Психологічні підходи до розуміння і інтерпретації конфліктів.

Серед напрямів зарубіжних психологічних досліджень конфлікту в першій половині XX ст. найбільший внесок належить:

- психоаналітичному напрямку (3. Фрейд, А. Адлер, К. Хорні, Е.

- фрустраційно-агресивному напрямку (С. Халл, Д. Доллард, Н. Міл- лер);

- поведінковому напрямку (А. Басс, А. Бандура, Р. Сирс);

- соціометрічному напрямку (Дж. Моренно, Е. Дженігс, З. Додд,

Р. Гурвіч);

- інтеракціоністському напрямку (Дж. Мід, Т. Шибутані, Д. Шпігель);

- теорії групової динаміки (К. Левін, Д. Креч, Л. Ліндсей);

- теорії структурного балансу (Ф. Хайдер).

Психоаналітичній підхід став першою метапсихологічною теорі­єю, де функціонування людської психіки відображає боротьбу проти­лежних сил і тенденцій, а конфлікт виступає як суперечність систем несвідомого і передсвідомого і свідомого, розмежованих цензурою. Людина конфліктна істота і приречена на конфлікти. При цьому осо­бливо підкреслюється вплив несвідомих конфліктів на емоційне жит­тя і самооцінку індивіда, на його взаємини з іншими людьми і соці­альними інститутами.

За З. Фрейдом (1856 - 1939 рр.) джерело конфлікту криється в са­мих умовах людської природи. Людина одночасно і біологічна, і со­ціальна істота. Відповідно до своїх біологічних потягів вона шукає задоволення і уникає негативних впливів. Це очевидне спостережен­ня відоме як «принцип задоволення» характеризує фундаментальну тенденцію людської психіки.

Природа конфлікту закладена в структурі особистості і загострю­ється під час протистояння людини із зовнішнім світом. Перешкоди і заборони, ідеали і табу соціального світу викликають фрустрацію, розчарування, гнів і конфлікт. Хоча більша частина подібних кон­фліктів маскується за допомогою захисних механізмів, ці імпульси зберігаються у несвідомому і впливають на життя людини. Будь-яка патологія - наслідок конфліктної взаємодії підструктур особистості і пережитих травм.

Один з послідовників 3. Фрейда, Карл Юнг (1875 - 1961 рр.) запро­понував нову класифікацію характерів людей, в основу якої поклав спосіб вирішення внутрішньоособистісних конфліктів. За цією кла­сифікацією всі люди поділяються на два психотипи: інтроверти і екс­траверти. Інтроверти - це люди звернені усередину, з притаманною ним відлюдкуватістю, споглядальністю, прагненням дистанціювати- ся від інших людей, зовнішнього світу. Екстраверти, навпаки, орієн­товані назовні, у своєму мисленні і поведінці відкриті для зовнішніх впливів.

Альфред Адлер (1870 - 1937 рр.) вважав, що основне прагнення людини бути лідером. Причину конфліктів він вбачав у спробах інди­віда звільнитися від почуття неповноцінності і в домінуванні одного індивіда над іншими.

К. Хорні, Е. Фромм, Г. Саллівен розширили розуміння природи конфлікту за рахунок соціального контексту. Так, К. Хорні (1885-1952 рр.) за основну причину конфліктів між індивідом і його оточенням вважала брак позитивних емоційно насичених взаємодій, особливо у близькому оточенні. Карен Хорні встановила, що дитячі страхи можуть виникати на ґрунті несприятливих стосунків з батьками, і описала форми, в які ці страхи трансформуються у подальших від­носинах з людьми. Наприклад, дитина, котру карали, зневажали і яка не отримала любові, тепла та достатньої уваги, чи, навпаки, надмірно опікали, ставши дорослою, буде прагнути до влади, обожнюватиме престиж, незалежність або ж усіма силами намагатиметься досягнути визначних успіхів.

На думку Еріха Фромма (1900 - 1980 рр.) у кожної людини є вну­трішній конфлікт між прагненням жити в єднанні з природою і з са­мим собою і, з іншого боку - бажанням отримати матеріальні і духов­ні цінності. Саме «отримати», «мати», а не жити серед них - «бути». Вирішення цього внутрішнього конфлікту можливо трьома способа­ми. Перший шлях - шлях конформізму. Другий шлях - шлях автори­таризму. Нарешті третій шлях - шлях деструктивізму.

Гаррі Стек Саллівен (1892-1949 рр.), один із засновників інтерпер- сональної психології, модифікує і поєднує в своїй концепції два най- поширені в США психологічні напрями: психоаналіз і біхевіоризм та привносить три суто біологічних принципи функціонування людини:

- принцип комунального (суспільного) існування;

- принцип функціональної активності;

- принцип організації.

У цій концептуальній системі конфлікт стає соціологізованим і по­яснюється зовнішніми (тиском середовища) і внутрішніми чинника­ми, протилежними вимогами складних міжособистісних зв'язків. На тлі невирішеного внутрішньоособистісного конфлікту у поєднанні з тривогою, регресією і фіксацією виникають патопсихологічні комп­лекси Людина може придушити ці конфлікти за допомогою виробле­ної нею стратегії поведінки.

Однією з нових моделей психоаналізу є інтерсуб'єктивний підхід Томаса Френча, де фокусом виступає взаємодія спостерігача (пацієн­та) і об'єкту (клієнта) спостереження, а єдина реальність психоаналі­тичного дослідження - суб'єктивна реальність пацієнта, суб'єктивна реальність аналітика, а також психологічне поле, утворене під час 'їх взаємодії.

Концепція групового фокального конфлікту заснована на робо­тах Дороті Сток Витакер. За визначенням фокальний конфлікт най­більш близький до свідомого рівня (пов'язаний із передсвідомими процесами), так чи інакше, виявляється у спостережуваних групових феноменах. У перебігу конфліктної взаємодії починає виявлятися і матеріал більш глибокого рівня.

Поведінкова школа конфліктології Фрустраційно-агресивна тео­рія конфліктів Кларка Халла, Нормана Міллера, Джорджа Долларда. Конфлікт з позицій біхевіоризму пояснюється як одночасне збуджен­ня двох конкуруючих тенденцій реагування (наприклад, наближення і уникнення або два різні способи наближення). У цій концепції ін­тегрована біосоціальна причина конфліктів - агресивність індивіда і соціальна причина - фрустрація. Агресія завжди слідує за фрустра­цією, а випадки агресивної поведінки зазвичай припускають існуван­ня фрустрації. С. Л. Халл (1884 - 1952 рр.) і його послідовники Н. Е. Міллер Дж. А. Доллард (1900 - 1980 рр.) виділили 3 основні форми конкурентних поведінкових реакцій:

- конфлікт за типом «наближення-наближення»;

- конфлікт за типом «уникнення-уникнення»;

- конфлікт за типом «уникнення-наближення».

Орієнтуючись на ідеї Халла, Міллера, Долларда, Д.

Відомий представник поведінкового напряму американський психолог Арнольд Басс шукав причини конфліктів не лише в біо­логії людини, її природжених якостях, але й в соціальному оточенні, яке змінює ці якості в результаті взаємодії особистості з соціальним середовищем.

На думку Роберта Сирса (1908 - 1986 р.) і Альберта Бандури (1925-1988 рр. немає строго фіксованих незмінних рис особистості (наприклад, агресивності чи доброзичливості). Агресія і конфлік­тність є соціально-психологічними властивостями, що формуються в процесі соціалізації людини і описуються суб'єктивними (внутріш- ньоособистісними), об'єктивними (ступінь руйнування об'єкту і за­подіяння шкоди) і соціально-нормативними оцінними чинниками.

Р. Сирс розробив загально-психологічну теорію «діадичної систе­ми», в якій дія кожної людини соціально-орієнтована на поведінку іншої людини. Більшість особистісних структур формуються в «ді- адичних ситуаціях», тому, зокрема, агресія є ситуаційно-залежною реакцією на іншого члена діади і обумовлена особистісними власти­востями цього члена.

А. Бандура і Р. Уолтере проаналізували психосоціальні принципи, які регулюють поведінку і встановили роль процедури візуально­го навчання (тренування без прямого чи побічного підкріплення). Наприклад, вони звернули увагу на роль імітації при навчанні за допомогою спостереження, дослідили різні схеми підкріплення (ра- ціонально-фіксовану, інтервально-фіксовану, раціонально-змінну і інтервально-змінну) при соціальному навчанні конфліктним формам поведінки.

Дослідження проблем групової динаміки Куртом Левіним (1890 - 1947 рр.) привели до розробки концепції динамічної системи поведін­ки, завдяки напрузі у разі порушення рівноваги між індивідом і серед­овищем. Ця напруга реалізується у конфлікті. К. Левін запропонував класифікацію внутрішньоособистісні конфліктів за чотирма типами.

Перший з них - еквівалентний (наближення-наближення), коли людину одночасно і приблизно з однаковою силою приваблюють мі­німум дві справи, наприклад цікаві лекції в різних місцях, престижні пропозиції по роботі, квитки в театр тощо.

Другий тип конфлікту - вітальний (уникнення-уникнення), коли людина змушена обирати щонайменше з двох непривабливих, неспри­ятливих альтернатив, іншими словами, вона знаходиться між двома вогнями. Такі ситуації досить часто зустрічаються в побуті, на роботі. З ними стикаються дорослі й діти і рішення можуть бути різними.

Третій вид конфлікту - амбівалентний (наближення-віддалення) - передбачає, що один і той самий об'єкт (мета, дія) одночасно при­ваблює і відштовхує, викликає любов і ненависть. Це конфлікт між симпатією і обов'язком, антипатія до особистих якостей і визнання здібностей людини. Вирішення таких конфліктів, люди, як правило, знаходять шляхом компромісу.

Нарешті, четвертий тип конфлікту - фруструючий (наближення- уникнення), коли на шляху до бажаної мети, предмета, цінності стає пе­решкода: заборони, табу, протидії, раптові труднощі. Це конфлікт між «хочу» і «можу». Варіанти розв'язання таких конфліктів різноманітні: агресія (досить часто); заміщення: «вихід з поля», наприклад в роботу, релігію; компроміси; звернення до нових цінностей; зміна орієнтації.

К. Левін вбачав шляхи вирішення конфліктів в реорганізації моти­ваційного поля особистості і структури взаємодії індивідів.

Соціометрична школа. Відповідно до теорії соціометрії Джорджа (Якоба) Морено (1892-1974 рр.) міжособистісні конфлікти обумов­лені характером емоційних стосунків між людьми, їх симпатіями і антипатіями. Поняття «роль» в теоретичних розробках Я. Морено відноситься до всіх життєвих проявів і має не соціально-психологіч­ний, а загально-психологічний характер. Він виділив чотири стадії ролевого розвитку - ембріональна стадія (матриця органічного роз­витку), стадія «першого всесвіту» (з фазами вселенської ідентичності і вселенської реальності), стадія другого всесвіту (диференціація сві­ту реальності і миру фантазії). Стадія «третього всесвіту» відповідає свідомої причетності.

Психологічними механізмами формування цих процесів, виступа­ють виконання ролі іншого а також імітація, ідентифікація, проекція, перенесення.

Морено виділяє чотири категорії ролей, відповідно до різних ро­левих рівнів: соматичні, психологічні, соціальні і трансцендентальні ролі. Використання соматичних ролей пов'язане з підтримкою жит­тєдіяльності організму (наприклад, статева роль). Соціальні ролі від­різняють за способом взаємодії людини із соціальною реальністю, її статусом. У психологічній ролі відображається спосіб переживання людиною дійсності. Вона визначає характер виконання соматичних і соціальних ролей. Відповідальний батько, що піклується про благо­получчя сім'ї - психологічна роль.

Виконання різних ролей обумовлює розвиток рольового конфлік­ту. Розрізняють інтра- і інтеррольовий, інтра- і інтерперсональний конфлікти.

Інтрарольовий конфлікт обумовлений парціальністю^[2] ролей, якщо деякі їх частини відкидаються або погано засвоюються. Напри­клад, керівник може добре справлятися з ухваленням рішень, пла­нуванням, але мати проблеми з мотивуванням підлеглих, оцінкою їх праці, заохоченням і покаранням.

Інтеррольовий конфлікт розгортається при суперечностях у двох або декількох ролей. Такий конфлікт може виникати, наприклад, у молодої жінки між професійною роллю і роллю матери.

Інтраперсональний конфлікт тягнеться з минулого. Кожна нова роль нашаровується на попередню і це формує і деформує нову роль. Переживання почуттів і нездатність їх виражати приводять до інтра- персонального конфлікту.

Інтерперсональний конфлікт виникає між різними людьми, якщо вони знаходяться у дивергентних ролях, наприклад, одна і та ж люди­на відносно до іншої може бути і начальником, і товаришем: дії в ролі начальника часто не відповідають очікуванням від ролі друга. Тому одночасне існування в таких ролях потенційно містить конфлікт.

Для опису причин конфліктів Морено використовує поняття ро­льової дистанції. Якщо людина не відокремлює себе від ролі, вона виконує її соціальні вимоги і слідує очікуванням інших. Це перешкод­жає задоволенню власних потреб. Тому конфлікт може виникати у на­слідок зміщення ролевої дистанції.

Я. Морено прийшов до висновку, що всі конфлікти, від міжособи- стісних до міжнародних, можуть бути вирішені перестановкою людей відповідно до їх емоційних уподобань, і таким чином, «соціометрич- на революція» дозволить гармонізувати суспільні стосунки.

Серед робіт науковців школи символічного інтеракціонізму широ­кого резонансу набули дослідження її фундаторів Джорджа Герберта Мида (1863 -1931 рр.), Герберта Блумера (1900 - 1987 рр.), Томаса Семюєля Куна (1922 -1996 рр.), Ервіна Гофмана (1922 -1982 рр.), які стверджували, що основою суспільного життя є процес соціаль­ної взаємодії, що реалізується в комунікативному акті за допомогою символів.

Конфлікт в цьому випадку постає як и як міжрольовий (людина вимушена виконувати одночасно декілька ролей, іноді суперечли­вих), так і внутрішньорольовий (до носія однієї ролі пред'являють різні вимоги різні соціальні групи), гендерний чи професійний. Ос­новою розвитку людини виступає процес самовизначення, наслідком якого є соціальна і комунікативна компетентність особистості.

Серед представників третього і четвертого покоління чиказької школи, (Бекер, Стросс, Шибутані) найбільший вклад у конфліктоло- гію зроблено Тамоцу Шибутані. При виникненні змін у системі: «ін­дивід - середовище» суб'єкт починає відчувати внутрішню дисгармо­нію і дискомфорт. Намагання позбавитися 'їх призводить до активних дій, які дозволяють адаптуватися до соціального середовища.

У процесі адаптації є два типи особистісних захисних реакцій: агресія і втеча. Вони сприяють формуванню всіх інших форм вну- трішньоособистісних захистів. Так, усвідомлена втеча формує за­хисну реакцію девальвації самооцінки, а неусвідомлювана - стри­мування. Сублімація і раціоналізація є когнітивним виправданням, фантазія утворює ілюзію виходу з ситуації, а фіксація паралізує ді­яльність. Ці прийоми можна розглядати як форми адаптації. Що слу­гують підґрунтям внутріособистісного конфлікту.

Останній виступає у двох формах: зниження самооцінки приво­дить до неадекватного засвоєння соціальних ролей, неадекватних форм спілкування, перешкоджає утворенню стійкого почуття влас­ної гідності. Інший варіант конфлікту пов'язаний із формуванням «конфліктного Я»: неадекватно завищеної самооцінки у поєднанні з надмірно низькою оцінкою особистості з боку її оточення.

Конфлікт норм, тобто соціальних очікувань щодо рольової пове­дінки, порушення «неписаних» правил поведінки позбавляє оточен­ня можливості стандартно реагувати, збільшує почуття тривожності, невизначеності. Ці зміни призводять до виникнення рольових кон­фліктів. Особливим видом порушень соціальної взаємодії Т. Шибу- тані вважав соціальну позицію маргінала, і пов'язані з нею ціннісні конфлікти.

Школа когнітивізму орієнтована на вивчення так званих «когні- цій» - процесів обробки інформації. Важливе місце в цьому комплек­сі займає конфлікт між старими і новими одиницями зберігання, між вже існуючими і новими стратегіями обробки інформації. Результат таких конфліктів не завжди однозначно обумовлений власне когні- ціями: емоції теж відіграють роль у цьому процесі. Сильні емоції і афекти викликають когнітивну депресію, крайнім варіантом якої є відмова від інтерпретації (осмислення ) тексту і розвиток стану ін- терпретативної прострації.

Теорія структурного балансу Фрица Хайдера (1896-1988 рр.) ба­зується на ідеї відповідності та ідеї атрибуції^[3]. Вона стверджує, що в соціальних ситуаціях існує певний алгоритм обробки інформації: особа спостерігає поведінку інших людей і на цій підставі робить ло­гічний висновок про наміри людини, а потім приписує їй якісь при­ховані мотиви, більш-менш узгоджені з цією поведінкою (так звана казуальна^[4] атрибуція Хайдера).

У теорії комунікативних актів Теодора Ньюкома (1903-1999) доводиться, що подолання дискомфорту, викликаного невідповідні­стю між відношенням до іншої людини і її відношенням до певного, загального для обох партнерів об'єкту викликає зміни у комунікації між партнерами, в тому числі і конфліктні взаємодії у наслідок яких позиція одного з партнерів змінюється і тим самим відновлюється відповідність.

Основна теза теорії конгруентності Чарльза Осгуда (1916­1991 рр.) і Перси Танненбаума базується на положенні, що для збе­реження або відтворення відповідності когнітивних структур суб'єкт змінює своє відношення чи до іншої людини, чи до того об'єкту, який вони обоє оцінюють. Якщо суб'єкт позитивно ставиться до партне­ра, але негативно - до позитивно оцінюваного ним об'єкту, то при збереженні позитивного відношення до партнера, зменшується нега­тивність оцінки об'єкту, однак разом з тим і «позитивність» оцінки партнера також зменшується. У цьому випадку відповідність (кон­груентність) когніцій відновлюється завдяки одночасній зміні цих двох рядів. В деяких випадках відбувається и зміна знаку відношення: формується негативне сприйняття партнера. Останнє може сприяти утворенню негативної установки на конфронтацію з ним.

Теорія когнітивного дисонансу Леона Фестінгера (1919 - 1989 рр.) розглядає невідповідності в структурі однієї людини між двома су­перечливими когніціями^[5] щодо певного об'єкту. Такий стан отримав назву дисонансу і суб'єктивно відчувається як дискомфорт, від якого людина прагне позбавитися або зміною одного з суперечливих ког- нітивних елементів, або змінами у сприйманні інформації: сприймає лише те, що зменшує дисонанс, відкидає те, що збільшує його. У ви­падку невідповідності між знанням і поведінкою засобом виходу з ситуації дисонансу може бути зміна поведінки. Саме в цьому випад­ку виникає особливий спосіб виправдування вибору: позитивними рисами наділяють обрану альтернативу, а негативними - відхилений варіант. На відміну від конфлікту дисонанс виникає у людини не до, а після прийняття рішення і пов'язаний з неадекватністю поведінки, особистісних смислів або комунікативної активності людини в кон­кретних ситуаціях.

Теорія когнітивної консистентності Г. М. Розенберга і Б. Абельсона поширює принципи балансу з обмеженої сфери відносин «системи S-0-X»^[6] на більш загальні умови обробки інформації, а також на 'їх емоційно значущі результати.

Представники школи гуманістичної психології розглядають свій напрямок як «третю силу» або «розвиток потенціалу людини» і де­кларують, що людина від природи позитивна і здатна до самовдоско­налення. Сутність людини у постійному русі в напрямі особистісно- го зростання, творчості і самодостатності, якщо тільки обставини не заважають їй. Люди є створеннями, наділеними свідомістю і ро­зумом без домінуючих несвідомих потреб і конфліктів. Засновники напряму Абрахам Маслоу (1908 - 1970 рр.) і Карл Ренсом Роджерс (1902-1987 рр.) постулювали початкову позитивність і конструктив­ність людської психіки, гарантували позитивний психічний розвиток за наявності сприятливих соціальних умов. Класична гуманістична психологія заперечує наявність початкового конфлікту між людиною і соціумом, між свідомістю і несвідомим.

За К. Роджерсом в основі конфлікту лежить суперечність між усві­домленими, але помилковими самооцінками, яких людина набуває протягом життя, і самооцінкою на неусвідомлюваному рівні. А. Мас­лоу сутність внутрішньоособистісного конфлікту вбачав у нереалізо­ваній потребі людини у самоактуалізації.

Близькими до цієї позиції є погляди психологів екзистенціального спрямування, що вивчають проблеми смислу життя, відношення до смерті, Бога, вищих цінностей, самогубств, самітності, свободи, само- реалізації. Основними представниками європейської екзистенціаль­ної психології є психологи Людвіг Бінсвангер (1881 - 1966 рр.) і Медард Бос (1903 - 1990 рр.), психіатри Рональд Ленг (1927 - 1989 рр.) і його близький співробітник, Девід Купер, а також Еуген Мінковськи.

В Америці і Канаді екзистенціальні психологи Ролло Мей (1909 - 1994 рр.), Джеймс Бугенталь орієнтовані на аспекти екзистенціальних переживань: провини, тривоги і відчаю, пов'язані із затвердженням ідентичності індивіда, а також те, що Р. Мей називає «демонічним по­чатком» — глибоку потребу в самоствердженні. Ці тенденції можуть приймати як конструктивні, так і деструктивні форми і суттєво впли­вати на перебіг конфлікту.

Засновник логотерапії Віктор Франкл (1905 - 1997 рр.) описує суть внутрішньоособистісного конфлікту як втрату сенсу життя. Ін­теграція двох шкіл дозволяє останнім часом виокремлювати школу екзистенціально-гуманістичної психології. У межах цієї школи поши­рення набула концепція Мартина Бубера (1878 - 1965 рр.) про прин­ципи утворення співвідношення «я-ти», конструктивно узгоджена з уявленнями про особистісну автентичність, конгруентність, емпатич- не слухання і безумовне позитивне ухвалення особистісних проявів в іншій людині. Ця орієнтація створила новий підхід в практиці кон­сультування конфліктів, вплинула на теорію і практику виховання, конфліктологію виробничих відносин і останніми роками - на про­блеми розв'язання групових політичних конфліктів.

1.3.