Стратегії, стилі, тактики поведінки в конфліктних ситуаціях.

Конфліктна поведінка має свої принципи, стратегію (способи), 'їх зовнішні прояви (силі) і тактику (прийоми). Серед основних принци­пів конфліктного протиборства виділяють: концентрацію й коорди­націю сил; нанесення удару в найбільш уразливе місце супротивника; економію сил і часу тощо.

Стратегія поведінки - це установка особистості (групи) на певні відносно сталі форми реагування в ситуаціях конфлікту. Існує декіль­ка стратегій поведінки в конфлікті, що містять, суто кажучі, дві неза­лежні складові:

- натиск, що характеризує поведінку, спрямовану переважно на реалі­зацію власних інтересів, досягнення власних цілей (наполегливість);

- кооперативність притаманна поведінці, орієнтованій на задоволен­ня потреб учасників конфлікту через сумісне вирішення проблем.

Найпоширеними стратегіями в конфліктних ситуаціях виступають.

- Стратегія «виграти - програти» (насильство чи твердий підхід).

Вона характеризується бажанням однієї сторони застосувати при­мус відносно опонента. У разі використання цього варіанту пове­дінки один учасник конфлікту стає переможцем, а інший програє. Така стратегія має короткочасний ефект, тому що переможений не підтримає прийняте рішення. У результаті через деякий час кон­флікт може знову проявитися. В окремих випадках, коли особа, на­ділена владою, повинна навести порядок заради загального добро­буту, використання цієї стратегії є доцільним.

- Стратегія «програти - програти». Сторона-конфліктер іде на про­граш свідомо, але разом з тим змушує й іншу сторону зазнати по­разки. Програш може бути й частковим. У цьому випадку сторони діють відповідно до приказки: «Половина краще, ніж нічого».

- Стратегія «виграти - виграти». Сторона-конфліктер прагне вирі­шення, яке задовольняє кожного з учасників. Австралійські кон- фліктологи Х. Корнеліус і Ш. Фейр детально розробили технологію розв'язання конфліктів за допомогою цієї стратегії і алгоритмізува­ли чотири етапи її використання.

Поєднання цих параметрів із різним ступенем 'їх відбиття визна­чає за К. Томасом п'ять основних стилів поведінки в конфлікті: супер­ництво, компроміс, примирення, уникнення, співпраця. Вплив осо- бистісних характеристик на конфліктну поведінку неоднозначний, наприклад, між стилем поведінки в конфлікті і такими особистісни- ми ознаками, як догматизм, макіавеллізм існує дуже низька кореляція (К. Джонс).

Суперництво полягає в нав'язуванні іншій стороні вигіднішого для себе рішення. За статистикою він типовий для поведінки в кон­фліктній ситуації6 у 70% всіх випадків сторони намагаються досягти одностороннього виграшу, задовільними в першу чергу власні інте­реси. Цю стратегію може використовувати людина із сильною волею, достатнім авторитетом, владою. Його можна використовувати, якщо:

- результат дуже важливий;

- запропоноване рішення якнайкраще для учасників;

- одна сторона немає вибору або їй нічого втрачати;

- необхідно впроваджувати непопулярне рішення і є достатньо по­вноважень для цього;

- взаємодія реалізується в авторитарному стилі.

Проте, суперництво нечасто приносить стійкі результати, оскіль­ки інша сторона може не підтримати рішення, прийняте всупереч її волі, може саботувати його чи відмовитися від співпраці. Цей стиль небажано використовувати у близьких, особистісних стосунках, оскільки він сприяє відчуженню.

Поведінка людини із цим стилем відображена слоганом: «Або все, або нічого». Такій людині притаманні нетерплячість, домінування, невпевненість за наявності розбіжностей, намагання зберегти свій статус-кво, прагнення досягти влади, невміння запобігти кризі, а так­тика вирішення цих проблем - це конкуренція, контроль, ошукуван­ня, примус, боротьба.

Компроміс характеризується взаємними поступками опонентів, відмовою від певних вимог, які раніше висувалися, готовністю визна­ти претензії іншої сторони частково обґрунтованими. Одним з недо­ліків цього стилю є те, що одна сторона може перебільшувати свої вимоги, щоб потім отримати більше чи поступитися першою. У таких ситуаціях іноді жодна із сторін не дотримується прийнятих рішень або легко відмовляється від них. Слід також врахувати, що компроміс може бути далеко неоптимальним результатом конфліктної ситуації.

Стиль компромісу можна застосувати, якщо:

- обидві сторони мають однаково переконливі аргументи і однакову владу;

- задоволення вимог для однієї із сторін для неї не дуже важливе;

- компроміс виступає як проміжне рішення, оскільки немає часу для вироблення інших підходів;

- компроміс дозволяє хоч щось отримати, що привабливіше, ніж все втратити.

Для цієї позиції притаманний слоган: «Я дечим поступлюся, якщо інша сторона поступиться також». Тактичні прийоми спираються на торг, лестощі, дії за принципом «всім усього потроху». Така людина вважає, що краще йти на компроміс аніж сперечатися. Особистісні якості: обережність у поєднанні з відвертістю.

Стиль поступок чи примирення - вимушена чи добровільна від­мова від боротьби за свої позиції. Прийняти таку позицію опонента змушують різні мотиви: усвідомлення своєї неправоти, необхідність збереження стосунків з опонентом, залежність від нього; несерйоз­ність проблеми.

Стиль примирення означає, що сторони діють спільно, але при цьому намагаються відстоювати власні інтереси. Фахівці вважають, що іноді це єдиний спосіб вирішення конфлікту, оскільки д потреби іншої людини можуть бути життєво важливішими, або переживання сильнішими. У такому разі одна із сторін жертвує власними інтере­сами на користь іншої сторони. Але це не означає, що сторона повні­стю відмовилася від своїх інтересів. Вона як би «забуває» про них на деякий час, а потім, за сприятливих обставинах, повертається до їх задоволення. Стиль примирення реалізується у ситуаціях:

- найважливішим розглядається досягнення спокою і стабільності;

предмет розбіжності не дуже важливий для одного з учасників;

- одна із сторін бажає зберегти добрі стосунки;

- одна із сторін усвідомлює, що правда на її боці;

- одна з сторін немає достатньо влади або шансів перемогти.

Позицію людини з таким стилем поведінки можна сформулювати: «Все, що забажаєте». Тактикою її реалізації може бути згода, поту­рання, лестощі, відмова від власних інтересів. Якостями такої особи­стості є: невміння існувати в певній групі чи неадаптованість, відсут­ність чіткої позиції, бажання догодити, тенденція відволікатися від проблем.

Відхід від вирішення проблеми чи уникання є спробою вийти з кон­флікту з мінімальними втратами. Власне, мова йде не про вирішення, а про згасання конфлікту. Відхід може бути цілком конструктивною реакцією на тривалий конфлікт. Уникання застосовується у випадку відсутності сил і часу для усунення суперечностей, прагнення вигра­ти час, наявності труднощів у визначенні лінії своєї поведінки, неба­жанні вирішувати проблему взагалі. Уникнення зазвичай реалізуєть­ся за умов:

- відсутності прямих інтересів сторін;

- несуттєвості проблеми і, у зв'язку з цим, відсутності потреби від­стоювати свої права;

- незалученості однієї сторони у партнерство є для розв'язання про­блеми;

- небажання або відсутності сил і часу вирішення питань.

- одна із сторін немає достатньо влади для вирішення проблеми ба­жаним для неї способом;

- одна із сторін немає серйозних підстав для продовження контактів.

- сторона має справу з конфліктною особою;

- хоче виграти час, щоб вивчити ситуацію і отримати додаткову ін­формацію, перш ніж прийняти відповідальне рішення;

- вважає, що відкрите обговорення конфлікту може тільки погірши­ти ситуацію;

- вважає, що проблема з часом вирішиться без жодних зусиль.

Цей стиль неможна розглядати як втечу від проблеми або нама­гання уникнути відповідальності. Насправді іноді відтермінування може бути адекватною реакцією на ситуацію, що склалася.

Таку поведінку часто характеризують так: «Конфлікт? Де кон­флікт? Що за конфлікт?» Вона спирається уникання, заперечення, ігнорування, зволікання. Особистісні якості людини, яка часто засто­совує такі форми поведінки: пасивність, сором'язливість, тенденція до очікування, невміння структурувати просторово-часовий конти­нуум, невміння чітко формулювати цілі, проблеми.

Співробітництво - конструктивне обговорення проблеми, роз­гляд іншої сторони не як супротивника, а як союзника у пошуку кон- сенсусу^[21](табл. 30).

Таблиця 30.

Характеристика конфліктних ситуацій і особливості стилів 'їх вирішення

Найефективнішою є в ситуаціях взаємозалежності опонентів; схильно­сті обох сторін ігнорувати розходження у владі; важливості рішення для обох сторін; неупередженості учасників. Співпраця найбільш складна стра­тегія, але разом з тим найбільш ефективна при вирішенні конфліктних си­туацій. Її перевага у знаходженні найбільш прийнятного рішення, що пере­творює 'їх з опонентів на партнерів. Як правило, такий підхід сприяє успіху в справах і особистісному житті. Сутність цієї стратегії можна висловити так: «Яким чином ми можемо досягти бажаного». Цей стиль рекомендують використовувати, якщо:

- проблеми важлива і не допускає компромісних рішень, проте необхідно знайти узгоджене її вирішення;

- набутий сумісний досвід роботи; сторони здатні вислухати одна одну і викласти суть своїх інтересів;

- існують стійки, міцні і взаємозалежні стосунки сторін;

- необхідне активне залучення сторін у діяльність.

Позицію цього стилю можна висловити так: «Запорука успіху - обопіль­на дружня підтримка і взаємодія». Тактика: аналіз фактів, пошук додаткових можливостей, відкрите обговорення проблем, сприймання розбіжностей і різних точок зору. Особистісні якості: вміння зосередитися; приймання змін і нових підходів; уміння запобігти кризі; обговорення і планування; макси­мальне використання своїх здібностей; уміння делегувати відповідальність.

Вибір стилю залежить від різних чинників. Зазвичай це індивідуальні типи поведінки опонентів За умов владно-лідерського, незалежно-доміну- ючого, прямолінійно-агресивного і недовірливо-скептичного типу поведін­ки можливий вибір переважно активних стратегій: суперництва і співпраці. Вірогідність використання активних стратегій зростає із зростанням віро­гідності збитку опонента, чи перспектив отримання зиску, важливістю про­блеми або наявністю ресурсів, статусом, тривалістю конфлікту.

Якщо оцінювати ефективність конфліктної взаємодії, то на пер­ший погляд, співпраця виглядає більш прийнятною, на що указують фахівці. Проте вона складніша, успішність її реалізації залежить від значної кількості чинників, і не всі вони сприяють співпраці.

Важливе й співвідношення обраних стилів опонентів. У випадку обопільного застосовування стилюсуперництва, конфлікт часто за­ходить у безвихідь. Якщо одна сторона використовує суперництво, а інша - співпрацю або компроміс, то це часто приводить взаємо­прийнятних угод.

Індивідуальні стилі поведінки в конфлікті - це характерні зовніш­ні прояви поведінкових реакцій, сукупність прийомів якої-небудь діяльності. Управління власною поведінкою в ситуації конфліктної взаємодії становить, так би мовити, внутрішній аспект керування конфліктами і має суто психологічний характер. Усвідомлення осо­бистістю ситуації як конфліктної часто актуалізує почуття небезпе­ки, тривоги, страху. Відбувається мобілізація особистісних ресурсів, у дію вводиться весь арсенал засобів, наявний у кожного з учасників. На формування індивідуального стилю поведінки в конфлікті перш за все впливає висока готовність вступити в конфлікт. Першим інди­катором уважається відчуття загрози щодо своєї соціальної позиції. Ознаками такої загрози є:

- раптове усвідомлення нездатності виконувати свої функції;

- відчуття невизначеності й браку інформації;

- розуміння невідповідності свого формального статусу та реальної ролі в колективі.

Ще однім зовнішнім індикатором високої готовності вступити в конфлікт є підвищена емоційність учасників конфліктної взаємодії. Основний внутрішньоособистісний сигнал переходу до стану кон­фліктності - це усвідомлення несумісності своєї мети з позицією іншого учасника взаємодії в надзвичайно важливих для досягнення цілей кожним учасником ситуаціях. Основними ознаками конфрон­тації є:

- прагнення кожного з учасників перевищити свої повноваження стосовно опонента;

- необгрунтовано завищені вимоги учасників один до одного;

- необ'єктивна оцінка протилежної сторони.

Будь-які конфліктні ситуації другого типу пов'язані з дисбалансом емоційного стану людини у стресових ситуаціях. Сила впливу ситу­ації задається відношенням людини до неї. Такі стреси виникають у трьох випадках:

- коли людина відчуває, що втрачає контроль;

- коли людина намагається контролювати не ті аспекти власного або чужого життя;

- коли людина вимушені діяти всупереч своїм перевагам.

Розбіжності між сторонами конфлікту можуть посилюватися спе­цифічними особистісними рисами та якостями людей. Виникнення та ескалація конфлікту є ймовірними, якщо, наприклад, та чи інша робоча група буде створена без урахування індивідуальних особли­востей її членів. Тому психологи радять враховувати, що в парах партнерів, які взаємно не сприймають один одного, частіше зустрі­чаються поєднання «холерик — холерик»; «сангвінік — сангвінік» та «флегматик — сангвінік».

Найбільший діапазон узгодження з іншими типами темпераменту мають меланхоліки, які зберігають сталі позитивні стосунки з мелан­холіками, флегматиками та сангвініками. Поєднання в групі мелан­холіка з холериком є конфліктогенним. Сангвінікам та флегматикам меншою мірою, ніж іншим типам темпераменту, потрібна довірлива обстановка, тому їхні стосунки менш довірливі, але більш стабільні.

Зрозуміло, що не всіх людей можна поділити на чотири типи тем­пераменту, тому питання щодо взаємодії осіб в конфліктній ситуації примушує психологів шукати інші типології, виділяти інші психотипи.

До особистісних характеристик, що впливають на поведінку лю­дини в конфлікті слід віднести установки особистості. У цьому зв'яз­ку німецький філософ і психолог Е. Шпрангер у виділив шість психо- типів людей, ґрунтованих на відповідних ціннісних орієнтаціях.

Теоретична особа у свою поведінку вносить систему і логіку. Люди цього типу є дуже складними натурами.

Економічна людина необов'язково пов'язана з виробництвом. Найголовніше, що основним мотивом її буття, є корисність.

Естетична людина живе у світі фантазій, через який вони і сприй­мають реальну дійсність.

Соціальна людина «звернена до чужого життя», її потреба у самоз­реченні заради іншого є провідною життєвою потребою.

Політична людина жадає влади як самоствердження і управління іншими людьми.

Релігійна людина - це людина, чия духовна структура постійно і цілком спрямована на досягнення вищого переживання релігійних цінностей.

Ці психотипи в «чистому» виді в житті також зустрічаються неча­сто. Кожна людина лише наближається до того чи іншого психоти­пу. Але це не означає, що 'їх можна ігнорувати при розгляді елементів конфлікту.

Означені вище характеристики особистості зазвичай формують три основні стилі поведінки в конфлікті: деструктивний, коригуваль­ний і прогностичний.

Деструктивний стиль поведінки заперечує можливість поступок і компромісів, оскільки людина оцінює 'їх як прояв слабкості. Вона по­стійно підкреслює свою правоту й помилковість позицій та дій опо­нентів, яких звинувачує «у всіх гріхах». Конфліктна ситуація сприй­мається емоційно негативно обома сторонами.

Коригувальний стиль характеризується відстроченою оцінкою і реакцією на конфлікт. Тому часто усвідомлення конфлікту відсутнє і ситуація «веде» людину, тому такі особи зазвичай виходять із нього зі значними втратами.;

Прогностичний стиль характеризується аналізом небезпечних зон, що найчастіше дозволяє уникнути небажаних конфліктів. Як правило, на конфлікт вони йдуть усвідомлено, ретельно оцінивши «за» й «проти», і надають перевагу компромісам. Емоційна реакція в них виражена незначною мірою чи відсутня взагалі. Люді із про­гностичним стилем намагаються будь-що не доводити справу до кон­флікту і рідко потрапляють в конфліктні ситуації. Але якщоконфлікт усе-таки розгорівся, то виходить із нього з мінімальними втратами.

Інша класифікація індивідуальних стилів поведінки людини в кон- фліктнихситуаціях побудована на основі п'яті стратегій поведінки

Стиль поведінки в конкретному конфлікті визначається прагнен­ням людини задовольнити власні інтереси (пасивно чи активно) та інтереси іншої сторони (сумісно чи індивідуально).

Ці стилі у графічній формі представлені в системі координат Тома- са-Кілмена (рис. 21).

Рисунок 21.

Стилі поведінки у конфлікти за методом К. У Томаса та Р. Х. Кілмена

З одного боку на рисунку позначені активні та пасивні дії. При­чиною активних дій опонента в конфлікті є потреби. що обумовлені браком ресурсів, необхідних для існування і розвитку людини. Саме брак ресурсів (реальних і уявних) спонукає людину вступити в кон­флікт. Якщо поточна ситуація не торкається значущих потреб людини - її реакція буде пасивною. Якщо реакція людини пасивна, вона буде намагатися вийти з конфлікту; якщо - активна, то буде намагатися вирішити конфлікт. Стиль компромісу (компромісний) знаходиться у середині рисунка. Людина дещо поступається своїми інтересами, щоб задовільними 'їх частково, інша сторона робить те саме. Компроміс досягається на більш поверхневому рівні взаємодії порівняно із парт­нерством.

Стиль конкуренції (конкурентний). Людина із стилем конкуренції досить активна і у переважній більшості випадків намагається вирі­шити конфлікту своїм власним шляхом. Вона не дуже зацікавлена у партнерстві, зате здатна на вольові рішення. За Томасом та Кілменом, людина намагається, у першу чергу, задовільними власні інтереси, не враховуючи інтереси інших і спонукає їх приймати власні рішення. Для досягнення своєї мети, така людина використовує вольові якості, і якщо її воля досить сильна, то діє вона ефективно.

Стиль уникнення (уникаючий) реалізується, коли людина не від­стоює свої права, не співпрацює для знаходження вирішення пробле­ми чи просто ухиляється від вирішення конфлікту. Цей стиль можна використовувати, коли проблема не дуже важлива або вона відчуває, що знаходиться у безнадійній ситуації.

Стиль партнерства (партнерський) є оптимальним і задоволь­няє інтереси обох сторін. Однак обидві сторони повинні витратити на це певний час, зуміти пояснити свої бажання, виразити свої по­треби, вислухати одне одного, відпрацювати альтернативні рішення і обрати найоптимальніший варіант.

Стиль примирення (примирливий) означає, що людина взаємодіє, не намагаючись відстоювати власні інтереси. Томас і Кілмен вважали, що людина обирає цей стиль, якщо жертвує своїми інтересами на ко­ристь іншим, поступається або співчуває їй. Цим можна пом'якшити конфліктну ситуацію та встановити гармонію у стосунках.

Мотиви конфліктної взаємодії конкретизовані в цілях сторін конфлікту - усвідомлених, передбачених образах результату, на до­сягнення якого спрямований конфлікт. Метою-ціллю суб'єкта в кон­флікті є його уявлення про передбачуваний корисний (із погля ду осо­бистості, групи чи суспільства) результат (рис. 22).

Рисунок 22.

У перебігу конфлікту мета, з якою сторони вступають в конфлікт може бути замінена на іншу (нанесення опонентові максимального матеріального, морального, психологічного збитку), яка на початку конфлікту виступала як засіб, а в позиціях і самопояспеппя.х кон­фліктної поведінки первина мета лише декларується, або, авіть деклар вані цілі відрізняютьс від первинної мотивації (рис. 23).

Рисунок 23.

Аналіз причин поведінки сторін в конфліктах показує, що такі пере­кручення формують внутрішні і зовнішніх суперечностей між потре­бою у самоствердженні і можливістю її задоволення, між самооцінкою і оцінкою групи, між вимогами групи і власними установками і переко­наннями та провокують розвиток певних особистісних характеристик: запальності, дратівливості, високої готовності вступити в конфлікт, формують агресивно-оборонний стиль поведінки. Стабільний стійкий прояв сукупності цих ознак є ознакою інтегральної характеристики поведінки людини в конфліктних ситуаціях - конфліктності.

Стійкість людини в умовах розгортання конфлікту вимагає напру­ження духовних сил. Ця характеристика особистості полягає у збере­женні оптимального функціонування психіки в умовах впливу кон­фліктних ситуацій отримала назву конфліктостійкості. Вона має свою структуру і включає:

- емоційний компонент: вміння управляти своїм емоційним станом у передконфліктних і конфліктних ситуаціях, здатність відкрито ви­ражати емоції, зберігати стабільний емоційний стан за умов трива­лих або програшних конфліктів;

- вольовий компонент: вміння регулювати емоційне збудження в конфліктній ситуації, конфліктну толерантність, терпимість до чу­жої думки, самоконтроль, уміння дати об'єктивну оцінку конфлікту, уміння адекватно оцінювати ситуацію;.

- мотиваційний компонент: збереження адекватності спонук в кон­фліктних ситуаціях;

- психомоторний компонент: вміння володіти своїм тілом, управля­ти жестикуляцією і мімікою, контролювати свої пози, не допускати тремору рук, тремтіння голосу забезпечення відповідності своєї по­ведінки і дій у напруженій ситуації.

Для толерантної особи притаманні психологічна стійкість (стресо- стійкість, конфліктостійкість). За спрямованістю толерантності можна виділити:

- зовнішню толерантність (до оточення) - сформовані переконання, щодо наявності у інших власній позиції, здатності розглядати кон­фліктну ситуацію з різних точок зору, враховувати різні аспекти і аргументи;

- внутрішню толерантність (внутрішню стійкість) - здатність збері­гати рівновагу в конфліктній ситуації, ухвалювати рішення і діяти у напружених умовах.

Тактики поведінки в конфлікті. Стратегії в конфлікті реалізуються як різні тактики. Тактика - це сукупність прийомів впливу на опонента, засіб реалізації стратегії. Одна і та ж тактика може використовуватися в межах різних стратегій. Наприклад, загроза або тиск, що переважно розглядають як деструктивні дії, можуть бути використані у разі него- товності або нездатності однієї із сторін зробити необхідні термінові дії в екстремальній ситуації.

Обрана стратегія поведінки, у свою чергу, обумовлює вибір відповід­них тактик:

- тактика вирішення конфлікту з урахуванням суті суперечностей за­стосовується, якщо учасники конфлікту не визначили справжню його причину, зосередили увагу на приводі до конфліктного зіткнення. У цьому випадку варто встановити об'єктивну (ділову) зону конфлікту і з'ясувати суб'єктивні мотиви сторін-конфліктерів;

- тактика вирішення конфлікту із урахуванням його мети починає вза­ємодію з конкретизації цілей опонентів, якщо протиставлення цілей пов'язано не з їх змістом, а з недостатнім розумінням раціонального моменту конфлікту;

- тактика вирішення конфлікту з урахуванням емоційного стану сторін вбачає основне завдання у зниженні емоційної напруги, якщо для конфліктної взаємодії притаманні некеровані емоції і емоційно-обу- мовлені викривлення ситуації;

- тактика вирішення конфлікту з урахуванням особистісних рис його учасників зосереджена на психологічних особливостях осіб, їх урів­новаженості, сугестивності, типу характеру, темпераменту тощо;

- тактика вирішення конфлікту з урахуванням його можливих наслідків, якщо повне примирення сторін, поступове згасання конфлікту, меха­нічне його припинення, наприклад, розформування відділу тощо.

Тактики поведінки у конфліктній ситуації поділяють на жорсткі (силові), нейтральні, м'які за ступенем впливу. Зазвичай застосуван­ня тактик йде від м'яких до більш жорстких. Однак, раптове засто­сування жорстких прийомів стосовно опонента також зустрічається (наприклад, раптовий напад, початок війни тощо). Крім того, такти­ки поділяють на раціональні (фіксація своєї позиції, товариськість, санкціонування) та ірраціональні (тиск, психологічне насильство).

Жорсткі тактики включають багато прийомів силових впливів. Тактика захоплення і утримання об’єкта конфлікту (рис. 24) засто­совується якщо об'єкт конфлікту є матеріальним. Це можуть бути як міжособистісні конфлікти (наприклад свавільне вселення в кварти­ру), так і міжгрупові чи соціальні, та політичні. Для конфліктів між групами й державами така тактика найчастіше складається з ряду етапів і включає політичні, військові, економічні та інші впливи.

Рисунок 24.

Основні тактики впливу на опонентів у конфлікті

Тактика фізичного насильства використовує такі прийоми, як знищення матеріальних цінностей, фізичний вплив, нанесення тілес­них ушкоджень (аж до вбивства), блокування чужої діяльності, зав­давання болю тощо.

Тактика психологічного насильства спрямована на нанесення психічної збитку: образи, приниження самолюбства, гідності і честі. Її проявами є: приниження, брутальність, образливі жести, негативна оцінка особистості, дискримінаційні заходи, наклеп, дезінформація, обман, надмірно жорсткий контроль за поведінкою і діяльністю, дик­тат у міжособистісних стосунках. Часто (більше ніж 40 %) застосову­ється в міжособистісних конфліктах;

Тактика тиску. включає прийоми висування вимог, вказівок, на­казів, погроз, аж до ультиматуму, пред'явлення компромату, шанта­жу.

Нейтральні тактики. Тактика демонстративних дій спрямована на залучення уваги оточення до проблемної ситуації. Це можуть бути публічні вислови та скарги, звернення до керівництва, невихід на ро­боту, свідомо невдала спроба самогубства, голодування, перекриття залізничних колій, автомагістралей, використання транспарантів, плакатів тощо.

Тактика санкціонування реалізує вплив на опонента за допомогою стягнень, збільшення робочого навантаження, заборон, блокади, не­виконання розпоряджень під яким-небудь приводом, відкритої від­мови від виконання розпоряджень, своїх функцій.

Тактика коаліцій орієнтована на посилення свого положення в конфлікті. Виражається у створенні союзів, збільшенні групи під­тримки за рахунок керівників, громадськості, друзів, родичів, звер­ненні до ЗМІ, різних органів влади. Використовується в більш ніж третині конфліктів.

М’які тактики. Тактика фіксації своєї позиції застосовувана у 75—80 % конфліктів. Спирається на використанні фактів, логіки для підтвердження своєї позиції. Це переконування, прохання, критика, висування пропозицій тощо.

Тактика приязності передбачає коректні звернення, підкреслення загального, демонстрацію готовності розв'язати проблему, надання необхідної інформації, пропозиції щодо допомоги, надання послуг, вибачення, заохочення;

Тактика угод передбачає обмін благами, обіцянки, поступки, ви­бачення.

Кожна конкретна ситуація вимагає використання відповідної стратегії й тактики, що відповідає поставленим цілям і задачам. Вибір оптимальної лінії поведінки учасників конфліктної взаємодії дозво­лить їм вийти із ситуації з найменшими втратами та з користю один для одного.