ПОНЯТТЯ ВИБОРЧОГО ПРОЦЕС ТА ЙОГО ОСНОВНІ СТАДІЇ

Загальна модель виборчого процесу наповнюється реальним змістом залежно від виду виборів, що проводяться у державі. У ви­падку непрямих виборів деякі із вищезгаданих стадій відпадають або додаються.

Сьогодні склалися міжнародні стандарти здійснення вільного виборчого права. Згідно з положеннями Доку менту Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ визначається, що ви­бори мають «проводитисячерезрозумні проміжкичасу шляхом та­ємного голосування в умовах, що забезпечують на практиці вільне вираження думки виборцями при виборі своїх представників». Цей акт встановлює, що умовами формування легітимного уряду є:

1) вільні вибори проводяться із розумною періодичністю;

2) усі мандати хоча б однієї палати національного законодавчого органу мають бути об’єктом вільного змагання кандидатів у ході всенародних виборів;

3) гарантування повнолітнім громадянам загального і вільного виборчого права;

4) забезпечення голосування таємно або із застосуванням рів­ноцінної процедури вільного голосування, а також чесний підра­хунок голосів та повідомлення про нього, опублікування офіційних результатів;

5) повага до прав громадян добиватися політичних чи держав­них посад особисто чи в ролі представників політичних партій чи організацій без дискримінації;

6) повага до прав окремих осіб чи групи осіб створювати в умовах повної свободи свої політичні партії або інші політичні організації та надання їм необхідних юридичних гарантій, що дозволяють зма­гатися їм між собою на основі рівності перед законом та органами влади;

7) забезпечення проведення політичних кампаній в атмосфері свободи та чесності, яку дозволяє закон та державна політика, і в якій жодні адміністративні дії, примус чи залякування не утри- му вали б партіїчи кандидатів від вільного висловлення власних по­глядів і оцінок, а також не заважали б виборцям ознайомлюватися з ними та обговорювати їх або голосувати вільно, без побоювання покарання;

8) забезпечення не встановлення будь-яких юридичних чи адмі­ністративних бар’єрів для вільного доступу до ЗМІ на недискримі- наційній основі для представників всіх політичних групчи окремих осіб, які бажають взяти участь у виборчому процесі;

9) забезпечення права кандидатів, що отримали необхідну кіль­кість голосів, яка визначена законом, належним чином обіймати посаду та мати змогу залишатися на ній до закінчення строку своїх повноважень або до її припинення іншим чином, що регулю­ється законом відповідно до демократичним парламентським та конституційним процедурам^[406].

Підготовча стадія. Включає в себе призначення виборів, утво­рення виборчих округів і відповідних виборчих органів, а також складання або уточнення списків виборців. Ця стадія носить ціліс­ний, комплексний характер, оскільки її змістом виступає офіційна діяльність уповноважених органів влади щодо організаційного та технократичного забезпечення виборчого процесу

А. Призначення виборів. Суттєвою ознакою виборчого процесу в Україні є те, що Конституція чітко визначає строки виборів Dia- ви держави та парламенту Згідно з Конституцією чергові вибо­ри народних депутатів та Президента України призначаються на останню неділю останнього місяця п’ятого року його повноважень парламенту (ч. 1 ст. 77) і Президента (ч. 5 ст. 103). Початок виборчих процедур залежить від особливостей законодавчого регулювання.

Б. Утворення виборчих округів та виборчих органів є владною прерогативою Центральної виборчої комісії. У літературі вирізня­ють три моделі організації виборчих адміністрацій. Згідно з першою - існує по суті самостійна гілка виборчої влади, яка в деяких країнах офіційно інституйована (наприклад, Нікарагуа, Коста-Ріка). За дру­гою моделлю виборчі органи створюються ad hoc для проведення виборів і після їх закінчення розпускаються (Австрія, Бенін, Італія). Третя модель передбачає функціонування на постійній основі цен­трального виборчого органу, а територіальні та окружні виборчі

комісії утворюються ad hoc (Польща, Росія). В Україні організація виборчих адміністрацій належить до третьої моделі, виборчі комісії у період між виборами діють на громадських засадах і скликаються за необхідністю у разі позачергових виборів або виборів депутатів, що вибули.

В Україні введено цілісну, уніфіковану систему виборчих окру­гів з метою забезпечення єдиного юридичного режиму виборів за­гальнонаціонального та муніципального рівнів. Така модель дає змогу зекономити матеріальні та фінансові ресурси, оптимізувати організацію роботи виборчої адміністрації, забезпечити якісний контроль з боку ЦВК.

Згідно з законодавством виборчі округи утворені таким чином, щоб вони охоплювали місця компактного проживання національ­них меншин, ареал розселення яких не повинен виходити за межі виборчого округу. Альтернативою цього є створення виборчих окру­гів, щоб національні меншини становили більшість населення у певному виборчому окрузі, якщо немає технічної можливості ство­рення єдиного «національного» виборчого округу.

Утворення виборчих округів тягне за собою створення виборчих органів, які забезпечують керівництво виборчим процесом. До сис­теми цих органів входять центральний орган влади - Центральна виборча комісія, окружні - органи у виборчих округах, дільничні виборчі комісії у виборчих дільницях. Відповідно до видів виборів (загальнонаціональні чи муніципальні) законодавство визначає механізм перерозподілу повноважень виборчих органів.

В. Список виборців. Складання списків виборців або їх уточнення є необхідною умовою реалізації особою активного виборчого права й означає встановлення особистості виборця. Світова практика знає публічну та особисту реєстрацію виборців.

При особистій (добровільній) реєстрації виборців виборчі органи формують їх списки за умови явки виборця у відповідну установу, яка його реєструє. При такій моделі (США, Франція) багато виборців можуть бути незареєстрованими, чим звужується електоральна база. При публічній (обов’язковій) реєстрації завдання зі складання списків виборців лежить безпосередньо на органах влади, які забез­печують реєстрацію населення за місцем їх проживання.

В Україні складання списків виборців здійснюється виконавчими органами місцевих рад. Сьогодні існує проблема складання списків виборців, оскільки відсутня єдина система державної реєстрації 534

фізичних осіб. Під час президентських виборів це стало однією з умов маніпулювання результатами голосування та здійснення го­лосування одним виборцем кілька разів за відкріпними талонами.

i. списки виборців мають бути постійними;

ii. вони мають регулярно - принаймні раз нарік - обновлятися в такий спосіб, аби муніципальні (місцеві) органи влади призвичаїлися щороку, о тій самій порі виконувати всі покладені на них обов’язки з приведення списків у сучасний стан. Там, де реєстрація виборців не проводиться автоматично, можливість реєстрації має бути передбачена протягом досить тривалого часу;

Ні. списки виборців мають оприлюднюватися. Остаточний об­новлений варіант має надсилатися до вищої інстанції під наглядом безстороннього органа, відповідального за застосування закону про вибори;

іи. має існувати адміністративна - з можливістю перегляду судовим органом - або судова процедура, що дозволяє виборцям, не включеним у списки, домогтися реєстрації... Хоч там як, але до­зволяти виборчим дільницям реєстру вати виборців безпосередньо в день виборів не слід;

V. крім того, неточності в списках виборців з’являються як уна­слідок необґрунтованого включення окремих виборців, так і не включення деяких із них. Тож має існувати процедура, аналогічна згаданій у попередньому пункті, що дозволяла б виборцям вносити виправлення в неточні записи;

оі. для того, щоб особи, які змінили своє місце проживання або досягла встановленого в законі мінімального віку вже після дати публікації остаточного варіанта списку виборців, могли взяти участь у голосуванні, можна передбачити можливість їх реєстра­ції в додатковому списку.

Висування та реєстрація кандидатів на представницький мандат. Це стадія визначення кола осіб, які будуть претендувати на виборні посади. В Україні діє плюралістична модель висування кандидатів, яка надає широкі можливості у реалізації цього права як виборцями, так і політичними партіями. Згідно з законодавством України встановлюються наступні способи висунення кандидатів: а) самовисування; б) зборами виборців: в) політичними партіями, виборчими блоками партій.

Стадія передвиборної агітації. Передвиборну агітацію складно повного мірою врегулювати правовими засобами. Окрім виборчих законів, здійснення передвиборної агітації регулюється інформацій­ним законодавством та законами про порядок проведення зборів, мітингів, демонстрацій тощо.

Передвиборна агітація може здійснюватися у будь-яких формах і засобах, що не суперечать Конституції і законам України. Законо­давство обмежує строки передвиборної агітації, зокрема забороняє її проведення за день до дня виборів. Забороняється у день проведен­ня виборів оприлюднення результатів опитувань виборців щодо їх волевиявлення (exit-poll) під час голосування до його закінчення.

Кандидатам у депутати, що обіймають посади в органах публіч­ної влади забороняється залучати для передвиборної агітації або використовувати для будь-якої роботи, пов’язаної з її проведенням, підлеглих їм осіб, службовий транспорт, зв’язок, приміщення та ресурси за місцем роботи, а також використовувати виробничі на­ради, збори колективу для проведення передвиборної агітації.

Особлива увага приділяється регулюванню здійснення передви­борної агітації через друковані, аудіовізуальні (електронні) ЗМІ, які є могутнім засобом впливу на думку виборців.

Фінансування виборчої кампанії в Україні здійснюється за змі­шаним принципом: за рахунок державного бюджету кандидатам гарантується рівне забезпечення, а також за рахунок виборчих фондів суб’єктів виборчого процесу Згідно з виборчим законодав­ством встановлюється граничний розмір виборчих фондів, які, як правило, штучно занижені та не відображають реальний рівень затрат суб’єкта виборчого процесу на виборчу кампанію.

Голосування може проводитися виборцем особисто, по пошті, за довіреністю. За способом розрізняють негативне і позитивне голосування.

Згідно із законодавством України до голосування допускаються виборці, які внесені до списків і підтвердили свою особу відповідним посвідченням. За способом голосування застосовується позитивне голосування, яке полягає у відмітці виборцем відповідного канди­дата чи виборчого списку у виборчому бюлетені. Виборчий бюле­тень складається з двох частин: текстової частини і контрольного талону, відокремленого від першої частини перфорацією. Однак в цьому відношенні більш позитивним є досвід Франції, який суттєво дозволяє знизити рівень використанні адміністративного ресурсу на виборах.

У Франції застосовується дещо відмінна процедура, яка перед­бачає видачу мером виборцям спеціального посвідчення при скла­данні списків виборців. Переважно виборчі бюлетені поширюються політичними партіями по пошті, які виборець повинен помістити у виборчі конверти і опустити його у виборчу скриньку

Підведення підсумків виборів та опублікування їх резуль­татів. Останній закон про вибори народних депутатів встановив жорсткі вимоги щодо цієї стадії. Спеціальні закони встановлюють її тривалість, порядок підрахунку голосів, перелік виборчої докумен­тації, передання їх виборчим органам вищого рівня тощо. Кінцеві результати виборів встановлюються ЦВК або територіальними ви­борчими комісіями і офіційно публікуються в пресі.

Законодавство також встановлює підстави визнання результатів виборів недійсними згідно із Законом про вибори народних депу­татів.

Відповідно до останніх змін у виборчому законодавстві зміне­но багато положень щодо учасників виборчого процесу, способів висування кандидатів тощо. Зокрема, вибори до Верховної Ради, до обласних, районних, міських рад та інших місцевих рад від­повідного рівня вже проводяться на пропорційній основі, що змі­нює суб’єктний склад виборчого процесу Ще донедавна штучно нав’язана дискусія про доцільність обрання Президента України Верховною Радою України не знайшла втілення на конституційно­му рівні. Таким чином, спостерігається невизначеність державної політики у сфері дотримання політичних прав і свобод громадян, що є порушенням правової визначеності, який передбачає стабіль­ність законодавства та непорушність основних засад державної політики.

Виборчі системи часто розглядають як засіб конституційної інженерії^[408], який дозволяє модифікувати політичну систему сус­пільства та впливати на функціонування інститутів влади. Зокре­ма, кажуть, що мажоритарна виборча система призводить рано чи пізно до формування двопартійної політичної системи або системи домінуючої партії, а пропорційна виборча система викликає фраг­ментацію політичної системи.

У деяких постсоціалістичних країнах Східної Європи (Польща, Словаччина) вважають, що пропорційна виборча система спри­яє становленню політичних систем та структуризації політичних партій, які є досить слабкими порівняно із країнами Заходу. Такі міркування пов’язані із необхідністю на рівні закону впливати на побудову ефективного парламентаризму, забезпечення відповідаль­ного парламентського правління. Це має значення для побудови парламентських фракцій, здатних ефективно здійснювати політич­ний курс у стінах парламенту і забезпечити необхідну підтримку політики уряду.

У третіх країнах вважають, що оптимальною є змішана вибор­ча система, яка дозволяє поєднати переваги мажоритарної і про­порційної. При цьому спостерігається їх поєднання із висуненням списків кандидатів у парламент за регіональними списками, за допомогою чого забезпечується посилення впливу регіональних еліт та їх представництва у національному парламенті (Німеччина, Угорщина).

Четверта група країн характеризується мінливістю виборчих систем, що зумовлено політичним протистоянням і намаганням політичних сил зберегти свій вплив та владні важелі. Для України це є також характерним і нестабільність виборчої системи є однією із причин фрагментації вітчизняної політичної системи. Водночас спостерігається обнадійлива тенденція, за якою право висувати кандидатури мають фактично партії парламентського типу

На думку Дж. Сарторі, виборчі системи впливають на політичні системи певним чином: зокрема, системи відносної більшості при системному структуруванні і розсіюванні у виборчому окрузі призводять до двопартійного формату: якщо є структурування за відсутності розсіювання системи відносної більшості дозволяє утворити політичні системи більше двох партій, наскільки це дозволять високі, вище відносної більшості концентрації: при системному структуруванні пропорційне представництво одержує знижуючий ефект, тобто чим більша неоднорідність пропорційного представництва, тим вищі витрати для дрібних партій, і, навпаки, чим менша неоднорідність, тим слабший знижуючий ефект^[409]. Пропорційна система відкриває дорогу для середніх і дрібних партій, що дозволяє представити більш широкий політичний спектр у парламенті: при мажоритарній системі виборчий корпус не дробиться і можливо сформувати стальний уряд^[410].

Мажоритарна виборча система. Ця система передбачає об­рання депутатів за принципом більшості (від франц. тсуоге), вона є універсальною, порівняно простою для встановлення результатів виборів. Для того, щоб встановити результати виборів, визначають більшість голосів виборців, необхідних для обрання депутата представницького органу влади. Найбільш поширеною є система відносної більшості, оскільки вона є найпростішою і потребує мінімум витрат. Щоб кандидат був обраний достатньо набрати більшу кількість голосів виборців від інших кандидатів- суперників. Така система передбачає суперництво впливових кандидатів в одномандатних округах і вона вигідна для великих та середніх партій, які володіють значними фінансовими та людськими ресурсами для проведення якісної виборчої кампанії. Систему відносної більшості застосовують у Великій Британії, США та країнах Британської Співдружності.

Така практика народного представництва розрахована насам­перед на забезпечення ефективних урядів, жертвуючи реальним представництвом народу. Останній фактор дещо компенсується тим, що вибори проводять в одномандатних округах і в цих краї­нах існує двопартійна політична система або система домінуючої партії. Наприклад, у США у виборчих округах, як правило, ведуть виборчу кампанію представники республіканської і демократичної партії. Таким чином, ця виборча система орієнтує виборця на «стра­тегічне голосування», коли він віддає свій голос за того кандидата, в якого існують реальні шанси виграти вибори. При нестабільній виборчій системі існує небезпека представництва радикальних, екстремістських сил (наприклад, партія Ле Пена у Франції чи пар­тія Лепперау Польщі). У разі слабкої структурованої політичної системи та слабких партій результати голосування можуть бути непередбачуваними, відповідно, це може негативно вплинути на ефективність уряду.

При системі абсолютної більшості обраним є кандидат, який набрав більше половини голосів виборців, що реально відображає симпатії виборців та громадський вплив кандидата у виборчому окрузі. Ця система, як правило, передбачає проведення другого туру голосування, оскільки нечасто певний кандидат здатен набрати в умовах конкурентної виборчої кампанії одразу абсолютну більшість голосів виборців. Другий тур голосування проводять, як правило, через два тижні після офіційного оприлюднення результатів ви­борів. Наявність другого туру голосування свідчить про наявність елементів пропорційності, оскільки виборці знаходяться у станови­щі «стратегічного голосування». Виборці голосують, як правило, за двох кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. У другому турі зіграє ефект «стратегічного голосування» ви­борців, а партії будують свою виборчу стратегію таким чином, щоб координувати свою виборчу кампанію у різних виборчих округах з метою забезпечення виграшу своїх кандидатів. Така практика «об­мінної гри» дозволяє визначити ті політичні сили, політичні цілі та програми, які є подібними і в разі формування ними уряду не буде значних відмінностей при здійсненні урядового курсу.

Система кваліфікованої більшості інколи застосовується при формуванні верхніх палат парламенту. Вона передбачає об­рання тих кандидатів, які набрали кваліфіковану більшість голо­сів, яка може складати 2/3, 3/5, більшість голосів виборців тощо. Така система застосовується у Чилі та застосовувалася для обран­ня сенаторів в Італії в Сенат до 1992 р. (нині діє система відносної більшості).

Недоліками мажоритарної виборчої системи є те, що у слабких і неструктурованих політичних системах вона не забезпечує повного мірою реальне народне представництво. Якщо ми маємо сильну і структуровану систему, як правило, представництво і результати виборів істотно не розходяться, хоча можливе розходження у де­яких виборчих округах. У виборчому окрузі партії, які володіють значними фінансовими і людськими ресурсами, часто маніпулюють виборцями, що може служити джерелом зловживань. Так, під час парламентських виборів 1998 р. в Україні здійснювалися різнома­нітні зловживання у ході виборчої кампаній. В умовах неструктуро- ваної політичної системи ці вибори набули характеру визначення номенклатурних преференцій між кандидатами, що поєднувалося із застосуванням адміністративного ресурсу Тому цю виборчу систему справедливо характеризують як несправедливу, а систему відносної більшості - як таку, що не забезпечує точне представництво.

Разом з тим мажоритарна виборча система має й свої переваги. Як правило, при їх застосуванні беруть до уваги такі міркування^[411]: вони забезпечують формування у парламенті стійку урядову біль­шість: зменшують партійну роздробленість і в разі послідовного їх застосування протягом ряду виборчих кампаній призводять до появи двопартійної виборчої системи; забезпечують безпосередній зворотній зв’язок між виборцями і їхніми представниками^[412]; підви­щують якість обраних посадових осіб.

Пропорційна виборча система. Застосування пропорційної виборчої системи передбачає забезпечення реального народного представництва. Це забезпечується шляхом голосування виборців за виборчі списки політичних партій. Відповідно кожна політична партія отримує представництво у парламенті пропорційно до кіль­кості поданих за неї голосів виборців. Така система гарантує пред­ставництво навіть невеликих політичних партій. Таке дроблення по­літичного спектру може призвести до поляризації політичних сил. У свою чергу, це створює загрозу функціонування неефективних та нестійких урядів. На характер представництва та подрібнення політичного спектру також впливає величина виборчого округу:

чим більше обирається кандидатів у виборчому окрузі, тим більше подрібнюється політичне представництво; чим менше обирається кандидатів у виборчому окрузі, тим більш воно є консолідованим. За результатами голосування, як правило, утворюються коаліційні уряди, в яких часто його глава не здатен ефективно контролювати міністрів, а тому всередині уряду розмивається відповідальність.

Пропорційна система стикається із проблемою ефективного управ­ління коаліцією, від чого залежить ефективність уряду. Це пов’язано із сумісністю політичних цілей і цінностей партій різного політичного спектру. Введення пропорційної системи обґрунтовувалося як засіб зближення цілей діяльності антагоністичних партій та формування спільних політичних цінностей на основі суспільного консенсусу.

Результати виборів до Верховної Ради у 2006 р. свідчать про неоднозначність такого рішення, наслідки якого мають наразі непередбачуваний характер. Спроба зблизити політичні цілі та цінності у формі Універсалу національної єдності мали зовнішній характер, оскільки його укладення ініціював Президент. Форму­вання коаліції носило незавершений характер, оскільки Універсал підписаний Комуністичною партією із застереженнями, які підри­вають інституційну єдність цієї політичної угоди. Такі параметри розвитку політичної системи свідчать про фрагментарність ко­аліції партій і про можливі проблеми забезпечення ефективності уряду та керованості коаліції у майбутньому.

Однак пропорційне представництво сприяє формуванню та струк- туризації політичної системи, дозволяє підвищити рівень політичної та електоральної культури виборця, визначити суспільну нішу для політичних партій. Пропорційна виборча система забезпечує спра­ведливе представництво народу, відповідно до підтримки політичних партій за результатами голосування. Вона сприяє кращій інституці- алізації, артикуляції та групових інтересів у суспільстві. Пропорцій­ність забезпечує інтеграції партій із контроверсійними політичними цілями. Насамкінець, при пропорційній виборчій системі є непотріб­ним повторне голосування, оскільки його підсумки підбиваються за результатами голосування у виборчому окрузі в цілому^[413].

Для того, щоб скоригувати недоліки пропорційних виборчих систем, у багатьох країнах застосують різноманітні методи. Вони спрямовані на забезпечення інституціалізації, формування стійких політичних домовленостей та орієнтування виборців на стійкі полі­тичні партії, які відображають інтереси певної частини виборців.

А. Метод виборчої квоти - метод природної квоти Т. Гера (Th. Hare) та метод Гогенбах-Бішофа (Hohenbach-Bischof). Природна квота визначається як частка від поділу голосів виборців на кількість мандатів, які заміщуються в окрузі. Відповідно кількість мандатів кожної партії вираховується шляхом ділення загальної кількості голосів виборців, відданих за неї, на виборчу квоту Оскільки після такого розподілу між списками політичних партій залишаються не розподілені мандати, тому застосовується метод найбільшого залишку: не заміщені мандати розподіляються між партіями з урахуванням голосів, що залишилися не використаними у результаті повного розподілу Наприклад, ми маємо виборчий округ, де зареєстровано 250 тис. виборців і розподіляються 10 мандатів, боротьба ведеться між п’ятьма партіями. Виборча квота складає 25 тис. голосів (250 тис./10= 25 тис.). Місця між партіями поділяються наступним чином:

Метод Гогенбах-Біиіофа вводиться для забезпечення більш повного представництва політичних сил і покликаний скоригувати природну квоту Т. Гера. Таку систему застосовують у Литві, Австрії шляхом поділу загальної кількості виборців на кількість мандатів плюс один (можливо, плюс два, три тощо). У нашому виборчому окрузі виборча квота складатиме 22.727 (250/(10+1)=22.727) буде наступна картина:

Модифікацією цих методик є метод д’Ондта, яка передбачає по­діл голосів, що отримала партія, на ряд прогресивно зростаючих 543

дільників. На відміну до цього методу француз А. Сент-Лаг’ю за­пропонував застосувати лише послідовність непарних дільників (числа ряду 1,3,5,7 іт.д.). Сьогодні у світі налічується близько сотні модифікацій цих виборчих систем^[414].

Б. Виборчий бар’єр вводиться з метою забезпечення консолідації політичних сил, недопущення подрібнення народного представ­ництва. Таке представництво здійснюється на користь середніх і великих партій, в яких виникає більше можливостей створити дієвий та стійкий уряд. Величина бар’єру коливається (Росія - 7%, Німеччина - 5%, Болгарія, Угорщина - 4%, Іспанія, Україна - 3%, Ізраїль - 1%) і диференціюється для політичних партій та їх блоків (наприклад, в Польщі, для партій - 5%, для блоків - 7%).

В. Виборчі списки. Характерною рисою пропорційної виборчої сис­теми є голосування за партійним списком. У випадку утворення вибор­чого блоку кількома партіями виникає необхідність поєднання спис­ків партій, що входять у блок. Як правило, це забезпечується шляхом укладання угоди між партіями, що утворили виборчий блок.

При цьому застосують різні способи голосування за виборчі спис­ки партій. За цим критерієм виділяють зв’язані (закриті) та вільні списки. При закритих списках виборець не впливає на відбір конкретних депутатів, він голосує за партію в цілому і є зв’язаний черговістю, визначеною вищим органом влади, який затверджує порядковість кандидатів у списку. Система вільних списків перед­бачає можливість виборця обирати у списку тих кандидатів від полі­тичної партії, які користуються у нього найбільшою довірою, і таким чином впливати не тільки на вибори конкретної партії, а також і на вибір конкретних кандидатів із запропонованого списку. Останню модель ще називають системою преференцій, однак вона може бути обмеженою. Оскільки ця система несе загрозу зловживань, тому до прикладу в Італії (у зв’язку із маніпуляціями з виборчими списками мафією у південних провінціях) дозволялося вказувати не більше чотирьох кандидатів, а в результаті референдуму 1991 р. дозволя­ється вказувати лише одного кандидата.

Змішана виборча система. У літературі прийнято називати змі­шаними системами ті, що побудовані на поєднанні елементів мажо­ритарної і пропорційної. Ця система передбачає, що одна частина мандатів здобувається за мажоритарною, а інша за пропорційною

виборчою системою. Наприклад, в Італії це співвідношення стано­вить 75% на 25%, у Японії - 50% на 50%, в Угорщині 210 депутатів Національних Зборів обираються за пропорційним принципом, а 176 по одномандатних виборчих округах. Вибори у липні 2006 р. в Угорщині засвідчили, що результати голосування були майже іден­тичні як за пропорційною, так і за мажоритарною системою. Тобто ми маємо справу фактично із пропорційною виборчою системою.

Інший стан справ був в Україні за результатами парламентських виборів 2002 р. Незважаючи на перевагу Нашої України при голо­суванні за пропорційною системою, результати голосування в одно­мандатних округах за мажоритарною системою показали інакші результати. На відміну від угорської електоральної практики пар­ламентські вибори 2002 р. проводилися в умовах неструктурованої політичної системи та масового застосування адміністративного ресурсу, що суттєво вплинуло на остаточні результати парламент­ських виборів.

Поєднання елементів обох виборчих систем, надумкуДж. Сарто- рі, не призводить автоматично до появи змішаної виборчої системи -«...у результаті утворюється цілком пропорційна система». І це не усвідомлюють навіть і німецькі виборці, оскільки вони не розуміють значення другого туру голосування. Таким чином, у Німеччині за­безпечується лише персоналізація голосування.

Умовно змішаною можна вважати систему єдиного непередава- ного голосу, яка передбачає голосування виборців у багатомандат­ному окрузі. При цьому виборець голосує за конкретного кандидата, а не за список кандидатів від якоїсь партії. Така система змушує партію орієнтуватися на власний електорат, забезпечувати постійні тісні зв’язки з виборцями. Голосування здійснюється за методом обмеженого вотуму - виборець вправі віддати свій голос лише за одного кандидата.

За методом кумулятивного вотуму виборцеві належить стільки ж голосів, скільки мандатів «розігрується» у виборчому окрузі і він може розпорядитися ними незалежно від партійної приналежнос­ті кандидатів. У деяких країнах він може віддати кілька голосів за одного кандидата, а інші може віддати за іншого або, навіть, і не використати їх. Обраним вважаються ті кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів. Наприклад, якщо у двомандатному окрузі один кандидат набрав 92% голосів, другий - 5%, а інші - не­значний відсоток, то обидва перші незалежно від розриву між ними у голосах отримують мандат. Така система дозволяє забезпечити представництво дрібних політичних сил. В Україні система куму­лятивного вотуму застосовувалася на муніципальних виборах у п’ятимандатних виборчих округах при формуванні місцевих рад до 2002 р. включно, щоправда вона не передбачала можливість передачі кількох голосів за одного кандидата.

Проблеми вибору виборчих систем. Це питання тісно пов’язано із конституційною інженерією, тобто спробами за допомогою пра­вових засобів вплинути на еволюцію партійних систем. Знання по­зитивних і негативних ознак дозволяє зробити адекватні висновки. При цьому при обранні виду виборчої системи необхідно враховува­ти структурованість політичної системи, рівень розвитку політич­них партій. Приклад парламентських виборів 2002 р. свідчить про неоднозначні процеси в ході парламентських виборів, на результати яких впливають такі критерії як справедливість та ефективність.

Ефективність виборчої системи полягає не в тому, яким чином вона забезпечує представництво та відображає громадську думку, а на основі чого формується урядова більшість. Принаймні, ефективність може проявлятися не настільки у вираженні громад­ської думки представницьким органом, яку здатності уряду про­водити власну політику.

Справедливість передбачає адекватне представництво полі­тичних сил та забезпечення рівних умов для впливу різних полі­тичних сил на політику уряду. Необхідною умовою справедливості представництва є невтручання адміністрації у виборчий про­цес, відсутність тиску з боку адміністрації на процес висунення кандидатів, наявність розгалуженої мережі територіаль­них осередків партій та наявність у них фінансових та люд­ських ресурсів.

При визначенні виборчої системи існує взаємозв’язок із формою правління. Парламентське правління передбачає, як правило, ма­жоритарну виборчу систему або пропорційну виборчу систему із значним виборчим бар’єром^[415]. Наприклад, виборчий бар’єр у 5% у поєднанні із конструктивним вотумом в Німеччині зумовлює прохо­дження у Бундестаг лише великих партій. Однак є певні особливості у східних землях, які відстають економічно і політично, в яких іс­нували розходження у результатах виборів в округах за пропорцій­ною та мажоритарною виборчою системою. У напівпрезидентській формі вибір виборчої системи є фактором конституційної інженерії, оскільки такий вибір значно впливає на вирішення основної про­блеми політичного режиму - забезпечення функціональної само­стійності уряду в умовах співіснування опозиційної до президента парламентської більшості, на яку спирається уряд. При президент­ській формі правління вибір виборчої системи зумовлений забез­печенням ефективності парламентського правління і не впливає безпосередньо на уряд.

Криза сучасної представницької демократії. В умовах роз­витку засобів масової інформації, які присутні у нашому повсяк­денному житті, які здатні визначати стереотип нашої поведінки, існує небезпека маніпулювання громадською думкою. Така загроза маніпулювання посилюється, коли владні структури здатні прямо або опосередковано контролювати ЗМІ і таким чином визначати «ін­формаційні приводи», на які реагує громадськість, та замовчувати або неповно висвітлювати ті факти, які мають надзвичайно важливе значення для суспільного життя. Значна концентрація фінансових і людських ресурсів серед політичних партій призводить до виник­нення своєрідної сервільної культури серед політичних діячів, які нехтують суспільними інтересами, обмежуючись корпоративними інтересами представників лише конкретної партії. Технократичний характер здійснення влади навіть втілюється у концепції керованої демократії, відповідно до якої держава впливає на хід формування уряду та забезпечення представництва народу у парламенті.

Однак все наведене вище не відповідає критеріям справедливості та ефективності і це не може свідчити про згортання демократич­них процесів. Зокрема, відсутність зворотних зв’язків через мережу незалежних ЗМІ не дозволяє державі визначати стан громадської думки щодо суспільних проблем та не забезпечує нормальний об­мін думками з приводу можливих шляхів подолання суспільних проблем. Відсутність зворотних зв’язків кінець кінцем, навіть, не дає змоги виявити суспільні проблеми, на які необхідно оперативно реагувати. З точки зору представницької демократії, у ході форму­вання народного представництва, якому доручається сформувати уряд, повинен бути гарантований вільний дискурс щодо переваг та недоліки тих чи інших політичних цілей. Вільна демократична дискусія базується на суспільному консенсусі.

За результатами парламентських виборів 2006 р. видно, що в Україні політичні партій йшли з одними політичними програни­ми цілями, які вони були змушені кардинально змінити з мотивів формування ефективного уряду. Криза громадської думки щодо оцінки Універсалу національної єдності яскраво свідчила про те, що політичні партії ще лише знаходяться на шляху пошуку суспільного консенсусу який базується насамперед на спільних суспільних цін­ностях. Універсал засвідчив, що політичні партії йшли на вибори із радикальними гаслами, які довелося кардинально переглядати з метою формування майбутнього ефективного уряду.

Представницька демократія заперечує прийняття рішення та формування влади бездумною, неосвіченою масою населення. У цьому відношенні на політичних партіях лежить відповідальність із забезпечення формування та вираження політичної волі народу. Тому головний вихід для політичних партій є забезпечення зворот­них зв’язків із виборцями через мережу власних територіальних осередків, взаємодію з громадськими організаціями, здатними під­вищувати політичну і правову культуру громадян та сприяти у за­безпеченні їх основних прав і свобод, законних інтересів.

13.5.