6.1. Внутрішньоособистісні конфлікти

- конфлікти у полі пси­хіки однієї людини. Для опису конфліктів цього виду психологи ви­користовують як синоніми такі терміни: інтрапсихічні, внутрішні, особистісні, внутрішньоособистісні, інтрасуб'єктивні, персональні конфлікти.

Е. Фромм вбачав причини внутрішньоособистісних конфліктів у суперечностях між сутністю та існуванням особистості. Відчуження вражає внутрішню структуру особистості, відбувається самовідчу- ження людини від своєї сутності. Виникає конфлікт між сутністю та існуванням особистості. Невдача формує в людини почуття безпо­радності, неспроможності. Це призводить до втрати незалежності й самоідентичності особистості. Позиція «Я є те, що я роблю» зміню­ється позицією «Я такий, яким ви хочете мене бачити». Головним стає не «бути», а «мати».

У межах біхевіоризму (Д. Скіннер) внутрішній конфлікт трактують як погану звичку, результат помилкового виховання. Необіхевіорис- ти (Н. Міллер, Дж. Доллард) конфлікт визначають як фрустрацію - своєрідну реакцію на перешкоду.

Екзистенціально-гуманістична теорія (А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл). Маслоу вважав, що незадоволення потреб веде до вну- трішньоособистісних конфліктів, неврозів і психологічної непристо­сованості. З погляду Франкла, до конфлікту може призвести втрата сенсу існування. Пошук сенсу життя дозволяє людині зменшувати чи стабілізувати внутрішню напругу і через це забезпечує зростання чи збереження психологічного здоров'я.

Зарубіжні і вітчизняні дослідники вважають, що проблеми на ста­діях дозрівання «Я» (Е. Еріксон, Ж. Піаже) чи закономірних вікових криз (Л. Виготський) є причинами внутрішньоособистісних конфлік­тів. А. Анцупов і А. Шипілов виділили шість основних видів внутріш- ньоособистісного конфлікту: етичний (між «хочу» і «треба»); моти­ваційний (між «хочу» і «хочу»); рольовий (між «треба» і «треба»); нереалізованого бажання («хочу» й «можу»); адаптаційний («треба» й «можу»); неадекватної самооцінки (між «можу» й «можу»).

Складні життєві ситуації можна поділити на проблемні та критичні. Проблемним ситуаціям діяльності притаманні суперечності й позитив­не або нейтральне ставлення суб'єктів взаємодії один до одного, вирі­шення нового завдання у звичайних обставинах. Такі ситуації вимага­ють мобілізації пізнавальних здібностей людини й емоційної стійкості. Міжособистісна напруга незначна, раціональна складова є основою по­ведінки і спілкування; загроза з боку іншого оцінюється як потенційна.

Критичні ситуації діяльності пов'язані з помітно змінними умо­вами діяльності. Екстремальні ситуації є крайнім проявом важких ситуацій, потребують максимального напруження психічних і фізич­них сил людини для виходу з них. Одним із видів критичних ситуацій є конфлікт (табл. 11).

Таблиця 18

Типологія критичних життєвих ситуацій (за Ф. Е. Василюком)

Конфліктна ситуація взаємодії відрізняється від проблемної ви­щим ступенем психічної напруженості.

- труднощі, усвідомлення особистісної загрози, перешкоди на шля­ху реалізації цілей, мотивів;

- стан психічного напруження як реакція на труднощі, подолання яких значиме для суб'єкта;

- помітна зміна звичних параметрів діяльності, поведінки, спілку­вання, вихід за межі «звичайного».

Залежно від індивідуального сприйняття загрози, важкі ситуації людина інтерпретує як:

- потенційну загрозу (уявні чи реальні проблемні ситуації діяльно­сті чи взаємодії та внутрішні ускладнення);

- безпосередню загрозу (уявні чи реальні критичні, аварійні ситуа­ції діяльності, передконфліктні ситуації взаємодії, внутрішньоос- обистісні конфлікти);

- реалізовану загрозу (уявні чи реальні екстремальні, конфліктні си­туації та внутрішньоособистісні кризи).

Конфліктностійкі й нестійкі люди поводяться у важких ситуаціях по-різному (рис.15).

Рисунок 15.

Поведінка конфліктостійких і нестійких особистостей

Психологічна стійкість полягає у збереженні оптимального функ­ціонування психіки в умовах фруструючої чи стресогенної дії важких ситуацій. Серед її компонентів виділяють: емоційний, вольовий, інте­лектуальний (пізнавальний), мотиваційний і психомоторний.

Специфіка внутрішньоособистісного конфлікту полягає у відсут­ності окремих осіб або груп суб'єктів конфліктного протистояння. Сторонами конфлікту стають різні внутрішньоособистісні утворен­ня, переживання. Перебіг такого конфлікту супроводжується специ­фічними станами - страхом, депресіями, стресом.

- конфлікт як результат переходу об'єктивних суперечностей у вну­трішній світ людини (моральні, адаптаційні конфлікти);

- конфлікт як наслідок суперечностей внутрішнього світу особисто­сті, як віддзеркалення ставлення особи до оточення (мотиваційні конфлікти, неадекватна самооцінка).

За проявами розрізняють мотиваційні, когнітивні та рольові конфлікти. Мотиваційні конфлікти. Історично у психології є традиція до ана­лізу саме мотиваційних конфліктів. Визнаним класиком у цій сфері є Курт Левін, котрий розглядав 'їх, ґрунтуючись на аналізі проблем, що виникають у життєвій ситуації індивіда. Предметом вивчення для нього стали мотиви внаслідок їх несумісності й одночасної актуалі­зації. При цьому він розрізняв три варіанти перебігу цих конфліктів.

1. Альтернативи рівною мірою привабливі, але взаємовиключні.

Ключовими є чинники значущості й одночасності, без яких кон­флікту не було б.

2. Альтернативи рівною мірою непривабливі.

3. Одна і та ж мета рівною мірою, але в різних аспектах є і прива­бливою, і непривабливою одночасно. Внутрішня боротьба в цьому разі пов'язана зі зважуванням «за і проти» того чи іншого рішення. В. В. Столін описує конфлікт мотивів як суперечність сенсів «Я».

Дії людини, включені в різні життєві відносини, завжди мають різ­ний особистісний сенс: якщо щодо одного позитивний, то стосовно іншого - негативний. А сенс «Я» виникає внаслідок співвідношення власних можливостей з мотивами. Дослідник відокремлює два типи

внутрішньоособистісних конфліктів - конфліктний смисл вчинку і конфліктний смисл «Я» (усвідомлений та неусвідомлений), які відо­бражаються в мотиваційно-ціннісних орієнтаціях та у ставленні лю­дини до себе. Конфліктні сенси, пов'язані з особистісним «Я», призво­дять до таких наслідків конфлікту (табл. 20).

Наслідки мотиваційного конфлікту

Таблиця 20

Цей підхід розвиває точку зору У Джемса, що образ «Я», котрий складається з потенційно суперечливих властивостей, які до певно­го часу не усвідомлюються, а тому людина може мати несуперечли- вий образ «Я».

Когнітивні конфлікти. В основі такого типу конфліктів лежать несумісні уявлення (когніції) особи. За когнітивістами, людина праг­не до несуперечності, узгодженості своєї внутрішньої системи уяв­лень, переконань, цінностей тощо й відчуває дискомфорт при виник­ненні розузгодження цих структур. Теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера описує ситуації, коли людина з внутрішнім дисбалан­сом (наявність двох знань, що суперечать одне одному), прагне відно­вити свою цілісність.

Узгодження відновлюється в різний спосіб шляхом:

- зміни ставлення до однієї з когніцій (перероблення минулого): сьогоднішні думки змінюють спогади (прийняте рішення створює власні опори для підтримки - причини, якими ми виправдовуємо його доцільність. Усі ці аргументи, які сприяли ухваленню рішен­ня, після його прийняття сприймаються як більш значущі та при­вабливі, аніж на стадії обміркування проблеми;

- зміни однієї з когніцій;

- збільшення консонансних складових (наприклад, рішення кинути курити) порівняно з дисонансними (палити легкі сигарети, зі зни­женим вмістом шкідливих речовин);

- перебудови «Я-концепції», наприклад, включення когніцій у шир­ший контекст;

- створення захисних механізмів (скажімо, перекладання відпові­дальності на іншого, сприймання себе знаряддям, технічним засо­бом здійснення чужої волі, виправдання себе втомою, сп'янінням, емоційним розладом або повне витіснення самого вчинку із свідо­мості).

Етичний конфлікт - зіткнення обов'язку й бажання, мораль­них принципів та особистих вподобань, бажань і зовнішніх вимог, обов'язку і сумніву в необхідності його виконання, тобто конфлікт між хочу і треба.

Конфлікт нереалізованого бажання, або комплексу неповноцін­ності - суперечність між бажаннями і дійсністю, яка блокує їх за­доволення, або недостатніми фізичними можливостями (часто це конфлікт між бажанням бути таким, як представники референтної групи, й неможливістю здійснення цього), тобто конфлікт між «хочу» та «можу».

Рольовий конфлікт пов'язаний з виконанням індивідом однієї або декількох соціальних ролей, які містять несумісність, конфліктуючі обов'язки й вимоги. Кожна роль має свій зміст: шаблони дій, знань, умінь і навичок, реакцій на вчинки інших людей. Особа може спів­віднести логіку своїх дій з логікою соціальних очікувань і норм. І тут криється джерело внутрішньоособистісного конфлікту. Якщо розу­міння індивідом своїх ролей узгоджується з його уявленням про влас­не «Я», то рольові вимоги підкріплюються відповідними вимогами до самого себе. Інколи під час виконання ролей висуваються різні вимо­ги до поведінки людини, й вона опиняється в конфліктній ситуації. Інтенсивність ролевого конфлікту визначається ступенем сумісності/ несумісності різних очікувань; рівнем жорсткості висунення цих ви­мог; рисами самого індивіда, його ставленням до ролевих очікувань між «треба» і «треба». Виділяють декілька типів таких конфліктів.

- У деяких випадках суб'єктивне «Я» вступає в конфлікт з вимогами соціальної ролі, який називають особистісно-рольовим.

- Інколи вимоги різних соціальних ролей вступають у суперечність і перешкоджають реалізації певних форм поведінки. Такий кон­флікт називають міжрольовим (інтеррольовим).

- Унаслідок несумісності очікувань різних груп до однієї соціальної ролі виникає внутрішньорольовий (інтрарольовий) конфлікт.

Реакції особистості на рольовий конфлікт залежать від її індиві­дуально-психологічних особливостей і характеру ситуації. Це може бути відмова від несумісних ролей, спроба ввести в оману певну групу осіб стосовно виконання їх очікувань, вихід із конкретної си­туації (зміна місця роботи, проживання, розлучення) тощо. Рольові конфлікти призводять до підвищення особової напруженості з при­таманними фізіологічними та психічними зрушеннями, аж до захво­рювань. Для характеристики такого стану використовується термін «рольовий стрес».

Однією з причин такого стресу може бути і рольове перевантажен­ня. Воно спостерігається, якщо людина виконує надто багато соціаль­них ролей. Це призводить не лише до дефіциту часу, а й вимагає від індивіда швидкої соціально-психологічної переадаптації при перехо­ді від однієї ролі до іншої. Не слід плутати рольове перевантаження з перевантаженням справами. В останньому випадку особа виконує значний обсяг робіт, але в межах однієї-двох ролей. Хоча подібна пе­ревантаженість також має свої проблеми і теж може бути джерелом стресу.

У літературі з організаційної психології вивчається і явище ро­льового недовантаження, що також призводить до однієї з форм ро­льового конфлікту. Він виникає, коли людина вважає, що її рольові обов'язки не дозволяють повною мірою продемонструвати свої здіб­ності. Подібний психічний стан притаманний випускникам вузів. Молодий фахівець може мати високий рівень домагань, але отриму­вати тільки рутинні завдання. У цьому разі рольовий конфлікт нега­тивно впливає на самооцінку особистості.

Адаптаційний конфлікт - порушення рівноваги між людиною і навколишнім середовищем (широкий сенс) або порушення проце­су соціальної чи професійної адаптації. Це - конфлікт між «треба» і «можу».

Конфлікт неадекватної самооцінки - розбіжність між самооцін­кою, домаганнями й реальними можливостями (варіанти: низька чи висока самооцінка й низький або високий рівень домагань) - між «можу» і «можу».

Невротичний конфлікт виникає, якщо тривало зберігається будь- який з вищеописаних видів конфліктів або їх сукупність, сприяючи переростанню внутрішньоособистісного конфлікту в невротичну форму. Притаманні невротичному конфлікту переживання, патоген­на напруга не дають змоги знайти раціональний вихід із ситуації, що виникла.

Способи завершення внутрішньоособистісних конфліктів можуть бути як несвідомими, так і свідомими. Несвідомі пов'язані з викорис­танням механізмів внутрішньоособистісного захисту (ідеалізація, витіснення, уникнення, сублімація тощо).

Свідомі способи завершення внутрішньоособистісних конфліктів визначаються:

- переорієнтацією стосовно об'єкта, котрий викликав проблему (1);

- компромісом здійснення вибору на користь якого-небудь варіанту

і його реалізації (2);

- корекцією уявлень про власне «Я».

Подолання внутрішньоособистісних конфліктів забезпечується утворенням і активацією механізмів психологічного захисту, котрі є продуктом онтогенетичного розвитку й навчання. Найчастіше у ви­рішені внутрішньоособисісних конфліктів задіяні такі види захисту:

- «Не помічай це» - заперечення - один з онтогенетично ранніх і про­

стих захисних механізмів. Заперечення спрямоване на уникнення не­гативних емоцій у важких ситуаціях. Відбувається інфантильна під­міна змін діяльності відповідно до нових обставин, їх ігнорування.

- «Звинувать це» - проекція - порівняно рано розвивається в онтогенезі й орієнтована на заборону неприйняття себе через нездатність упора­тися з труднощами. Проекція припускає приписування джерелу труд­нощів негативних характеристик як раціональної основи його неприй­няття і самосприйняття на цьому фоні.

- «Плач з цього» - регресія - розвивається в ранньому дитинстві для за­побігання почуттю невпевненості в собі, страху; пов'язана з невдачами у виявленні ініціативи. Регресія припускає повернення до дитячих сте­реотипів поведінки.

- «Зміні це» - заміщення - розвивається для заборони гніву на сильні­шого або значущого суб'єкта, аби уникнути у відповідь агресії чи від­кидання. Індивід звертає агресію на слабший об'єкт або на самого себе і таким чином знімає напруження. Заміщення має активні й пасивні форми, може використовуватися незалежно від типу конфліктного ре­агування.

- «Не пам’ятай про це» - придушення - розвивається для заборони страху, прояви якого неприйнятні для позитивного самосприйняття і загрожують залежністю від агресора. Страх блокується завдяки забу­ванню його джерела, а також обставин, асоціативно пов'язаних з ним.

- «Не відчувай цього» - ізоляція - сприйняття травматичних ситуацій або спогадів про них без почуття тривоги.

- «Не знай, звідки це» - інтроєкція - привласнення цінностей або рис вдачі інших людей.

- «Осмисли це» - інтелектуалізація - припускає довільне тлумачення по­дій задля почуття суб'єктивного контролю над ситуацією. При цьому використовують порівняння протилежних тенденцій; складання спис­ків «+» і “-” по кожній з тенденцій та їх аналіз; шкалування кожного “+” і “-” в кожній з тенденцій та їх підсумовування.

- «Скасуй це» - анулювання - поведінка або думки, що зводять нанівець попередню дію чи думку, якщо останні викликали сильний неспокій, почуття провини.

- «Трансформуй це» - сублімація - витіснення неприйнятного почуття (сексуального або агресивного) соціально схвалюваними альтернати­вами. Способи: переключення на інший вид діяльності; реалізація при­вабливих, суспільно значущих вчинків.

- «Знайди виправдання цьому» - раціоналізація - знаходження прав­доподібних причин для виправдання дій, викликаних неприйнят­ними почуттями: дискредитація мети (елементарне знецінення недосяжного); дискредитація значущого іншого, який відмовляє в увазі; перебільшення ролі обставин, долі; утвердження тези: шко­да на благо; переоцінка цінностей, всієї мотиваційної системи; са- модискредитація (спокута провини).

- «Оберни це в протилежне» - реактивне утворення - припускає ви­роблення і реалізацію в поведінці протилежної настанови.

- «Придбай це» - компенсація - розвивається і використовується, як правило, свідомо і є онтогенетично найпізнішим і складнішим захисним механізмом. Спрямований на заборону почуття печалі, горя з приводу реальної або уявної втрати, вад, неповноцінності.

- «Будь, як він, щоб не втратити його» - ідентифікація - моделю­вання поведінки іншої особи як шлях підвищення самоцінності або засіб упоратися з почуттями.

- «Мрій про це» - фантазія - втеча в уяву з метою уходу від реальних проблем, пов'язаних з вирішенням внутрішньоособистісного кон­флікту.

Механізми захисту розвиваються в онтогенезі як засіб адаптації і вирішення конфліктів, однак можуть за певних умов викликати ста­ни дезадаптації. В основі цієї невизначеності лежить неузгодженість між механізми захисту як продуктами конфліктів раннього онтогене­зу і вимогами більш пізніх стадій розвитку.

Наслідки внутрішньоособистісних конфліктів можуть бути як конструктивним, так і деструктивним.

Конструктивні наслідки включають максимальний розвиток кон­фліктуючих структур і мінімальні особисті витрати на його вирішен­ня, що є одним з механізмів гармонізації особистісного розвитку.

У перебігу внутрішньоособистісного конфлікту відбувається усклад­нення психічного життя людини. Психіка переходить на новий рівень функціонування. Конфлікт сприяє розвитку моральних почуттів, усві­домленню себе особистістю. В результаті вирішення конфлікту загарто­вується характер людини, формується рішучість, стійкість поведінки, стабільна спрямованість особистості. Крім того, внутрішньоособистіс- ний конфлікт може сприяти формуванню адекватної самооцінки.

Загальним позитивом конфліктів у житті людини є сприятливі зміни структури особистості, її стосунків з оточенням. Таким чином, внутрішньоособистісний конфлікт у цих випадках виступає гострою формою розвитку особистості.

Деструктивні наслідки - роздвоєння особистості, розвиток жит­тєвих криз, невротичних реакцій. Ці наслідки перешкоджають ефек­тивній діяльності, гальмують розвиток людини, загрожують втратою впевненості у своїх силах, формуванням стійкого комплексу непов­ноцінності, деструкції існуючих міжособистісних відносин у вигляді підвищеної агресивності, тривожності та дратівливості; переростан­ням внутрішньоособистісного конфлікту в невротичну форму (влас­тиві конфлікту переживання посідають центральне місце в системі стосунків людини, і вона не може змінити конфлікт так, щоби зникло патогенне напруження і знайдено раціональний вихід із ситуації).

Внутрішньоособистісний конфлікт набуває деструктивного ха­рактеру, коли людина не може знайти вихід з конфліктної ситуації. У такому разі негативні наслідки розвиваються у декількох напрямах:

- погіршення соматичного стану;

- гальмування саморозвитку особистості й навіть її деградація;

- конфліктна взаємодія цієї з іншими людьми в групі;

- зниження активності та ефективності професійної діяльності;

- психічна пригніченість, тривожність, залежність від оточення, об­ставин, депресія;

- прояви агресії або, навпаки, покірності у поведінці людини як за­хисна реакція на внутрішньоособистісний конфлікт;

- поява невпевненості в своїх силах, почуття неповноцінності й нік­чемності;

- руйнування змістоутворювальних життєвих цінностей і втрата са­мого сенсу життя;

- деструкція існуючих міжособистісних відносин;

- несподіване відокремлення особистості в групі, мовчазність, вза­галі все те, що у психології отримало назву «втеча»;

- підвищена чутливість до конструктивної критики;

- критиканство, лайки, демонстрація своєї переваги;

- девіантна поведінка та неадекватна реакція на поведінку інших;

- несподівані, нелогічні питання, а також відповіді невлад;

- жорсткий формалізм, формальна ввічливість, стеження за іншими;

- звинувачення інших у всіх неприємностях або, навпаки, самоби­чування.

Якщо внутрішньоособистісний конфлікт вчасно не вирішуєть­ся, то він може призвести до важчих наслідків, найбільш серйозні з яких - стрес, фрустрація і невроз.

Стрес - стан людини, що виникає у відповідь на різноманітні емоційні впливи. Він може проявлятися на фізіологічному, психоло­гічному й поведінковому рівнях і є вельми поширеною реакцією на внутрішньоособистісний конфлікт, якщо той зайшов досить далеко й людина не спроможна його вчасно та конструктивно розв'язати. При цьому сам стрес часто провокує подальший розвиток конфлікту або породжує нові конфлікти, оскільки дехто намагається виплеснути своє роздратування і гнів на оточення.

Фрустрація є психічним станом, спричиненим нездоланними об'єктивними (або які суб'єктивно такими сприймаються) трудно­щами, котрі виникають на шляху до досягнення мети або вирішення завдання. Фрустрація як негативний наслідок внутрішньоособистіс- ного конфлікту виникає у випадках, коли зростання напруження пе­ревищує фрустраційну толерантність, тобто особистісну стійкість до фрустратора (причини, що викликає фрустрацію). Вона супроводжу­ється гамою негативних емоцій: гнівом, роздратуванням, почуттям провини і т.п.

Неврози об'єднують групу найбільш поширених нервово-пси­хічних розладів, що мають психогенну природу. В їх основі лежать непродуктивні суперечності між особистістю і значущими для неї чинниками дійсності, тобто глибокий внутрішньоособистісний кон­флікт, який людина не може розв'язати позитивно й раціонально. Виокремлюють три основні форми неврозів.

Неврастенія, якій притаманні такі головні симптоми: підвищена дратівливість, сльозливість, нестійкість емоцій; поганий настрій, де­пресія. У деяких випадках виникають тривога і страх, розлад сну, різ­ні порушення вегетативної нервової системи.

Істеричні форми неврозу вельми різноманітні й часто маскуються під різні захворювання. Найпоширеніші з них: рухові розлади, пара­лічі, порушення координації, розлади мови та ін. Здебільшого вони виникають у осіб з високою сугестивністю і самонавіюваністю.

Невроз нав’язливих станів характеризується виникненням у свідо­мості різних за змістом мимовільних, раптових тяжких думок, уяв­лень або спонук до дій, котрі людиною сприймаються як чужі й емо­ційно неприємні. Особливо часто це - фобії.

З виникненням невротичного конфлікту і неврозів з'являється й невротична особистість, яка характеризується внутрішньо супере­чливими тенденціями.

В усіх цих випадках формуються деструктивні зміни у структурі особистості й поведінці. Невротик постійно порівнює себе з іншими, навіть у ситуаціях, які не спонукають до цього. Його почуття щодо життя можна порівняти з почуттям жокея на скачках - для нього має значення тільки перемога, звісно, уявна. Відмінність невротичного суперництва полягає в тому, що невротик прагне в усіх відношеннях бути унікальним і винятковим, тоді як нормальна людина може задо­вольнитися порівняльним успіхом. Метою невротика завжди є абсо­лютна перевага. Він повинен бути кращим у кожній сфері свого життя. Це - одна із причин, чому люди цього типу не можуть насолоджува­тися успіхом. Ще одна особистісна відмінність полягає у прихованій ворожості, честолюбстві невротика. Через ці риси у людини, котра страждає на невроз, руйнівний аспект діяльності переважає творчий. Звістка, що хтось випередив його, може привести невротика у стан сліпої люті. Такі переживання навіть стать причиною самогубств.

Наявність наведених вище симптомів свідчить про формування не­вротичної особистості, яка характеризується внутрішньо суперечли­вими тенденціями, які невротик не здатний ні вирішити, ні примирити.

Як відзначає К. Хорні, тип, сфера і напруженість невротичних кон­фліктів багато в чому залежать від культурного середовища. Якщо воно стабільне і є сталі традиції, тоді варіанти виборів, можливості вирішення конфлікту обмежені, діапазон окремих потенційних кон­фліктів вузький. Коли ж соціальне середовище швидко трансформу­ється і виникають умови для співіснування украй суперечливих цін­ностей, а спосіб життя різних людей геть різний, то варіанти виборів вельми різноманітні й суб'єктивно важкі.

Чинники та механізми вирішення внутрішньоособистісних кон­фліктів. Під вирішенням (подоланням) внутрішньоособового кон­флікту розуміється відновлення узгодженості внутрішнього світу людини, встановлення єдності свідомості, зниження гостроти супе­речностей, досягнення нового рівня саморозвитку.

Способи розв'язання конфлікту, час, що витрачається на це, в лю­дей з різними типами темпераменту різні. Так, холерик вирішує все швидко, віддаючи перевагу навіть поразці перед невизначеністю. Ме­ланхолік довго обмірковує, зважує, прикидає, не наважуючись при­ступити до яких-небудь дій. Проте такий болісний процес рефлексії не виключає можливість докорінно змінити ситуацію. Властивості темпераменту швидше впливають на динамічну сторону відображен­ня внутрішньоособистісних суперечностей: на швидкість пережи­вань, їх стійкість, індивідуальний ритм перебігу, інтенсивність, спря­мованість зовні або всередину.

На процес вирішення внутрішньоособистісних суперечностей впливають й інші характеристики особи.

Скажімо, зі збільшенням віку вони вирішуються типово, а іноді й стреотипно для даного індивіда. Періодично згадуючи прожите, лю­дина звертається до критичних ситуацій, котрі колись порушили роз­мірений перебіг буття, по-новому їх переосмислює, все більш глибо­ко й узагальнено аналізує способи вирішення конфліктів, подолання того, що здавалося непереборним. Така робота над своїм минулим, аналіз власної біографії з віком починає домінувати і є одним із при­родних шляхів розвитку внутрішньої стабільності, цілісності, гармо­нійності структури «Я».

Гендерні особливості також визначають способи вирішення вну­трішньоособистісних конфліктів. Чоловіки раціональніші, вони з кожним новим переживанням збагачують свій набір засобів розв'я­зання проблем. Жінки кожного разу реагують емоційно - радіють і страждають, швидше відновлюють і наче наново редагують накопи­чений досвід. Чоловіки менш схильні звертатися до пережитого, але вміють вчасно вийти з конфлікту.

Вирішення внутрішньоособистісного конфлікту усвідомлюється через: відсутність хворобливих станів, пов'язаних з ним; зниження проявів негативних психологічних і соціально-психологічних чинни­ків конфлікту; підвищення якості й ефективності професійної діяль­ності; досягнення душевної рівноваги.

Залежно від індивідуальних характеристик люди ставляться до вну­трішніх суперечностей по-різному, обирають відмінні стратегії виходу з конфліктних ситуацій. Одні занурюються в роздуми, інші негайно почи­нають діяти, треті охоплені емоціями, що переповнюють їх і бурхливо пе­реживають свої проблеми. Важливо, щоб людина, давала собі раду щодо власних індивідуальних особливостей, виробляла свій стиль розв'язання внутрішніх суперечностей, конструктивне ставлення до них.

Існує безліч рекомендацій з приводу виходу зі стану внутрішньоо­собистісного конфлікту. Безперечно, потрібен індивідуальний підхід, однак найбільш загальні стадії варто навести.

Широку популярність здобула концепція внутрішньоособистісно- го конфлікту, яка базується на теоретичних розробках одного з про­відних представників гуманістичної психології Абрахама Маслоу. За Маслоу, мотиваційну структуру особистості утворює ряд ієрархічно організованих потреб:

- фізіологічні;

- безпекові;

- у любові;

- у повазі;

- у самоактуалізації.

Найвища з них - потреба в самоактуалізації, тобто в реалізації зді­бностей і талантів. Вона виражається в тому, що людина прагне бути тим, ким може стати. Але це не завжди вдається. Самоактуалізація як здатність притаманна більшості людей, але лише у меншості вона є реалізованою. Цей розрив між прагненням до самоактуалізації та реальним результатом і лежить в основі внутрішньоособистісних конфліктів. Для подолання цього розриву гуманістична психологія пропонує різноманітні техніки консультування і психотерапії.

Ще одна вельми популярна сьогодні теорія внутрішньоособистіс- ного конфлікту розроблена австрійським психологом і психіатром Віктором Франклом, який започаткував новий напрямок у психоте­рапії - йоготерапію - пошук сенсу людського буття. Відповідно до концепції В. Франкла головною рушійною силою існування кожної людини є пошук нею сенсу життя і боротьба за нього. Але реалізува­ти це вдається лише небагатьом. Відсутність сенсу життя породжує у людини стан, який учений називає «екзистенціальним вакуумом», або почуттям безцільності й порожнечі свого існування.

Нудьга - свідчення втрати сенсу життя, його змістоутворювальних цінностей, а це вже серйозно, оскільки знайти його набагато важче й важливіше, аніж відшукати загублені у сторіччях скарби. Крім того, нудьга, пов'язана з екзистенціальним вакуумом, прирікає людину на бездіяльність і тим самим сприяє розвитку психологічного розладу.

Такі техніки є непоганим інструментом вирішення внутрішньоос- бистісних конфліктів. Звісно, зовсім необов'язково позбавлятися цих протилежних тенденцій (у цьому і немає потреби). Проте слід зро­зуміти їх, тоді у кризовій ситуації вони не сформують невротичних реакцій.