Сучасні конфліктологічні школи.

Українська конфліктологічна школа представлена такими психо­логами як А. І. Бузнік, А. М. Гірник, Н. М. Дорошенко, О. В. Кришевич, В. Г. Ласькова, Г. В. Ложкін, В. М. Кушнірюк, І.

У віковому аспекті проблему конфліктів досліджували Б. П. Жи- знєвський, М. І. Коцко, В. М. Коміссарик, М. І Тютюнник (конфлік­ти дітей дошкільного віку), Л. І. Божович, Т. В. Драгунова, В І. Ілій- чук, О. В. Первишева (конфлікти у підлітковому віці). Конфлікти у ранньому юнацькому віці стали предметом досліджень А. І. Бузніка, В. Г. Ласькової.

Дослідження конфліктів в сучасній зарубіжній психології ведуть­ся у наступних напрямах:

- теоретико-ігрове (М. Дойч);

- теорія організаційних систем (Р. Блейк, Дж. Мутон);

- теорія і практика переговорного процесу (Д. Прюїтт, Д. Рубін,

Р. Фішер, У Юрі).

Аналіз підходів до дослідження конфлікту в даний період показує, що вони формуються в руслі основних напрямів і відображають те­оретичні конструкції, притаманні психологічним дослідженням кон­фліктів упродовж останніх 40—45 років.

Представники теоретико-ігрового підходу основним завданням вва­жають побудову універсальної схеми взаємодії в конфліктній ситуації і під час її вирішення. У основі лежать ігри типу «дилема в'язня». Ви­рішення завдань полегшують контрольовані експериментальні умови.

Теорія ігор - теорія математичних моделей прийняття оптималь­них рішень в умовах конфлікту. Оскільки сторони конфліктів заці­кавлені у приховуванні власних намірів, прийняття рішень в умовах конфлікту, зазвичай, відбувається в умовах невизначеності. Із ство­ренням в першій половині минулого сторіччя теорії ігор (Дж. Фон Нейман і О. Моргенштерн) деякі математики, сподівалися зробити теорію ігор універсальним методом аналізу і вирішення конфлікто- логічних проблем.

Різноманіття стилів поведінки в конфліктній ситуації узагальню­ється в двох основних типах поведінки: кооперативному і конкурент­ному.

Прихильники практично-ігрового підходу вважають, що конфлік­ти можуть вирішуватися як конструктивним, так і деструктивним шляхом. Продуктивним вважається конфлікт, учасники якого пе­реконані, що добилися поставлених цілей. Класичний підхід цього напряму наданий в роботах американського психотерапевта Еріка Берна (1902—1970 рр.), який на основі синтезу ідей психоаналізу і інтеракціонізму створив теорію трансактного аналізу. За Е. Берном структура особистості («Я») включає три компоненти-стани: «ди­тина» (джерело спонтанних емоцій, спонук і переживань), «батько» (тяжіння до стереотипів, забобонів, узагальнень, повчань) і «дорос­лий» (раціональне і ситуативне відношення до життя). В ході взаємо­дії людей здійснюються трансакції. Якщо реалізується неперехресна трансакція, то вона забезпечує безконфліктні стосунки. Якщо вини­кає перехресна трансакція, то це сигналізує про порушення процесу спілкування, що може привести до конфліктів.

Іншим підходом до вивчення конфлікту в сучасній психології є теорія організаційних систем. Ця концепція явилася альтернативою теорії ігор внаслідок критики запропонованих нею розробок. Запропо­нований Робертом Блейком, Джейн С. Мутон і Кеннетом У Томасом підхід до проблеми міжособистісного конфлікту на основі організа­ційних систем є оригінальною програмою дослідження стилів кон­фліктної поведінки людей в реальних умовах. За умов поєднання установок на відношення до суперника і на досягнення власних цілей автори виявили п'ять стратегій поведінки, можливих в конфліктній ситуації: суперництво, пристосування, уникнення, компроміс, співп­раця.

Підхід Р. Блейка і Дж. Моутон включає теоретичні розробки, за до­помогою яких можна діагностувати і вчити менеджерів ефективним стилям управління. Ця «решітка менеджменту» була успішно засто­сована в різних країнах, різних організаціях і функціональних відді­лах в межах однієї організації. Вона застосовна до менеджерів низової ланки і до провідних посадових осіб.

Решітка Блейка і Моутон містіть два базисних елемента адміні­стративної поведінки: спрямованість на людей і на виробництво. Спрямованість на виробництво включає: розрахункові операції, вар­тість продажів, якість послуг тощо. Спрямованість на людей включає турботу про почуття їх власної гідності, про їх право на справедли­вість і справедливе відношення, про їх прагнення, а також про їх ма­теріальне благополуччя.

На основі запропонованого аналізу автори виділяють такі типи менеджерів: байдужий керівник - «керівник заміським клубом»; ме­неджер, зосереджений на виконанні поточних завдань; менеджер, зо­середжений на високій продуктивності, за будь-яку ціну; інтегратор (досягає високої продуктивності за рахунок збільшення віддачі під­леглих); посередник.

Підхід до проблеми міжособистісного конфлікту Блейка, Моутон і Томаса є оригінальною програмою дослідження стилів конфліктної поведінки в реальних умовах. Систематизація ознак різних стилів управління дозволила Кенету Томасу і Ральфу Х. Килменну запро­понувати схематичну решітку для визначення поведінки менеджера в конфліктних ситуаціях (решітка Томаса - Килменна) Вона демон­струє, що вибір поведінки у конфлікті залежить як від інтересів кон­фліктуючих сторін, так і від характеру виробничих операцій.

За умов поєднання установок: відношення до суперника і досяг­нення власних цілей автори виявили п'ять стратегій поведінки, мож­ливих в конфліктній ситуації: суперництво, примирення, уникнення, компроміс, співпраця (тест Томаса - Килменна).

На рубежі 60-70-х років починає формуватися як самостійний напрям вивчення переговорного процесу у перебігу конфліктної вза­ємодії.

Мікросоціологічні моделі конфлікту почали розвиватися лише 70­80 рр. ХХ ст. Найважливіше джерело конфліктів приховане у кризі системи цінностей суспільної системи (на макрорівні). Підсистемою соціального конфлікту є міжособистісний чи організаційний кон­флікт. Структура і розвиток конфлікту на мікросоціологічному рівні мають свої особливості у яких розкривається природа конфліктних процесів, перспективи їх регулювання і попередження.

Цей підхід розглядається як адекватний метод соціального ана­лізу. На ряду з ним сучасний процес розвитку соціальних систем, різностороннє конфліктологічне вимірювання актуалізували і інші методологічні підходи: цивілізаційний підхід Самуєля Хантінгтона, концепцію цивільного суспільства Юргена Хабермаса.

В психології найвідомішим представником теорії кооперації и кон­куренції є Мортон Дойч, спеціаліст в галузі соціальної психології і психології особистості, конфліктології, психології попередження вій­ськових дій, проблем співпраці, змагання, конфлікту, операцій і спра­ведливого розподілу. Дойч удосконалив класифікацію і виділів шість типів конфлікту: «справжній конфлікт», «випадковий, або умовний конфлікт», «зміщений конфлікт», «невірно приписаний конфлікт», «латентний конфлікт», «помилковий конфлікт».

Серед типів конфліктної взаємодій вчений виділів конкурентну, кооперативну і змішану. Конкурентна взаємодія може мати мотиву­ючий ефект, але не всупереч стосункам співпраці і взаємодопомоги, а разом з ними. Ситуація кооперативної взаємодії приносить біль­ший ефект тому спираючись на мотиваційний підхід Г.

Загальна тенденція, запропонована М. Дойчем полягає в мобіліза­ції зусиль на подолання труднощів у високорозвинених групах і з'ясу­ванні суперечностей між членами групи низького рівня розвитку,

управлінні внутрігруповими конфліктами завдяки утворенню єдиної сформованої системи загальних цілей і орієнтацій групи.

Із цієї точки зору розрізняють фундаментальну спрямованість ін- терперсональних відносин: кооперацію конкуренцію; розподіл влади (рівний нерівний); орієнтація на завдання, соціально емоційна орі­єнтація; формальний чи неформальний характер відносин; інтенсив­ність і значущість відносин.

1.4. Сучасні соціологічні теорії конфлікту.

Концепція згоди і структурного насильства^[7] норвезького соціолога Іоханна Галтунга (род. 1930 р.) базується на розширеному розумінні насильства. Він проводить шість відмінностей між різними видами насильства. Найважливіші з них - відмінності між персональним і структурним насильством. Тип насильства, в якому є дійова особа, І. Галтунг позначає як персональне або пряме насильство, а насильство без дійової особи - як структуроване або непряме.

Структурне насильство є природним феноменом, тому що між соці­альними групами існують певні відмінності, перш за все в позиціях вла­ди, які відображаються в структурі соціальної взаємодії і виявляються у нерівному розподілі ресурсів і нерівних життєвих шансів (соціальній несправедливості). Воно, як правило, є наслідком недалекоглядних по­літичних рішень. Ядром насильницької структури стає нерівний обмін.

Для західноєвропейського постмодернізму очевидно, що єдиної, універсальної моделі людини немає і бути не може (усвідомлення факту цінності будь-якої культури, відмова від євроцентричної сис­теми поглядів). Проте політичні і соціальні дії реально виходять з примату пануючої на Заході системи цінностей і праві Заходу нав'я­зувати 'їх насильно всьому світу.

Й. Галтунг запропонував загальноприйняту зараз класифікацію видів насильства. Згідно неї, насильство може бути прямим (персо- наявним), часто вираженим як військова сила, що зазвичай вбиває швидко і навмисно, структурним, часто вираженим як економічна сила, яке звичайне ненавмисно і вбиває поволі, і культурним, часто вираженим як культурна сила, яке виправдовує перші два види, ого­лошуючи їх жертви поганцями, дикунами, атеїстами, кулаками, кому­ністами тощо.

Й. Галтунг обґрунтував свої положення таким чином: якщо люди вмирають з голоду, а в світі є можливість їх нагодувати, або вмира­ють від хвороб, а є необхідні ліки, то можемо казати про існування структурного насильства, оскільки альтернативні структури теоре­тично можуть запобігти цим смертям. Культурне насильство - втрата національної ідентичності і своєрідності, якщо в світі є можливість реалізувати принципи повного самовизначення всіх етнічних груп і утворення організації об'єднаних етнонацій.

На сьогодні виділені шість типів насильства з погляду використо­вуваних технік і засобів. Розширене розуміння насильства привело автора до розширеного розуміння згоди: згода розуміється як відсут­ність персонального і структурного насильства. Й.Галтунг приходить до висновку, що найбільш ефективним способом вирішення струк­турних конфліктів є така трансформація соціальної структури, яка нейтралізує насильницькі складові.

Й.Галтунг є творцем міжнародної організації з мирної трансфор­мації конфліктів і розвитку ТРАНСЕНД, розробником інноваційної технології з врегулювання конфліктів - методу Трансенд, основопо­ложником дисципліни «дослідження проблем миру і конфліктів».

Загальна теорія конфлікту американського економіста, соціолога і поета Кеннета Боулдінга (1910 - 1993 рр.) виходить з таких поло­жень: конфлікти усюдисущі, прагнення до постійної ворожнечі і бо­ротьби з собі подібними непереборно, ескалація насильства лежить в природі людини. Разом з тим затверджується, що конфлікти ви­никають і розвиваються за загальними зразками, виявляються че­рез єдині елементи, невіддільні від соціальних умов, їх можна попе­редити і подолати. «Загальна теорія конфлікту» розглядає конфлікт як сукупність реакцій сторін на зовнішні стимули та акцентує увагу на структурі і формах конфліктної поведінки.

У книзі «Conflict and Defence: A General Theory», К. Боулдінг об­ґрунтовував дві моделі соціального конфлікту: статичну та динаміч­ну. У першій аналізуються сторони конфлікту та стосунки між ними, у другій - інтереси як спонукальні сили конфлікту, і взаємодії, тобто сукупності реакцій протидіючих сторін на зовнішні стимули.

Статичний аспект включає аналіз сторін (суб'єктів) конфлікту (особи, організації, групи) і відношення між ними: етнічні, релі­гійні, професійні. Динамічний бік вивчає інтереси сторін як спо­нукальні сили в конфліктній поведінці людей. По Боулдінгу, основу соціальної терапії із зняття, запобігання конфліктам складають три моменти: розуміння причин протиборств; розумний вибір узго­джених способів їх усунення; етичне вдосконалення людей.

Сутність соціального конфлікту К. Боулдінг вбачає у певних сте­реотипних реакціях людини. У зв'язку з цим він обґрунтовує мож­ливість передбачення, подолання й вирішення конфлікту засобами маніпуляції, реакціями, цінностями, потягами, нахилами людей, без радикальних змін суспільного устрою.

Ознайомлення із соціальною історією розвитку людства дає під­стави стверджувати, що майже кожний конфлікт має специфічний витоки і одночасно має дещо спільне, повторюване на новому витку історії, новому рівні цивілізаційного розвитку з новими дійовими персонами та виконавцями.

Подальша розробка загальної теорії конфлікту здійснена аме­риканським конфліктологом Льюїсом Крісбергом. Методологіч­ною основою дослідження стало уявлення про конфлікт як систему структурно-динамічних параметрів.

1. Конфлікт є раціональною діяльністю і включає усвідомлені цілі сторін, обрані на основі відповідних інтересів, шляхи 'їх досягнен­ня, а також засоби вирішення конфліктів. Але при цьому необхід­но враховувати «ірраціональні змінні», які неможна раціонально пояснити.

2. Виникнення, розвиток і завершення конфлікту визначається перш за все взаємодією конфліктуючих сторін. У зв'язку з цим раціо­нальні дії кожного конкретного учасника можуть у результаті при­вести до непередбачених результатів.

3. Взаємодія протидіючих сторін відбувається у певному соціально­му середовищі з притаманними йому цінностями, процедурами регулювання конфліктних відносин.

4. Соціальні конфлікти розвиваються в достатньо складних системах взаємин, де разом з конфронтацією є співпраця і партнерство.

Розвиток конфлікту Крісберг уявляє як процес, що включає струк­турні і динамічні показники. Крісберг виділяє наступні основні структурні параметри конфлікту: характеристики суб'єктів - учас­ників конфлікту; стан відносин між ними; природу спірного питан­ня; вплив соціального середовища.

Повний цикл динаміки конфлікту, за Крісбергом, складається з п'яти стадій: об'єктивні суперечності, складові конфліктної взаємо­дії між залученими в нього суб'єктами, усвідомлення цими суб'єк­тами своїх інтересів і цілей як несумісних, протилежних (виникнен­ня конфліктної ситуації (1).); стадія прямої конфліктної взаємодії суб'єктів (що включає ескалацію (3) і деескалацію (3) конфлікту); за­вершення конфлікту(4) і його наслідки (5).

Крісберг підкреслює, що навіть усвідомлення суб'єктами несумісно­сті (протиставлення) їх інтересів і цілей, не завжди приводить до пе­реростання конфліктної ситуації у відкритий конфлікт. Це залежить від багатьох чинників, зокрема від характеристик сторін, відносин між ними, значущості спірного питання, впливу соціального середовища. Позитивним чинником концепції Крісберга є встановлення взаємо­зв'язку стадій конфлікту, зокрема вплив подальших етапів на попередні.

Проте при формальному завершенні конфлікту можуть зберігати­ся об'єктивні умови його продовження. В цьому випадку новий по­чаток конфліктної взаємодії здійснюється на іншому рівні і в інших умовах. Нові конфлікти дозволяють більш об'єктивно осмислити і оцінити сутність подоланих конфліктів, що надалі сприяє зменшен­ню вірогідності виникнення нових, таких само або близьких до них.

Разом з тим, «успіхи» однієї із сторін конфлікту можуть надих­нути її на новий виток конфліктних відносин, як, втім, і переможену сторону, не задоволену досягнутими результатами. Тому конфліктні дослідження мусять бути спрямовані на експертизу, моніторинг, про­гноз наслідків конфліктів для кожної із його сторін, для відносин між цими сторонами і певним соціальним середовищем. Саме результати таких досліджень дозволяють зрозуміти, що відбувалося в конфлікті і що ще може відбутися.

У цілому концепція Л. Крісберга надає адекватний понятійний апарат не тільки для концептуального осмислення природи, структу­ри і динаміки феномену соціального конфлікту, але і для проведення конкретних емпіричних конфліктологічних досліджень.

Останніми роками цілі і завдання теоретичного моделювання со­ціальної напруги і конфліктів для 'їх ефективного емпіричного мо­ніторингу і менеджменту орієнтовані на виявлення засобів як попе­редження деструктивних, насильницьких форм їх розгортання, так і принципового вирішення соціальних проблем і суперечностей, що викликають 'їх прояву. Ці проблеми реалізуються у межах загальної теорії попередження і вирішення соціальних конфліктів Джона Бертона і його послідовників. В основі аналізу людських відносин лежать уні­версальні людські потреби, а люді, соціальні групи і спільноти є ак­тивними суб'єктами аналізу.

У якості причин конфліктів розглядають нереалізовані базові по­треби, тобто конфлікт виникає внаслідок утиску (або неадекватно­го задоволення) сукупності людських потреб (або їх частини), які і мотивують дії людей або соціальних груп і спільнот. Визначено ряд нагальних базових потреб: в безпеці, ідентичності, визнанні, свободі тощо, які притаманні окремому індивіду, соціальним групам, суспіль­ствам і державам у перебігу конфліктних взаємодій.

Бертон підкреслює, що поділ на національне і інтернаціональне є штучним. І внутрішні і зовнішні конфлікти мають загальні джерела і коріння в умовах існування та виявляються у фруструвальних цілях різних соціальних груп. Прагнення до задоволення базових потреб неможливо усунути, його можна лише тимчасово подавити із пер­спективою майбутніх деструктивних проявів або знищити разом з їх носіями - соціальними суб'єктами.

Вказані положення Бертон формулює перш за все стосовно так званих «глибоко укорінених конфліктів», обумовлених посяганням на базову потребу або запереченням тієї чи іншої невід'ємної цінності. Такі конфлікти вимагають чіткого визначення фрустрованих потреб і відповідних змін в соціальній структурі, необхідних для їх задоволен­ня. Увагу треба привертати до аналізу джерел виникнення конфліктів і 'їх усунення, а не до заборон чи часткового врегулювання конфліктів без відповідних структурних змін системи суспільних взаємодій.

Теорія Д. Бертона стала логічним доповненням конфліктологіч- ним попереднім концепціям. Вона дозволяє перейти до створення поліваріантних моделей дослідження і вирішення конфліктів на всіх рівнях соціальної взаємодії.