Тема 7. Науково-технічні, соціально-екологічні, соціально- економічні, соціально-управлінські проблеми сучасного суспільства та основні стратегії їх розв’язання

Поняття та сутність прогресу та наукового-технічного прогресу.

Прогрес (від лат. — рух вперед, успіх) — напрямок розвитку, для якого характерний перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого.

Поняття «прогрес» співвіднесене з поняттям регрес (від лат. — зворотний рух) — типом змін, для яких характерний перехід від вищого

і, він за своєю спрямованістю протилежний прогресу. Зміст складають процеси деградації, зниження рівня організації, втрата здатності до виконання тих чи інших необхідних функцій. Регрес включає також моменти застою, повернення до форм і структур, що вже зжили себе. Процеси регресу можуть мати досить різноманітний конкретний зміст, зокрема, він може бути результатом і загального поступового зворотного руху та змін на погіршення, і швидкого повороту назад, ряду елементів системи, чи системі в цілому.

Між регресом і прогресом існує складний багатобічний зв'язок, який проявляється насамперед в тому, що окремі регресивні зміни можуть відбуватись в рамках загального прогресивного розвитку системи, або ж окремі складові системи здатні зберігати прогресивний напрямок незалежно від наростання регресивних тенденцій системи в цілому.

Основні стадії регресу: застій; консервація; реакція; реставрація, занепад.

Слід зауважити, що прогрес не співпадає з процесом структурного ускладнення: навпаки, в окремих випадках ускладнення може виражати регрес, тоді як деяке спрощення структурної організації може бути пов'язане з прогресом. Суттєво, що поняття прогресу обмежено застосовне до явищ неорганічної природи (прогресом тут є ускладнення, яке приводить до виникнення життя, в свою чергу, біологічний прогрес пов'язують з ускладненням взаємовідносин організмів і спільнот із середовищем, накопиченням таких морфо-фізіологічних механізмів, які сприяють зростанню незалежності організму від конкретних умов його існування), і до Всесвіту в цілому, де відсутній однозначно визначений напрям розвитку: якщо в одних його частинах переважає прогрес, то в інших може переважати регрес, бо в ньому панує одвічний діалектичний круговорот.

Поняття «суспільний прогрес» формувалось протягом всієї історії філософії разом із усвідомленням мінливості, динамізму, поетапності людського життя, в якому простежувалось щось закономірне і стале (якщо взяти історію, то починаючи з античності вона розумілася або як проста послідовність подій, або як регресивний процес, що йде по низхідній від стародавнього «золотого віку» (Гесіод, Сенека), або циклічним круговоротом, (Платон, Аристотель, Полібій). В християнстві історія набула певного напрямку. Філософія Нового часу внесла в теорію прогресу разом з вірою в людський розум оптимізм, віру в майбутнє людства, що пов’язувалася з розвитком наукових та технічних знань).

Перші сумніви щодо позитивної ролі прогресу, зокрема науково- технічного виникли ще в період Просвітництва: Ж.-Ж.Руссо (1712-1778) одним із перших заперечив позитивну роль прогресу і закликав повернутись до «природи», оскільки успіхи в господарюванні, науці,

мистецтві нерозривно пов'язані з втратою людьми свободи і

Марксизм критерій прогресу бачив у матеріальній суспільства — продуктивних силах, які розвиваються більш або менш безперервно, і в виробничих відносинах, які виражають перервність, дискретність історичного процесу і специфічність його конкретних форм, тобто вдосконалення засобів і організації праці, зростання її продуктивності, потреб і їх задоволення, удосконалення побуту і підвищення культурного рівня є основними показниками прогресу. Відповідно, первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична формації представляють собою закономірні стадії поступального розвитку людства. Комуністичним суспільством як втіленням одвічних мрій і надій людства, за марксизмом, увінчується стадійність в прогресі, але не сам прогрес: він безмежний.

До тих, хто заперечував саму ідею прогресу, належав Ф. Ніцше (1844-1900), який утверджував ідею «вічного повернення одного і того ж», а сучасну йому культуру оцінював як культуру декадансу, включаючи сюди мораль і мистецтво.

При всій різноманітності суджень про суспільний прогрес в XX столітті переважають песимістичні погляди: Г. Маркузе дійшов висновку, що сучасне людство прийшло до «одномірної» культури, а вона зводиться до «одномірного» соціуму; Ч. Сноу говорить про утворення «двох культур» і постійні конфлікти між ними, а також між науково-технічною інтелігенцією і гуманітаріями, про наростаюче провалля між ними і ворожнечу. М. Бердяєв, визначивши три стадії в історії людства — природно-органічну, культурну у власному смислі і технічно-машинну, вважає, що не обов'язково наступна культура вище попередньої і не завжди вона гуманістична; щоразу породжуються нова ворожнеча, нова роз'єднаність, ніколи не здійснюється справжня свобода, а навпаки, нове

£7, ще більше, ніж попереднє, адже сьогодні відбувається «страшна і'.ка душевного життя людини, насамперед емоційного».

Словом, ідея прогресу в наш час стала скомпрометованою, тому до самого терміна зарубіжні автори виявляють все більшу недовіру, йому на зміну все частіше приходять терміни і вислови типу «соціальні зміни», (П.

елементами виробництва постають досягнення науково-технічних досліджень, нові технології, наукові плани, автоматизовані системи управління. Безпосереднім виявом цього стану є науково-технічний

Одним із суттєвих елементів суспільного прогресу виступає економічний прогрес, який проявляється в успішному здійсненні суспільного виробництва. Основою сучасного суспільного виробництва постає поєднання науки та виробництва, оскільки обов’язковими прогрес.

Науково-технічний прогрес - це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об’єктивна, постійно діюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності.

Варто зазначити, що розвиток науки і техніки можна прослідкувати практично у всі періоди людського існування, проте, до XVII ст. ми не можемо говорити про наявність науково-технічного прогресу як суспільного явища, оскільки наука та техніка до цього часу розвивалися як автономні сфери суспільного життя.

Світоглядні зміни, що відбулися у XVII ст. сприяли не лише бурхливому розвиткові наукових, зокрема природничих, знань та ряду наукових відкриттів, але й до синтезу наукових та технічних (або практичних) знань, наука і техніка починають інституалізуватися (виникають Академії і власне інженерна діяльність), а наукові знання починають набирати товарних характеристик, що й знаменувало перший етап науково-технічного-прогресу.

Другий етап науково-технічного прогресу - початок промислової революції (кінець XVIII - поч. XIX ст., коли виникає економічна потреба у втіленні наукових знань у виробництво.

XX ст. прийнято характеризувати як третій етап науково- технічного прогресу, його визначають як науково-технічну революцію, під якою розуміють стійкий, прискорений, стрибкоподібний характер науково-технічного прогресу, що виявляється у докорінній перебудові всієї технічної та технологічної основи виробництва на основі

У динаміці наукового знання особливе значення мають етапи розвитку, пов'язані з перебудовою дослідницьких стратегій, що задають підставами науки.

У міру свого розвитку наука може зіштовхнутися із принципово новими типами об'єктів. їхнє дослідження вимагає іншого бачення реальності в порівнянні з тим, що припускає сформована картина світу. Нові об'єкти можуть зажадати й зміни схеми методу пізнавальної діяльності, представленою системою ідеалів і норм дослідження. У цій ситуації ріст наукового знання припускає перебудову підстав науки. Остання може здійснюватися у двох різновидах:

як революція, пов'язана із трансформацією спеціальної картини світу без істотних змін ідеалів і норм дослідження;

як революція, у період якої разом з картиною світу радикально зміняються ідеали й норми науки і її філософські підстави.

Парадокси й проблемні ситуації є передумовами наукової революції й сигналом того, що наука втягла в сферу свого дослідження новий тип процесів, істотні характеристики яких не були відображені в існуючої картині світу.

Нова картина світу не може бути отримана з нового емпіричного матеріалу виключно індуктивним шляхом, адже емпіричний матеріал може лише виявити невідповідність старого бачення нової реальності, але сам по собі він ще не вказує, як потрібно змінити це бачення. Формування нової картини світу вимагає особливих ідей, які дозволяють перегрупувати елементи старих уявлень про реальності, відсіяти частину з них, включити нові елементи для того, щоб вирішити наявні парадокси, узагальнити й пояснити накопичені факти.

Вироблення методологічних принципів, що виражають нові норми наукового пізнання, являє собою не одноразовий акт, а досить складний процес, у ході якого розвивається й конкретизується вихідний зміст методологічних принципів. Спочатку вони можуть не виступати як альтернатива традиційному способу дослідження. Тільки в міру розвитку система цих принципів всі чіткіше з'являється як опозиція старому стилю мислення.

Варто зазначити, що засади нової наукової картини світу формуються раніше, ніж відбуваються фундаментальні зміни у науці, вони вперше починають зароджуватися у філософсько-методологічних дискусіях.

^збто, перебудова підстав науки являє собою процес, що гається задовго до безпосереднього перетворення норм дослідження

й наукової картини світу.

Варто зазначити, що виникнення наукових революцій можливе не тільки як результат внутрішньо дисциплінарного розвитку, коли в сферу дослідження включаються нові типи об'єктів, освоєння яких вимагає зміни підстав наукової дисципліни. Вони можливі також завдяки міждисциплінарним взаємодіям, заснованим на «парадигмальних щепленнях», тобто на переносі уявлень спеціальної наукової картини світу, ідеалів і норм дослідження з однієї наукової дисципліни в іншу. Нова картина досліджуваної реальності й нові норми пізнавальної діяльності, затверджуючись у конкретній науці, можуть зробити революціонізуючий вплив на інші науки.

Перебудова підстав дослідження означає зміну самої стратегії наукового пошуку. Однак усяка нова стратегія затверджується не відразу, а в тривалій боротьбі з колишніми установками й традиційними баченнями реальності, і в цьому процесі важливе значення відіграють причини соціокультурного характеру, оскільки нові пізнавальні установки та знання повинні бути вписані в культуру відповідної історичної епохи.

Розвиток науки здійснюється як перетворення можливості в дійсність. Аж ніяк не всі можливості реалізуються. Більше того, процес розвитку знання можна прослідкувати лише у ретроспективному вигляді, адже велика кількість можливостей заданих в певний історичний період так і не змогла реалізуватися.

Наукові революції поділяються на:

— внутрішньо наукові, докорінна зміна основних засад в межах певної наукової дисципліни;

— локальні, докорінна зміна основних наукових засад у межах певної системи наук;

— глобальні, докорінна перебудова внутрішніх засад всіє науки. В історії налічується чотири глобальні наукові революції.

Основні тенденції розвитку науки на межі ХХ-ХХІ ст.

Насамперед, характерною для сучасності є зміна масштабності науки. Це ознака, яку влучно та афористично висловив колись, на початку 60-х років, американський фізик А. Вейнберг: на відміну від «малої» науки минулих епох, університетської науки з порівняно невеликими колективами вчених та витратами на їх працю, це вже давно «велика», справді індустріального масштабу наука, властивостями якої стали застосування складного та дорогого обладнання, швидке зростання кількості науковців (і, відповідно, асигнувань на науково-дослідну діяльність), скорочення термінів впровадження досягнень науки в практику, низка організаційно-технічних змін. Авторові цієї антитези

вдалося в коротких визначеннях розкрити сутність глибоких, перетворень у сфері науково-дослідної діяльності.

Однією з інтегральних властивостей науки XX ст. стало її перетворення в безпосередню продуктивну силу суспільства (що внутрішньо пов'язане з детермінацією єдиної системи «наука—техніка— виробництво», зі зміною ролі та питомої ваги прикладних досліджень, з індустріалізацією науки та пришвидшенням темпів практичного впровадження суто наукових результатів).

Ця властивість відображає суть НТР.

Помітно прогресувала діалектизація наукового знання, за якою стоїть той факт, що до сфери пізнавальної діяльності вчених залучаються об'єкти дедалі більшої іманентної складності, які мають багатопараметричну структуру — широкий спектр властивостей, різноманітні функції, зв'язки, відносини. їм притаманні велика внутрішня суперечливість, особливий динамізм у розвитку та складність форм детермінації поведінки. Оскільки подібні об'єкти посідають значне місце у пізнавальній діяльності людини, насичення наукового знання і процесу пізнання діалектикою стає об'єктивною необхідністю. Варто ще зазначити, що такі об'єкти пізнання належать до всіх сфер реальності — до неживої та живої природи, людської психіки та суспільного життя, отже, вони вивчаються всіма науковими дисциплінами. І саме тому представники найрізноманітніших галузей знання відчувають дедалі більшу потребу у глибокому, неформальному осмисленні принципів, категорій та законів діалектики. Це, очевидно, один із найпродуктивніших напрямів евристичної взаємодії науки й філософії.

З діалектизацією наукового знання пов'язана його теоретизація — неперервне зростання питомої ваги та ролі теорії в загальній системі наукового знання. З підвищенням рівня загальності, абстрактності та системності аналізу найрізноманітніших феноменів дійсності постійно зростає значення теорії у співвідношенні з науковою емпірією. Це відчувається в усіх галузях науки, тому теоретизацію пізнання виправдано розглядати як одну з загальнонаукових тенденцій його сучасного розвитку.

Так само широкою є й подальша формалізація наукового знання, що свідчить про збільшення різноманітності та гнучкості форм, у яких втілюється його зміст. Найпоширенішими видами формалізації в науці є символізація та математизація процесу пізнання та його результатів. Застосування математичних засобів у різних галузях знання відоме з найдавніших часів, тому математику й називають мовою науки. Проте саме для доби НТР характерним стало поглиблення евристичного використання ідей та апарату математики в усіх нематематичних дисциплінах. Математичні засоби органічно включаються у тканину

.ного знання, формується «специфічна» математика, що і/говує окремі галузі науки (фізику, економіку, біологію тощо).

В умовах НТР математизація наукового знання швидко прогресує завдяки використанню новітньої інформаційної техніки. Цей процес органічно поєднується з формуванням прикладної математики як частини математичного знання сучасності, з концептуальним оформленням таких його специфічних розділів, як теорія оптимальних розв'язків, теорія масового обслуговування, дослідження операцій, теорія черг, теорія ігор тощо. Наочний прояв у цьому знаходить кібернетизація сучасної науки — її озброєння ідеями, уявленнями, поняттєво-концептуальним апаратом і технічними засобами кібернетики. В останні десятиліття XX ст. до цього додалися комп'ютеризація та інформатизація науки, динамізм в її інформаційній сфері.

Великим залишається значення успадкованої від минулих епох органічної єдності двох діалектично протилежних тенденцій у розвитку наукового знання — його диференціації та інтеграції. Проте новим і принципово важливим є те, що на перший план дедалі більше висувається інтеграція, відбувається посилення інтегративних процесів і тенденцій у

науці.

На ьежі XX—XXI ст. досить чітко визначилися такі прикмети, як космізація та екологізація науки. Вони означають не так прогрес космічних та екологічних досліджень, як посилення його впливу на розвиток різних галузей знання та наукових напрямів (а через них — також на суспільну свідомість у найширшому розумінні та на всю соціальну практику). Можна без перебільшення стверджувати, що пафос екологічного, природоохоронного, а з іншого боку, космічного світосприйняття дедалі глибше проймає сучасну науку в цілому, органічно поєднуючись з її загальною гуманістичною орієнтацією.

Варто згадати також помітне пришвидшення темпів розвитку науки, зростаючу інтернаціоналізацію науки та світового науково- технічного потенціалу, розвиток прогностичної функції наукової теорії стосовно всіх предметних галузей та сфер суспільного життя.

Нарешті, вельми характерним для доби НТР стало поглиблення самопізнання науки, прагнення її до світоглядно-теоретичної та методологічної рефлексії. Ця тенденція, безперечно, була притаманна науковому пізнанню і раніше, але в попередні епохи вона не сягала такого рівня усвідомлення та цілеспрямованості. Результатом дії цієї тенденції є формування наукознавства як особливої наукової дисципліни, об'єктом вивчення якої виступає саме наука в усіх її можливих аспектах, проявах, властивостях (праці Д.Прайса, Г.Мензела, Б.Гриффіта, Д.Крейна, Н.Маллінза, Нан Ліна, Г.Доброва, В.Налімова, Е.Мирського та ін.). Загальне наукознавство має інтегральний, комплексний характер,

об'єднуючи в органічне ціле низку відносно самостійних, але вю ’ взаємопов'язаних напрямів дослідження — економіку та органі науки, соціологію науки, логіку наукового пізнання, психологію наукової творчості, наукову організацію праці в науці, історію науки і техніки, наукометрію (вивчення кількісних параметрів науки), наукову

інформатику, аналіз комунікацій у науці тощо.

У своїй системній єдності та взаємодії всі згадані вище особливості

сучасної науки зумовили суттєві зміни в стилі наукового мислення доби (першим це поняття вжив видатний фізик XX ст. Макс Бори). З іншого боку, тут слід бачити і своєрідний зворотний зв'язок: кардинальні зрушення в стилі мислення вчених та фахівців у свою чергу стимулюють зміни в науці загалом, у науці як особливому соціальному інституті, скарбниці знань та специфічного виду діяльності, тобто сприяють внутрішній трансформації найхарактерніших, визначальних її рис. Оскільки ж у період НТР саме наука є надійною базою революційних змін у техніці, технологіях, організації виробництва, у всій суспільній практиці, остільки цей процес має, безперечно, і загально-соціальне значення.

Сутність науково-технічної революції та її унікальність в історії людства, часові межі.

Наукове знання вже давно трансформувалося в науково-технічне (тобто певним чином поєднало в собі властивості цих двох сфер), що набуло особливого значення в умовах науково-технічної революції (НТР). Поняття НТР вже для кількох поколінь стало цілком зрозумілим та звичним, його вживають не лише у науково-технічних (або ж філософсько-методологічних) виданнях, й у засобах масової інформації.

Вперше термін «науково-технічна революція» вжив відомий англійський фізик, історик і соціолог науки Джон Бернал у статті «Соціальна функція науки» (1938 р.). Через чверть століття (1963 р.) була опублікована стаття японського філософа Сібата Сінго «Теорія науково- технічної революції», де зміст цього поняття вже став об'єктом спеціального методологічного аналізу. Очевидно, ця чверть століття була наповнена суттєвими, навіть радикальними змінами в галузях науки та техніки, настільки глибокими процесами, що слово «революція» почало сприйматися суспільством як цілком адекватна характеристика цих процесів. Атмосферу значного поглиблення в цьому напрямі рефлексії науки у 50—60-х роках XX ст. відображає назва відомої книги американського історика та філософа науки Томаса Куна — «Структура наукових революцій» (1963 р.). У цій праці, безперечно, йдеться не про НТР, а про певне витлумачення суто наукових революцій (і концепція Т. Куна, як відомо, вельми специфічна, оригінальна), але знаменним тут є вже саме звернення до проблематики революційних процесів у сфері

пізнання світу. Отже, можна сказати, що в 50—60-х роках XX поняття революції для методологів та філософів науки, без перебільшення, «витало у повітрі».

Слово «революція» (означає - поворот, переворот), як відомо, означає специфічний тип розвитку, який відрізняється від еволюції різким характером кардинальних змін, рішучим ламанням усталених структур, швидким переходом до якісно інших, нових утворів. Еволюцію характеризує повільність, поступовість та непомітність принципових зрушень.

За свою довгу історію людство знало багато революцій — соціально-економічних, політичних, національних, культурних, світоглядних, релігійних тощо. Серед них були і наукові, технічні революції, перевороти у виробництві. Дуже відомі приклади наукових революцій: спростування багатовікової геоцентричної моделі світу Арістотеля-Птолемея геліоцентричним ученням М.Коперника (XVI ст.), революція у фізиці на рубежі XIX—XX ст. (відкриття електрона, радіоактивності, залежності маси електрона від швидкості його руху тощо). Одна з найвидатніших за всю історію і водночас найдавніших технічних революцій, яку і датувати важко — винайдення колеса: можна уявити, як багато нових реалій поступово входили в життя людей під впливом цього винаходу. Величезний суспільно-економічний резонанс мала також промислова революція XVIII ст. — винайдення Дж.Уаттом парової машини та енергетичне переозброєння на цій основі багатьох найважливіших видів тогочасного виробництва. Ця промислова революція і нині залишається класичним зразком справжнього перевороту у сфері матеріального виробництва, продуктивних сил суспільства.

Отже, в різні епохи відбувалися великі революційні перетворення в галузях науки, техніки, виробництва. Проте, як наголошують дослідники проблеми революцій у суспільстві, сучасна НТР є першою за всю історію науково-технічною революцією. Нічого аналогічного раніше не було. Інакше кажучи, цей феномен — унікальний, безпрецедентний за всю історію людства.

Принципова новизна НТР полягає, насамперед, у небаченому досі злитті революційних перетворень одночасно у трьох основних сферах — науці, техніці та виробництві (як основі всієї соціальної практики). Справді, колишні наукові, технічні та виробничі революції були відокремлені одна від одної, не збігалися у часі, хоч різні зв'язки між відповідними галузями — більші або менші — існували завжди. У наші ж дні йдеться не просто про зв'язки, а про цілком інший якісний стан: у процесі неперервної та постійно поглиблюваної взаємодії трьох наведених сфер утворилася єдина система «наука—техніка—виробництво», всі підсистеми якої здійснюють революційний вплив одна на одну.

Принципові зміни у науковому пізнанні світу детермінують якісно нові технічні феномени, а через них пролягає до революційного перетворення виробництва. Виробництво у свою чергу постійно є живильним джерелом імпульсів-запитів на адресу як техніки, так і науки, неперервно стимулюючи цим самим їх революційне оновлення. Іншими словами, відбувається неперервна революціонізація техніки наукою, виробництва — технікою, а науки і техніки — виробництвом. Імпульси обернених зв'язків буквально проймають простір з цими трьома вимірами, породжуючи в ньому якісно нові силові лінії. Проте так було не в усі часи: мала накопичитися певна критична маса важливих, сутнісних змін у кожній з цих трьох сфер, щоб така органічна взаємодія та взаємна революціонізація стали, з одного боку, можливими, а з іншого — внутрішньо необхідними.

Важлива особливість НТР полягає також у тому, що взаємопроникнення науки, техніки та виробництва, взаємна детермінація революційних перетворень у них створюють надійну основу для пришвидшеного розвитку всього життя суспільства, включаючи прояви, вельми далекі від кожної з цих трьох сфер безпосередньо (наприклад, мистецтво, спорт, засоби масової інформації, книжкову та бібліотечну справу тощо). Сьогодні важко знайти такий бік соціальної практики, який так чи інакше не зазнавав би впливу потужних імпульсів цього унікального сплаву. Це означає, що НТР без перебільшення стає чинником всеосяжного, тотального впливу на життя людства та на шляхи його подальших змін. У своїй системній єдності наука, техніка та виробництво неперервно революціонізують всю соціальну практику, розвиток суспільства загалом.

Таким чином, сутність НТР полягає, насамперед, у створенні єдиної системи «наука — техніка — виробництво — соціальна практика (у повному її обсязі)», кожна з підсистем якої, впливаючи на інші, революціонізує їх.

Початок сучасної НТР деякі історики науки пов'язують зі згаданою революцією в природознавстві на рубежі XIX—XX ст., коли ламання усталених раніше уявлень про структуру матерії призвело спочатку до певної кризи у фізиці, а відтак — до помітних успіхів у розкритті таємниць природи на рівні мікросвіту. Тоді насправді відбулася наукова революція, проте, на наш погляд, не доводиться говорити про її органічне продовження у сферах техніки і виробництва — цей час настав пізніше, для чого були потрібні нові наукові передумови. Тому більш обгрунтованою видається інша точка зору (і вона не випадково має набагато більше прихильників): безпосереднім науковим витоком сучасної НТР виправдано вважати досягнення ядерної фізики, теорії автоматики та перші кроки кібернетики і системного аналізу наприкінці

XX ст. Нагадаємо, що відома праця американського математика Вінера «Кібернетика», яка в певному розумінні знаменувала собою поділ між двома науковими епохами, побачила світ 1948 р. Отже, слід погодитися з тим, що НТР почалася в середині XX ст. З цих позицій революція в природознавстві на рубежі XIX—XX ст. може розглядатися у кращому випадку як історична преамбула до сучасної НТР, точніше — як одна з низки її передумов.

П'ять десятиліть, що минули від часу зародження кібернетики і системного аналізу, підтвердили їх особливе значення в усій сукупності теоретичних джерел та рушійних сил розгортання НТР. Більше того, лише ретроспективно, при наявності певної часової дистанції, іманентний взаємозв'язок цих явищ міг бути осмислений досить глибоко, і це безпосередньо стосується розуміння сутності НТР та її основних напрямів.

Особливості сучасного (технологічного) етапу науково-

технічної революції. Основні напрямки НТР.

Через 10—15 років після початку революційних перетворень у науці і техніці XX ст. настав період їх філософсько-методологічного осмислення (нагадаємо, що саме тоді було опубліковано книгу Т.Куна «Структура наукових революцій» та статтю С.Сінго «Теорія науково- технічної революції»). Характерно, що увагу дослідників відразу ж привернуло співвідношення понять «революція в науці» та «революція наукою». Таким чином, зміни у науці почали усвідомлюватися вже не самі по собі, а в широкому соціальному контексті, і для розуміння сутності НТР це було надзвичайно важливо.

У найзагальнішому вигляді НТР вже давно розуміється як докорінний технологічний переворот у продуктивних силах суспільства (третій — після аграрної реформації в епоху неоліту і промислової революції в XVIII—XIX ст.) Основний технологічний зміст НТР, яка відбулася у 2-й половині XX ст., полягає в перетворенні науки в безпосередню продуктивну силу суспільства: систематичне наукове знання поступово стає переважаючим за значенням фактором росту добробуту суспільства порівняно з такими його традиційними джерелами, як природні ресурси і сировина, праця і капітал. При цьому важливо усвідомлювати, що сфера її прояву та розгортання аж ніяк не обмежується галуззю матеріального виробництва. Якщо врахувати, що основною продуктивною силою суспільства, яку неминуче перетворює НТР, є людина, то стає зрозумілим, наскільки глибокими мають бути її соціальні наслідки, включаючи все, що пов'язане з багатоманітністю духовного виробництва, з творчою діяльністю та складними соціокультурними процесами. У результаті „науково-технічна революція супроводжується глибокими і різноманітними соціальними наслідками і перетвореннями в

усіх сферах суспільства, оскільки зумовлює новий профсс' соціальний поділ праці, породжує нові галузі діяльності, зі співвідношення різних галузей, провідною з яких стає виробництво наукових знань і взагалі інформації, а також їх практичне технологічне і професійне застосування.

Якщо дослідники висловлюють різні думки стосовно початку НТР, то абсолютно немає розходжень у переконанні, що революція досі не закінчилася, вона триває і нині, продовжує розгортатися та поглиблюватися. Інакше кажучи, верхньої часової межі НТР ми поки що не можемо назвати, ця революція залишається сучасною вже для кількох поколінь.

Іноді сутність НТР однозначно пов'язується тільки з комплексною автоматизацією виробництва. Таке тлумачення видається надто вузьким та неадекватним. Безперечно, автоматизація виробництва (а згодом також автоматизація управління) — найважливіша прикмета перетворень в економіці і загалом у соціальній практиці другої половини XX ст. І все ж значення цього чинника в структурі сутнісних характеристик НТР абсолютизувати не можна. Коли автоматизація вихоплюється із загального контексту революційних зрушень у системі «наука — техніка — виробництво — соціальна практика загалом» і проголошується самодостатнім феноменом, хочемо ми цього чи ні, відбувається невиправдане спрощення складної картини реальності. Наслідком цього є також недостатнє розуміння власне автоматизації. Отже, її аж ніяк не можна відривати від багатьох інших чинників науково-технічної та соціальної практики. Це означає, що аналізуючи сутність НТР, необхідно так чи інакше брати до уваги досить широкий спектр напрямів, за якими здійснюється революціонізація буття та свідомості людей.

Основні з цих напрямків: автоматизація виробництва, управління різноманітними видами

діяльності людини;

значне розширення енергетичної бази суспільства, зростання енергоозброєності праці, відкриття та використання нетрадиційних джерел енергії;

пошук і використання принципово нових шляхів забезпечення суспільства матеріалами, створення широкого розмаїття штучних речовин і матеріалів (зокрема з наперед заданими властивостями);

— прогресуюча хімізація виробництва та побуту на основі бурхливого розвитку хімічної теорії й практики;

— підвищення ролі науки, перетворення її в безпосередню продуктивну силу суспільства та провідну галузь народного господарства;

— революційні перетворення в інформаційній сфері життя суспільства, пов'язані з його комп'ютеризацією та інформатизацією;

автоматизація розумової праці (передавання технічним дедалі ширшого кола логічних функцій розуму людини);

— швидкий розвиток способів та засобів масової комунікації (насамперед, телебачення та відеотехніки);

— прогресуюча екологізація виробництва як результат усвідомлення загрози екологічної катастрофи;

— інтелектуалізації фізичної праці, що відбиває загальний характер змін у процесі виробництва;

— зростаюча психологізація та естетизація виробництва й інших сфер життя суспільства, наповнення їх «особистісним змістом», без чого неможливе ефективне виявлення діяльнісного начала людини;

— революційні зміни в галузі технології виробництва та інших видів діяльності, розроблення та впровадження принципово нових технологій.

Цей перелік не є вичерпним, його можна продовжувати та поглиблювати. І ще одне: при відносній самостійності кожного з наведених напрямів усі вони внутрішньо взаємопов'язані більшою чи меншою мірою і саме у своїй системній єдності досить повно виражають сутність сучасної НТР.

Якщо витоки НТР мали наукову природу (це відображено у її назві) і початкові імпульси слід шукати саме у сфері науки, то з плином часу основні акценти відчутно змістилися в бік техніки і особливо технології. Зрозуміло, що лише таким шляхом революційні перетворення з галузі теорії могли бути переведені в площину виробничої та загальносоціальної практики. Саме технологія — той місток, який наочно поєднує науково- технічну теорію з практичною діяльністю.

Нагадаємо, що технологія є „набором різних операцій та навичок, що реалізуються у фіксованій послідовності у відповідних просторово- часових інтервалах і на основі цілком визначеної техніки для досягнення обраних цілей. Технологія, отже, нездійсненна без техніки, техніка ж без адекватної їй технології позбавлена корисності або неефективна. Хоч техніка та технологія пов'язані між собою, але належать до різних світів: перша — до світу речей, друга — до світу діяльності... Технологія, отже, є особливою операціональною системою, здійсненну та осяжну лише у зв'язку з технікою та зафіксовану у вигляді певних знань і навичок, що виражаються, зберігаються та передаються у вербальній або письмовій формі. Завдяки цьому технологію можна транслювати від покоління до покоління, від одного соціуму до іншого, передавати від ареалу до ареалу”. Основу цих знань забезпечує саме наука у взаємодії з технікою, науково-технічна теорія.

З плином часу пришвидшення темпів розвитку науки у процесі поглиблення НТР дедалі наочніше ставало не самоціллю, а засобом

революціонізації практики шляхом техніко-технологічного впров? найбільших досягнень у матеріальне виробництво та життя суспіл загалом.

Соціальні наслідки науково-технічної революції та їх зв’язок з характером економіки суспільства.

У середині 70-х років почався новітній — технологічний етап НТР. Якщо досі основним у науково-технічній практиці переважно був пошук істотно нових принципів створення техніки, конструктивних розв'язків та матеріалів з необхідними властивостями, то тепер центр ваги відчутно змістився в бік технологічних відкриттів та їх реального використання. Помітний імпульс інтенсифікації отримує науково-інженерна діяльність з розробки та вдосконалення найрізноманітніших технологій.

Особливість цього періоду, що триває і нині, становить цілеспрямоване формування класу наукомістких технологій (не окремих із них, а саме особливого класу). До них належать, наприклад, електроіскрова обробка металів, хімічні способи фрезерування, шліфування, загартування тощо (замість аналогічних фізико-механічних процесів, що характерні для традиційної технології), досягнення порошкової металургії, лазерна та плазмова обробка речовини, біотехнології та новітні інформаційні технології. їх усіх об'єднує те, що основою таких технологій є наукові результати не просто високого рівня, а революційні за своїм характером, такі, що відкривають принципово нове бачення виробничого процесу. їх також називають «високими технологіями».

На базі інтенсивного використання наукомістких технологій в економіці найрозвинутіших країн створені цілі галузі наукомісткого характеру — виробництво комп'ютерів, авіакосмічна індустрія тощо. Формування наукомістких галузей економіки — теж характерна прикмета сучасного періоду НТР. Великою мірою завдяки їм виник та постійно поглиблюється «технологічний відрив» найрозвинутіших країн світу від усіх інших.

Загалом це настільки значущі зміни в житті суспільства, що цей глибинний процес іноді називають також технологічною революцією, бажаючи акцентувати цим самим значення саме цієї площини НТР в нових умовах.

Винятково велику роль у розгортанні технологічного етапу НТР відіграв прогрес електронної техніки. Мікропроцесорна революція 70-х років дала змогу не тільки якісно оновити елементну базу обчислювальних пристроїв, що стало поштовхом для розвитку новітньої інформатики. Справжній переворот у технологічній площині суспільного виробництва почався зі створення мікромініатюрних електронних контролерів технологічних процесів, що стежать за змінами багатьох

£Пів та регулюють їх. Використання можливостей мікропроцесорів..олучснні з основним технологічним обладнанням уможливило створення нового покоління техніки найширшого виробничого призначення — багато операційних верстатів з числовим програмним керуванням, робото технічних комплексів, роторно-конвеєрних ліній, гнучких виробничих систем. Досягнута висока точність автоматичного дотримання оптимальних фізико-хімічних характеристик технологічних операцій (таких, наприклад, як розміри та чистота поверхні при обробці деталей, температура, тиск, вологість, освітленість, хімічний склад середовища, динаміка концентрації певних компонентів тощо). Важливо, що чутливість мініатюрних мікроелектронних датчиків та регуляторів суттєво перевищує психофізіологічні можливості людини як учасника виробництва.

Для повноти картини слід згадати про абсолютно новий клас технологій, що реалізуються за допомогою сучасної комп'ютерно- інформаційної техніки, автоматизованих робочих місць різних типів, персональних комп'ютерів у технологічних ланцюжках, людино- машинних систем оброблювання інформації, автоматизованих систем керування тощо.

Усе це пояснює, чому саме мікропроцесорна революція стала найістотнішим чинником переходу НТР у новий якісний стан з незрівнянно більшою, ніж раніше, питомою вагою її технологічного аспекту.

Звичайно, настання технологічного етапу НТР означає послаблення зусиль щодо пошуку революційно нових розв'язків у галузі технічних конструкцій, матеріалів, джерел енергії тощо. Цього не може бути вже з причини органічного взаємозв'язку технології та техніки. Справжні технологічні прориви завжди мають передумовою відчутний прогрес у всіх напрямах науково-технічної теорії. І все ж саме технологічний її аспект тепер є визначальним, йому так чи інакше підпорядковані всі інші сторони та досягнення. Не можна забувати, що кінцева ланка будь-якого технологічного ланцюжка — це завжди вихід безпосередньо на виробництво, а через нього — на загально соціальну практику. Водночас без технологічного втілення будь-які науково-технічні результати (якими б вражаючими вони не були) ризикують назавжди залишатися суто теоретичними феноменами.

Нарешті, ще одна важлива особливість технологічного етапу НТР полягає в тому, що він відкриває принципово нові можливості не лише для матеріального виробництва, а й для інших, досить далеких від нього сфер розвитку, таких, наприклад, як духовне життя суспільства. Сама наука, як певна його частина, на цьому етапі істотно збагачує свій власний технологічний потенціал, тут теж народжуються свої «високі технології». Проте справа, звичайно, не обмежується наукою, це ж стосуєтьс мистецтв, телебачення, радіо, преси, книговидання та інших галузсТ^ТТ живлять вічні джерела духовності. Виявилося, що революційний стрибок у технологічних засадах цивілізації дедалі більше охоплює своїм впливом багатоманітність видів духовного виробництва — технологію діяльності вчених, педагогів, винахідників та конструкторів, журналістів, письменників, художників, архітекторів, музикантів, працівників кіно і телебачення, бібліотек, музеїв тощо, пізнавальну та ігрову діяльність людини, інтелектуальну творчість будь-якого роду. Належно оцінити цей бік справи можна лише з урахуванням такої сутнісної риси НТР, як зростання інтелектуалізації всіх видів праці та діяльності в суспільстві.

Проте соціальні наслідки НТР далекі від однозначності, і хибними тут були б суто позитивні оцінки, ейфорія від досягнень та успіхів. Адже не можна не бачити і тих сторін життя суспільства, де більшою чи меншою мірою проявляється негативний або навіть руйнівний вплив бурхливого науково-технічного прогресу. Це, наприклад, стан природного довкілля (вузол екологічних проблем соціуму, що усвідомлюється як сучасна екологічна криза), небезпечність багатьох техногенних та виробничих чинників для здоров'я людини — фізичного та психічного, перекоси в розвитку особистості та її духовного світу (поглиблення дисгармонії в людині під впливом тих чи інших реалій НТР), неприховані ознаки загрози моральному здоров'ю суспільства, цивілізаційна небезпечність його духовної та моральної деградації попри всі досягнення науки, техніки, технології.

Найочевидніший соціально-економічний результат поглиблення НТР — зростання продуктивності праці, ефективності суспільного виробництва. На перший погляд, він справді заслуговує на суто позитивну оцінку: адже саме в цій площині лежить основна соціальна мета НТР, і одним з головних критеріїв суспільного прогресу завжди вважалося саме зростання продуктивності праці. Проте навіть тут є й зворотний бік медалі. Технологічний поступ об'єктивно скорочує потребу в робочих місцях на виробництві та у сфері сервісу, і це неминуче впливає на рівень безробіття у розвинутих країнах. Для адекватного розуміння соціального значення цієї обставини необхідно усвідомлювати, що праця для людини є не лише джерелом засобів існування, але й надзвичайно важливим засобом самореалізації в житті, її відсутність нічим не можна компенсувати повноцінно. І тільки там, де вдається з користю для суспільного організму вишукати або організувати нові робочі місця та знайти оптимальні шляхи і форми перманентної перекваліфікації великої кількості людей з метою їх повторного реального працевлаштування (а для цього відповідні соціально-економічні моделі мають бути досить гнучкими), — тільки там можна говорити про ефективне подолання

57/ого впливу НТР на соціальну спільноту.

інколи науково-технічний прогрес видається самодостатньою причиною радикальних змін у продуктивних силах, в економіці суспільства. Насправді ж це не так. Як доводить життя, ці зміни великою мірою залежать також від характеру економіки, її природи. Від того, наскільки макро- та мікросоціальні умови сприятливі або несприятливі для практичного впровадження науково-технічних і технологічних досягнень. У Радянському Союзі, як відомо, рівень науково-технічного розвитку постійно був предметом особливого піклування уряду, і це давало належні результати (досить згадати як досягнення суто наукового та техніко-технологічного характеру, так і визнаний у світі високий рівень радянської освіти, без чого не буває успіхів у науці і техніці). Проте характерна для політичного ладу країни командно-адміністративна система та відповідна негнучка модель економіки виявилися абсолютно несприятливими для успішного практичного використання досягнень НТР, внаслідок чого продуктивність суспільного виробництва залишалася украй низькою, і це стало однією з основних причин того, що історичне змагання з іншою системою на міжнародній арені було програне. Таким чином, практика суспільного життя довела надзвичайну важливість для процесів загально-соціального масштабу таких ознак ринкової економіки, як ініціативність, підприємливість, винахідливість, змагальність, відсутність монополізму, безпосередня зацікавленість у кінцевих результатах виробництва та реалізації товарів чи послуг, порядність та надійність у праці і всіх видах контактів, причому це так само стосується кожної окремої людини, і колективу працівників, і будь-якої соціально- економічної структури. Лише за умови дотримання всіх цих принципів поєднання досягнень науково-технічної теорії з певними макро- та мікроекономічними важелями спроможне забезпечити потрібні людині

соціальні наслідки НТР.

До наведеного слід додати принципову важливість такої ознаки, як гуманістична спрямованість ідеології суспільства, що гарантує соціальну захищеність кожної людини, і не тільки формально, юридично, а й реально, у житті.

З останнім положенням органічно пов'язане і важливе питання про те, яким чином НТР може впливати на природу людини, на її сьогодення та майбуття, на еволюцію самого виду Homo sapiens. Як істота біопсихо- соціальна в кожній із цих трьох площин єдиного сплаву людина постійно зазнає більших чи менших змін від дії різних чинників природного та соціального довкілля. Проте одна справа, коли ці процеси мають минущий характер, і цілком інша — коли вони стосуються природи людини, поступово трансформуючи її фізичну конституцію, психіку, особистісні риси. НТР, звичайно, має безліч конкретних проявів та

результатів, безпосередньо пов'язаних з екстремальними навантаж на організм, потужними та різноманітними подразниками (які мс. бути і просто небезпечними для людини, її здоров'я і навіть життя) — зі змінами хімічного складу довкілля та його фізичних параметрів, з високими швидкостями, темпами, ритмами, і все це не може обминути людину в соціумі. Якщо в онтогенезі іноді це обертається неприємностями для окремих людей (а в найтяжчому варіанті — особистою трагедією), то випадки, коли шкідливі наслідки набувають філогенетичного характеру, є найнебезпечнішими. Адже відомо, що певні техногенні чинники здатні деформувати природні генетичні механізми спадковості, що є реальною загрозою для майбутніх поколінь.

У демократичному суспільстві саме людина є найвищою цінністю, її життя, гармонійний розвиток, повнота самореалізації та щастя завжди залежні від природного та соціального довкілля, мають постійно залишатися основними цілями просування вперед. Абсолютно все, що вороже життєвим інтересам людини, що здатне спотворити її природу, має бути вилучене з життя суспільства. І ті аспекти НТР, що загрожують негативними соціально-гуманітарними наслідками, не мають жодного розумного виправдання, вони повинні бути еліміновані, подолані у процесі подальшого її розгортання та поглиблення.

Сутність і зміст глобальних проблем сучасності.

Один з об'єктивних наслідків НТР — підвищення техногенного пресингу людства на природне довкілля та виникнення на цій основі низки проблем, що отримали назву глобальних (від лат. глобус — «куля» (мається на увазі земна куля). Суть таких проблем органічно поєднує в собі дві основні сторони:

— вони стосуються не окремих країн або континентів, а всієї планети;

— розв'язуватися вони можуть лише об'єднаними зусиллями всього світового співтовариства; можливості будь-якої окремої держави, навіть наймогутнішої, у цьому випадку недостатні.

Саме такими є всі проблеми екології та виснаження природних ресурсів. До глобальних належать також проблеми будь-якого іншого змісту, якщо тільки вони стосуються всієї нашої планети, людства як єдиного цілого, — проблема миру на Землі, оптимізація демографічних процесів, подолання малорозвиненості багатьох країн та регіонів, гармонійний розвиток світової економіки задля задоволення розумних потреб суспільства, проблема інформації тощо.

Змістова багатоманітність глобальних проблем дає підставу для певної їх класифікації. За І.Т.Фроловим, глобальні проблеми поділяються на три основні групи:

— інтерсоціальні (стосуються взаємодії різних соціальних спільнот

Й чьному масштабі (проблеми миру та роззброєння, світового т'І/ТГльно-економічного розвитку, подолання розриву між

найрозвиненішими та найвідсталішими країнами, взаємин між народами, расами, релігійними та етнокультурними спільнотами);

— антропосоціальні (характеризують відносини між людиною та суспільством (проблеми культури й освіти, науково-технічного поступу, демографії, охорони здоров'я, біосоціальної адаптації людини до умов довкілля тощо);

— природно-соціальні (стосуються взаємодії суспільства з природою, як-от проблеми ресурсів усіх видів, природного довкілля та ін.).

Водночас є перетин трьох наведених груп, наприклад,

інформаційна проблема.

Цікаво, що задовго до того, як виникла назва «глобальні проблеми», увагу до однієї з них привернув І.Кант. Це проблема тривкого, надійного миру між народами (розглянута у трактаті «Вічний мир», який І.Кант написав 1795 р.). Однак переважна більшість завдань цього масштабу була усвідомлена значно пізніше, уже в умовах поглиблення науково-технічної революції, коли необмежене зростання виробництва і водночас посилюваний антропогенний, техногенний тиск на природу ставали дедалі очевиднішими. Людство було змушене замислитися над наслідками невпинної економічної гонитви і над мірою розумності своїх потреб, до того ж в умовах демографічного вибуху.

Безпосереднє відношення до формування глобальних проблем мав той факт, що у другій половині XX ст. поглибилось усвідомлення єдності людства та його історичної долі. Цьому сприяв швидкий прогрес (можна навіть сказати, прорив) у галузі засобів зв'язку та транспорту, що єднають між собою країни та цілі континенти. Навіть найглухіші куточки планети стали досяжними для людини, не кажучи вже про інформацію, котра нині практично не знає кордонів. У результаті цього земна куля почала сприйматись як щось цілісне, єдине (цьому сприяли також космічні польоти — людина побачила, яка невелика наша планета у нескінченному космосі). Усе це прокладало шлях формуванню поняття загально-земних, глобальних проблем, що стосуються життєво важливих сторін розвитку людства та його космічної домівки.

Починаючи з 1968 р. помітну роль в усвідомленні цього класу проблем відіграла діяльність Римського клубу. Продовжуючи і розвиваючи гуманістичні традиції європейської культури минулих епох, його організатор та багаторічний керівник Ауреліо Печчеї цілком визначено пов'язував успішність розв'язання таких проблем з найкращими якостями людини. Саме Римський клуб багато в чому сприяв широкій міжнародній популяризації наукового пошуку у сфері об'єктивних

можливостей та обмежень подальшого розвитку людства, оптимізації цього процесу.

70-ті роки можна вважати періодом конституювання глобалістики як специфічної галузі наукових досліджень. У певному аспекті вона інтегрує все, що стосується перспектив розвитку Землі як планети та людського суспільства на ній, планетарного соціуму. У науковому плані глобалістику слід розуміти як міждисциплінарний і навіть загальнонауковий, глибоко інтегративний за своєю суттю напрям досліджень, що об'єднує методологічні засоби природознавства, суспільних наук, медицини, математики, філософії та інших галузей знання. Водночас незаперечним є суто соціальний аспект цього феномена, оскільки всі без винятку глобальні проблеми формуються, розвиваються, усвідомлюються та так чи інакше розв'язуються у певному соціально- політичному контексті, поза яким людство не може існувати.

Неважко бачити, що всі ці проблеми мають певний інваріантний зміст, те, що об'єднує їх між собою. Цей інваріант — людина. Ось чому саме проблема людини (в усьому її обсязі та багатогранності) є фокусом усіх глобальних проблем. Лише стосовно людини, її сьогодення та перспектив розвитку людства проблеми ресурсів, екології, війни і миру, боротьби з міжнародним тероризмом, подолання малорозвиненості, науково-технічного поступу, інформації тощо можуть бути осмислені як глобальні. Поза цим контекстом будь-яка з них набуває якісно іншого виміру, може розглядатися як суто спеціальна. Зрозуміло, що всі глобальні проблеми є взаємозалежними, їх характеризує іманентна системна єдність. Важливим наслідком цієї системності є, зокрема, те, що відсутність належної уваги суспільства до будь-якої з них неминуче спричиняє загострення всіх інших. Саме це продемонструвала з усією наочністю друга половина XX ст.

Проблема людини в її глобальній формі об'єднує низку питань, що стосуються індивіда, соціуму, людства. До таких питань належать:

— людина як біопсихосоціальна істота;

— природно-біологічне існування людини та її соціальна сутність;

— індивідуальний та історичний розвиток людини;

— засвоєння та відтворення на індивідуальному рівні соціокультурного досвіду людства;

— сутнісні сили людини, суспільні умови та засоби їх реалізації; сенс життя і таємниці щастя людини, її смертність та проблема безсмертя;

— грані духовного світу людини та багатоманітність її діяльності;

— особистість як продукт соціально-історичного розвитку;

— людина і людство в умовах виникнення та загострення глобальних проблем;

— природа людини і вади людської цивілізації;

людина, соціум і природне довкілля;

історичні форми та основні парадигми взаємодії людини природи;

— еволюція людини як біологічного виду;

— людський рід та перспективи його майбутнього;

— коеволюція людини та біогеосфери;

— біосоціальна адаптація людини, основні напрями та межі цього процесу;

— демографічна динаміка людства та обмеженість природних ресурсів його розвитку;

— соціальна роль полярних тенденцій у сучасних демографічних процесах;

— майбутнє людини як індивіда й особистості;

— культура як універсум «другої природи», її роль у розвитку людини;

— суперечність «двох культур» (Ч.П.Сноу) у сучасній цивілізації;

— моральні обов'язки людини перед усім живим на планеті;

— людина як «міра всіх речей» (Протагор);

— в чому полягає справжній прогрес людини і людства?

Як бачимо, проблема людини поєднує чимало традиційних аспектів (які філософія висунула для вивчення дуже давно) з новими, що виникли в процесі поглиблення НТР. Однак і вічні сторони цієї проблеми набувають істотно нового звучання нині, в органічній єдності з нетрадиційними її аспектами, у сплаві з іншими глобальними проблемами сучасності.

Сучасна екологічна криза та об’єктивний зміст екологічного імперативу.

Великою мірою формування глобалістики було пов'язане з усвідомленням та дослідженням сучасної екологічної кризи.

Найважливішими ознаками сучасної екологічної кризи є:

— невпинно зростаюче забруднення природного середовища антропогенними та техногенними відходами (зокрема радіоактивними), — наслідком чого є руйнування природних біогеоценозів, коли природа не встигає самовідновлюватись;

— зростаюче отруєння повітря, води, грунтів, усього живого (включаючи й саму людину);

— скорочення біологічного різноманіття Землі внаслідок знищення та вимирання не просто окремих популяцій, а й цілих видів тварин і рослин;

— виснаження природних ресурсів — мінеральних, сировинних, енергетичних, продовольчих тощо;

— скорочення площі родючих земель;

— перенаселеність планети, її нездатність задовольняти людства в умовах демографічного вибуху;

— скорочення площі лісів, погіршення їх біологічного стану;

— забруднення та зникнення природних водоймищ;

— виснаження озонового шару атмосфери (а отже, зростання радіаційної небезпеки для всього живого);

— нагромадження несприятливих генетичних змін в організмі людини та у генофонді соціуму;

— порушення енергетичного балансу планети;

— несприятлива та необоротна зміна клімату Землі (потепління внаслідок накопичення в атмосфері вуглекислого газу та «парникового ефекту»), небезпека танення полярних вічних льодів і затоплення великих територій суходолу;

— почастішання деструктивних стихійних процесів на поверхні Землі та в її надрах — землетрусів, повеней, обвалів, зсувів грунту, розширення ярів, карстових пустот тощо.

Лише у своїй системній єдності всі ці сторони екологічної кризи можуть досить повно характеризувати сучасний етап взаємодії людини та природи. Коріння цієї кризи простежуються вже в минулому, коли надмірна інтенсифікація природокористування призводила до перевищення меж допустимої дії людини на природні комплекси. Негативні екологічні наслідки діяльності людей почали проявлятися ще в стародавні часи, коли наступ цивілізації був причиною деградації природи в тому чи іншому регіоні. Відомо, наприклад, що саме під впливом суспільства на місці тропічних лісів півночі Африки колись з'явилися піски Сахари. Проте довго негативний вплив людей на природне довкілля мав зазвичай локальний характер — це відповідало обмеженим технологічним можливостям людини. З розвитком промисловості та поглибленням індустріалізації обжитої частини планети стан справ докорінно змінювався. І природно, що апогеєм у цьому стала доба НТР.

Протягом останнього століття енергоспоживання зросло у 1000 разів. Обсяг вироблюваних товарів та послуг подвоюється кожні 15 років. Але якою ціною це досягається? Щорічно на кожного жителя розвинутих країн береться з природи близько 30 тонн речовини різних видів, і лише 1 — 1,5% цієї маси набирає форми споживаного продукту, решта ж — відходи, причому найчастіше — шкідливі для природи, особливо для всього живого. Інакше кажучи, нині людина виступає в ролі ненажерливого хижака, що безжалісно та бездумно нищить природу, в якій живе і є її невід'ємною частинкою.

Осмислення цієї драматичної ситуації об'єктивно породило екологічний імператив сучасності (від лат. владний, наказовий): якщо людство хоче вижити, йому необхідно докорінно та негайно змінити свій

:, характер взаємодії з природним довкіллям. Цей історичний, доленосний наказ людству дає саме життя, адже альтернативою тут може бути лише загибель (свого роду самогубство світової спільноти як наслідок систематичного та успішного рубання гілки, на якій всі ми сидимо). Саме ж поняття екологічного імперативу (в його конкретній мовній оболонці) є очевидним аналогом іншого, добре відомого у філософській теорії категоричного імперативу І.Канта, вічного морального закону, наказу, що завжди звучить у людській душі, вимагаючи від людини діяти певним чином, робити одне та не робити іншого.

Для того, щоб екологічний імператив став справжнім надбанням найширших верств населення Землі, надійним дороговказом в їх житті та діяльності, необхідною є екологізація світогляду членів суспільства, тобто наповнення його сучасним екологічним змістом та відповідною спрямованістю думок і помислів. З цим органічно пов'язані екологічне виховання людей та цілеспрямоване формування екологічної свідомості як надзвичайно важливої нині площини та форми індивідуальної і суспільної свідомості. Проте сферою свідомості, духовним світом людей суть проблеми, безперечно, не вичерпується — необхідна не лише певна спрямованість думок і прагнень, а й неодмінно ще й практична діяльність із втілення цих думок і планів у життя. Отже, на порядку денному сучасного етапу діяльності людства стоїть екологізація соціальної практики в усіх її можливих проявах.

Усі ці масштабні процеси неможливі без всебічної та вірогідної екологічної інформації, яку суспільству може надати лише наука. Тому цілком закономірно доба НТР та усвідомлення глобальних проблем людства детермінували формування нової галузі наукового знання — соціальноїекології. Вона суттєво відрізняється від традиційної екології як біологічної дисципліни.

Уперше термін «екологія» (від грец., дім, середовище, місце проживання) вжив відомий німецький природодослідник XIX ст. Е. Геккель; звідси походить назва науки про живі організми «у себе вдома», у відповідному природному середовищі. Екологія (як біологічна галузь знання) вивчає екосистеми, що утворені живими організмами та середовищем їх існування. У XX ст. саме у цьому контексті виникла екологія людини — як одного з біологічних видів. Доба НТР переконливо довела, що можливості соціуму в його взаємодії з природним довкіллям аж ніяк не обмежуються біологічною природою людини, і об'єктом дослідження специфічної, соціальної екології стають соціоекосистеми, які органічно об'єднують дві площини життя людини — суто природну та соціальну. І саме ця обставина сприяла тому, що у сучасному суспільстві слово «екологія» добре відоме не тільки вузькому колу вчених-біологів.

Коли йдеться про екологічну свідомість, сучасний екологічний іь' або ж екологізацію світогляду і практики людства, ці важливі поняттю

сприймати крізь призму проблематики насамперед соціальної екології, а не загальної, яка є її історичним фундаментом.

Становлення соціоекології як особливої галузі наукового знання відбувалося одночасно в різних країнах (хоч не завжди під однією назвою). Досить помітним був внесок у цей процес учених України. У Львові у жовтні 1986 р. відбулася Перша всесоюзна конференція «Проблеми соціальної екології», у жовтні 1996 р. — Перша всеукраїнська конференція «Теоретичні та прикладні аспекти соціоекології», організаторами якої, зокрема, були Львівський державний університет ім. Івана Франка та Український державний лісотехнічний університет (до 1993 р. — інститут). Обидва ці навчальні заклади широко практикують викладання соціоекології, готують підручники та навчальні посібники з цієї дисципліни.

У системі сучасної науки соціоекологія активно взаємодіє з багатьма природничими, суспільно-гуманітарними, філософськими, математичними, технічними галузями знання, використовує їх досягнення, нерідко ставить перед ними нові специфічні завдання. Цей напрям досліджень важливий для організму сучасної науки. «Соціальна екологія істотно змінила наукове мислення, виробивши нові теоретичні підходи та методологічні орієнтації у представників різних наук, сприяючи формуванню нового екологічного мислення».

Нагромадження науково-теоретичного потенціалу соціоекології було органічно пов'язане (а не просто збіглося в часі) ще з одним процесом у науці XX ст. — з формуванням екологічноїетики, або етики довкілля. Відомий американський еколог О.Леопольд назвав цю якісно нову галузь етичного знання етикою землі. Обгрунтовуючи об'єктивну необхідність розвитку цього напряму етичної думки, він писав: «Ми не бережемо землю, тому що розглядаємо її як приналежне нам нерухоме майно. Коли ми усвідомимо, що вона — співтовариство, до якого належимо й ми самі, можливо, почнемо користуватися нею з любов'ю та повагою. Лише за цієї умови земля зможе витримати натиск механізованої людини... Поняття про землю, як про співтовариство, становить основу екології, але любов та повага до землі належать етиці». І далі: „Охорона природи означає гармонію між людиною та землею. До поняття «земля» входить також усе живе на ній, над нею та в ній. Гармонія у відносинах з землею — це як гармонія у взаєминах з другом: не можна ніжно погладжувати одну його руку і рубати іншу. Іншими словами, не можна любити дичину і ненавидіти хижаків, не можна берегти води і витоптувати пагорбки, не можна вирощувати ліс та виснажувати ферму. Земля — єдиний організм. Її органи, як і наші, конкурують один з одним і £пімкр^гюють один з одним. Конкуренція — така ж сама необхідна..’ГТна спільної діяльності, як і співпраця... Найбільше відкриття XX століття — це не телебачення і не радіо, а визнання всієї складності організму землі».

Як бачимо, в поняття етики землі О.Леопольд вкладав вельми широкий і справді екологічний зміст. Це, по суті, етика всього природного довкілля. Згодом у відносно самостійну її частину оформилася біоетика, центральною ідеєю якої є шанобливе, бережне ставлення до всього живого, благоговіння перед життям як самоцінністю. Якісно інший характер має ще одна площина екологічної етики, що йде від соціально- економічних засад життя людей, — етика землекористування, традиції якої здавна мають різні народи світу. Це цілком зрозуміло: як зазначав І.Франко, «земля, на якій живе якийсь народ, являється підставою його життя, джерелом його добробуту, отже природна річ, що кожний народ, дбалий про свою будущину, повинен поперед усього дбати про свою землю, про розумний та економічний визиск, але не винищення її природних багатств, і про такий устрій суспільного господарювання, який давав би досить широку раму для поміщення всіх членів народу, без спихання більшої або хоч би меншої часті в безодню пролетаріату...».

Отже, екологічна етика (етика землі за О.Леопольдом) є одним із багатьох прикладів діалектичної єдності диференціації та інтеграції в сучасній науці, що вже стало спеціальним об'єктом філософсько- методологічного дослідження. Слід також зазначити, що формування екологічної етики з усіма можливими її компонентами відбиває значно ширшу тенденцію в царині етичного знання — поступове утворення окремих галузей прикладної етики, кожна з яких відповідає певній сфері людської діяльності та суспільного життя. Справді, протягом останніх століть внутрішня логіка розвитку етичного знання викликала появу в ньому низки спеціалізованих відгалужень від загальної етики: утворилися такі відносно самостійні дисципліни, як педагогічна чи юридична етика, медична деонтологія, етика науки, етика бізнесу тощо. Однією з таких специфічних галузей теорії моралі стає екологічна етика, покликана висвітлювати, обгрунтовувати, регулювати відносини людини та суспільства з природним довкіллям. З іншого боку, цілком зрозумілим є її органічний зв'язок із соціальною екологією.

Концепція сталого розвитку суспільства.

В умовах невпинного загострення екологічної кризи і глобальних проблем сучасності закономірно виникла ідея сталогорозвитку людства, всієї планети — як єдино можливої альтернативи небезпеці глобальної катастрофи. Необхідна підготовча робота була проведена, насамперед, Римським клубом, про що вже йшлося вище. Сам термін «сталий розвиток» вперше було вжито у доповіді американських вчених

«Стратегія збереження світу» (1980 р.). Дещо пізніше спеціальної комісії ООН «Наше спільне майбутнє» (1987) ста було визначено як такий, що задовольняє потреби сучасності, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти їх потреби. Щоправда, згодом це визначення неодноразово піддавалося критиці як недостатньо чітке та таке, в якому немає згадки про життєву необхідність збереження довкілля (тобто про екологічні проблеми людства). Найпомітнішими кроками у розробці концепції сталого розвитку стали конференція ООН з проблем довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) та XIX спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН з тих же питань за участі глав держав таурядів (Нью-Йорк, 1997 р.).

Форумом у Ріо-де-Жанейро, в якому взяли участь близько 30 тис. науковців, експертів, дипломатів та журналістів, представники урядів 178 держав світу (зокрема понад 100 глав держав), було ухвалено низку документів — «Декларацію Ріо з довкілля та розвитку», «Порядок денний на XXI століття», «Кліматичну конвенцію», «Конвенцію з

біорізноманіття», «Принципи щодо лісів». Найбільший з цих документів, відомий у світі як «Порядок денний на XXI століття» (офіційна його назва — «Програма дій щодо довкілля та розвитку»), охоплює 40 розділів, обсягом 500 сторінок, і поняття сталого розвитку відіграє в ньому принципову роль. Тоді ж було створено спеціальну комісію ООН зі сталого розвитку. Хоч документи Ріо-92 (як скорочено називають цю конференцію) не дали спеціального визначення поняття сталого розвитку, їх значення у розробці та популяризації цієї проблематики важко переоцінити.

У центрі уваги авторів документів Ріо-92 стояли такі гострі практичні проблеми людства, як обмеженість природних ресурсів Землі, складна демографічна ситуація, що швидко погіршується, невпинне руйнування довкілля, дедалі більша загроза здоров'ю та життю самої людини. Було запропоновано певні кроки світового співтовариства на шляху глибшого, уважнішого вивчення та практичного розв'язування цих проблем. Для науки Заходу (де переважно ініціювалися та проводилися відповідні дослідження) характерним стало абсолютне домінування еколого-економічних та демографічних аспектів суспільного розвитку як визначальних щодо рівня його сталості. Чимало інших сторін реального розвитку соціуму (наприклад, хронічна соціально-економічна відсталість більшої частини народів планети, проблеми війни, миру та диктату у міжнародних взаєминах, численність конфліктів, які буквально роздирають сучасний світ) при цьому, зазвичай, залишалися поза розглядом. Життя доводить, що такі аспекти сталості також необхідно брати до уваги, інакше вимоги щодо сталості розвитку стають дещо однобічними.

метою компенсації зазначеного недоліку та конкретизації загальних завдань світового масштабу для окремих країн на базі документів Ріо-92 вже підготовлено низку національних або навіть регіональних концепцій сталого розвитку, зокрема, у США, Англії, Нідерландах, Росії, Білорусії, Казахстані. В Україні підготовлено та подано на розгляд Верховної Ради проект такої концепції (1997 р.). Він був обговорений та схвалений на засіданні Президії Національної академії наук України, з 1998 р. на шпальтах «Вісника НАН України» почалася публікація низки матеріалів щодо принципових засад нашої концепції сталого розвитку. У другому, доопрацьованому проекті цього документу (2000 р.) сталий розвиток визначено як «процес розбудови держави на основі узгодження і гармонізації соціальної, економічної та екологічної складових з метою задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь». При цьому «основою сталого розвитку є паритетність відносин у тріаді людина—господарство—природа. Сталий розвиток узагальнює в собі процес виживання і відтворення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав і свобод, збереження навколишнього природного середовища, формування умов для

відновлення біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на природне середовище й гармонізацію розвитку людини в природі».

Проектом передбачено здійснити перехід України до сталого розвитку протягом трьох етапів, перший з яких (перехідний) спрямований на подолання нинішньої еколого-економічної кризи. Досить докладно визначено цілі, принципи та завдання сталого розвитку, національні пріоритети його, засоби реалізації концепції, законодавче забезпечення та інтегровані індикатори процесу, узгоджені з міжнародними підходами. Стратегічний сенс має думка про те, що «основна мета сталого розвитку України — забезпечення динамічного соціально-економічного зростання, збереження якості навколишнього середовища і раціональне використання природно-ресурсного потенціалу, задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь через побудову високоефективної економічної системи, що стимулює екологічну сталість, продуктивну працю, науково-технічний прогрес, а також має соціальну спрямованість». Вельми важливою прикметою української концепції сталого розвитку є відчутно виражена соціально-гуманітарна складова цього процесу — все, що орієнтоване на гармонійний розвиток людини.

У національному проекті концепції сталого розвитку лише намічено певну диференціацію регіонів України щодо конкретного змісту специфічних завдань та відповідних засобів, зокрема, згадані Донбас, Придніпров'я, Причорномор'я, Карпати, зона Чорнобильської аварії, Крим. У деяких регіонах така робота вже почалася.

Від самого початку особливу роль у формуванні концепці’ розвитку на світовому рівні (з усіма її подальшими національний регіональними відгалуженнями) відігравала і продовжує відігравати наука. Адже цілком зрозуміло, що згадані вище доповіді «Стратегія збереження світу» та «Наше спільне майбутнє», документи Ріо-92 або «Концепція сталого розвитку України» — не що інше, як концентровані

результати аналізу, висновки та пропозиції вчених багатьох профілів та

напрямків дослідження.

У цьому контексті не можна не згадати ще раз, яке значення для осмислення глобальних проблем сучасності мали праці діячів Римського клубу — А.Печчеї, Д.Медоуса, ДжФоррестера, М.Месаровича, Е.Пестеля, Я.Тінбергена, Е.Ласло, Д.Габора, У.Коломбо, Б.Гаврилишина, О.Кінга та інших, які представляли економіку, соціологію, філософію, екологію, математику (класичну та сучасну, прикладну), механіку, енергетику, мікроелектроніку тощо. Окрім цього, вони мали багато славетних попередників та однодумців у науці — таких, наприклад, як Д.П.Марш, А.Швейцер, О.Леопольд, Ж.Дорст, К.Уатт, Д.Еренфелд, Б.Коммонер, Б.Уорд, Р.Дюбо, П.Ерліх та ін. Згодом, коли почалися нелегкі пошуки ефективних практичних шляхів розв'язання цих складних проблем людства, для проведення відповідних досліджень створювались потужні наукові колективи. Цей процес не завершений і нині. Саме так вимальовується науковий аспект формування концепції сталого розвитку як стратегії оптимізації всієї діяльності людства в його взаємодії з довкіллям. Безперечно, є ще й інший, суспільно-політичний аспект, але у відриві від першого він мало чого вартий.

Ноосферна концепція сталого розвитку.

Оригінальний науковий напрям останнього часу — дослідження ноосферної моделі сталого розвитку. Саме поняття ноосфери (від грец. «сфера розуму») у світовій науці, як відомо, пов'язане з іменами Е.Леруа, П.Тейяра де Шардена і, найбільше, академіка В.Вернадського, першого президента Академії наук України, чиї ідеї лягли в основу сучасної теорії ноосфери. Наприкінці XX ст. виникла потреба в уточненні змісту цього поняття. Якщо традиційно ноосфера могла витлумачуватись як тонкий шар розумного життя, що виник у ході еволюції живої природи на Землі, втіленням досягнень якого з часом стала наука як уособлення інтегрального розуму людства, то тепер, з урахуванням сучасної екологічної ситуації, не викликає сумніву, що наділена розумом людина насправді далеко не завжди діє розумно. І це означає, що справжню сферу розуму (як актуальний прояв розумності) доводиться серйозно обмежувати порівняно з ареалом проживання людства. Виявилося, що створення ноосфери є для людства непростим завданням майбутнього.

Ноосферна концепція сталого розвитку базується на тому, що по

його проблематика безпосередньо стосується питання про те, ки ж розумним є життя суспільства? Розумність (або, навпаки,

нерозумність, антирозумність, ірраціональність) змісту діяльності людей починається на індивідуальному рівні і через низку опосередкувань піднімається до найвищих щаблів соціального розвитку. Останнє століття було часом особливо швидкого нагромадження моментів нерозумності в житті соціуму, і тепер людство поставлене перед об'єктивною необхідністю зробити рішучий вибір на користь розуму, справжньої розбудови ноосфери, або ж загинути. Отже, реалізація ноосферної моделі суспільного розвитку є умовою виживання людства. Проте ноосферогенез не може бути процесом спонтанним, довільним, він має плануватися і скеровуватися свідомо, цілеспрямовано, і саме в цьому сенс ноосферної стратегії сталого розвитку. У розумінні її творців сталий розвиток — це «стратегія керованого, підтримуваного, регульованого розвитку, що не руйнує навколишню природу, забезпечує неперервний суспільний прогрес». З метою координації зусиль учених та спеціалістів у дослідженні засад цього процесу та умов і шляхів його оптимальної реалізації було утворено Міжнародну академію ноосфери (сталого розвитку), президентом якої обрано академіка А.Урсула.

Важливими характеристиками ноосферогенезу (і цим самим — забезпечення сталого розвитку людства) дослідники цієї проблеми визнають створення та функціонування інтегрального соціального інтелекту, поглиблення інформатизації суспільства на шляху до розбудови інформаційної цивілізації, де основним ресурсом суспільного виробництва буде інформація, а не речовинно-енергетичні ресурси, як це було і є досі. І зрозуміло, що виробляти цю інформацію головно має наука: адже її соціальна функція полягає в тому, щоб озброювати людину вірогідним знанням про світ, яке може бути використане в суспільній практиці. У цьому знаходить свою конкретизацію відоме положення вчення В.Вернадського про особливу ноосферну роль науки як уособлення інтегрального розуму людства. Саме ця обставина і визначає принципову незамінність науки, зокрема, у справі вивчення та розв'язання глобальних проблем сучасності, у поглибленні концепції сталого розвитку та її ефективній реалізації.

Через п'ять років після Ріо-92 XIX спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН з проблем довкілля та сталого розвитку змушена була констатувати незадовільне виконання рекомендацій Ріо більшістю держав світу. Однією з основних причин цього є юридично необов'язковий характер відповідних документів. Щоб запобігти цьому в майбутньому, вчені України висунули ідею розроблення та затвердження світовим співтовариством якісно нового документа — Екологічної Конституції Землі. За задумом авторів ідеї, це мав би бути загальний для людства

Закон збереження життя, «який, не загрожуючи суверенітету країни, її політичному устрою, національним інтересам, вод., забезпечував би кожній державі і світовому співтовариству в цілому екологічну безпеку, а окремій людині нормальні для її життя природні умови як нині, так і у майбутньому... Цей документ повинен був би містити у собі положення обов'язкової юридичної сили, які стосуються

безпосередньо відвернення кризових екологічних явищ, що загрожують

здоров'ю або життю людини. Водночас деякі його положення могли б

мати рекомендаційний характер». Підготовка такого документа, певна річ,

вимагатиме поєднання зусиль науковців різних напрямів.

Отже, досвід останніх десятиліть переконує в тому, що внесок науки у вивчення глобальних проблем, формування та поглиблення концепції сталого розвитку є надзвичайно важливою справою: адже від розв'язання цих завдань, без перебільшення, залежить виживання людства Світоглядно-мотиваційний вимір

сучасних технократичних та антитехнократичних концепцій

В наш час загальновизнаною є необхідність розробки та реалізації принципово нової стратегії взаємодії людства із біосферою Землі, яка дозволила б запобігти перетворенню сучасної глобальної екологічно- соціокультурної кризи на катастрофу, що загрожує самознищенням людини й суспільства. Водночас у сучасних науково-філософських та соціально-політичних концепціях гармонізації взаємодії суспільства і природи та людини і техніки наявні істотні суперечності. Саме це й зумовлює, на думку автора даної статті, актуальність спроби аналізу світоглядно-мотиваційного компоненту змісту і перспектив реалізації основних груп сучасних антитехнократичних концепцій.

Методологічною основою дослідження було обрано теорію наявності загально родових людських потреб, відносно незмінна сутність яких визначає межі трансформацій змісту і способів реалізації індивідуальних та соціально-групових мотивів людської активності, та спрямованості людської активності на взаємо узгоджене задоволення всього комплексу цих базово-родових людських потреб. Розробка цієї теорії у XX ст. здійснювалась такими авторами, як А.Маслоу, Д.Прайс, ДжБаррел, К.Левін, а один з найсучасніших її варіантів викладений у працях російського дослідника П.В.Симонова.

Оскільки виникнення і загострення проблем у взаємодії компонентів системи природа-суспільство-особистість ще з часів індустріальної революції пов’язується із занадто швидким і

широкомасштабним, а тому неконтрольованим і непередбачуваним, розвитком технічних знарядь людської діяльності та технічних систем як “другої природи”, а орієнтація суспільної свідомості на продовження саме

такого напрямку розвитку отримала назву технократизму, то науково-

ЛілойК^зька критика цих тенденцій була названа антитехнократизмом.

- Одну з найпопулярніших груп авторів сучасних антитехнократичних концепцій складають представники популяційно- демографічної, або обмежувальної, науково-філософської школи, які вважають, що в першу чергу проблеми і конфлікти в системі особистість — суспільство — природа зумовлені конкуренцією між індивідами й соціумами за матеріальні та нематеріальні об’єкти й засоби задоволення їх потреб, яка дедалі загострюється внаслідок збільшення загальної чисельності людства та щільності населення більшості країн і регіонів світу. До цього напрямку можуть бути зараховані, зокрема, Д. Медоуз, Дж. Форрестер, Г. Хардін, П. Ерліх, Г. Одум, Е. Одум, Ж.-І. Кусто, М. Реймерс та ін. Дехто із них висловлює занадто радикальні ідеї, пропонуючи, наприклад, припинити міжнародну допомогу найбіднішим країнам із метою зменшення народжуваності в них. Однак більшість дослідників вважають, що демографічні програми можуть бути дійсно ефективними лише в разі їх якнайтіснішого узгодження із програмами кардинальної екологізації індивідуальної та соціальної свідомості й практики, насамперед стабілізації сумарного загальносвітового рівня матеріального виробництва і споживання, та вирішення проблеми нейтралізації і мінімізації промислових і побутових відходів та шкідливих викидів, зменшення темпів і масштабів техногенної трансформації екосистем тощо.

На фоні таких концепцій значно більш реалістичними і водночас гуманними виглядають ідеї представників західноєвропейського консерватизму та неоконсерватизму, які пропонують подолати негативні тенденції розвитку суспільства шляхом захисту, відродження й піднесення традиційних цінностей, насамперед притаманних західноєвропейській культурі доіндустріальної доби, — поваги до авторитетів, усталених норм, релігійних та етичних настанов, їх неухильного дотримання у повсякденній життєдіяльності. Виразники цих ідей вважають, що для подолання технократизму слід насамперед досягти домінування у масовій та індивідуальній свідомості уявлень про неможливість, шкідливість, аморальність задоволення швидкоплинних інтересів на шкоду стратегічним, а також про перевагу перевірених часом форм і засобів практично-духовної активності над новими, нещодавно винайденими, про обмеженість сфери раціоналістичної, зокрема наукової, логіки, і необхідність перевірки, доповнення, корекції результатів її застосування шляхом звернення до сфери підсвідомого, насамперед до тих її елементів, які сформовані багаторічним впливом усталених форм поведінки і ритуалів. Представники релігійної філософії акцентують увагу на зумовленості погіршення екологічно-соціокультурної ситуації надмірним егоїзмом та індивідуалізмом, відсутністю або розмитістю

загальновизнаних моральних норм і світоглядних орієнтирів, сг із боку політиків, бізнесменів, діячів культури необмежено-

невиправданому зростанню матеріальних потреб населення та його “маскультурній уніфікації” на шкоду істинній духовності та освіченості.

Ще більш цікавими і продуктивним можуть вважатися погляди таких представників напрямку ціннісного консерватизму та “етики відповідальності”, як К.-О. Апель, Г.-К. Кальтенбруннер, X. Ленк, Г. Люббе, Г. Рормозер, Р. Шпаеман, X. Йонас, В. Хьосле. Основою виникнення цього напрямку була констатація того факту, що науково- технічна революція і зумовлені нею радикальні зміни змісту індивідуальної діяльності та масштабів її дійсного й можливого впливу на життя всього людства вимагають узгодження і навіть випереджаючого розвитку світоглядної, ціннісної, моральної сфер особистості порівняно зі сферою її суто професійних, техніко-технологічних та науково- раціональних знань, умінь, здібностей.

Наприклад, В. Хьосле глибинною причиною екологічної кризи вважає дисбаланс між цільовою і ціннісною формою раціональності, між владою і мудрістю, коли технічна раціональність розвивається значно швидше, а інші форми, які традиційно асоціюють з мудрістю, регресують. В. Хьосле проголошує необхідність подолання “хвороби відокремлення частини від цілого”, тобто людини від природи, а особистості від культури.

При цьому неоконсерватори вважають, що цінності повинні бути задані “ззовні”, шляхом неусвідомлюваного наслідування традиції, а їх опоненти, представники “комунікативної школи”, — що цінності й норми постійно оновлюються шляхом досягнення нового консенсусу під час рівноправної комунікації представників всіх частин людства. Крім того, К.-О. Апель підкреслює необхідність формування та реалізації загальнолюдської моральної відповідальності за характер взаємодії людей не лише між собою, а й з навколишнім середовищем, їх відповідальності не лише перед майбутнім чи вічністю, а й перед неповторним, унікальним, швидкоплинним сучасним, а також заміни панування орієнтації на конкуренцію орієнтацією на компроміс. К.-О. Апель також вважає, що оскільки екологічна криза впливає на людство глобальним чином, то «люди опинилися перед завданням прийняття солідарної відповідальності за наслідки їхніх дій у планетарному масштабі», але відповідальності, структурованої відповідно і до інтелектуально- пізнавальних можливостей, і до технічно-виробничих, і політичних можливостей різних соціальних та регіональних груп.

X. Йонас пропонує кардинально “екологізувати етику”, перетворити принцип відповідальності на її центральну категорію, замінити або хоча б доповнити розроблену Е. Блохом “евристику надії”,

дка^У. тикає до створення належних умов життя в майбутньому т'у’лільстві, “евристикою страху”, яка стримувала б людину від безмежної експансії, від нищення необхідних їй та її нащадкам природних і соціокультурних ресурсів і систем у гонитві за невпинним матеріальним прогресом, змушуючи частіше задовольнятися вже наявними і випробуваними історичним досвідом умовами, формами, нормами життєдіяльності. X. Йонас навіть вважає можливим обмежити демократію, щоб забезпечити “тимчасове запровадження помірності зверху” як альтернативи самовбивчому марнотратству, оскільки значна частина членів сучасного суспільства не в змозі самостійно відмовитися від отримання й використання надмірно потужних, а тому самовбивчих, матеріальних сил і засобів. Надзвичайно важливим є також проголошення X. Йонасом та Н. Луманом необхідності перетворення “стратегії ризику”, яка була виправданою в доіндустріальний та індустріальний період, на “антицінність” постіндустріального суспільства, в якому помилка може означати загибель вже навіть не тисяч або мільйонів, а всього людства, наприклад в разі штучного створення та розповсюдження небезпечних організмів із новим генотипом або ж винайдення, поширення, застосування нових технологій впливу на свідомість і підсвідомість індивідів та колективів.

Розвиваючи викладені вище міркування, можна дійти висновку щодо необхідності забезпечення, за аналогією з відомими інженерними нормами безпеки, “багаторазового запасу міцності” та “багаторівневого захисту” у взаємовідносинах цивілізації з біосферою, який міг би компенсувати наслідки будь-якого свідомого чи несвідомого руйнівного впливу людини на власну та навколишню природу, а також зменшити до мінімуму імовірність та масштаби таких впливів, оскільки відмовляти суб’єктам дії у “праві на помилку” теоретично і практично неможливо. “Запас міцності” повинен, очевидно, містити в собі достатню (в межах всієї планети та її окремих регіонів) кількість не окультурених ландшафтів кожного типу, популяцій кожного виду, не використовуваних природних ресурсів та компенсаторно-адаптивних можливостей і механізмів біосфери і т.п. “Багаторівневий захист” повинен існувати як в структурі колективної та індивідуальної життєдіяльності й свідомості загалом, так і в межах кожного з її компонентів, зокрема у світоглядно- мотиваційній сфері.

Представники наступного, так званого етологічного напрямку антитехнократизму головною причиною екологічно-соціокультурної кризи вважають розбалансованість людської поведінки, на відміну від тварин, внаслідок її недостатньої урегульованості інстинктами, сферою підсвідомого, яку сучасна цивілізація все жорстокіше придушує і навіть руйнує. Щоправда, між поглядами цих дослідників існують істотні

розбіжності. Деякі з них вважають, за прикладом давньокиз' легістів, що у людських нахилах за природою переважають деструкі. і тому підсвідомість штовхатиме людство до загибелі, якщо її не буде трансформовано за допомогою системи виховних впливів, які постійно спрямовуватимуть індивідів і колективи до подолання “звіриних

все ж таки вважає необхідною і можливою оптимізацію соціоекологічної

імпульсів” у відносинах в межах суспільства та із природою. Вкрай песимістичні прогнози висловлюють прихильники теорії “соціальної дезадаптації” Р.Дюбо, Е.Гюан, А.Дюселор, П. Делор, Е.Майшин, які вважають, що НТП зумовив повне розірвання взаємозв’язку між природою та людиною, яке майже неможливо подолати і яке штовхає людство до деградації та загибелі. На противагу зазначеним авторам, один з найавторитетніших етологів К.Лоренц, визнаючи надмірну агресивність людського роду щодо своїх представників та навколишнього середовища, ситуації шляхом подолання заміни репресивно-трансформуючого ставлення до власної та оточуючої природи на вивчаюче-наслідуюче. Зокрема, К.Лоренц пропонує розглядати і контролювати людську поведінку за аналогією із тваринною, попередньо встановивши й ретельно дослідивши ті її загальнородові і навіть загальнобіологічні основи, розвиток і вияв яких дозволить відновити “екосистемну вбудованість” індивідів та соціумів.

Не менш цікавими і повчальними є міркування з цього приводу Ф.Сен-Марка, який пропонує якнайшвидше замінити сучасну “економіку суперечностей та грабунку” у системі біосфера — особистість — суспільство на стратегію “соціалізації природного простору,... яка гарантуватиме всім право на природу”. Основою цієї стратегії повинна бути гуманізація та екологізація потреб і цінностей, яка дозволить замість однобічної орієнтації на накопичення й споживання матеріальних об’єктів сформувати гармонію матеріальних та духовних вимірів добробуту, головними критеріями якого слід визнати суб’єктивний рівень колективної задоволеності станом екологічно-соціокультурного середовища існування та об’єктивні параметри цього стану.

Схожі міркування висловлюють Е.Екхольм, Ж.М.Пельт, П.Ерліх, Б.Коммонер, які вважають життєво необхідним відмовитися від тотального змагання за збагачення, престиж і впливовість та побудувати новий тип цивілізації, заснований на органічному поєднанні економічних і екологічних вимірів, напрямків, регуляторів індивідуальної та колективної життєдіяльності, на солідарності і взаємодопомозі, а не на конкуренції, як вирішальному принципі взаємовідносин між різними компонентами людства та кожного із суспільств.

І ці заклики, безсумнівно, слід визнати абсолютно справедливими, оскільки не можна вважати нормальною та безпечною ситуацію, коли,

упродовж XX ст. років виробництво продовольства на планеті майже втричі, що значно вище темпів зростання чисельності людства, але внаслідок нерівномірності розвитку регіонів та несправедливого розподілу продуктів якісні й кількісні показники харчування за цей період поліпшилися лише для третини землян, а в найбідніших країнах навіть погіршилися. І це за умов, коли значна частина слабко розвинених країн досягла вагомого підвищення продуктивності сільського господарства, а також має значні резерви для його подальшого екстенсивного й інтенсивного розвитку, які не можуть бути задіяні внаслідок політико-економічних, культурно-освітніх, науково-технологічних впливів, зумовлених як недосконалістю

міжнародних відносин, так і занадто конфліктним і конкурентним (на релігійній, етнічній або соціально-груповій основі) характером світогляду, моралі, а отже і реального життя суспільств та особистостей у найвідсталіших державах і регіонах.

Схожі, але значно більш радикальні погляди висловлюють такі дослідники, як М. Альбер, Ж. Ферньо, Д. Хорафас, Г. Рід, Е. Етте, Р. Уоллер, М. Нікольсон, Р. Ілліч, “нові ліві” Г. Маркузе, Т. Адорно, П. Гудман, Е. Фромм, “екологічні радикали” Т. Розак і Ч. Рейч, які закликають не лише визнати шкідливим і небезпечним панування прагматизму, техніцизму, сцієнтизму, а й повністю відмовитися від сучасної культури, сформованої на базі цих принципів, та повернутися до одвічно-первісної гармонії із внутрішньою людською природою і біосферою, яку пов’язують із міфологією, релігією, магією, доіндустріальним і навіть дохристиянським або допатрірархальним способом життя.

Однак такі радикальні програми не можуть бути визнані реалістичними, якщо розглянути їх зміст і наслідки реалізації із позицій теорії наявності загальнородових людських потреб, відносно незмінна сутність яких визначає межі трансформацій змісту і спрямування індивідуальних та групових мотивів людської активності, та спрямованості людської активності на взаємо узгоджене задоволення всього комплексу цих базово-родових людських потреб. “Суспільство без міст, банків, заводів та університетів” прагнули побудувати не лише непрактичні романтики на зразок західноєвропейських молодіжних бунтарів-диггерів XX ст. або російських “толстовців” XIX ст., а й різноманітні групи добре організованих релігійних сектантів, навіть дисципліновані до автоматизму, рішучі й безжальні аж до бузувірської жорстокості “червоні кхмери” в Камбоджі. Результат завжди був однаковий: регрес і деградація суспільства, особистості, культури, моралі. Успіху досягали лише ті, хто зміг дещо змінити свої погляди та пристосуватися до більш-менш гармонійного і безконфліктного

співіснування із сучасною цивілізацією, наприклад православні старовірку Північній Америці.

Головна причина таких неодноразових невдач полягає, очевидно, в тому, що дії представників екологічного радикалізму призводять до значного й тривалого зниження рівня задоволення комплексу не лише вторинно-індивідуальних, а й базово-родових потреб особистостей та їх об’єднань різного рівня й типу (насамперед біологічно-вітальних та соціально-комунікативних). Адже “назад до природи” — заклики утопічні хоча б тому, що повернення до практики традиційного природокористування доіндустріального, а тим більше доаграрного періоду вимагає зменшення щільності, а отже і чисельності, людських популяцій на кілька порядків.

Тому, в результаті дії закону орієнтованості людської активності на поліпшення забезпечення потреб її суб’єктів, із плином часу все більша частина індивідів та колективів починає активно та (або) пасивно, свідомо й підсвідомо протидіяти регресивним змінам і обмеженням. Виникає конфлікт, який призводить до повної деградації і зникнення штучно створеного соціуму. Відновлюється технізований, індустріалізований, гіперраціоналізований стан, суспільства, але за набагато гірших економічних, соціально-політичних, духовно-культурних умов, оскільки за принципом “зворотного руху пружини” посилюються протиприродні тенденції. Якщо ж припустити можливість мирної, глобальної та остаточної перемоги екологічного радикалізму (або іншого різновиду регресизму) в результаті впливу якогось неймовірного збігу обставин, що змусить все населення Землі знехтувати власні потреби, то його наслідки будуть не менш катастрофічними, ніж у разі перемоги технократизму. Людство неминуче буде поступово деградувати, втрачаючи свою соціокультурну специфіку й творчі можливості, доки не відбудеться або його загибель як неконкурентоздатного поза цивілізацією біологічного виду, або ж запізніле прозріння й відновлення прогресу науки та виробництва. Адже активно-перетворювальне, зокрема індустріально- технічне і науково-раціоналістичне, ставлення до оточуючої реальності та до самих себе є для особистості й суспільства однією із найважливіших форм задоволення й розвитку потреб, самовдосконалення і самореалізації всіх інших компонентів своєї подвійної біологічно-соціокультурної сутності.

Однак ця форма хоч і необхідна, але не самодостатня; найпоширеніша, та не завжди оптимальна, частково-сутнісна, а не вичерпує всієї сутності людини й людства. Вона скеровується власними законами й потребами і водночас підпорядкована, з одного боку, більш загальним, складним, багатовимірним і поліваріантним біологічним та соціальним об’єктивним законам, а з іншого боку — специфічному

особистісних, етнічних, конкретно-історичних

ііьнолюдських моральних норм, культурних еталонів, світоглядно-

ціннісних орієнтирів, вторинно-індивідуальних та первинно- загальнородових потреб.

Таким чином, розроблені представниками як радикальних, так і поміркованих екологічних рухів і течій концепції, що містять у собі чимало як об’єктивно вірних елементів критичного аналізу сучасного стану всього людства та окремих його частин, так і перспективних пропозицій щодо їх подальшого розвитку, безумовно заслуговують на детальне вивчення й практичне використання в процесі побудови та реалізації стратегії гармонізації взаємовідносин у системі природа — особистість —суспільство.

Основою ж світоглядно-мотиваційного компоненту програми практичної реалізації антитехнократичних концепцій можна вважати постійне переозброєння індивідів та їх об’єднань різних типів і рівнів такими якнайефективнішими та водночас якнайбезпечнішими способами й засобами задоволення людських потреб, застосування яких не лише сприятиме дотриманню гармонії у взаємовідносинах між природою та суспільством, а й водночас дозволятиме особистостям і колективам здійснювати взаємоузгоджений розвиток різних аспектів своєї сутності та сфер життєдіяльності на основі збереження й підвищення вже досягнутого сумарного рівня задоволення їх базово-родових і вторинно- індивідуальних потреб, за одночасного забезпечення пріоритету соціально-комунікативних і духовно-ідеальних потреб над споживчо- матеріальними.

Соціоекологічний аспект стратегії стабілізації життєдіяльності українського суспільства

Практично всі вітчизняні та закордонні дослідники й громадсько- політичні діячі визнають, що значна частина території нашої країни є зоною екологічної катастрофи. Забруднення навколишнього середовища внаслідок застосування згубних для природи технологій і технічного обладнання у діяльності промисловості, енергетики, транспорту, комунального та сільського господарства набуло настільки значних темпів і масштабів, що зумовлює кількісні та якісні зміни фізико-хімічних і біологічних характеристик повітря, води, грунтів, продуктів харчування тощо. Одночасно погіршується економічна, духовно-культурна, соціально-психологічна ситуація. Взаємодія перелічених вище факторів призвела до погіршення здоров’я й працездатності, зниження творчо- інтелектуального та генетично-репродуктивного потенціалу значної, якщо не переважної, частини населення. В 1991 р. у нашій країні припинився природний приріст населення — померло на 30% більше громадян, ніж народилось, і цей процес триває і досі.

Постійно зростають також масштаби й темпи відновлюваних і важко відновлюваних природних ресурсів: для використання запасів питної води, орних земель, пасовищ, лісів, інших цінних ландшафтів і біоценозів, видової різноманітності живих організмів тощо.

Вітчизняні й закордонні науковці та громадсько-політичні діячі неодноразово визнавали, що головна причина виникнення й загострення екологічної кризи в Україні — сформована ще за часів СРСР нераціональна структура економіки з гіпертрофованою сферою «виробництва засобів виробництва». Ця система майже не враховує інтересів і можливостей людини як біологічно-соціокультурної істоти, не здатна забезпечити збалансоване задоволення головних груп її первинних та вторинних потреб, а тому є суспільно неефективною та екологічно небезпечною.

Серед наявних виробництв досі переважають найшкідливіші: гірничорудні, металургійні, хімічні. До того ж, на більшості із них застосовуються застарілі технології та обладнання, що зумовлює надзвичайно низький коефіцієнт корисного використання енергії і сировини, неефективність або й відсутність систем утилізації побічних продуктів виробництва та знешкодження токсичних викидів. Матеріало- та енергомісткість нашого виробництва у 8-10 разів, а за використанням води в 15 разів вища, ніж у розвинутих державах. Слід враховувати також стрімке зростання масштабів, частоти й небезпечності аварій у промисловості, комунальному господарстві, на транспорті внаслідок понаднормативної спрацьованості виробничих фондів, погіршення якості експлуатації й ремонту устаткування, порушення технологічних циклів під час неритмічного постачання енергії, сировини, комплектуючих тощо.

Отже, утворилось своєрідне «замкнене коло»: неефективна, збиткова, переважно сировинна й надмірно вразлива щодо зовнішніх впливів економіка — руйнування біоценозів, людини, суспільства — недостатній рівень фінансово-матеріального, організаційного, науково- технічного забезпечення заходів із охорони, відновлення, найраціональнішого використання екологічних та соціально- антропологічних ресурсів — погіршення природних і суспільних умов господарювання — подальше зменшення результативності й безпечності економічної діяльності, раціональності її структури, погіршення стану інших сфер соціальної та індивідуальної життєдіяльності.

Вітчизняні й іноземні науковці, філософи, політики, підприємці, громадські діячі пропонують найрізноманітніші шляхи виходу із цієї ситуації.

На противагу технократизму, який призвів і призводить до масштабного руйнування біоценозів та людського організму, часто шлои^^ ється стратегія пожвавлення й вдосконалення життєдіяльності 1; мінського суспільства на основі пріоритетного розвитку села та модернізованого й інтенсифікованого сільського господарства, а не міст і промисловості. Прихильники цієї концепції особливу увагу звертають на наявність в Україні комплексу сприятливих природних (унікальні чорноземи, помірний клімат, вигідне географічне розташування щодо потенційних споживачів с.-г. продукції і т.д.) та соціальних умов. До останніх зараховують традиційно переважно селянський менталітет і спосіб життя українців, багатий досвід досить ефективного с.-г. виробництва, відносно непоганий стан і рівень розвитку аграрної соціально-економічної інфраструктури, науки, освіти тощо (хоча ці переваги упродовж останніх років значною мірою відійшли у минуле). Проголошується висока потенційна ефективність розвитку аграрного сектору як засобу вирішення водночас і першочергових тактичних завдань (наприклад, працевлаштування безробітних та збільшення споживання й експорту продовольства), так і стратегічних проблем. Часто згадують, зокрема, про можливість компенсації негативних соціально- економічних наслідків істотного зменшення масштабів промислового виробництва, необхідного для поліпшення екологічного стану, шляхом зростання прибутковості сільського господарства та збільшення його внеску до загальнонаціонального доходу. Підкреслюють також той факт, що сільське житло й комунальне господарство потребують значно менших витрат матеріально-енергетичних ресурсів та органічніше вписуються в екосистеми, ніж міста. Нарешті, змальовують перспективу нормалізації морально-психологічного клімату в суспільстві у разі повернення міських маргіналів до своєї «малої батьківщини» із звичними для них традиціями, звичаями, стереотипами, із нижчим рівнем частоти й сили стресових ситуацій, з можливістю продовольчого самозабезпечення у найважчі періоди життя. Не менш привабливий вигляд мають міркування щодо екологізації масової свідомості внаслідок впливу відчуття єдності з природою, притаманного селянству, особливо українському, та сільському способу життя.

Всі наведені вище погляди, звичайно, значною мірою вірні й перспективні для використання під час побудови стратегії подальшого розвитку нашої країни. Проте не менш обгрунтованими є і критичні зауваження, які висловлюють на адресу прихильників аграрного прогресизму представники інших напрямків науково-філософської та громадсько-політичної думки. Зокрема, технократи зазначають, що

Україна повинна мати достатньо потужну паливно-енергетичну, машинобудівну, хімічно-промислову базу для розвитку суперінтенсивного сільського господарства. Інакше доведеться експортувати значну частину вирощеної продукції із метою фінансового

забезпечення імпорту техніки, палива, добрив, засобів сировини для їх виготовлення. Оскільки ж зазначені промислові коштують дорожче, ніж сільськогосподарські, то не лише наявна, а й потенційна ефективність аграрного сектору може виявитися недостатньою для забезпечення соціально-економічного добробуту країни. Таким чином, виникає загроза подальшого виснаження, ерозії, забруднення грунтів внаслідок їх надмірної експлуатації та харчування більшості населення «за залишковим принципом» — переважно тими продуктами, які внаслідок екологічної небезпечності або незадовільної споживчої якості виявляться неконкурентоспроможними на закордонному ринку навіть за найнижчими цінами. Нарешті, однобічна орієнтація на розвиток аграрного сектору неминуче призведе до погіршення більшості показників і складових національної безпеки: військової, соціально- економічної, науково-технічної, культурно-освітньої, інформаційної тощо. Це полегшуватиме діяльність зовнішніх і внутрішніх сил, спрямовану на послаблення й колонізацію України.

Представники ж екологічних рухів і організацій критикують стратегію аграрного прогресу із абсолютно протилежних позицій, як «пом’якшено-замаскований» варіант технократизму й економічного детермінізму, недостатньо радикальний для вирішення наявної системи екологічних, економічних, соціальних, духовно-культурних проблем. Наприклад, кардинально поліпшити екологічну ситуацію в Україні практично неможливо, якщо не перетворити значну частину сільськогосподарських угідь на природоохоронні території або принаймні на зони обмеженої господарської діяльності. Адже частка розораних земель у нашій країні значно вища, ніж у будь-якій іншій європейській країні. Розорані навіть ті крутосхили та водоохоронні зони, де втрати від ерозії у кілька разів перевищують прибуток від продажу вирощеного урожаю. А частка площ, де збереглися ліси, болота, луки та інші різновиди біоценозів, які виконують природо захисні, ресурсо відновлювальні, рекреаційні функції, у кілька разів менша, ніж у будь- якій розвинутій країні світу. Та й ці залишки останнім часом все інтенсивніше винищують — щоправда, тепер вже не заради виконання державних планів, як за часів СРСР, а заради задоволення недалекоглядно егоїстичних потреб, а іноді й заради виживання. Приклад — масове вирубування вітрозахисних лісосмуг на півдні країни внаслідок відсутності в населення коштів на закупівлю дров та вугілля.

Інтенсифікація сільського господарства та модернізація переробної галузі в принципі дозволяють зберігати і навіть підвищувати рівень виробництва продовольства за одночасного зменшення оброблюваних площ. Проте цього можна досягти лише за рахунок широкомасштабного застосування механізації і хімізації, а отже, посилюється небезпека

^..'ння продуктів харчування та навколишнього середовища. Дуже і_вно, що в Україні значною мірою деградовані внаслідок надмірних техногенних впливів екосистеми і людський організм витримають ще й цю атаку.

Отже, пропоновані у концепції аграрного прогресу заходи можуть бути ефективними лише як один із компонентів програми переходу українського суспільства до природо відповідного способу життя. Слід позбавитися надмірного індивідуалізму, егоїзму, підкорення гіперконкурентному комплексу «споживання заради престижу» та «перемоги у змаганні за будь-яку ціну». Має відбутися зміна засобів, форм, способів задоволення не лише вітальних, зокрема матеріальних, а й соціально-комунікативних і духовно-ідеальних потреб особистостей та їх об’єднань.

Слід зауважити, що для цього наявні досить вагомі передумови, оскільки орієнтованість на поміркований спосіб життя у гармонії із власною та оточуючою природою, із соціокультурним середовищем завжди була притаманна українському народу.

Крім того, наявна зараз в Україні екологічно-соціокультурна криза просто змушує її народ до пошуку і практичної реалізації принципово нових світоглядних орієнтирів.

Одним з таких орієнтирів може бути вже згадана вищеКонцепція переходу людства до стійкого розвитку, яку розробила створена постановою ООН Міжнародна комісія з навколишнього середовища та розвитку. У ній зазначається, що задоволення потреб нинішніх поколінь повинне відбуватися без завдання шкоди інтересам та умовам існування їх нащадків, а тому необхідне одночасне і взаємо узгоджене вирішення наступних завдань. Досягнення достатніх кількісних та якісних показників економічного зростання, забезпеченості населення найнеобхіднішим для існування — працею, енергією, медичним обслуговуванням, безпечними для здоров’я та достатніми для відтворення енерговитрат продовольством і водопостачанням. Підтримання постійного рівня чисельності населення. Збереження й розширене відтворення природної бази існування на основі узгодження економічних та екологічних вимог і параметрів в процесі ухвалення й виконання рішень в усіх сферах суспільної життєдіяльності із неухильним дотриманням загально планетарного підходу. Якщо стисло підсумувати рекомендації, вміщені у розглянутій концепції, то вони вимагають цілеспрямованого, комплексного, планованого збереження й відновлення рівноваги в системі біосфера — особистість — суспільство на основі формування й застосування таких способів і засобів задоволення людських потреб, які були б достатньо ефективними і водночас безпечними для суб’єктів дії та їх екологічно-соціокультурного оточення.

Не можна вважати достатньо обгрунтованими ті досить впливові погляди, відповідно до яких за умов економічної кризи країні неможливо і недоцільно розпочинати широкомасштабні програми поліпшення охорони й використання природи та екологізації індивідуальної і масової свідомості. Формування екологічної культури передбачає вироблення здатності, вміння й потреби якомога повніше і реалістичніше прогнозувати тактичні й стратегічні результати своїх дій із метою мінімізації можливих негативних наслідків та максимізації позитивних, а також уміння знаходити, засвоювати, перевіряти, використовувати інформацію про найефективніші засоби і способи задоволення потреб, реалізації планів й інтересів. А вироблення зазначених вище елементів структури особистості слід визнати обов’язковим і необхідним елементом формування загальної та виробничої культури, без якої сучасна індустріально-ринкова діяльність не може бути достатньо ефективною і безпечною для її суб’єктів та всього суспільства.

Крім того, збереження природних передумов розвитку господарства, відтворення й раціональне використання природних ресурсів ніколи не може бути збитковим. Воно завжди прибуткове, якщо не в тактичній, то у стратегічній перспективі. Практичний досвід як найбільш, так і найменш розвинутих країн світу переконливо доводить всебічну, зокрема й економічну, ефективність охорони та постійного вдосконалення форм і методів використання всіх компонентів, ресурсів і можливостей екосистем та людського організму.

Розглянемо хоча б такі приклади. Втрата будь-якого елементу генофонду біосфери, тобто будь-якого виду живих організмів, не лише порушує рівновагу в біоценозах і може завдати значні збитки внаслідок виникнення та (або) поширення хвороб, шкідників, паразитів, зникнення або зменшення популяцій інших видів, утилітарно корисних для людини. Така втрата є водночас остаточним зникненням потенційно цінного відновлюваного ресурсу, який міг би бути використаний із великим економічним ефектом у майбутньому, за нового рівня розвитку знань та нової екологічно-соціокультурної ситуації, як джерело генів, біологічних та хімічних речовин, засіб екотехнічного подолання дисбалансу в біоантропоценозах, об’єкт для вивчення й наслідування у біомеханіці, біофізиці, біохімії тощо.

Крім цих стратегічних міркувань, заслуговують на увагу і приклади суто тактичної ефективності природоохоронних заходів. Зокрема, ще в 70- ті роки у колишньому СРСР було доведено, що витрати на запровадження систем зворотного та циклічного водопостачання індустріальних об’єктів дозволяють отримати економічний ефект, який більш ніж у 9 разів перевищує обсяг витрат, лише за рахунок уникнення фінансування юпеа®'» підготовки води із відкритих водойм до використання [4]. Якщо.'. "’’^рахувати також зменшення непродуктивних витрат внаслідок поліпшення стану екосистем та здоров’я працівників підприємств і населення прилеглих територій, кінцевий сумарний прибуток можна вважати ще в кілька разів більшим.

У цей же період у США було підраховано, що безпосередні втрати від антропогенного забруднення повітря становлять понад 21 млрд. доларів, а втрати від погіршення здоров’я та працездатності населення внаслідок впливу цього фактору оцінювались цифрою понад 10 млрд. доларів. Встановивши ж сумарні масштаби прямої та непрямої, тактичної і стратегічної соціально-економічної шкоди, зумовленої посиленням техногенної деградації екосистем, уряд США в 1985 р. визнав доцільним асигнувати на програму охорони, відтворення і поліпшення використання ресурсів та компонентів навколишнього середовища понад 80 млрд. дол., щоб уникнути ще більших фінансових, матеріальних, гуманітарних втрат, які були б неминучими в разі подальшої деградації природного оточення, хоча ще за 10 років до того забезпечення екологічних програм через механізм підвищення цін позбавляло середньостатистичного американця майже 1,5% його бюджету. Перші результати згаданої програми з’явилися вже невдовзі — майже на третину зменшилась середньостатистична енерговитратність виробництва, що істотно підвищило

конкурентноздатність продукції на внутрішньому та міжнародному ринках, хоча у багатьох сегментах обох цих ринків усе ще домінує Японія, яка зменшувала витрати сировини та енергії на виробництво одиниці товарної продукції приблизно вдвічі швидше. Для України ж саме тривале відставання у цій сфері є однією із головних причин економічної скрути та політичної залежності від постачальників енергоресурсів. Хоча наявна досить солідна науково-технологічна база для здійснення таких програм —здійснені сотні вагомих теоретичних досліджень у цій сфері, результати багатьох із них успішно впроваджені в практику за кордоном.

Щоправда, посилення природоохоронних заходів і суворе дотримання принципу «платить той, хто забруднює» мало й досить несподівані наслідки — ухилення від «зайвих» витрат та покарань за порушення виявилось настільки ж прибутковою справою, як і «традиційний» кримінальний бізнес. В результаті, наприклад, упродовж тривалого часу майже 90% діяльності із переробки та зберігання відходів у штаті Нью-Йорк контролювала організована злочинність, яка експортувала їх у слабко розвинені країни або потаємно роззосереджувала на території власної держави без дотримання будь-яких норм екологічної безпеки. Схоже, ця тенденція розповсюджується і в нашій країні, якщо згадати хоча б загальновідомі випадки нелегального завезення, зберігання, переробки високотоксичних речовин у різних регіонах, навіть

у столиці, упродовж останніх років. Схожі проблеми існують і країнах західної Європи, про що нагадав, зокрема, нещодавній південно італійських сміттярів.

На особливу увагу заслуговують пропозиції негайно розпочати експеримент із випробування екологічно орієнтованої стратегії розвитку в регіональних масштабах, які вже здобули підтримку Української екологічної академії наук та тих відділів НАН України, які розробляють загальні засади концепції стабілізації життєдіяльності українського суспільства. Вважають можливим і необхідним перейти від індустріального до аграрного шляху розвитку нашої країни із застосуванням якомога безпечніших для природи й людини технологій у сільському господарстві, а також значно підвищити ступінь ресурсної, енергетичної, економічної автономності кожного з регіонів і навіть населених пунктів, максимально скоротити виробництво, завезення та споживання штучно створених речовин і об’єктів за рахунок заміни їх отриманими із місцевих відновлюваних природних ресурсів. Водночас пропонується розпочати процес деурбанізації та оптимізації територіального розподілу населення із метою підвищення екологічної безпеки й економічної ефективності комунального господарства, «повернутися до землі, до природи... вже на новій технічній основі, із застосуванням... найсучасніших технологій».

Розглянута вище програма може вважатися достатньо реалістичною і потенційно ефективною. Зараз в Україні виникла така унікальна історична ситуація, коли значне скорочення масштабів індустріально-технічної діяльності й розмірів міст може відбутися без істотного зменшення рівня задоволення базово-родових потреб більшості населення, а отже і з мінімальним свідомим та підсвідомим, стихійним та організованим опором з його боку. Адже за умов глибокої соціально- економічної кризи, спричиненої нераціональною структурою промислового виробництва, дефіцитом енергоносіїв, негативним зовнішньоторговельним балансом, найбільшою в світі техногенною катастрофою на ЧАЕС, а також надмірним розвитком і виявом недалекоглядно егоїстичних й індивідуалістичних потреб значної частини населення, особливо його вищих прошарків, рівень матеріального добробуту й психологічного комфорту більшості громадян нашої держави вже наблизився до мінімальної межі або й перейшов за неї. Зокрема, багато городян, які раніше працювали на зупинених зараз промислових підприємствах, виживають лише завдяки родинним зв’язкам із селом або іншим формам участі у виробництві й продажу сільськогосподарської продукції. Занадто високі витрати енергії та ресурсів у міському господарстві зумовлюють надмірне підвищення цін на його послуги, неможливість їх повної вчасної оплати споживачами, і, в кінцевому

стрімке зниження рівня побутового комфорту городян постійних та все більш масштабних збоїв у роботі комунальних служб. За таких обставин, з одного боку, слід вважати просто неминучим перехід до деурбанізації та значно ощадливішого й ефективнішого використання всіх видів природних ресурсів, до заміни імпорту місцевим виробництвом і перетворення економіки на більш замкнену й самодостатню систему, що повинна якомога більш повно, ощадливо, ефективно враховувати, використовувати, зберігати, відтворювати, а в разі необхідності й оптимізувати, специфічний для України й кожного із її регіонів комплекс природних, демографічних, соціокультурних ресурсів.

З іншого боку, достатньо продумане й систематичне застосування такого підходу дасть змогу взаємо узгоджено та досить істотно поліпшувати як екологічну, так і соціально-економічну, духовно- моральну ситуацію в нашій країні. Адже саме невідповідність занадто урбанізованого, індустріалізованого, технізованого способу життя загально родовим потребам та можливостям людини є однією із головних причин виникнення, поширення й загострення різноманітних психофізіологічних, моральних, культурних патологій, а також надмірної інтенсивності конкурентної боротьби між індивідами й соціумами у всіх сферах їх життєдіяльності. Отже, практична реалізація принципу ексцентризму за наявних зараз в Україні екологічно-соціокультурних умов може і повинна забезпечити припинення падіння та початок зростання рівня задоволення всіх первинно-родових потреб переважної більшості населення за рахунок переформування змісту та структурної ієрархії вторинно-індивідуальних потреб.

І цей процес, як слушно зауважує дослідник філософських проблем екології М.М.Кисельов, повинен відбуватися водночас як «знизу» — шляхом удосконалення технологій, винайдення нових механізмів та форм господарської діяльності, так і «зверху» — на основі екологізації всіх форм суспільної та індивідуальної свідомості й психіки, «підняття рівня духовного розвитку та екологічної компетентності нашого сучасника» й співвітчизника, поєднання безперечної «екофільності» українських етнічних традицій із вимогами й досягненнями сьогодення, із «новою парадигмою розвитку» на основі стабільності, гармонійності й органічного взаємозв’язку всіх параметрів і напрямків життєдіяльності індивідів, соціумів та екосистем.