єкти фізики мікросвіту «суть складові частини ситуацій спостереження, що мають високу пояснювальну цінність при фізичному

аналізі явищ».

Таким чином, В.Гейзенберг був першим, хто вимовив фразу про те, що в загальному випадку поділ об’єкта і суб’єкта його спостереження неможливий. Квантова механіка дала перші наочні і незаперечні докази про включеність людини як активного елементу не тільки в процес пізнання, але й у єдиний світовий еволюційний процес. Суб'єкт, що пізнає, не відділений від предметного світу, а знаходиться усередині нього. Світ розкриває свої структури і закономірності завдяки активній діяльності людини в цьому світі. Тільки тоді, коли об'єкти включені в людську діяльність, ми можемо пізнати їх сутнісні зв'язки.

Розвиток науки показав, що повністю виключити суб'єктивне з пізнання неможливо, навіть там, де «Я», суб'єкт відіграє вкрай незначну роль. 3 появою квантової механіки виникла «філософська проблема, труднощі вирішення якої полягають в тому, що потрібно говорити про стан об'єктивного світу за умови, що цей стан залежить від того, що робить спостерігач». В результаті уявлення про матеріальний світ як про дещо «виключно об'єктивне», незалежне від спостереження, яке існувало тривалий час, виявилося дуже спрощеним. Насправді при побудові теорії практично неможливо цілком відсторонитися від людини і її втручання в природу, а тим більше в суспільні процеси.

Тому, строго кажучи, будь-які явища не можна розглядати як «самі по собі» у тому сенсі, що їх пізнання передбачає присутність суб'єкта, людини. Отже, не тільки в гуманітарних науках, але «і в природознавстві предметом дослідження є не природа як така, а природа, яка підлягає людському запитуванню, тому і тут людина знов-таки зустрічає сама себе». Без активної діяльності суб'єкта отримати істинній образа предмета неможливо. Більш того, міра об’єктивності пізнання прямо пропорційна мірі історичної активності суб'єкта. Однак останню не можна абсолютизувати, так само як і намагатися «усунути» з пізнання суб'єктивний момент. Недооцінка, а тим більше повне ігнорування творчої активності суб'єкта в пізнанні, прагнення «вилучити» із процесу пізнання цю активність перекривають шлях до істини, до об'єктивного відображення реальності.

Нове осмислення об'єктивності знання через включення Е^3я£над< раціональності інтуїції й інших «нераціональних» характеріТсЧ/х пізнавальної діяльності спричиняє подальший системний аналіз взаємовизначень цих характеристик і, нарешті, об'єднання гносеологічних і соціологічних «концептуальних схем» у єдину теорію пізнання.

Відтворивши об'єкт у формах своєї діяльності, суб'єкт завжди виражає так чи інакше своє ставлення до нього, свій інтерес і оцінку. Так, незважаючи на строгі і точні методи дослідження, у фізику, за словами М. Борна, проникає «непереборна домішка суб'єктивності». Аналіз квантово- механічних процесів неможливий без активного втручання в них суб'єкта- спостерігача. Оскільки суб'єктивне пронизує весь процес дослідження й у певній формі включається в його результат, це дає «підгрунтя» говорити про неможливість застосування у цій галузі знання принципу об'єктності.

Дійсно, поведінку атомних об'єктів «самих по собі» неможливо різко відмежувати від їх взаємодій з вимірювальними приладами, із засобами спостереження, що визначають умови виникнення явищ. Однак розвиток науки показав, що «дослідження того, якою мірою опис фізичних явищ залежить від точки зору спостерігача не тільки не внесло ніякої плутанини чи ускладнення, але, навпаки, виявилося неоціненною дороговказною ниткою в пошуку основних фізичних законів загальних для всіх спостережень».

«Некласична» наукова раціональність відмовляється від принципів класичної науки, що виходила з відносності об'єкта до засобів, операцій і методів пізнавальної діяльності. Вона стверджує, що не елімінація, а експлікація цих засобів виступає умовою істинності знань.

Звичайно, експлікація - не самоціль раціональності, оскільки вона не гарантує від скептичних висновків. Зв'язок суб'єктивного й об'єктивного в знанні більш глибокий. Наукове пізнання містить у собі програму умов, що піддаються перевірці і репродукції, при яких здійснюється пізнання його предмета; але ця програма, як і побудова предмета відповідно до неї, повинна розкривати власну природу предмета, а не довільний задум дослідника.

Власне, всі найбільш значні досягнення науки XIX і XX ст. вели до цієї очевидності. Однак вирішальні зміни в гносеологічному осмисленні наукового пізнання відбулися тоді, коли в сферу науки були включені складні системи, що саморозвиваються, взаємозв'язки і взаємопереходи між ними. До числа таких систем відносяться не тільки біосфера, метагалактика, а і Земля як система геологічних, біологічних і техногенних процесів, і природні (природно-соціальні) комплекси, в які включена людина (біотехнологія, екологія, інформатика, соціально- культурна сфера і т.п.).

У сучасній методологічній літературі все більше схиляються до

про те, що якщо типовими об'єктами досліджень класичної Г7д були прості системи, а об'єктами некласичної науки — складні системи, то нині увага вчених все більше привертається до систем, що характеризуються відкритістю і саморозвитком.

Отже, зміни в розумінні об'єкта наукового пізнання мають двоякий характер. По-перше, розширюється й ускладнюється об'єктна сфера науки за рахунок включення в неї нових об'єктів, значна частина яких сама є породженням науково-технологічного розвитку (наприклад, системи «штучного інтелекту», біотехнічні і соціотехнічні структури). Втім, при більш пильному погляді виявляється, що йдеться не про просте розширення об'єктного світу, а про його радикальне «олюднення», про нову систематизацію природних характеристик, у результаті якої людина входить у картину світу не як річ, поряд з іншими речами, і навіть не просто як активний учасник природних процесів, а як системоорганізуючий принцип, як начало усіх координат і висхідний пункт знання про світ. Це значить, по-друге, що мислення про такі об'єкти (про такий світ) нерозривно пов'язане з характеристиками суб'єкта, що пізнає, засобами пізнання, цілями і цінностями, якими керується людина і на які орієнтований сам процес пізнання.

А це вимагає нової методології пізнання. Наукове дослідження — не монолог, а діалог з природою. Це значить, що «активне запитування природи» є невід'ємною частиною її внутрішньої активності. Тим самим об’єктивність у сучасній науці знаходить більш тонке значення, тому що наукові результати не можуть бути відділені від дослідницької діяльності суб'єкта. «Відкритий сучасною наукою експериментальний діалог з природою, — писали І.Пригожин і І.Стенгерс,— має на увазі активне втручання, а не пасивне спостереження. Перед вченими ставиться завдання навчитися керувати фізичною реальністю, змушувати її діяти в рамках «сценарію» якнайближче до теоретичного опису». При цьому підкреслюється, що у світі, якщо грунтується на нестабільності і творчості (а сучасний світ саме такий), людство знову опиняється в самому центрі світобудови. І це не відхід від об'єктивності, а все більш повне наближення до неї, тому що вона відкривається тільки в процесі активної діяльності людей.

Багато дослідників вважають, що мало зв'язати суб'єктивність з об'єктивністю. Потрібно ще наповнити суб'єктивність соціальним сенсом. А це значить, що в проблемне поле гносеології повинні ввійти проблеми культурної детермінації об'єктів пізнання, проблеми трансляції знань і комунікації між суб’єктами пізнання, багатоманітні взаємозалежності між діяльністю людей та її культурно-історичним контекстом. Повинно бути визначене коло епістемологічних цінностей, у якому цінність істини, за визначенням, не могла б протиставлятися цінності життя.

Отже, розвиток науки XX ст. переконливо незалежного спостерігача, здатного тільки пасивно спостерігати

втручатися в «природний хід подій», просто не існує. Людину — «єдиного спостерігача», якого ми здатні собі уявити — неможливо

вичленити з навколишнього світу, зробити її незалежною від її власних

дій, від процесу придбання і розвитку знань. От чому багато дослідників

вважають, що сьогодні спостерігається змикання проблем, що стосуються

неживої природи, з питаннями, які піднімаються в галузі соціології,

психології, етики.

Усе це веде до трансформації понятійного апарату гносеології та епістемології, трансформації уявлень про раціональність. Теорія раціональності (наукової раціональності} повинна включити у свій розгляд єдність суб'єктивності й об'єктивності, повинна поставити в центр уваги смисловий зв'язок цих понять. Це має торкнутися таких понять, як «істинність», «факт», «теорія», «метод», «адекватність цілей і засобів пізнання» і багато інших.

Важливо відзначити, що межа між суб’єктом і об’єктом стає при цьому умовною, відносною, а самі ці категорії утворюють не бінарне відношення, а систему, елементи якої мають сенс тільки у взаємній залежності один від одного і від системи в цілому. Така система могла б стати складовою частиною нової філософської антропології, що вбачає свою перспективу у відновленні втраченої духовної єдності людини зі світом.

Дослідження цих змін і формування нових проблемних полів, ймовірно, характеризуватиме розвиток теорії пізнання в найближчі десятиліття. На цей же шлях стягуються і ті тенденції, які пов'язані зі змінами в розумінні суб'єкта пізнання. Так, у сучасних епістемологічних роботах висловлюється ідея про необхідність розуміння суб'єкта як «розумового колективу». При цьому категорія «суб'єкт» розкривається в контексті трансцендентного, колективного й індивідуального описів, що доповнюють один одного. Жоден з цих описів, узятий окремо, не є самодостатнім. Більш того, в гносеології кінця XX століття стверджується думка про обмеженість класичного уявлення про пізнання як взаємовідношення суб'єкта й об'єкта. Необхідним елементом цього процесу є ситуативний контекст.

Зміна ідеалів і норм опису, пояснення, розуміння.

Наука XX ст. формує нові ідеали і норми опису та пояснення досліджуваних об'єктів.

У класичній науці ідеалом пояснення й опису вважалася характеристика об’єкта «самого по собі», без вказівки на засоби його дослідження. Сучасна фізика як необхідну умову об'єктивності опису висуває вимогу чіткої фіксації взаємодій об'єкта з засобами £поййкг-ження й врахування при його описі особливостей засобів Г’сТереження (типів вимірювальних пристроїв).

У сучасній науці сформувався особливий вид опису доповнювальний спосіб опису.

Він був запропонований датським фізиком, одним з основоположників методології сучасної фізики Н.Бором, що ввів у методологію фізики такі поняття як «спосіб опису», «принцип опису» у зв'язку з інтерпретацією квантової механіки. Суть доповнювального способу опису можна сформулювати так: для відтворення цілісності явища на певному етапі його пізнання необхідно застосовувати класи понять, що взаємовиключають і взаємоообмежують один одною, «доповнювальні» класи понять, які можуть використовуватися і окреслено в залежності від особливих (експериментальних і т.п.) умов, але тільки взяті разом вичерпують всю інформацію, що піддається визначенню.

Обмежені можливості єдиної модельної картини реальності стали очевидними ще в класичній фізиці. Уже тоді сформувалися дві конкуруючі картини світу, одна з яких грунтувалася на механіці Ньютона, інша — на аналітичній механіці Лагранжа-Ейлера. Використовуючи різні формалізми для опису макросвіту, вони при всій своїй альтернативності доповнювали один одного.

Однак тільки при дослідженні об'єктів квантової фізики була усвідомлена необхідність чіткої фіксації цього принципу наукового пізнання. Спроби усвідомити причину появи суперечливих образів, пов'язаних з об’єктами мікросвіту, привели Н. Бора до формулювання принципу доповнювальності: для повного опису квантово-механічних явищ необхідно застосовувати два взаємовиключних набори класичних понять (наприклад, часток і хвиль) або взаємовиключних експериментальних установок (в одних квантові об'єкти поводяться подібно хвилям, в інших - подібно часткам, але ніколи як ті й інші одночасно) Принцип доповнювальності дозволив виявити необхідність врахування двоїстості — корпускулярно-хвильової — природи мікроявищ, зв'язку того чи іншого їх визначення з конкретними експериментальними умовами. Відповідно до ідеї Бора корпускулярна і хвильова картини в квантовій теорії протилежні, але не суперечливі. Вони однаково необхідні для повного опису мікрооб'єкта. Дослідження фізичних явищ показало, що частка — хвиля — дві доповнювальні сторони єдиної сутності, всі особливості мікрооб'єкта можна зрозуміти тільки виходячи з його корпускулярно-хвильової природи.

Якщо у фізиці концепція доповнювальності пов'язана з певними видами експерименту і теоретичного опису і відноситься до синтезу уявлень класичної і квантової механіки, то сама ідея доповнювальності,

зберігаючи лише загальні риси, може бути використана для співвідношення будь-яких теоретичних уявлень (чи описів), відбивають внутрішньо суперечливі сторони об'єкта.

Оцінюючи значення методологічного відкриття Н.Бора, М.Борн писав: «принцип доповнювальності являє собою зовсім новий метод мислення. Відкритий Бором, він може бути застосований не тільки в фізиці. Метод цей призводить до подальшого звільнення від традиційних методологічних обмежень мислення, узагальнюючи важливі результати». У зв'язку з цим Бори відзначав, що атомна фізика вчить нас не тільки таємницям матеріального світу, але і новому методу мислення.

При доповнювальному описі складного об'єкта сучасної науки визнається, що одніє-єдиної картини досліджуваного явища недостатньо і необхідні щонайменше дві картини. У цьому сенсі ідея доповнювальності може бути використана як методологічна основа вирішення альтернативних ситуацій у науці, які виникають внаслідок застосування різних пізнавальних засобів і понять до єдиного об'єкта. Її спрямованість на подолання однобічності мислення, абсолютизації будь-якого одного специфічного методу пізнання (і способу опису) передбачає аналіз самої пізнавальної ситуації як необхідної умови правильної побудови (і інтерпретації) знання про цілісний об'єкт. У певному сенсі доповнювальність може бути представлена як деякий регулятивний принцип формування системного знання, як основа сучасних уявлень про цілісність об'єкта і цілісність знання. Широке застосування в постнекласичній науці прийомів і методів теоретичного опису унікальних, індивідуально неповторних об'єктів ставить методологічне завдання аналізу типів такого опису. Відома опозиція - «або генералізуючий підхід, або індивідуалізуючий підхід» - на думку В.С.Стьопіна, знімається, коли йдеться про історичні реконструкції". Коли здійснюється історична реконструкція дослідник не просто описує індивідуальн досліджуваного історичного прогресу, тобто він має справу з неповторним, індивідуальним процесом і разом з тим генералізує. Як і у всякому теоретичному дослідженні, тут попередньо конструюються гіпотези, які потім багаторазово перевіряються коректуються історичними фактами. Сама реконструкція одночасно виступає як специфічне пояснення фактів. Більш того, добротна історична реконструкція має прогнозуючу силу, здатна виявляти такі нові факти, які історик-емпірик не побачив.

І ще одне зауваження щодо специфіки теоретичних знань про унікальні історичні системи, що розвиваються, на яке звертає увагу В.С.Стьопін. При побудові історичних реконструкцій дослідник завжди спирається на попередньо обрану ним систему засад науки - на певну картину досліджуваної реальності, на систему ідеалів і норм науки, на певне філософське підгрунтя. І тут усе відбувається так само, як і при

будь-якої теорії. Розходження у виборі засад приводить до реконструкцій однієї і тієї ж історичної реальності (наприклад, розходження концепції історії первісного нагромадження що представлені в роботах К.Маркса, з одного боку, і М.Вебера - з іншого).

У методології сучасної науки активно обговорюється проблема співвідношення опису і пояснення як функцій науки. Усвідомлюється обмеженість уявлень про необхідність протиставлення функцій опису і пояснення, характерних для класичної науки. Остання вважала феноменологічні теорії тимчасовими і минущими, мирилася з ними як з тимчасовим злом, виходячи з того, що описова (феноменологічна) теорія відволікається від розкриття внутрішніх причин, внутрішніх механізмів, внутрішньої сутності й обмежується вивченням зовнішніх сторін явищ, їх поведінки. Пояснювальна теорія дає все те, від чого відволікається феноменологічна. Протиставлення питань «як» і «чому» мало певний сенс лише в рамках класичної фізики (феноменологічної термодинаміки і статистичної фізики, мікроскопічної електродинаміки й електронної теорії). Це можна пояснити наочним характером класичної атомістики і повсякденним розумінням пояснення як зведення до відомого й обов'язково модельно-наочного.

В теоріях феноменологічного типу вирішуються головним чином завдання опису і упорядкування значного емпіричного матеріалу. Абсолютизація цього типу теорій в позитивізмі (Мах, Пірсон) призводить до намагання вважати, що головним завданням науки є тільки «чистий опис фактів».

Формування теорії відносності і квантової механіки показало неспроможність повсякденного тлумачення пояснення і спочатку дало підгрунтя говорити про феноменологічний характер цих теорій. Теорія відносності — тільки описує релятивістські ефекти, але не пояснює їх; квантова механіка — лише описує ймовірнісну поведінку мікрооб'єктів. Багато хто вважав, що майбутня теорія повинна нібито пояснити причини їх поведінки. Чи так це? В сучасній науці стверджується думка, що ці теорії лише здаються описовими, якщо до них підходити з точки зору концептуальних схем класичного природознавства, але виявляються пояснювальними, коли їх розглядають у рамках нової концептуальної схеми. Розходження між описовими і пояснювальними теоріями з погляду сьогоднішнього дня - це розходження конкретних і загальних (фундаментальних) теорій.

Визнання подібних тенденцій веде, з одного боку, до переосмислення нашого ставлення до світу, з іншого боку — до формування нової методології його пізнання.

У методології сучасної науки утверджується розуміння того, що ступінь представленості функцій опису і пояснення в теоріях різних типів

різна.

Реальною проблемою методології сучасної науки є співвідношення пояснення і розуміння. Тривалий час існувало протиставлення природничих і гуманітарних наук. Природознавство орієнтувалося на збагнення природи самої по собі, безвідносно до суб'єкту діяльності. Його завданням було досягнення об'єктивно істинного знання, не обтяженого ціннісно-смисловими структурами. Вчені прагнули виявити і пояснити наявність причинних зв'язків, що існують у природному світі, і, розкривши їх, встановити закони природи. Гуманітарні ж науки були орієнтовані на збагнення людини, людського духу, культури. Для них пріоритетного значення набуло розкриття сенсу; не стільки пояснення, скільки розуміння.

Неопозитивізм, що зарозуміло відносився до гуманітарних наук і не враховував їх своєрідність, не знайшов у системі своїх понять місця для поняття розуміння. Філософська герменевтика, представляючи гуманітарні науки природничим, залишає осторонь проблеми, пов'язані з поясненням. Однак розкрити природу розуміння як універсальної форми інтелектуальної діяльності, установити взаємозв'язок розуміння з поясненням герменевтика не змогла. Філософія пізнання, що формується сьогодні, прагне вирішити цю проблему.

Історичність системного комплексного об'єкту і багатоваріантність його поведінки допускає широке застосування особливих способів опису і прогнозування його станів — побудову «сценаріїв» можливих ліній еволюції системи в точках біфуркації. З ідеалом побудови теорії як аксіоматично дедуктивної системи Все більше конкурують теоретичні описи, засновані на застосуванні методу апроксимації, теоретичні схеми, що використовують комп'ютерні програми і т.п. При цьому дослідження унікальних систем, що самоорганізуються, здійснюється найчастіше методом обчислювального експерименту на ЕОМ. Він дозволяє виявити розмаїтість можливих структур, які здатна породити система. Але, обгрунтовуючи принципову непередбачуваність майбутнього, відсутність твердих законів, що диктують це майбутнє (майбутнє не фіксоване жорстко), сучасна наука все ж не заперечує, що сьогодення і майбутнє залежать від минулого.

З іншого боку, взаємодія людини із системами, що характеризуються синергетичними ефектами, принциповою відкритістю і незворотністю процесів, відбувається так, що сама людська дія не є чимось зовнішнім, а включається в систему, видозмінюючи щораз поле її можливих станів. Перед людиною в процесі діяльності щораз виникає проблема вибору певної лінії розвитку з множини шляхів еволюції системи. Пізнавши щось, людина починає діяти вже по-іншому, з урахуванням отриманих знань. Отже, і історія починає йти по-іншому.

7 у взаємодії з системами, що саморозвиваються, особливо в їх зичному, техніко-технологічному освоєнні особливу роль починають відігравати знання заборон на деякі стратегії взаємодії, що потенційно містить в собі катастрофічні наслідки.

Важливо відзначити, що поєднання об'єктивного світу і світу людини в сучасних науках - як природничих, так і гуманітарних - неминуче веде до трансформації ідеалів „ціннісно-нейтрального дослідження”. Об'єктивно істинне пояснення «людиновимірних» об'єктів не тільки допускає, але і передбачає включення аксіологічних (ціннісних)

чинників до складу пояснюючих положень.