1.3. Застосування закордонного досвіду та міжнародних стандартів у процесі формування органів місцевої міліції в Україні

Адміністративно-правового регулювання вимагають усі сфери державного управління. Управління соціально-політичною сферою держави передбачає управління галуззю внутрішніх справ. Поняття “внутрішніх справ” та управління в цій галузі в нашій країні має свої особливості, які були сформовані в період існування СРСР.

Поняття галузі внутрішніх справ, принаймні в Україні, часто визначається з огляду на організаційну структуру системи державних органів. Так, наприклад, лише кілька років тому до управління в галузі внутрішніх справ відносилось забезпечення пожежної безпеки [126, с. 20].

Світовий досвід свідчить про відмінності у визначенні поняття галузі внутрішніх справ, організаційної побудови Міністерства внутрішніх справ України та інших держав. Так, у Фінляндії структура МВС включає у себе ряд департаментів: адміністративний, з муніципальних питань, регіонального розвитку, з надзвичайних ситуацій, у справах імміграції, прикордонної охорони і поліцейський департамент. Поліція, в свою чергу, ділиться за територіальною ознакою на загальнонаціональну, провінційну, місцеву.

Отже, на нашу думку, галузь внутрішніх справ в Україні повинна трактуватись ширше ніж сфера функціонування міліції та внутрішніх військ. Це - забезпечення охорони державного кордону, боротьба з правопорушеннями в сфері податкового законодавства тощо. З іншого боку близько 25 % функцій, виконуваних міністерством, не властиві правоохоронній діяльності [128, с. 17]. Крім цього й сама міліція виконує невластиві їй функції, зокрема: досудового слідства, функції у справах громадянства, імміграції, реєстрації фізичних осіб, забезпечення дозвільної системи та ліцензування, ряд функцій ДАІ тощо.

Тому, з метою застосування комплексного підходу в процесі створення ОММ, необхідно звернутись до закордонного досвіду організаційної побудови галузі внутрішніх справ та функціонування децентралізованих органів поліції, міжнародних стандартів у сфері забезпечення правопорядку. В результаті такого підходу необхідно визначити ті організаційні та правові форми і методи адміністративної діяльності поліцейських органів за кордоном, які можуть бути використані в процесі адміністративно-правового регулювання діяльності місцевої міліції в Україні.

Серед опитаних в ході анкетування, 61,3 % респондентів вважають, що держава повинна враховувати закордонний досвід щодо діяльності поліції з охорони громадського порядку (Додаток А).

Входження України до Ради Європи, реальні перспективи інтеграції до Європейського співтовариства ставлять на порядок денний проблему адаптації територіальної системи організації влади, що склалася за період становлення незалежності держави, до європейських стандартів та принципів. Нормативно-правові акти Ради Європи та ЄС, у тому числі ратифікована Україною Європейська хартія місцевого самоврядування, до найважливіших з них відносять децентралізацію і субсидіарність, згідно з якими завдання та повноваження публічної влади, зокрема поліції, мають бути передані на такий найнижчий територіальний рівень управління, на якому може бути забезпечена їх максимально ефективна (з точки зору надання адміністративних та громадських послуг населенню) реалізація [129, c.

Сьогодні муніципальні поліцейські формування досить численні. В США, наприклад, їх особовий склад налічує майже 1200 тисяч осіб (федеральні поліцейські агентства – 100 тисяч співробітників), у ФРН 99 % всіх поліцейських, у Бельгії, Голландії, Італії, Франції – більше половини [130, c. 127].

Отже, процес децентралізації міліції в Україні зумовлений необхідністю використання міжнародних стандартів муніципалізації правоохоронних органів.

Вивчаючи передумови створення підрозділів місцевої міліції в Україні, ми досліджуємо проблему об’єктивності та актуальності їх існування в нашій державі. З цією метою слід провести історико-правовий аналіз та вивчення сучасного правового положення децентралізованих підрозділів поліції ряду країн Європи та світу, проаналізувати останні міжнародні нормативно-правові акти, які створюють нормативну базу для функціонування місцевої міліції в Україні.

Основною метою такого дослідження є встановлення прямої залежності між рівнем розвитку демократії в суспільстві та децентралізацією публічних органів влади держави.

Децентралізація функцій по охороні публічного порядку в тій чи іншій мірі притаманна майже всім західноєвропейським державам за винятком небагатьох. Ще А.Торквіль і П.Ж.Прудон, бачили в розширенні повноважень місцевих представницьких органів “не лише цінну противагу тенденції до уніформації суспільства”, “заслон на шляху до всевладдя держави”, але й “засіб захисту інтересів індивідів” [131, с. 27].

Багато сучасних західних юристів висловлюють думку про те, що надмірна централізація негативно відбивається на діяльності органів влади. Так, відомий французький правознавець І. Люшер справедливо вважає, що “в рішенні, яке приймається на загальнонаціональному рівні не враховуються багато місцевих факторів, і тому воно не відповідає реальності та інтересам громадян, які надають перевагу мати справу з обраними особами, аніж з безликими державними установами” [131, с. 27].

Виходячи з подібних посилань, боротьба з правопорушеннями, а відповідно й управління поліцейськими силами, справедливо розглядаються в Західній Європі як обов’язок не лише державної, але й регіональної адміністрації.

Аналізуючи процес еволюції поліцейських організацій в Західній Європі, в цілому, на наш погляд, він проходив в умовах боротьби тенденцій централізації та децентралізації в сфері державного управління на фоні розповсюдження ліберальних поглядів на роль поліції в забезпеченні правопорядку. Різноманітні варіанти цієї еволюції, як і думки з приводу ролі і завдань влади в галузі охорони правопорядку, були обумовлені національними особливостями природи державності у Великобританії і континентальних західноєвропейських країнах.

На думку Б.С. Крилова, історичний процес формування поліції Великобританії започаткований в результаті прийняття актів, які, по-суті, заклали основу системи управління поліцейськими силами Великобританії, що діє і на сьогоднішній день. В 1835 році британський парламент видав Акт про муніципальні корпорації, згідно з яким рада кожного міста, яке має поліцейський загін, повинна була створювати на виборній основі сторожовий комітет, який наділявся правом видавати інструкції для членів поліції, і визначати їх обов’язки. На розвиток вказаного акту в 1856 році було прийнято закони про регіональну поліцію Англії та Уельса, а у 1957 році – поліції Шотландії. Вони передбачали створення на місцях інспекторів МВС, які контролюють роботу місцевих поліцейських формувань [132, с. 9-10].

Підрозділи поліції Великобританії є децентралізованими. Систему підрозділів поліції в Англії та Уельсі утворюють незалежні формування провінційних сил поліції, столична поліція (складовою частиною якого є Новий Скотленд-Ярд), самостійна поліція лондонського Сіті. У Шотландії - об’єднання поліцейських загонів та окремі підрозділи поліції міст. Також цю систему доповнюють незалежні спеціальні поліцейські організації [132, с. 19-25].

Високий рівень децентралізації поліції у Великобританії підтверджується характеристикою головних функцій МВС Великобританії, серед яких є лише: підтримка закону і порядку, забезпечення ефективності поліцейської служби, прийняття заходів по відношенню до правопорушників, контроль і управління службами тюрем, забезпечення ефективності системи нагляду за умовно засудженими і за тими, що відбули покарання, розробка нового законодавства з питань компетенції МВС, нагляд за пожежною службою і цивільною обороною.

Проте, система повноважень МВС Великобританії має також і окремі елементи централізації. Міністр внутрішніх справ і підпорядковані йому особи мають певні повноваження, що розповсюджуються на територіальні поліцейські формування (за винятком території Шотландії, де у складі відомства державного секретаря по Шотландії справами поліції займається департамент внутрішніх справ і охорони здоров’я, що повторює, але в меншій мірі, структуру МВС Великобританії і його департаменту поліції). Закон надав міністру внутрішніх справ Великобританії право визначати загальну чисельність поліцейських сил і їх розподіл по поліцейським формуванням. Важливим повноваженням міністра є право затвердження рішень місцевих органів влади про добровільне об’єднання поліцейських формувань. Йому також надано право схвалювати чи відхиляти призначення начальників поліцейських формувань (головних констеблів) і їх помічників. Міністр має право вимагати від головних констеблів надання доповідей про роботу поліції на тій чи іншій території. Міністерство щорічно інспектує всі територіальні формування, причому звіти з аналізом всіх аспектів поліцейської діяльності представляються в парламент і публікуються [133, с. 15-16].

Дещо іншим є досвід континентальних європейських країн, перш за все Франції та Німеччини, приклад яких в галузі організації діяльності поліції часто був взірцем для багатьох інших держав.

У Французькій Республіці поліція вже до початку XX століття складалась із державної та муніципальної. На даний час поліція Франції має досить розгалужену систему муніципальної поліції. Ця поліція повністю утримується за рахунок коштів органів місцевого самоврядування. Основною задачею є забезпечення охорони громадського порядку та громадської безпеки.

Міністр внутрішніх справ і генеральний директор національної поліції є, по суті, начальниками кожного і будь-якого поліцейського у Франції. В їх оперативному підпорядкуванні знаходяться також жандармерія, що входить до складу Міністерства оборони, і муніципальна поліція, підпорядкована мерам [133, с. 13].

- Німеччина – федеративна держава. В склад МВС Німеччини входять Федеральна кримінальна поліція, Федеральна прикордонна поліція, Федеральна національна поліція, Федеральне відомство по охороні Конституції [135, с. 5].

Поряд з органами загальнофедеральної поліції кожна земля має власну поліцейську систему. За обсягом повноважень поліція федеральних земель поділяється на: державну (земельну) окружну, повітову і міську (муніципальну). Поліція земель також підпорядкована Міністерству внутрішніх справ, за винятком міської (муніципальної) поліції, що перебуває у віданні органів міського самоврядування і утримується за рахунок міського бюджету [135, с. 17].

Структурно земельна поліція включає в себе:

- патрульну службу, або поліцію громадської безпеки, до обов’язків якої входить розслідування дрібних і середньої важкості злочинів, порушень громадського порядку, правове переслідування порушників дорожнього руху;

- дорожню поліцію, яка забезпечує безпеку дорожнього руху;

- спецпідрозділи, або поліцію оперативного втручання, що надає допомогу патрульній службі та кримінальній поліції під час проведення масових заходів;

- кримінальну поліцію землі, до обов’язків якої входить розслідування значних злочинів, підвищення кваліфікації і спеціальне тренування особового складу, координація дій у випадку розслідування міждержавних злочинів;

- поліцію оперативного реагування (національна поліція);

- поліцейську школу;

- поліцейський коледж з підготовки управлінських кадрів;

- інститут підвищення кваліфікації поліцейських [135, с. 18].

Отже, досвід організації поліції Франції та Німеччини свідчить про чіткий розподіл повноважень та функцій підрозділів поліції державного (федеративного) та місцевого (земельного, муніципального) рівнів.

Поліцейська система США виникла під впливом демократичних ідей Декларації незалежності 1776 року і принципів Конституції 1787 року. Разом з тим вона зберегла і деякі поліцейські утворення, пов’язані з англосаксонськими інститутами. В США склалось три рівня державної влади: федеральна, штатів, і місцева, причому влада штатів і місцева влада відразу користувалась значною самостійністю.

Разом з тим слід відзначити, що на відміну від конституцій більшості західних і східноєвропейських країн Конституція Сполучених Штатів гарантує суверенітет уряду штату, але не згадує про місцеве самоврядування. Усе пояснюється федеральним характером американської системи, де народ наділяє владою не тільки центральний уряд влади, але й органи управління штатів. Внаслідок чого всі 50 штатів країни мають право створювати відповідні структурні підрозділи для забезпечення життєдіяльності населених пунктів, але тільки за умови дотримання останніми норм Конституції. До речі, повноваження органів місцевого самоврядування можуть бути різними у різних штатах і навіть в межах одного штату, де діють кілька різних статутів органів місцевого самоврядування, але місцева автономія залишається основою американської демократії [136, c. 118-119].

У відповідності до даної системи органів влади організовувались і поліцейські сили:

1) Поліцейські організації федеративного уряду, в тому числі ті, що входять в департамент юстиції, казначейство, департамент почти, міністерство оборони і т.д. особливе місце серед них займає поліція округу Колумбія, що виконує функції, аналогічні функціям органів поліції в інших великих містах).

2) Поліцейські формування штатів.

3) Шерифи і заступники шерифів в графствах, а також поліцейські агентства, очолювані шерифами.

4) Поліцейські організації в містах і селищах міського типу.

5) Поліція промислових корпорацій і підприємств, що розглядається як спеціальні поліцейські формування [137, с. 7].

Поліція США характеризується досить глибокою децентралізацією. Федеральна поліція теоретично взагалі не має права втручатись в компетенцію місцевих поліцейських сил, і якщо таке втручання здійснюється, то лише в обмежених масштабах. Базуючись на повноваженнях, які закріплені за штатами, їх поліцейські формування діють автономно одне від одного і від поліції федерації. У відповідності з таким розподілом повноважень кожна поліцейська організація функціонує на конкретній території [138, с. 26].

Поліцейські сили країни організовані у відповідності до системи органів управління, що склалася. Тому, поліція характеризується наявністю ознак доволі широкої децентралізації (що випливає зі змісту конституції) і швидким процесом концентрації повноважень в руках федеральних органів, що є результатом розвитку практики. Також автономні (в межах традиційної автономії місцевих органів влади) поліцейські формування місцевих органів управління, що складають основу поліцейської системи США. Базуючись на повноваженнях, закріплених за штатами і їх органами управління, поліцейські організації кожного штату автономні одна від одної і від поліцейських організацій федерації. Найбільш важливу роль в централізації управління поліцією відіграє департамент (міністерство) юстиції США. Не маючи формальних повноважень, департамент юстиції США впливає на діяльність всіх поліцейських формувань через свої підрозділи – федеральне бюро розслідувань (ФБР) і управління допомоги органам примусового виконання закону [133, с. 20].

Цікавою особливістю функціонування поліції США є діяльність шерифів. Історично склалось так, що в США посада шерифа є виборною. Населення графства (крім Род-Айленда) обирає шерифа на строк від 2 до 4 років. Юрисдикція шерифа поширюється тільки на сільську територію. Він виконує переважно адміністративні й поліцейські функції, підтримує правопорядок, стежить за дотриманням законодавства штату [139, с. 48].

На нашу думку, система поділу повноважень урядових підрозділів (ФБР) та підрозділів місцевої поліції в США базується на чіткому розподілі функцій щодо причин, аналізу і планування на федеральному рівні і функцій безпосереднього виконання на місцевому.

Створення місцевої поліції в США регламентується місцевим законодавством. Вона відповідає за всі напрямки діяльності: забезпечення правопорядку, забезпечення безпеки громадян, захист їх життя, власності від протиправних посягань, припинення кримінальної діяльності, боротьба з правопорушеннями, розкриття злочинів та розшук осіб, які їх вчинили. Діяльність місцевих підрозділів поліції знаходиться під жорстким контролем спеціальних агентств, суду, прокуратури та адвокатури для забезпечення законності і гласності в їх діяльності [137, с. 62-70].

Канада теж має підрозділи муніципальної поліції, крім того існують підрозділи провінційної поліції та Федеральна поліція Канади. Провінції мають право на формування своїх сил поліції, але в силу різних обставин не кожна провінція має таку поліцію. Там де її не має, між урядом Канади та провінцією укладається контракт, на підставі якого охорона правопорядку здійснюється Федеральною поліцією за кошти національного бюджету. Найчисельнішими є підрозділи муніципальної поліції, які розслідують найбільшу кількість злочинів. Але, повноваження тут також можуть здійснювати, за відсутності муніципальної поліції, на контрактній основі, провінційна поліція, а де й вона відсутня – Федеральна поліція. Всі поліцейські підрозділи є підконтрольними цивільній владі. Представницькими органами влади на місцях є поліцейські ради (комісари), а в провінції – генеральний прокурор [140, c. 10].

Отже, досвід діяльності місцевої поліції, яка є незалежною у виконанні своїх обов’язків від центральних органів влади, існує в ряді країн світу, але не може бути повністю адекватним нашим умовам. Як зазначено вище, у Сполучених Штатах Америки кожен штат і Федеральний округ Колумбія мають свої підрозділи поліції, на території яких діяльність, структура та законодавство мають суттєві відмінності. Крім цього, між США та Україною існує значна різниця в кількості населення і розмірах територій. Подібна ситуація є і у співвідношенні України з прикордонною США Канадою.

Цікавим для України є також земельний принцип поділу німецької поліції. Території та кількість населення наших держав є подібними. На нашу думку, складність втілення досвіду Німеччини по створенню місцевих підрозділів внутрішніх справ в Україні полягає в тому, що в Україні адміністративно-територіальні одиниці є занадто малими по площі та чисельності населення і їх кількість є занадто великою. А пропозиція проведення адміністративно-територіальної реформи України в напрямку зменшення кількості областей до 4-6 (за історичними, економічними та етнічними ознаками), для сприяння створенню ефективної і динамічної міліції на цих територіальних одиницях, переходить швидше в політичну площину.

Історичний досвід показує, що муніципальна поліція виникла внаслідок феодальної роздробленості; нездатності центральної влади ефективно забезпечити захист правопорядку, а також побоюванням, що зосередження в її руках усіх важелів управління поліцейськими силами може призвести до деспотії. Щодо впливу загальнонаціональної і регіональної влади на процес забезпечення правопорядку, то у зв’язку з цим постають два запитання. По-перше, чи здатне центральне поліцейське керівництво належною мірою враховувати інтереси різних соціальних груп, політичних сил і конкретних регіонів при виробленні стратегії поліції? І, по-друге, чи можуть бути оптимально передбачені загальнонаціональні інтереси у сфері встановлення контролю над злочинністю цими групами, силами і місцевою владою? На обидва ці запитання, мабуть, не можна відповісти позитивно. Усю сукупність проблем, що виникають у цій сфері, можна враховувати лише на обох рівнях – національному і місцевому. Але було б наївним уважати, що в суспільстві існує єдиний погляд на загальні питання забезпечення законності як у центрі, так і на місцях. Оскільки економічні, політичні та інші інтереси його різних компонентів часто не тільки не збігаються, але і вступають у взаємні суперечності навіть у масштабах окремих регіонів. Тому, в цьому випадку, метою центральних державних органів, які керують поліцією, а також парламентів і регіональних інстанцій є нейтралізація останніх і забезпечення збалансованості інтересів при організації функціонування поліцейських сил. Ця мета досягається далеко не завжди. Однак, як свідчить досвід розвинених демократичних країн, у цілому вдається приймати рішення, прийнятні для всього суспільства, за рахунок єдино можливого в таких умовах компромісного варіанту [141, c. 23].

По напрямку реформування поліцейських підрозділів пішло багато країн Центральної та Східної Європи (в минулому, це країни соціалістичного табору) та країни на пострадянському просторі.

Зокрема, в країнах колишньої Югославії децентралізація є різною. Наприклад, в Хорватії вона є частковою, з високим ступенем централізованого управління в оперативних питаннях, в Боснії та Герцеговині висока, але відображає регіональність підрозділів, в Македонії, з 2001 року ступінь децентралізації дуже високий, а в Чорногорії низький рівень децентралізації. Децентралізація поліції у Сербії носить обмежений характер, а в Словенії є частковою.

Часткова децентралізація присутня в організації поліції таких країн як Болгарія, Чехія, Румунія. Низький рівень децентралізації присутній в організаційних структурах поліцейських систем Угорщини та Польщі [142, с. 280,284].

Організація міліції Російської Федерації тісно пов’язана з системою державного устрою. МВС Росії є вищою ланкою управління галуззю внутрішніх справ. В суб’єктах Російської Федерації (республіках, краях, областях, округах, містах союзного значення) утворюються міністерства внутрішніх справ суб’єктів Федерації та управління (головні управління) внутрішніх справ. Керівництво їх діяльністю здійснюється міністрами внутрішніх справ суб’єктів Федерації і начальниками (головних управлінь) управлінь внутрішніх справ, які призначаються на посаду і звільняються з посади міністром внутрішніх справ РФ. Структура органів внутрішніх справ неоднорідна в залежності від рівня, який займає той чи інший підрозділ. Ці відмінності визначаються необхідністю врахування національних і місцевих факторів, різним обсягом завдань, що виконуються, обстановкою та умовами, в яких діють ці органи [120, с. 9-10]. Міліція в Росії ділиться на кримінальну та міліцію громадської безпеки. Муніципальна міліція Головного управління внутрішніх справ м. Москви є структурним підрозділом цього управління. В 2001 році ГУВС м. Москви було передано всі її права і обов’язки як юридичної особи [143].

В Литві перетворення радянської міліції в литовську поліційну інституцію виявилось складним процесом. Мета реформування міліції в 1990 році частково полягала в децентралізації урядового контролю за поліцією, шляхом створення окремих систем державної і муніципальної поліції. Ці два типи поліції отримали різні функції. Передбачалося, що державна поліція буде розкривати злочини і підтримувати громадський порядок на державному рівні, а муніципальна поліція – підтримувати громадський порядок і запобігати злочинності на місцевому рівні.

Впровадження такої подвійної системи не мало успіху, переважно через те, що муніципальна поліція залишилася підпорядкованою головним начальникам державної поліції, а також через організаційні проблеми, які підточували систему паралельно. Внаслідок цього, спосіб функціонування системи залишився стандартним, а її спрямування на пошук рішень, які б відповідали місцевим потребам, виявилось безрезультатним. Крім цього, свою роль відіграли й людські ресурси та фінансові проблеми. Вищі посадовці муніципальної поліції постійно звертались за підтримкою та інструкціями до департаменту поліції. Муніципалітети були нездатні забезпечити достатні фінансові ресурси своїй муніципальній поліції, і зарплати, які ними виплачувались, були нижчими за зарплати колег по державній поліції, котрі працювали в тому ж будинку. У 1994 р. Міністерство внутрішніх справ відновило фінансування муніципальної поліції. і вона ввійшла до новосформованої служби попередження, на яку, зокрема, покладалось завдання запобігання злочинності [144, с. 58-59].

Аналізуючи невдачу поліцейської реформи в Литві, слід відзначити схожість проблем з проблемами сучасного процесу формування місцевої міліції в Україні. Характерними ознаками подібності процесів реформування є:

- невирішені проблеми фінансування;

- невпорядкованість функцій підрозділів та їх дублювання;

- суть радянської моделі міліції, яка полягала в тому, щоб звеличити функцію кримінального переслідування над функціями підтримки громадського порядку, запобігання злочинності та надання соціальної допомоги [144, с. 60].

Це підтверджується результатами проведеного нами опитування, в ході якого найбільшою потенційною проблемою ефективності управління місцевою міліцією 64,5 % респондентів-працівників міліції вважають недостатню оплату праці (Додаток Б).

Отже, як бачимо, аналіз зарубіжного досвіду свідчить про існування різних підходів: в одних країнах громадський порядок забезпечується державною поліцією (наприклад – Швеція), в інших муніципальною поліцією (наприклад. США, окремі провінції Канади), у третіх – і державною, і муніципальною поліцією. При цьому в європейських (континентальних) країнах (зокрема, Франції, Чехії, Польщі) останнім часом намітилася тенденція до підвищення ролі місцевого самоврядування у здійсненні правоохоронної функції. Це дістало виявлення у створенні в системі місцевого самоврядування спеціальних правоохоронних організацій (муніципальної поліції) зі спеціальними статутними завданнями й особливим статусом, покликаних забезпечувати охорону громадського порядку в межах території населеного пункту. Як правило, муніципальна поліція функціонує паралельно з державною поліцією і тісно з нею взаємодіє [129, с. 467].

Застосування демократичних принципів у процесі формування місцевої міліції в Україні вимагає визначення основних елементів демократичної поліцейської діяльності. На сьогоднішній день найбільш вичерпно опис демократичної поліцейської діяльності було розроблено Бейлі (Bayley, 2001), при роботі над грантом Національного інституту юстиції. Бейлі описав чотири нормативні передумови про те, що повинні робити поліцейські організації, щоби сприяти переходу до демократичної поліцейської діяльності. Вони включають наступне:

1. Пріоритетом роботи поліції повинно бути служіння як потребам окремих громадян, так і суспільним групам.

2. Поліція повинна відповідати перед законом, а не перед урядом.

3. Поліція повинна захищати права людини, особливо ті, які необхідні для вільної політичної діяльності, що є відмінною рисою демократії.

4. Поліція повинна бути прозорою у своїх діях [145, с. 33-34].

Процес вдосконалення статусу ОВС України обумовлюється необхідністю нового погляду на проблему адміністративно-державного управління відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів професійної діяльності правників, зокрема службовців поліції (міліції).

Як вважає О.М.Бандурка, такими міжнародно-правовими документами є:

- Загальна декларація прав людини, прийнята резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 16.12.1966 р.

- Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 16.12.1966 р. та підписаний Україною 19.10.1973 р., набрав чинності 23.03.1976 р.

- Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поведінки або покарання, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1984 р., підписана Україною 26.01.1987 р., набрала чинності 26.06.1987 р.

- Мінімальні стандартні правила поведінки з ув’язненими, прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 31.07.1957 р.

- Стандартні мінімальні правила ООН щодо заходів, не пов’язаних з ув’язненими (Токійські правила), прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14.12.1990 р.

- Головні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами для підтримання правопорядку, прийняті резолюцією на VIII Конгресі ООН про запобігання злочинності й поводження з правопорушниками від 7.09.1990 р. [146, с. 21].

Враховуючи подібність вихідних умов країн колишнього СРСР та усвідомлюючи необхідність реформування правоохоронної системи в цих державах 7 грудня 2002 року на двадцятому пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав-участнць СНД прийнято “Модельний закон про поліцію (міліцію)” [147].

Процес інтеграції міжнародних норм та застосування міжнародних стандартів, які регламентують діяльність поліції (міліції), викликаний умовами часу, які зумовлюють необхідність прийняття ряду інших стандартів.

Такими стандартами є загальні деонтологічні нормативи, норми і принципи, які дозволяють, зобов’язують, рекомендують і призначені для спеціалістів в галузі права незалежно від державних меж їх професійної діяльності з метою гуманізації суспільних відносин, укріплення законності і правопорядку в кожній країні світу [148, c. 366]. Зазначені деонтологічні нормативи, норми та принципи закріплюються в положеннях Резолюції № 690 Парламентської асамблеї Ради Європи “Декларація про поліцію” (Страсбург, 8 травня 1979 р.) [149]; “Віденській декларації про злочинність і правосуддя: відповіді на виклик XXI століття” [150].

Особливу увагу слід приділити міжнародно-правовим актам, які закріплюють стандарти діяльності правоохоронних органів. Зокрема, суттєві зміни у процесі підготовки поліцейських та організації їх діяльності відбулися після прийняття Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1979 р. Як зазначено у ньому: “Служба суспільству включає в себе, зокрема, надання послуг та допомоги тим членам громади, які з особистих, економічних та соціальних чи інших причин надзвичайного характеру потребують термінової допомоги” [151].

Така постановка питання в країнах Європи не могла не привести до позитивних результатів. Соціологічні опитування в ЄС вказують на високий рівень довіри до поліції. Зокрема, перше місце в шкалі довіри громадян посідає поліція (70 %), випереджаючи збройні сили (58 %), систему освіти (56 %), телебачення і радіо (53 %), систему соціального страхування (49 %), місцеву владу (47 %). А в Україні – рівень довіри населення до міліції значно нижчий і становить, за даними служби “Соціс Гелап”, 20 %. Довіру СБУ висловили 26 % опитаних, судам та прокуратурі – відповідно 23 % і 21 % [152, с. 11].

Отже, можна стверджувати, що прийняті вище міжнародно-правові акти, Європейський кодекс поліцейської етики (2001 р.) [153], а також міжнародне співробітництво, що розвивається у галузі впровадження норм і принципів поліцейської деонтології в практику діяльності поліції країн світового співтовариства засвідчують міжнародне визнання системи норм поведінки як загальноприйнятого нормативно-орієнтуючого соціального інституту.

Можна погодитися з думкою С.В. Лихачова та Г.А. Данильченка, що вивчення світового досвіду дозволяє визначити деякі умови ефективного функціонування поліції (міліції): 1) наявність відповідної правової бази, яка виражає волю суспільства щодо поліції (міліції); 2) чітке управління поліцією (міліцією) з боку вищої національної та регіональної адміністрації; 3) соціальна довіра; 4) укомплектованість особовим складом і наявність у нього здібностей, адекватних завданням, що вирішуються; 5) достатнє фінансування та оснащення необхідними засобами озброєння, зв'язку, транспорту, криміналістичної техніки тощо. Зазначені умови є обов'язковими, рівнозначними та універсальними, тобто їх наявність необхідна в будь-якій країні, хоча все, що пов'язано з функціонуванням поліції (міліції), має національну специфіку [116, с. 110].

Діяльність поліції (міліції) в демократичних країнах світу щодо забезпечення прав і свобод людини здійснюється в межах моделі “служіння громадськості”, що передбачає проактивну позицію поліцейських структур, які спрямовують свою діяльність на попередження, профілактику порушень прав і свобод людини. Реформування МВС України повинно привести до впровадження означеної моделі організації діяльності у сфері забезпечення прав і свобод людини [154, c. 14].

Тому, вважаємо, що за умов процесу реформування галузі внутрішніх справ в Україні, необхідно застосувати такі основні положення, які випливають з характеристики закордонного досвіду організації роботи децентралізованих підрозділів поліції країн світу, а саме:

- включення до завдань місцевої міліції надання послуг населенню стане не лише одним із ключових завдань її діяльності, але й змінить соціально-правову природу цього органу, його загальні принципи. Для цього необхідно розробити сучасну систему адміністративно-правового регулювання діяльності ОВС на основі узагальнення історичного досвіду, досвіду правоохоронної діяльності та функціонування місцевого самоврядування іноземних держав і їх специфіки в Україні;

- процес реформування повинен передбачати передачу значної частини повноважень щодо організації охорони громадського порядку на такий найнижчий територіальний рівень управління, який забезпечить найефективнішу їх реалізацію, якісні адміністративні послуги населенню;

- делегуючи повноваження органам місцевого самоврядування, держава повинна гарантувати безпеку громадян, контролюючи діяльність ОММ, залишивши частину управлінських функцій, зокрема, координації діяльності правоохоронних суб’єктів;

- враховуючи суттєві відмінності в організації діяльності по охороні громадського порядку, організації публічної влади між Україною та іншими державами, використання закордонного досвіду в процесі реформування, а саме децентралізації ОВС, повинно бути зваженим, тобто враховувати наявність або відсутність системних перетворень в ході реалізації інших напрямів адміністративної реформи в Україні, передбачати поступові, поетапні зміни.