Тема 6. Етика та аксіологія класичної і некласичної науки знання і цінності. Проблема співвідношення істинності цінності.

Однією з центральних проблем самосвідомості сучасної науки стала проблема співвідношення істинності і цінності. Поняття «чистого» пізнавального відношення є абстракцією, воно, як і будь-яка абстракція, дає лише однобічне уявлення про об'єкт, оскільки раціональні реконструкції науки, які відволікаються від соціокультурних і ціннісних чинників у її розвитку, часто є карикатурою реальної історії науки (І.Лакатос).

На відміну від пізнавального, ціннісне відношення неминуче містить у собі поряд з характеристикою об’єкта також і вираз властивих суб’єкту ідеалів і устремлінь.

Ідеал - ціннісна характеристика певного явища як належного, він виконує роль стратегічного орієнтиру на шляху від сущого до належного. У ціннісному судженні суще береться не саме по собі, а у відношенні до належного. Цінність є основа вибору суб’єктом цілей, засобів, результатів і умов діяльності. Оцінка є засобом визначення значимості речі для діяльності людини, для задоволення її інтересів.

Спрямованість суб’єкта в його діяльності на певну цінність називається ціннісною орієнтацією. Будучи виразом тих уявлень про належне, які виробляються і видозмінюються в ході суспільно-історичної практики та її осмислення, ідеали і цінності служать важливими регуляторами діяльності людини і суспільства.

Пізнання завжди носило і носить ціннісно-оцінюючий характер. Однак ціннісний компонент наукового знання не лежить на поверхні, він вплетений у тіло знання, і для його вияву необхідний спеціальний аналіз. Ціннісно-оцінюючий компонент у структурі пізнавального образу виражає його соціальність, включеність до складної системи суспільних відносин. У процесі соціалізації окремої особистості ціннісне відношення до дійсності (включаючи і деякі неспеціальні пізнавальні моменти) формується значно раніше, ніж особистість активно включається у спеціалізовану пізнавальну діяльність якою є наука.

Аксіологічні проблеми науки - це проблеми соціальної, моральної, естетичної і культурної ціннісної орієнтації наукових досліджень та їх результатів.

Надзвичайно актуальними в цьому відношенні є такі проблеми як:

— співвідношення істинності і цінності природничо- результатів, співвідношення істини і добра, істини і краси;

— співвідношення свободи наукового пошуку і соціальної відповідальності вченого;

— співвідношення науки і влади, можливостей і меж управління наукою;

характер наслідків (особливо негативних) суперечливого і далеко не однозначного розвитку науки, її гуманістична сутність і ряд інших.

Класична наука прагнула «очистити» науковий пошук від будь- якого впливу реального суб'єкта (ідеологічні і моральні міркування, особливості індивідуального досвіду і світогляду того чи іншого дослідника тощо). Ідеалом наукового методу дослідження було «деперсоніфіковане споглядання», що здійснюється з погляду абстрактного та узагальненого суб'єкту. В результаті у знання, що отримане наукою, не передбачалося ніякої іншої цінності, крім істинності, оскільки єдиною метою науки було виробництво достовірного знання. «Об'єктивний підхід» із властивим йому прагненням відректися від людських потреб і цінностей, на зорі науки, безсумнівно, мав прогресивне значення, оскільки дозволяв лишити без уваги теологічні й інші нав'язані їй догми, які заважали сприйняттю фактів у їх чистому вигляді, без упередженості й застережень. Наукова істина й етичні цінності були розділені непрохідною гранню, оскільки істина - це об'єкт і прерогатива логічного розуму, а моральність — сфера почуття, афекту, і відповідних ним форм ставлення до реальності (любові, віри, переконання, надії і т.п.).

Постановка проблеми співвідношення пізнання і цінності належить І.Канту, який відділив сферу моральності (свободи) від сфери природи (необхідності). Він відкрив нову сферу буття — «світ належного» (на відміну від «світу сущого»), в якому панує моральний закон, абсолютна воля, прагнення до добра. «Світ належного» (згодом «царство цінностей») — в термінології Канта — це сфера практичного розуму.

Принципова новизна кантівського підходу полягає в тому, що практичному розуму була відведена провідна роль у людській діяльності. Одночасно по-новому визначене місце і роль теоретичного розуму, з'ясовані й обгрунтовані його межі і можливості. Саме практичний розум, моральна свідомість («моральний закон у нас») упокорює непомірні претензії теоретичного розуму на «всезнання», установлює моральні заборони на певні форми і напрямки інтелектуальної активності, відкидає використання суб'єктом теоретичного розуму в корисливих цілях у будь - якій сфері діяльності. Людина, що спирається на практичний розум у пізнанні, повинна бути певною мірою підготовлена, щоб мати «моральний йбшй^.тумок». у якому істинно моральне з'являється не як т'Т’^лдоволення. а як критична самооцінка і високе почуття обов'язку.

Разом з тим Кант поставив проблему єдності і взаємодії теоретичного і практичного розуму. тобто діалектики когнітивного і ціннісного у фундаменті пізнавальної діяльності. У цьому випадку. вважав він. теоретичний розум буде введений у рамки моральних вимог і. з іншого боку. різного роду ілюзії. видимості. що виникають з моральних ідеалів справедливості. загального блага й ін.. можуть бути подолані.

Після німецьких класиків філософія часто декларувала ідею про співвідносність знання не тільки з засобами пізнання. але і з ціннісно- цільовими структурами діяльності людини. Однак реалізація цих декларацій часто зустрічалася із серйозними труднощами. оскільки такі думки підривали основи науки.

Питання про значення для теоретичного пізнання «морального закону в нас» особливої гостроти набуває в нашу атомно-космічну епоху. коли ясно проявляється недосконалість розуміння науки як самодостатньої й абсолютної цінності. адже наука не може розвиватися в «соціальному вакуумі» бути відірваною від світоглядних та етичних основ (наприклад. учені дали політикам зброю. здатну багаторазово знищити все живе на планеті. однак не з'ясували. як від неї позбутися. дали нові джерела енергії і одночасно проблему знищення радіоактивних відходів. подарували світу антибіотики. які врятували мільйони життів. але разом з тим прискорили природний відбір у світі мікроорганізмів. та виникнення нових інфекцій тощо).

Сучасна фундаментальна наука встала перед необхідністю не тільки усвідомлення окремих негативних наслідків своїх результатів. але і встановлення аксіологічного контролю за процесом осягнення істини. Тип раціональності. що формується в постнекласичній науці характеризується співвіднесенням знання не тільки з засобами пізнання. але і ціннісно- цільовими структурами діяльності.

Спостерігається неухильне зростання інтересу до соціальних. людських. гуманістичних аспектів науки. До наукового обігу впроваджується поняття «етос науки». що позначає сукупність моральних імперативів. моральних норм. прийнятих у даному науковому співтоваристві. які визначають поведінку вченого; формується особлива дисципліна — етика науки.

Об'єктивно істинний опис і пояснення медико-біологічних систем. об'єктів екології. біотехнології (генної інженерії). систем «людина- машина» і т.п. не тільки допускає. але і вимагає включення аксіологічних чинників до складу пояснюючих положень. При вивченні «людино вимірних» об'єктів пошук істини виявляється пов'язаним з визначенням стратегій і можливих напрямків практичного перетворення таких об'єктів.

— ціннісних установок науки як соціального інституту;

— ціннісних орієнтацій людей, що працюють в науці.

Різноманітність і суперечливість ціннісних орієнтацій науки як соціального інституту.

Однією з важливих проблем, що мають аксіологічий характер, є оцінка місця науки в системі суспільних відносин, у культурному й інтелектуальному житті. Відчуваючи на собі вплив суспільства, наука в свою чергу впливає на суспільний прогрес:

— на розвиток засобів і методів матеріального виробництва,

— на умови життя і побуту людей.

В міру використання наукових відкриттів у техніці і технології відбуваються кардинальні зміни продуктивних сил. Наука не тільки опосередковано, але й прямо впливає також і на духовне життя суспільства, а в остаточному підсумку — на всю соціальну реальність.

Наука грунтується на людських цінностях і сама по собі є ціннісною системою. Вона породжена потребами людини і суспільства - когнітивними, практичними, емоційними, естетичними і т.п. - задоволення яких виступає як кінцевий орієнтир, як мета науки. Стародавні греки багато в чому були прихильниками платонівської ідеї чистого і споглядального розуму. У той же час і вони не забували про практичну, гуманітарну спрямованість науки. Мислителі XVII - XIX ст. шукали в науці насамперед практичну користь, зокрема засіб боротьби з убогістю і хворобами. «Знання - сила», - стверджував Ф.Бекон. Він писав про нову науку як засіб, який може дати нам владу над природою, і про суспільство, яке за допомогою науки могло б стати земним раєм («Нова Атлантида»).

В середині XIX ст. в західній культурі сформувалося дві основні світоглядні позиції у вирішенні проблеми співвідношення науки і людських цінностей:

— сцієнтизм;

— антисцієнтизм.

Сцієнтизм - розглядає науку, особливо природознавство, як абсолютну цінність, перебільшує і навіть абсолютизує її роль і можливості у вирішенні соціальних проблем, звеличує науку. Сцієнтизм виходить з того, що лише наука здатна вирішити всі проблеми, що стоять перед людством, включаючи безсмертя. Більше того, для сцієнтизму характерна абсолютизація стилю і методів «точних» наук, оголошення їх вершиною знання, що часто супроводжується запереченням соціально- гуманітарної проблематики як такої, що не має пізнавального значення.

сцієнтизму виникло уявлення про ніяк не пов'язані між собою культури» — природничо-наукову і гуманітарну (книга англійського письменника Ч. Сноу про це так і називалася «Дві культури»).

Сцієнтизм наголошує на технологічній стороні науки, зневажаючи людські цінності (ідеї технократизму). Техніка розцінюється як єдиний засіб вирішення всіх людських проблем і досягнення гармонії на шляхах раціонально спроектованої світобудови. Це стало основою формування концепції технологічного детермінізму, основними концептуальними рисами якого є:

— перетворення НТП у детермінант усіх соціальних змін: розвиток техніки і технології розглядається як висхідний момент суспільного розвитку;

— абсолютизація соціальної цінності техніки і технології, які начебто автоматично, стихійно породжують нові суспільні відносини;

— заперечення залежності розвитку науки і техніки від соціальних умов.

Найчастіше апологети цієї концепції виділяють в історії людства три стадії:

— традиційне, аграрне суспільство,

— індустріальне суспільство

— постіндустріальне суспільство.

Остання стадія розглядається, з одного боку, як принципово новий виток історії, а, з іншого боку - як продовження попередньої, як його нова фаза. Вона, вважають деякі західні автори, вбирає в себе найбільш істотні досягнення суспільного прогресу.

У 50-60 -х рр. XX ст. - Д. Бел, У. Ростоу, Дж. Гелбрейт - стверджували можливість створення суспільства загального благоденства, побудованого на принципах раціональної ефективності і наукового управління. Техніцистські і сцієнтичні ілюзії сплелися з технократичною утопією, з уявленням про прийдешню владу науково-технічних фахівців, експертів. Передбачалося створення такого суспільства в 70-80-і роки XX ст. Ілюзії розвіялися, а техніцисько-сцієнтичні концепції змінили форму - сьогодні стверджується можливість створення інформаційного суспільства (Й.Масуда, О.Тоффлер, Дж.Несбіт, Р.Арон та ін.) на основі нових інформаційних і комп’ютерних технологій.

Антисцієнтизм виходить з положення про принципову обмеженість можливостей науки у вирішенні корінних людських проблем, а у різних своїх проявах оцінює науку як ворожу людині силу, відмовляючи їй у позитивному впливі на культуру.

Представники антисцієнтизму в сучасній філософії науки — К.Хюбнер, Т.Розак, П.Фейерабенд і ін.

Антисцієнтизм апелює до досвіду сучасності, до трагедій XX ст. до нездатності наукового розуму стати надійним орієнтиром сус.5і®ипЕО| буття. Адже досягнення науки можна використовувати і для створС*?\ засобів масового знищення — руйнування середовища, руйнування особистості і тощо. Специфіка сучасного етапу розвитку цивілізації полягає в тому, що людство знайшло можливість робити більше, ніж розуміти й не може свідомо контролювати наслідки своїх дій (аналогія — дитина, що маніпулює складними іграшками, не будучи в змозі оцінити небезпеку).

Прихильники антисцієнтизму критикують науку за те, що вона пригнічує інші форми свідомості, ініціює негативні соціальні і природні процеси. Звичайно, вони погоджуються з тим, що наука підвищує добробут людства, але вона ж і збільшує небезпеку його загибелі від атомної зброї і забруднення природного середовища. Вони бачать тільки негативні наслідки науково-технічного прогресу, їх песимістичні настрої підвищуються під впливом краху всіх покладених на науку надій у вирішенні різноманітних соціальних проблем. Вони відзначають, що люди не стали більш щасливими, опанувавши багатьма знаннями про світ.

Лауреат Нобелівської премії 1950 року в області літератури Б.Рассел вбачав основний порок цивілізації в гіпертрофованому розвитку науки, що привело до втрати справжніх гуманістичних цінностей та ідеалів. Дух технократизму заперечує життєвий світ дійсності, робить життя бездуховним. Г.Маркузе, наприклад, відзначав, що панування техніки приводить до формування „одномірної людини”. Антиутопії XX ст. різко критикують образи „машинізованого майбутнього”, ототожнюючи їх з тоталітарною державою, де наука і техніка доведені до досконалості і де придушені свобода, індивідуальність.

В другій половині XX ст. відбувається зміна морально-етичної орієнтації природознавців, яку часто визначають як гуманізацію природничо-науковою і технічного знання.

Окрім етичного важливим складником науки виступає її естетичний чинник, який вперше почав прослідковуватися в епоху Відродження у роботах Леонардо да Вінчі та ДжБруно, які естетичною категоріє!' прекрасного намагалися розкрити ступінь досконалості теорії.

Загалом, наука пізнаючи приховану гармонію світу наближується до мистецтва, адже у науки є своя естетика, яка має велике значення для розвитку наукового пізнання. Потворна естетична конструкція не задовольняє вчених, породжуючи в них почуття інтелектуального дискомфорту і, навпаки, краса і досконалість теоретичних побудов є для вчених знаком істини.

Гуманітарний стиль мислення являє собою відродження ідеї єдності істини, добра і краси як основи і квінтесенції духовної культури.

Ідея ця завжди була в традиціях нашої вітчизняної культури. Ще в

XX ст. М.К.Реріх порушував питання про „культуру духу” як у" всієї людської діяльності, особливо в науково-технічних її проявах. Реріх стверджував єдність пізнавального, естетичного, етичного відношення людини до світу. Він вважав, що у кого не вихована „культура духу”, той має бути позбавлений права займатися наукою. Інакше після нас залишаться „пустелі духу”.

Ціннісні орієнтації вченого. Різноманіття особистісних

мотивацій і ціннісних орієнтацій.

Ціннісні орієнтації вченого спираються на цінності наукового пізнання як особливого виду діяльності (когнітивні цінності) і на цінності, якими керується вчений як особистість (екзистенціальні і соціальні цінності).

Традиційно головна когнітивна цінність науки — істина (об'єктивне, обгрунтоване знання). І донедавна вчені були переконані, що етика науки полягає в дотриманні таких норм наукової діяльності як чистота проведення експерименту, наукова сумлінність у теоретичних дослідженнях, негативне відношення до плагіату, високий професіоналізм, безкорисливий пошук і відстоювання істини.

Сенс їх в тому, що в прагненні до істини вчений не повинен рахуватися ні зі своїми симпатіями й антипатіями, ні з будь-якими іншими привхідними обставинами. Широко відомий, вираз Аристотеля: «Платон мені друг, але істина дорожча». Багато подвижників у науці не відрікалися від своїх переконань перед найтяжчими випробуваннями і навіть смертю (Дж. Бруно й ін.). Як відзначає в цьому зв'язку норвезький філософ Г.Скирбек, будучи діяльністю, спрямованою на пошук істини, наука регулюється нормами: «шукай істину», «висловлюватися ясно», «намагайся перевіряти свої гіпотези як можна більш грунтовно». Приблизно так виглядають внутрішні норми науки.

Норми наукової етики рідко формулюються у вигляді специфічних переліків і кодексів. Однак відомі спроби вияву, опису й аналізу цих норм. Найбільш популярна в цьому плані концепція англійського соціолога науки Р.Мертона, представлена в роботі „Нормативна структура науки” (1942 р). У ній Р.Мертон дає опис етоса науки, який розуміється ним як комплекс цінностей і норм, що відтворюються від покоління до покоління вчених і є обов'язковими для людини науки. З погляду Р.Мертона, норми науки укладаються навколо чотирьох основних цінностей.

— універсалізм — переконаність у тому, що досліджувані наукою природні явища протікають всюди однаково й істинність наукових тверджень повинна оцінюватися незалежно від віку, статі, раси, авторитету, звань тих, хто їх формулює. Наука внутрішньо демократична;

— спільність — наукове знання повинне вільно ставати загальним

надбанням;

— безкорисливість — стимулом діяльності вченого є пошук і вільної від розумінь особистої вигоди (слави, грошової винагороди тощо);

— організований скептицизм — повага до попередників і критичне

ставлення до їх результатів.

Ці соціальні норми складають основу професійної діяльності вчених та їх поведінки (так званий «етос науки»). їх вчений засвоює в ході своєї професійної підготовки.

Започаткований Р.Мертоном аналіз цінностей і норм науки неодноразово зазнавав критики, не завжди, втім, обгрунтованої. Відзначалася, зокрема, абстрактність запропонованих Р.Мертоном цінностей, і те, що у своїй реальній діяльності вчені нерідко порушують їх, не піддаючись при цьому осуду з боку колег. Під впливом цієї критики Р.Мертон знову звернувся до проблеми етоса науки в 1965 р. у роботі «Амбівалентність вченого». У ній він відзначав наявність протилежно спрямованих нормативних вимог, тобто норм і «контрнорм», на які орієнтуються вчені у своїй діяльності (наприклад, вчений повинен якнайшвидше зробити результати досліджень доступними для колег; разом з тим він повинен ретельно перевірити свої результати перед їх публікацією). Тобто вчений може і повинен виявляти певну гнучкість, оскільки нормативно-ціннісна структура науки не є жорсткою, але дуже важливою для самоорганізації наукового співтовариства.

У класичній науці, епіцентром якої, як уже було сказано, був абстрактний ідеал самоцінної істини, наукова істина й етичні цінності (екзистенціальні і соціальні цінності) були розділені непрохідною стіною. Концепція «етично нейтральності науки» стала майже догмою позитивістськи орієнтованої філософії науки. З позицій здорового глузду науки ясно, що закони природи, виражені математичними рівняннями, самі формалізми мови науки зовсім незалежні від пристрастей, що бушували з приводу їх пошуку й обгрунтування, від суб'єктивних смаків і афектацій теоретиків, адже наука —це не тільки фіксація здобутого знання, але і процес живої продуктивної діяльності людини. Не враховувати соціальний й антропологічно-особистісний вимір пізнання сучасна наука не може. Інакше людська особистість неминуче стане орудійно-інструментальним виконавцем безособової волі якогось абсолютного суб'єкта, природа якого зовсім неясна й ірраціональна.

У формуванні особистості вченого, його поведінкових і ментальних навичок беруть участь ціннісні орієнтації тієї чи іншої епохи. Вчений розділяє основні цінності тієї культури, що його зростила — наприклад, гуманізм, повага до особистості, служіння суспільству, демократичне право кожної людини на свободу вибору, право на життя тощо.

Особливістю сучасного стилю наукового мислення, що

і, можна вважати визнання принципової непереборності основи пізнання. Так, наприклад, у біології знаходить теоретичний статус моральний екологічний імператив, принцип коеволюції світу людини і світу природи. Людський вимір у сучасній фізиці і космології відбито в активній розробці й освоєнні антропного принципу, концепції глобальної еволюції і т.п.

Не тільки когнітивні потреби, але й інші людські потреби і мотиви також відіграють важливу роль у розвитку науки. Багато вчених присвячували себе науці, маючи в серці таку саму мету, що й лікар, який присвячує себе медицині, — благу мету допомоги іншій людині. Людина може розглядати науку як спосіб життя, як джерело престижу, як спосіб самовиразу і засіб задоволення кожної з незліченної множини невротичних потреб. Діяльність більшості людей, як правило, мотивована не якимось одним, винятковим і всеохоплюючим мотивом, а комбінацією множини різнонаправлених і одночасно діючих мотивів.

Свобода наукового пошуку і соціальна відповідальність вченого.

Усвідомлення ролі морального, етичного начала в науці актуалізує питання про соціальну відповідальність вченого. Ще В.І.Вернадський підкреслював, що вчені не повинні закривати очі на можливі наслідки їх наукової праці, наукового прогресу. Вони мають почувати себе відповідальними за наслідки їх відкриттів. Ф.Жоліо-Кюрі, після того як була відкрита ланцюгова реакція розподілу урану, розмовляв зі своїми співробітниками про моральне право продовжувати дослідження, які приведуть не тільки до підвищення індустріального і культурного потенціалу, але і до створення атомної бомби. Тобто у сучасній науці та її етиці відбулися зміни, що унеможливлюють збереження старого ідеалу служіння знанню заради нього самого.

Багато вчених, наприклад Р.Опенгеймер, відмовилися працювати над водневою бомбою, виходячи з етичних міркувань. Коли Отго Ган, що відкрив розщеплення урану, довідався про вибух атомної бомби над Хіросімою, він був глибоко вражений такими результатами свого відкриття. Розповідають (Еріх Бате), що він не спав кілька ночей і розмірковував про самогубство, потім навіть обмірковував план запобігання катастрофи, зібравши весь уран і утопивши його в морі. Однак чи можна було в такий спосіб позбавити людство всіх благ, які у той же час приніс уран? А згадайте А.Сахарова, який усвідомивши можливу кількість жертв, що несе з собою випробування ядерної зброї, різко виступав проти її випробування в атмосфері.

Особливої гостроти проблема моральної відповідальності набула останнім часом, зокрема, у зв'язку з прогресом в області генної інженери, який торкається інтимних механізмів життя. У 1975 р. провідні вчені світу

добровільно уклали мораторій, тимчасово призупинивши ряд дос.' потенційно небезпечних не тільки для людини, але і для інших життя на нашій планеті. Оголошення мораторію було безпрецедентною подією для науки: вперше за власною ініціативою вчені вирішили

призупинити дослідження, що обіцяли їм колосальні успіхи.

Тобто соціальна відповідальність — органічна складова наукової діяльності (втім як і будь-якої людської діяльності). Робиться багато спроб створення певних етичних кодексів, що регулювали б дослідження в області генетики людини, виходять дослідження з етики генетичного контролю Наприклад, К.Поппер вважав, що природознавці повинні давати клятву прагнути тільки до блага для людей і ніколи на шкоду їм. Був проголошений маніфест Рассела—Ейнштейна про необхідність визнати пріоритет людських вимірів розвитку науки і техніки, створений Пагуошський рух, Всесвітня федерація науковців. Але чи можуть кодекси, клятви забезпечити повне вирішення проблеми?

Питання про свободу досліджень, про те, як вона повинна розумітися, є одним з центральних у ході дискусій навколо досліджень, результати який можуть принести не тільки благо людству. Висловлюються різні точки зору.

Розмірковуючи про свободу думки і свободу наукового пошуку, В.І.Вернадський висловив дуже проникливі, можна сказати оптимістичні судження про взаємини влади (держави) і науки. Він вважав, що влада не може (явно чи приховано) обмежувати наукову думку, а повинна всіляко сприяти її плідному і безперешкодному розвитку. Тим більше неприпустиме насильницьке державне втручання в наукову творчість, «виправдовуючи» це класовими, партійними й іншими вузькими інтересами.

Деякі дослідники припускають, що відповісти на запитання про соціальну відповідальність можна більш конкретно, якщо пам'ятати про різницю між фундаментальними і прикладними дослідженнями.

Якщо вчений, зайнятий у сфері фундаментальних досліджень, здогадується про можливість використання того чи іншого досягнення в науці у небажаному для соціуму напрямку він зобов'язаний попередити про це своїх колег і широку громадськість — така природна вимога наукової і громадянської етики. Але це все, що можна від нього вимагати. Заклик ввести клятву вченого, яка б зобов'язувала його віддавати свій талант і сили вирішенню тільки корисних для людства проблем, стосовно фундаментальних досліджень звучить наївно. Завдання вченого, який працює в цій сфері, досліджувати природні об'єкти в тому вигляді, в якому вони існують самі по собі, незалежно від людської діяльності — об'єктивні закони природи. До того ж поняття користі і блага не є позачасовими й абсолютними.

силу одного цього ми не вправі говорити про те, що етичні проблеми є надбанням лише деяких областей науки, що їх виникнення є чимось

'.домо, що фундаментальні наукові відкриття непередбачувані, а.р їх потенційних застосувань буває надзвичайно широким. Вже в винятковим і минулим, чимось зовнішнім і випадковим для розвитку науки.

Прикладні дослідження — це дослідження можливостей застосування фундаментальних знань для одержання практичних ефектів («ноу-хау»), зміна природних об'єктів у потрібному людині напрямку. Іноді особливо в науково-технічних комплексах важко провести грань між фундаментальними і прикладними дослідженнями, між науковою розробкою й інженерною діяльністю.

Крім того, сам прогрес науки розширює діапазон таких проблемних ситуацій, у яких моральний досвід, накопичений ученими та й усім людством, виявляється недостатнім. З особливою гостротою, наприклад, постало питання про визначення моменту смерті донора в зв'язку з успіхами експериментів по пересадженню серця й інших органів. Це ж питання виникає і тоді, коли в незворотньо коматозному стані пацієнта (тобто стані, коли він назавжди втрачає свідомість) за допомогою технічних засобів підтримується дихання і серцебиття.

В цьому зв'язку можна навести думку одного з провідних вітчизняних біологів В.А. Енгельгардта про те, що у випадку глобальних проблем криз ученим не раз доведеться звертатися до своєї совісті, призивати почуття відповідальності, щоб знайти правильний шлях подолання виникаючих погроз. І, зрозуміло, справа суспільної совісті вчених світу, загальної відповідальності - усіляко боротися з причинами, що викликають шкідливі, згубні наслідки, направляти наукові пошуки на виправлення шкоди, яку сама наука, не зваживши і не врахувавши можливих наслідків, могла принести, і тим самим виявитися причетною до виникнення тих чи інших глобальних проблем.

Очевидно, усі мораторії і заборони повинні відноситься тільки до прикладних досліджень. Вимагати від вченого, зайнятого в сфері фундаментальних досліджень, завжди враховувати можливі наслідки своїх відкриттів - значить висувати благі, але нереальні побажання. Вчені несуть відповідальність за використання наукових відкриттів у тій мірі, у якій вони виявляються причетними до прийняття рішень. Але не треба «переносити тяжкість злочину з убивці на знаряддя злочину» — писав Г. Башляр.

Загалом, одне з найважливіших завдань, що стоять перед сучасною наукою, — знайти межі припустимої активності людини в різних сферах її діяльності. В результаті розмірковувань над цією проблемою складається уявлення про «екологічний імператив», або про «заборону ризику»,

переступати яку людство не має права ні за яких обставин, означало б загибель чи деградацію.

Екологічний імператив - це сукупність таких неприпустимих порушень рівноваги природи, що можуть викликати подальшу неконтрольовану зміну характеристик біосфери, зробити існування людини на Землі неможливим. І знання його вимог перетворюється сьогодні в життєву потребу людства, У цьому плані становить інтерес дослідження теоретиків Римського клубу, що підходять до побудови «моделей світу» з урахуванням людського чинника. Вони пропонують підпорядкувати гуманітарним цілям розвиток науки і техніки, економічне зростання взагалі. Гуманістичні Проекти членів Римського клуба є своєрідним виразом протесту проти «одномірного» техніко-економічного розвитку техногенної цивілізації.

Знання межі, «заборонної риски» ще не означає, що люди слідуватимуть умовам екологічного імперативу, погоджувати свої дії з тими можливостями, що дає нам Природа. Екологічний імператив вимагає переорієнтації більшості ціннісних шкал людини. Потрібно перебороти самого себе, навчитися по-іншому сприймати природу, по-іншому ставитись один до одного. Одне з найважливіших положень морального імператива, на думку М.Моісеєва, не тільки уявлення, але і відчуття «загальнопланетарної спільності».

Таким чином, формування нового етосу сучасної науки відбувається в лоні більш широкого процесу — процесу становлення нової планетарно-екологічної свідомості, що відповідає практиці взаємодії цивілізації і природи в сучасних умовах. Формування цієї свідомості вже стало предметом пильної уваги світової філософії. Йдеться про артикуляцію і корекцію ціннісно-нормативних залежностей і нормативів, що регулюють вибір стратегій і оцінку сенсів діяльності людини.