Класичні соціологічні теорії конфліктології.

Тема конфлікту відноситься саме до того типу наукових про­блем, в історії яких повною мірою відображені культурні, соці­альні, ідеологічні цінності і забобони свого часу. Класичні теорії конфліктології реалізуються переважно у чотирьох напрямках.

Цей напрям представлено в роботах К. Маркса (теорія кла­сової боротьби), Г. Зіммеля (теорія органічного взаємозв'яз­ку процесів асоціації і дисоціації),. Вебера, К. Манхейма, Л. Козера (функціональність конфлікту), Р. Дарендорфа (теорія поляризації інтересів), П. Сорокіна (теорія несумісності про­тилежних цінностей), Т. Парсонса (теорія соціальної напру­женості), Н. Смелзера (теорія колективної поведінки і інно­ваційного конфлікту), Л. Крісберга, К. Боулдінга, П. Бурдье, Р. Арона, Е. Фромма, Е. Берна, А. Рапопорта, Е. Галтунга і інших.

До другого напряму віднесені роботи з дослідження конфлікту в конкретних сферах життєдіяльності чи конкретних соціальних рів­нях розгортання конфліктної взаємодії.

До третього - входять роботи з досліджень психологічних аспек­тів конфліктної взаємодії.

Четвертий включає роботи щодо способів і технологій управлін­ня, вирішення конфліктів, переговорів, аналізу безвихідних ситуацій.

Становлення перших конфліктологічних теорій, спрямовані на з'ясування природи, тобто джерел конфлікту, відбулося у другій по­ловині XIX століття.

Школа соціального дарвінізму. У теорії народонаселення англій­ського економіста Томаса Роберта Мальтуса (1766 - 1834) запро­поновано пояснення певних соціальних фактів: безробіття, зни­ження життєвого рівня населення. Згідно Т. Мальтусу чисельність населення зростає у геометричній прогресії, а засоби існування - в арифметичній. Тим самим причини зубожіння народів лежать у безрозсудному їх розмноженні. Теорія Т. Мальтуса передувала со- ціал-біологічному напрямку в конфліктології.

Першою дійсно конфліктологічною концепцією є теорія соці- ал-дарвінізму. Вона спирається на постулат біологічної детерміно­ваності конфлікту і боротьби, що лежить у природі живого та при­таманна і людині, і усім тваринам.

Приблизно у цей період виходять роботи англійського соціоло­га Герберта Спенсера (1820 -1903), в яких він відстоює точку зору про загальність і універсальність конфлікту. Г. Спенсер став пер­шим соціальним дарвіністом у повному розумінні цього слова. Він виокремив два типи суспільства: військовий і промисловий і вбачав у їх істотних відмінностях прояви двох різних типів боротьби за іс­нування.

У першому випадку мова йде про військові конфлікти і винищу­вання або поневолення переможеного переможцем, в іншому має місце промислова конкуренція, де перемагає більш старанний, здіб­ний, тобто конкуренція розгортається на теренах інтелектуальних і вольових якостей.

Інший представник цієї школи австрійський соціолог Людвіг Гумпловіч (1838 - 1909) розглядав суспільство як сукупність груп лю­дей, що нещадно борються за вплив, виживання і панування. В основі суспільних процесів лежить прагнення людей задовольнити матері­альні потреби, пов'язане із насильством і примусом.

Соціальне життя є груповою взаємодією, основною формою якої є боротьба. Всесвітня історія є боротьбою рас за існування, але сут­ність расових відмінностей криється не в природних, а в культурних закономірностях. Джерела конфлікту треба шукати в соціальних фе­номенах різних за своїм типом культур. Однак конфлікти не єдиний основоположний соціальний процес. Не менш значущим є процес соціального об'єднання, на основі якого виникають соціальні спіль­ності і держави.

Погляди соціального дарвініста Уїльям Самнер (1840 - 1910) на рубежі XIX-XX століть пов'язані з розробленими ним поняттями «ми-група» або внутрішня група і «вони-група» або зовнішня група. Відносинам в «ми-групі» притаманні згуртованість, тоді як відносини «ми-групи» і «вони-групи» характеризуються ворожістю.

Коріння натуралістичної школи спирається на соціальний дарві­нізм, біологію, етологію (науку про поведінку тварин), «функціональ­ну теорії культури» Б. Маліновського (1884 - 1942). Простежується прагнення пояснити конфлікт уродженими біологічними чинника­ми. Негативні емоції гальмують розум, збуджують інстинкти, а це потребує руйнівної, агресивної розрядки, обмежує поле сприйняття дійсності та регуляцію соціальної поведінки. Спонтанно виникає або виховується, навіюється, несвідома або усвідомлена ненависть. Це почуття є активним і спричинює чи супроводжує конфлікти.

Етологи досліджують такі інстинктивні програми і простежують 'їх перетворення в еволюційному розвитку. Програми поведінки ство­рюються природним відбором так само поволі і поступово, як гене­тичні програми морфологічних ознак. Програми, що стали непотріб­ними, можуть не зникати, а зберігатися як рудименти і атавізми, але при нагоді дають про себе знати.

Програми поведінки спрацьовують у відповідь на особливий сиг­нальний стимул, ознаки якого закладені в програму. Розпізнавання природженого сигнального стимулу є складним завданням для мозку, тому інстинктивні програми часто помиляються, запускаються на сигнали, що випадково несуть ознаки стимулу. Набір програм дій і образів природжених стимулів утворюють систему успадкованих знань про правила поведінки.

Причому виявляється, що природжену мотивацію своєї пове­дінки людина, як правило, не розуміє (їй здається, що вона сама так вирішила, так хоче, так треба), а пояснити зазвичай не може. Саме такими програмами агресивної поведінки обумовлене виникнення конфліктів.

Соціотропний підхід. У 20 - ті роки ХХ ст. конфлікт привер­тає увагу соціальних психологів. На думку англо-американсько- го психолога У. Мак-Дугалла (1871 - 1938), конфлікти в суспільстві неминучі, оскільки люді успадковують соціальні інстинкти: страх, стадність, самоствердження і тому постійно конфліктують, вступа­ють у протиборство. Його теорія соціальних інстинктів мала безліч прибічників, що сформували соціотропний напрямок в психології конфліктології.

Одним із розробників цього напряму був італійський юрист С. Сигеле (1868 - 1913). Він виклав свої погляди в невеличкий праці «Злочинний натовп», де аналізував роль афективної поведінки у кри­мінальних злочинах.

Теорія агресії Конрада Лоренца (1903 - 1989), лауреата Нобелів­ської премії у 30-х роках ХХ ст. започаткувала етологічний підхід до вивчення природи конфліктів. Вперше в світовій науці їм була ви­словлена гіпотеза про агресію як основну причину соціальних кон­фліктів. К. Лоренц був переконаний, що агресія не шкідлива для виду, а, навпроти, необхідна для його збереження

Агресивність виконує ряд позитивних функцій. Очевидна роль готовності самовіддано кидатися на захист потомства. Вона обу­мовлює одну з основних властивостей зоологічних груп - ієрархію особин, що надає їм стабільності. Кожна особина відчуває, хто силь­ніше, а хто слабкіше і, отже, кому треба поступатися. Ієрархія вста­новлюється дуже швидко, після незначної кількості сутичок,а часто і зовсім без них.

К. Лоренц зробив приголомшливий висновок: у сильних тварин - сильна мораль, у слабких - слабка. У тварин є заборони: не бити ле­жачого, тобто суперника, що прийняв позу покірності, не чіпати ди­тинчат, не захоплювати чужу територію, чуже гніздо, чужу самку, не нападати несподівано ззаду, не віднімати їжу, не красти її і тому по­дібне. Це є підвалиною і загальнолюдської моралі (насправді загально біологічної). Однак, людина за своєю природою дуже слабка тварина, тому у неї слабкі інстинктивні заборони.

Головна небезпека людського інстинкту агресії полягає в його спонтанності. Накопичення агресії тим небезпечніше, чим краще знають один одного члени даної групи, чим більше вони один одного розуміють і люблять. Способи соціалізації, які запобігають розвитку агресивних реакцій: зсув, переорієнтація нападу - це геніальний за­сіб, знайдений еволюцією, щоб спрямувати агресію у безпечне русло.

К. Лоренц деталізує точку зору Фрейда на роль культури в заборо­ні агресії. Суть ритуалів у виконанні нових, важливих функцій: забо­роні агресії; формуванні зв'язків між особинами одного і того ж виду, утримуванні їх у співтоваристві і відмежуванні цього співтовариства від подібних груп.

Етологи показали, що агресивність щодня шукає розрядку у незначних конфліктах. Ми можемо навчитися абияк управляти сво­єю агресивністю, але повністю усунути її не можливо. Один із спо­собів управління агресією - її перекручення, пере адресація. Агресія спрямовується на суб'єктів, які не можуть дати відсіч, якщо причина, реальний об'єкт агресивної поведінки являє для людини загрозу. В цьому випадку переадресована агресія слугує і розрядкою і демон­страцією: «Дивися, що я можу зробити».

Діалектична модель конфлікту. Теорія класової боротьби К. Маркса (1818 - 1883), ґрунтується на трьох припущеннях. Перше припущен­ня стосується закономірностей формування соціальних структур: економічні відношення до власності визначають організацію суспіль­ства. Друге припущення базується на дихотомічній моделі конфлік­ту: конфлікт має два полюси, причому експлуатований клас врешті решт починає усвідомлювати свої дійсні інтереси і створює револю­ційну політичну організацію, виступає проти пануючого класу. Третє припущення проголошує неминучість революційного класового кон­флікту. З урахуванням цих припущень розроблені основні положен­ня теорії.

Соціальна система систематично породжує конфлікти, пов'язані з браком ресурсів, особливо владних, наслідки конфліктної взаємодії виявляються у полярності протилежних інтересів великих груп - кла­сів (дихотомічна модель конфлікту). Глибина конфлікту залежіть від нерівномірності розподілу дефіцитних ресурсів. Чим більше усвідом­люють пригноблені свої інтереси, чим більше сумніваються у закон­ності розподілу дефіцитних ресурсів, тим охоче вони будуть спільно вступати у відкритий конфлікт з пануючими групами соціальної сис­теми.

Чим менш здатні пануючі класи виявляти свою колективну солі­дарність, тим більше ймовірно, що пригноблені групи будуть всту­пити в конфлікт спільно. Чим більш насильницьким є конфлікт, тим глибше структурні зміни системи і перерозподіл дефіцитних ресур­сів.

Діалектичний підхід отримав подальший розвиток у теорії соці­ального конфлікту німецького соціолога і філософа Ральфа Дарен- дорфа (1929).

Конфлікт між групами інтересів, з погляду цієї моделі, призводить до змін в соціальної структурі завдяки трансформації пануючих від­носинах. Характер, швидкість і глибина такого роду еволюції обу­мовлені особливостями розгортання конфлікту. У роботі «Елемен­ти теорії соціального конфлікту» Дарендорф визначає чинники, що сприяють загостренню конфлікту, темпу змін, конфліктної взаємодії соціальних груп. Він виділяє три основні способи регулювання кон­флікту: припинення; усунення суперечностей; регулювання які мо­жуть бути здійснені за умови: визнання різних точок зору, високої організованості конфліктуючих сторін і наявності правил гри.

Школа конфліктного функціоналізму. Моделі представників цієї школи спираються на припущення про функціональну єдність, тобто внутрішню узгодженість соціальної системи. При цьому соціальний конфлікт є відхиленням в існуванні соціальної системи.

Конфлікт є небезпечною соціальною хворобою, якої слід уникати. Для вирішення цієї проблеми було запропоновано паритетне управ­ління, гуманізація праці, групові рішення. У періоди трансформації різні збої в соціальних системах природні - вони відображають 'їх пе­реформування у нових умовах.

Соціологія конфлікту Георга Зіммеля (1856 - 1918 рр.) пов'яза­на із дослідженням суспільних конфліктів як самостійної проблем­ної галузі. Власне «соціологія конфлікту» - термін уведений Г. Зімме- лем - спирається на конфліктологічну модель суспільства. Соціальна структура суспільства є нерозривним взаємозв'язком процесів асоці­ації і дисоціації її елементів, а конфлікт вирішує цей дуалізм і є сприяє досягненню своєрідної єдності, навіть якщо ця єдність досягається ціною знищення однієї із сторін, що беруть участь в конфлікті. Таким чином. конфлікт не завжди і не обов'язково приводить до руйнувань; навпаки, він може виконувати найважливіші функції збереження со­ціальних відносин і соціальних систем.

Неминучість конфліктів закладена в природі людини, а саме у во­рожості, інстинкті боротьби. Увага людини постійно спрямована на пошук відмінностей між нею і іншими. Схожість і рівність сприйма­ються нею як тривіальні, тоді як мінімальні відмінності впадають в очі. Форми прояву агресивності обмежені суспільними нормами, як правило, вони каналізовані за допомогою соціальних еталонів і за­грожують цілісності особистості. Конфлікти за цих обставин забез­печують вихід ворожим почуттям, посилюють соціальну солідар­ність. Цей конфлікт Зіммель називає соціологічною трагедією.

Конфлікт між суспільством і особистістю криється у суперечно­сті сутнісних елементів особистості: на перебіг конфлікту впливають інстинкти любові і ненависті. Готовність або неготовність сторін про­довжувати боротьбу обумовлює динаміку конфлікту. Конфлікт закінчу­ється в односторонньому порядку. коли хтось з учасників відмовляється від своїх первинних вимог. Тільки перегляд вимог і прийняття поразки гарантує повне припинення протиборства, збереження і зміцнення со­ціальної системи; об'єднання і уніфікацію соціального організму.

Концепція позитивно-функціонального конфлікту Люїса Козера (1913 - 2003 рр.). У розробці своєї теорії Козер виходив з ідей Зімме- ля і Маркса. До найважливіших негативних функцій конфлікту він відносив:

- погіршення соціального клімату, зниження продуктивності праці, звільнення частини працівників;

- неадекватне сприйняття і непорозуміння між конфліктуючими сторонами;

- зниження рівня співпраці між конфліктуючими сторонами у пере­бігу конфлікту і після нього;

- дух конфронтації, що затягує людей у боротьбу, орієнтує на досяг­нення перемоги за будь-яку ціну;

- матеріальні і емоційні витрати на вирішення конфлікту.

Позитивними функціями соціального конфлікту виступають роз­виток, удосконалення соціальної системи; об'єднувальні тенденції сприяють структуризації соціальних груп, створенню організацій, об'єднанню однодумців; стимуляції активності людей, 'їх розвитку; знімає приховану напруга і дає їй вихід.

Конфлікт виконує діагностичну функцію (іноді корисно навіть спровокувати його, щоб з'ясувати обстановку і зрозуміти стан справ); сприяє створенню нових форм соціального життя. Сенс конфлік- тології, її мета обмежити негативні наслідки конфліктів і досягнути оптимальних, позитивних результатів.

Теорія соціальної дії Талкотта Парсонса (1902 - 1979 рр.) вводить категорію соціальної напруги. ЇЇ джерело пов'язане із особливостями регулювання соціальної дії. Соціальна дія, за Парсонсом, формується на чотирьох рівнях: організм, особистість, соціальна система, куль­тура. Наявність певної тілесної організації людини є передумовою і умовою існування особистості, а це, у свою чергу, є передумовою іс­нування соціальної системи; остання забезпечує існування культури. Кожний більш високий рівень у свою чергу впливає на попередній, утворює зворотну регулювальну дію. Особливості взаємодії прямого і зворотного зв'язків зумовлюють виникнення соціальної напруженості.

Т. Парсонс вважав конфлікт соціальною аномалією, відхиленням від нормального розвитку будь-якого типу суспільства, яке виявля­ється через посилення в ньому соціальної диференціації. І чим вона масштабніша, тим глибше розмежування людей за соціальним стату­сом, майновим, освітнім рівнем тощо. У результаті виникає соціальна напруга, що виливається в конфлікт, де мають місце індивідуальні, групові дії та протидії.

Ядром концепції Т. Парсонса є потреба запобігання конфлікту через єдність ціннісних орієнтацій і мотивацій, адаптацію суб'єктів один до одного та до системи взагалі. Вирішальна роль у забезпечен­ні стабільності і стійкості соціальної системи належить соціальним інституціям і системам стандартизованих соціальних ролей. Вони пе­решкоджають розвитку девіацій, конфліктів, забезпечують порядок через певні обмеження, заборони і контроль в суспільному житті.

Близьку до цієї позиції займали представники школи людських відносин. Для них природним станом суспільства є стан гармонії і соціального консенсусу. Елтон Мейо (1880 - 1949 рр.), професор Гар­вардського університету, стверджував, що фактор партнерства в групі є дуже важливим чинником. Виробничий конфлікт Мейо розглядав як показник організаційної патології, вважаючи, що пошук засобів до його усунення є одним із головних завдань менеджменту.

1.2.