ГАРАНТІЇ ВІЛЬНОГО ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ НАРОДУ

Гарантії демократії мають дієвий характер лише в тому випадку, коли вони створюють цілісний механізм забезпечення реального на­родного волевиявлення у вирішенні справ публічного значення.

Гарантії демократії - це сукупність нормативно- правових, інституційних та процедурних форм і методів, засобів і способів забезпечення вільного і рівного народного волевиявлення з питань публічного значення та суспільного управління. Відповідно до цього визначення гарантії поділяються на нормативно-правові (система непорушних правових принци­пів), інституційні (політичні, фінансового та організаційного контр­олю, громадського та судового контролю) та процесуальні гарантії (звернення за захистом порушеного права до суду, омбудсмана, парламентські контрольні процедури). Доповнює систему гаран­тій демократії юридична відповідальність за вчинення перешкод у здійсненні окремих форм безпосередньої демократії, що закріплено у поточному законодавстві.

Фінансовий та організаційний контроль у виборчому про­цесі. Забезпечення законності у виборчих та референдарних про­цедурах має надзвичайну вагу у створенні режиму легітимності формування органів публічної влади, правонаступності її інсти­тутів. Зокрема, до засобів контролю за легітимністю виборів нале­жать: 1) організаційно-методичне забезпечення ходу виборів з боку виборчих адміністрацій: 2) фінансовий контроль за формуванням та витратами з виборчих фондів кандидатів, політичних партій, виборчих блоків з боку установ банку та органів фінансового контр­олю: 3) громадський контроль за виборами з боку представників кандидатів, політичних партій, виборчих блоків та офіційних спо­стерігачів.

Режим законності у виборчих процедурах визначається у поло­женнях виборчого законодавства, що регулюють порядок фінан­сування виборчої кампанії, проведення передвиборної агітації, гарантії діяльності кандидатів, партій або блоків. Згадані засоби контролю здійснюються на всіх стадіях виборчого процесу і тому вони носять універсальних характер.

Організаційно-методичне забезпечення ходу виборів з боку виборчих адміністрацій. Відповідно до Закону про ЦВК цей ор­ган влади: приймає обов’язкові для виборчих комісій роз’яснення з питань застосування виборчого законодавства: контролює вико­ристання виборчими комісіями коштів державного бюджету, спря­мованих на виборчі процедури: визначає згідно з законодавством порядок використання ЗМІ у виборчих процедурах: забезпечує ви­готовлення плакатів та інших матеріалів передвиборної агітації: здійснює контроль за формуванням та використанням коштів ви­борчих фондів: забезпечує централізоване виготовлення у необхід­ній кількості виборчих бюлетенів: визнає у порядку визначеному законодавством результати виборів недійсними тощо.

Фінансовий контроль за формуванням та витратами з вибор­чих фондів кандидатів, політичних партій, виборчих блоків з боку установ банку та органів фінансового контролю. Такий контроль здійснюється установами банку, які обслуговують розрахункові ра-

хунки, які відкриті в установах банку для виборчих фондів, канди­датів, партій, виборчих блоків.

Національний банк України визначає порядок відкриття та за­криття рахунків виборчих фондів за погодженням із ЦВК. Канди­дати, партії, блоки призначають не більше двох розпорядників ви­борчого фонду, які мають виключне право на використання його коштів та зобов’язані вести облік надходження та використання цих коштів. Розпорядники виборчого фонду повинні подавати до ЦВК фінансовий звіт про надходження та використання коштів виборчого фонду.

Виборчі фонди формуються за рахунок коштів кандидатів, пар­тій, блоків, а також добровільних внесків юридичних і фізичних осіб.

Контроль за надходженням та використанням коштів виборчих фондів здійснюється вибірково ЦВК та окружними виборчими комі­сіями. Законодавство визначає порядок безспірного перерахування коштів виборчих фондів до державного бюджету, які залишилися фактично не використаними на момент офіційного оприлюднення результатів виборів або визнання їх недійсними.

Громадський контроль за виборами здійснюється з боку пред­ставників кандидатів, політичних партій, виборчих блоків та офі­ційних спостерігачів. Законодавство України виокремлює три групи офіційних спостерігачів: від партій, блоків; від кандидатів; від іно­земних держав і міжнародних організацій.

Процедури захисту виборчих прав. Порушені виборчі права не завжди можуть бути належним чином захищені та поновленні. Оскільки підставою для їх поновлення є, як правило, суттєве пору­шення законності у даних процедурах, яке безпосередньо впливає на їх результати, то в більшості випад ках суд може лише обмежитися констатацією факту про порушення. Зокрема, у випадку ведення «інформаційної війни» проти певного кандидата, яка заподіє істотну шкоду його репутації, констатація судом факту дифамації та від­шкодування заподіяної моральної шкоди не дає змоги досягти цілей судового захисту - забезпечення рівних можливостей ведення ви­борчої кампанії та рівного доступу до виборної посади. Таким чином, ця проблематика переміщується у площину політичного процесу.

На думку судді ФКС ФРН К. Грасгофа сфера цього суб’єктивного публічного права включає в себе право на участь у виборах, право громадян научасть у політичному житті, індивідуальне право грома- 550

данина наполягати на дотриманні належних строків виборів і належ­ного терміну повноважень парламенту чергового скликання. Оскільки проблема належного захисту цього права не розроблена, тому сьогодні у більшості випад ках доводиться рахуватися лише з можливістю кон­статації порушення суб’єктивного виборчого права.

Також є специфічним механізм правового захисту деяких політич­них прав і свобод. Зокрема, порушені виборчі тареферендарні права не завжди можуть бути належним чином захищені та поновленні. Оскільки підставою для їх поновлення є, як правило, суттєве пору­шення законності у даних процедурах, яке безпосередньо впливає наїх результати, то в більшості випадків суд може лише обмежитися констатацією факту про порушення (відмова у реєстрації громадя- нинау списках виборців, непоодинокі приклади голосування одного члена сім’ї за інших). Таким чином, ця проблематика перемішується у площину політичного процесу^[418]. Наприклад, у ФРН Бундестаг здій­снює перевірку результатів виборів до парламенту і лише за ініціати­вою депутатів Бундестагу Федеральний Конституційний Суд вправі здійснити перевірку конституційності виборів. Згідно з французь­кою моделлю Конституційна рада здійснює реєстрацію кандидатів у Президенти та перевірку виборів до парламенту, а також виборів Президента. Розгляд такого роду спорів на загальнонаціонально­му рівні дає змогу учасникам політичного процесу безпосередньо впливати на народне волевиявлення. Таким чином, діалектика між основними правами та принципом суверенітету народу обумовлена наявними демократичними інститутами, існуючими традиціями демократії, ступенем розвитку політичної системи. Тому проблема судового захисту виборчих і референдарних прав, а також деяких інших політичних прав потребує окремого дослідження, оскільки засоби судової влади у даному випадку є обмеженими.

Законом про вибори народних депутатів визначено особливості розгляду скарг учасників виборчого процесу на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій, їхніх членів до вищестоящих комі­сій. Відповідно оскарження рішень, дії або бездіяльність виборчих комісій, їхніх членів до суду здійснюється виключно на засадах, визначених у Кодексі адміністративного судочинства.

Захист виборчих прав здійснюється опосередковано Конститу­ційним Судом України шляхом здійснення конституційного контр­олю за актами виборчого законодавства та актами про призначення чергових і позачергових виборів.

Безпосередньо захист виборчих прав здійснюється судами за­гальної юрисдикції у порядку адміністративного судочинства. Від­повідно до глави 6 розділу III КАС адміністративні суди розгляда­ють наступні види виборчо-правових спорів: 1) щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності виборчих комісій, членів ЦИХ КОМІСІЙ: 2) щодо уточнення списків виборців: 3) щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових і службових осіб, творчих працівників ЗМІ, які порушують законодавство про вибори; 4) щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності кандидатів, їхніх довірених осіб, партії (блоку), місцевої організації партії (блоку місцевих організацій пар­тій), їхніх посадових та уповноважених осіб, офіційних спостерігачів від суб’єктів виборчого процесу.

Існує дискусійне питання щодо можливості визначання результа­тів виборів недійсними. Якщо таке питання виникає, то воно повинно вирішуватися у судовому порядку. В американській судовій практиці визначено певні критерії підсудності спорів щодо результатів виборів: позивач повинен довести, що порушення, якщо вони мали місце, дійсно могли вплинути на результати виборів; звинувачення у ти­ках порушеннях мають підкріплюватися належними доказами; той факт, що згідно з підрахунком різниця у набраних голосах невелика, є недостатньою підставою для заперечення клопотання про відхи­лення позову щодо оскарження виборів^[419]. Виборче законодавство фрагментарно вирішує питання про критерії підсудності позовів про визнання або невизнання результатів виборів.

Прийняття Верховним судом України рішення у справі Ющенко протиЦВК має вплив на розвиток правової системи України подібно до загальновідомих рішень американського Верховного суду у справі Merbury V. Madison (1803), Конституційної ради Франції у справі про асоціації(1972). Активізація судової влади у забезпеченні принципу верховенства права має непересічне значення для функціонування громадянського суспільства в Україні

В основі правової позиції Верховного Суду України на поновлення порушеного права на вільні вибори лягли положення ст.

Правова позиція Верховного Суду у подальшому вплинула на ді­яльність інститутів публічної влади в Україні. Насамперед, рішен­ня Верховного Суду стало юридичною основою для застосування парламентських контрольних процедур до Кабінету Міністрів та Центральної виборчої комісії. Рішення Верховного Суду дало змогу внести зміни до Закону про вибори Президента, які мінімізували можливості фальшування результатів голосування, а також по­ставили під сумнів діяльність виборчих комісій, які допустили фаль­шу ваннярезультатів голосування. Це дало змогу на новій юридичній основі сформувати виборчі комісії, що дасть змогу більш якісно за­безпечити баланс інтересів учасників виборчого процесу.

Юридична відповідальність за створення перепон в участі громадян в управлінні публічними справами. Вчинення такого роду правопорушень веде до порушення засад вільного демокра­тичного ладу, зокрема свободи волевиявлення громадян, парти- ципації, свободи агітації тощо. Аналіз правопорушень такого роду, визначених чинним законодавством України, дає змогу виділити дві основні форми їх прояву Першу групу правопорушень складають діяння, спрямовані на порушення порядку управління, його демо­кратичних засад у цілому Другу групу правопорушень складають діяння, пов’язані із використанням владних повноважень на хід

здійснення демократичних процедур та публічної влади. Остання група правопорушень проявляється у вчиненні дій, пов’язаних із наявністю так званого «адміністративного ресурсу».

Відповідальність за правопорушення, які характеризують пору­шення порядку управління та пов’язані із використанням владних повноважень на хід здійснення демократичних процедур та належ­ного здійснення публічної влади, встановлені Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним кодексом України.

До першої групи належать такі адміністративні делікти: само­управство (ст. 186 КУпАП), порушення порядку організації і прове­дення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст. 185^і), створення умов для організації і проведення з порушенням установ­леного порядку зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій (ст. 185²); серед злочинів - незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів та демонстрацій (ст. 340 КК), захоплення державних або громадських будівель чи споруд (ст. 341), захоплення представника влади як заручника (ст. 349), погроза або насильство щодо службової особи, яка виконує гро­мадський обов’язок (ст. 350), перешкоджання діяльності депутата місцевої ради (ст. 351), умисне знищення або пошкодження май­на службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок (ст. 352), самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи (ст. 353), самоуправство (ст. 356).

Друга група правопорушень характеризується тим, що викорис­тання «адміністративного ресурсу» може проявлятися у різноманіт­них і насамперед в опосередкованих формах. Латентний характер використання «адміністративного ресурсу» ставить під загрозу де­мократичний режим правління, дискредитує саму ідею демократії, зокрема місцевого самоврядування.

На думку директора політико-правових програм Центру Ра- зумкова І. Жданова, під адміністративним ресурсом слід розуміти вплив посадових осіб з використанням їх владних повноважень на розвиток політичного процесу, зокрема на хід, результати та інші складові виборчого процесу з метою збереження влади. На його думку, адміністративний ресурс може проявлятися у різноманітних формах. На прикладі аналізу стадій виборчого процесу дослідження Центру Разумкова показали, що використання адміністративного ресурсу суттєво викривлює ступінь партиципації громадян, тісно пов’язаний із використанням у ході виборів брудних РИ-технологій, 554

владних повноважень посадових осіб у вчиненні тиску на свободу агітації та перешкод у реалізації цієї свободи тощо^[422].

Стосовно діянь, пов’язаних із використанням владних повно­важень на хід здійснення демократичних процедур та належного здійснення публічної влади, законодавство України встановлює безпосередньо тільки адміністративну відповідальність за пору­шення законодавства про референдум (ст. 186⁴КУпАП), порушення законодавства про об’єднання громадян (ст. 186⁵). Тому існує необ­хідність встановлення адміністративної відповідальності за непра­вомірне втручання органів публічної влади та їх посадових осіб у хід місцевих виборів, за упереджене ставлення посадових осіб органів публічної влади до окремих кандидатів, за підкуп виборців тощо.

Опосередковано юридична відповідальність за вчинення такого роду діянь також встановлюється інформаційним законодавством тощо. Тому найефективнішим механізмом забезпечення демокра­тичності партиципації населення є громадські засоби контролю над владою та здійсненням політичного процесу в Україні.