Конфуцій ще в VI ст. до н.е. стверджував, що злість і зарозумілість, а з ними і конфлікти, породжують, у першу чергу, нерівність і несхожість людей.
Він навчав уникати сварок, «схильності до домислів, зайвої категоричності, упертості, себелюбства».
Інші філософські концепції розглядали конфлікт як сутність, притаманну всім предметам і явищам, а тому неминучу і через це - бе- зоціненну.
Такого принципу дотримувалися старогрецькі філософи Анаксімандр (біля 610 - 547 до н.е.), Геракліт (VI - V ст. до н.е.). Останній вважав, що в світі все народжується через ворожнечу і розбра- ти. Конфлікти - неодмінна умова суспільного життя, а протиборство, війна, є «батько усього і цар усього».Конфліктам приділяли увагу і такі видатні філософи античності, як Платон і Аристотель (V - IV ст. до н.е.). Цицерон (106-43 р.р. до н.е.) в трактаті «Про державу» запропонував поділяти насильство на «справедливе» і «несправедливе» і висунув тезу[1] про «справедливу і благочестиву війну».
Аврелій Августин Гиппонський Блаженний (345-430 р.р.) вважав, що у разі задоволення всіх потреб індивіда, зникнуть конфлікти. Хома Аквінський (1225-1274) розцінював насильство як гріх і висунув тезу про необхідність надання санкції держави для ведення війни. Змістовна спроба аналізу конфліктів (переважно соціальних) зроблена Ніколо Макіавеллі (1469-1527 р.р.) в трактаті «Государ». Він вважав конфлікт універсальною ознакою суспільства і пояснював це природною порочністю людини. Еразм Роттердамський (1469-1536 р.р.) указував на наявність власної логіки конфлікту, який розростається і втягує в свою орбіту все нові і нові жертви.
Мішель Монтень вказував на важливість виходу внутрішньої енергії роздратування, накопиченої в процесі внутрішньоособистіс- ного конфлікту. Френсис Бекон (1561-1626р.р.) вперше представив аналіз причин соціальних конфліктів. Томас Гоббс (1588-1679 р.р.) в «Левіафані» обґрунтував концепцію «війни всіх проти всіх» і вважав, що головна причина конфлікту полягає у притаманній людині конкуренції і бажанні як мінімум рівності з рештою людей.
А це породжує суперництво, здатне перерости у відкритий конфлікт. Жан Жак Руссо (1712-1778 р.р.) запропонував теорію суспільного договору, суть якої полягала у припущенні, що люди в змозі домовитися і не конфліктувати.Конфлікт як багаторівневе соціальне явище проаналізований в роботі Адама Сміта (1723-1790р.р.) «Дослідження про природу і причини багатства народів». Природно в цій роботі розглядаються соціальні конфлікти, причина яких, з погляду автора, криється в економічних чинниках.
Георг Гегель (1770 - 1831р.р.) вбачав причину конфлікту в соціальній поляризації між накопиченням багатства і потребою у праці. В роботах Фрідріха Ніцше конфлікт це одна з плодотворних сил сьогодення: «Боротьба, завдяки якій індивіди отримають владу, відповідну їх здібностям є основним фактом людського існування».
У ХІХ ст. в конфліктології сформульовані основні концепції: порядку і примусу (табл.1) у межах яких виникло декілька парадигм: соціально-біологічна, структурно-функціональна, діалектична.
Парадигми конфліктології
Таблиця 1.
| Парадигма порядку | Парадигма примусу |
| Відправна точка зору на суспільство: «від порядку» Суспільство описується «рівноважною» - функціональною моделлю суспільства | Відправна точка зору на суспільство: від примусу. Суспільство описується «насильницькою» моделлю або моделлю конфлікту |
| Основні характеристики суспільства: стабільність, інтеграція, функціональна координація. консенсус | Основні характеристики суспільства: зміни, конфлікт, дезінтеграція, насильство, примус |
Перша концепція визнає суспільство як стабільну соціальну систему, що розвивається від порядку до інтеграції, друга унеможливлює зміни соціальної системи без конфліктів, насильства і дезінтеграції. Конфлікт як певне відхилення, «хворобу» людських стосунків розглядають Т. Парсонс, Е. Дюркгейм, Е. Мейо і наголошують на стійкості й стабільності суспільства. Натомість К. Маркс, М. Вебер, В. Парето, Р. Дарендорф убачають в конфлікті чинник соціальних процесів і змін. Відмінності між парадигмами стосуються ще декількох ключових понять. Це ситуація, управління конфліктом, форми конфліктних проявів, насильство/ненасильство, агресія, культура і енергія.
З погляду управління соціальними процесами у різних конфліктних ситуаціях можуть бути використані різні форми і структуруван- ня конфлікту. У одних - за логікою соціально-психологічного підходу, в інших - за схемами класового конфлікту, в третіх - відповідно до засад структурно-функціонального підходу. У цьому сенсі парадигми, як теоретичні конструкти, самі по собі взаємно не виключать одна одну. Їх необхідно розглядати з позиції застосовності до різних типів і видів конфліктних ситуацій.
1.1.