КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

Конституційне закріплення інституту прав і свобод визначає методологічні засади класифікації прав людини. Загальний поділ прав і свобод індивіда пов’язано з тим, що індустріальний устрій характеризується дуалізмом громадянського та політичного сус­пільства.

Правове регулювання інституту прав людини базується на фун­даментальних конституційних принципах, в основі яких лежить ідея про їх надпозитивний характер. Отже, Конституція України поєднує позитивістський і природно-правовий підхід при регулю­ванні прав людини. Основою розуміння природи прав людини є поняття гідності індивіда.

Фундаментальні права та гідність людини. Гідність виражає природу людини як соціальної істоти, наділеної певними рисами, що характеризують її як індивіда. Людина як індивід володіє певним темпераментом, характером, професійними навичками та діловими якостями, фізіологічними, психологічними чи особистісними влас­тивостями. Людина як соціальна істота - індивід може по-різному виявляти свою індивідуальність у різноманітних сферах суспільного життя. У суспільстві складається рольова автономія індивідів, зо­крема, вона може бути побудована на розподілі прав і обов’язків у сім’ї, професійних прав і обов’язків за місцем роботи, особливостях соціальних контактів у сфері дозвілля та відпочинку, громадської та політичної діяльності тощо. У всіх цих сферах суспільного жит­тя людина може проявляти себе у різноманітних ролях. Людина може вступати у відносини з іншими людьми, з колективами, гро­мадськими і політичними організаціями та органами влади тощо. Відповідно у кожної людини виникає природне право на розвиток та мінімальні гарантії життєвого рівня і соціального захисту

Тому має важливе значення співвідношення між правами людини та державним суверенітетом.

Фундаментальні права людини виражають основи нор­мальної життєдіяльності, необхідні для забезпечення його розвитку як вільного індивіда в умовах складно струк- турованого суспільства. Фундаментальні права за своєю сутністю виражають домагання особи щодо захисту своїх життєвих потреб та інтересів, які забезпечуються кон­ституційним захистом. Відповідно перед державою лежить обов’язок забезпечити та підтримувати функціонування компе­тентних органів влади та відповідної соціальної інфраструктури з метою їх ефективного захисту. У сенсі ст. 22 Конституції перелік таких прав є невичерпним і Конституція не може бути змінена у цій частині у бік погіршення правового становища особи (ст. 157). Оскільки приватні особи не вправі звертатися до Конституційного Суду за захистом порушеного права, основний тягар із захисту осно­вних прав лежить на адміністративних судах.

Права людини, які визначаються у поточному законодавстві - це права, захист яких забезпечуються засобами цивільного, гос­подарського, а також адміністративного судочинства - у сфері управлінської діяльності Засоби кримінальної охорони дають змогу попереджувати вчинення злочинів проти особи та правопорядку, здійснювати кримінальне переслідування осіб, що підозрюються у вчиненні злочину, а також які виступають у кримінальному про­цесі в якості обвинуваченого чи підсудного. У сфері захисту прав людини й основоположних свобод засоби кримінальної охорони віді­грають специфічну роль у випадку встановлення фактів посягання на особисті права, зловживання посадовим становищем, вчинення державної зради чи інших злочинів проти національної безпеки тощо. Від ефективності кримінальної охорони також певною мірою залежить пряма дія конституційних норм.

Негативні і позитивні права. Цей розподіл є новим для вітчиз­няної конституційної доктрини і викликає недвозначні судження. Такий поділ ґрунтується на визначенні ефективності чинності прав людини й основоположних свобод, насамперед ефективності їх су­дового захисту 3 цього приводу Б. Футей висловлює таку думку^[231]:

«Коли йдеться про права людини, слід проводити розмежування між негативними і позитивними правами. Негативні права - це ті, які захищають людину від втручання з боку держави, вони є підґрунтям для встановлення основних особистих прав і свобод. Свобода слова, преси, віросповідання та зібрань є прикладами нега­тивних прав. Оскільки негативні права, зазвичай, формулюються простими термінами на зразок „чого не дозволяється робити дер­жаві”, то у системі з верховенством права забезпечення їх дотри­мання є порівняно нескладним процесом: суд має лише оголосити державну політику чи дії неправомірними, незаконними або некон­ституційними. Натомість дуже важко забезпечитидотримання позитивних прав. По суті, вони гарантують певні дії держави, спрямовані на благо людини. До позитивних прав можна віднести право на працю, житло, достатній життєвий рівень.

Накладення позитивних обов’язків на державу у сфері основних прав означає реалізацію принципу соціальної правової держави. Тобто соціальна політика держави повинна здійснюватися у пра­вових рамках і зрозуміло, що соціальні зобов'язання держави не можуть носити довільний, навіть популістський характер. Заходи політики держави у соціальній сфері повинні ґрунтуватися на за­безпеченні балансу у суспільстві, зокрема ступеня розвитку соці­ально орієнтованої ринкової економіки, здатності середнього класу та бізнесових кіл «ділитися доходами» через відповідну фіскальну політику, яка базується на високих ставках оподаткування доходів фізичних осіб, прибутку підприємств тощо. Зарубіжна практика свідчить, що такий ступінь соціального захисту залежить від на­явності високого рівня доходів у населення. Зокрема, перерозподіл доходів населення за допомогою фіскальних заходів у скандинав­ських країнах дозволив створити систему високоякісної безоплатної системи охорони здоров’я, освіти, соціального захистутощо. Оскіль­ки йдеться мова про традиційні соціальні очікування громадян в Україні, то сьогодні про такий високий ступінь соціальних гарантій зарано говорити. Принцип соціальної держави досягається також високим ступенем довіри між громадянами і державою, глибокої поваги до громадянина як повноцінного для суспільства індивіда, формування високого рівня управлінської культури чиновників і посадових осіб органів публічної влади і соціальних служб.

Права людини і права громадянина. Така класифікація фунда­ментальних прав характерна переважно для пострадянських країн.

Міжнародно-правові акти, як правило, визначають мінімаль­ні стандарти у галузі прав людини. Вони виражають jus cogens міжнародної спільноти і відображають імперативну природу відповідного положення міжнародно-правового акта.

Згідно із cm. 53 Віденської конвенції про право міжнародних до­говорів: «Договір є нікчемним, якщо в момент укладення він супер­ечив імперативній нормі звичаєвого міжнародного права. Оскільки це стосується цієї Конвенції, імперативна норма звичаєвого між­народного права є нормою, яка приймається і визнається міжна­родним співтовариством у цілому як норма, відхилення від якої неприпустиме і яка може бути змінена лише наступною нормою звичаєвого міжнародного права, що носить такий же характер».

У справі Roach vs. Unites States Міжамериканська комісія з прав людини стосовно відповідності міжнародним зобов’язанням аме­риканського законодавства у частині заборони смертної кари в якості кримінального покарання, принаймні для неповнолітніх ві­ком до 18 років, зазначила таке:

«Норма міжнародного звичаєвого права може зв’язувати протес­туючу державу лише в тому випадку, коли вона досягла статусу jus cogens...

KoHuenuiajus cogens витікає із древньої юридичної теорії, відпо­відно до якої існують «вищі» юридичні норми, які не можуть бути порушені правом, створеним людиною чи державою...»^[232]

Міжнародне звичаєве право у галузі прав людини складають Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про грома­дянські та політичні права, а також факультативного протоколу до нього, а також Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права, які складають так званий Міжнародний білль прав людини або Міжнародну хартію прав людини.

У відношенні щодо іноземних громадян держава може запрова­джувати режим взаємності та їх відносини можуть базуватися на положеннях міжнародного звичаєвого права.

Покоління прав людини. Сьогодні у світі виникає дилема ін­дивідуальних і колективних прав. При цьому говорять, що західна концепція прав людини носить індивідуальний характер і вестерні- зація традиційних суспільств, які є системоцентристськими, загро­жує забезпеченню колективних інтересів. Для того, щоб з’ясувати її природу та зрозуміти предмет дискусії необхідно визначити роль поколінь прав людини у забезпеченні певних домагань особи у кон­кретному типі суспільства.

Перше покоління прав людини включає особисті й політичні права, друге - соціальні, економічні й культурні, третє - колективні права, тобто право на розвиток, на безпечне довкілля, на мир і са­мовизначення. Таким чином, виникає дилема співвідношення прав людини, оскільки права першого поклоніння носять індивідуальний характер і забезпечуються судовим захистом, а права другого і тре­тього покоління зумовлені соціальною структурою та організацією і взаємовідносинами колективів всередині суспільства.

У цьому контексті змінюється роль держави, оскільки здійснення прав людини залежить не лише від держави, а також від трансна­ціональних корпорацій, неурядових і міжнародних правозахисних організацій, системи попередження і недопущення дискриміна­ції, системи забезпечення індивідуального і колективного права мати гідне життя, вільне від бідності, із доступом до мінімальних стандартів життєвого рівня, охорони здоров’я, освіти тощо^[233]. Якщо трактувати покоління людських прав у контексті принципу субси- діарності, ми можемо отримати цікавий результат. Субсидіарність передбачає соціальну активність як індивіда, так і соціальних груп (сім’ї, громадських і політичних організацій, соціальних і терито­ріальних спільнот, транснаціональних організацій тощо), які впра­ві домагатися реалізації своїх інтересів та прав. Відповідно право виражає згідно з принципом субсидіарності механізм узгодження індивідуальних та корпоративних (інтересів), на що вже зорієнто­вані конституційні суди багатьох європейських країн (Німеччини, Польщі, Словенії, Угорщини).

Права і свободи за сферами життєдіяльності індивіда. За цим критерієм вітчизняний науковець П. Рабінович вирізняє фізичні (життєві), особистісні, культурні (гуманітарні), економічні та по­літичні права^[234]. До цих груп прав і свобод А. Колодій та А. Олійник додають екологічні та сімейні права^[235]. В основу цієї класифікації П. Рабінович покладає зміст людських потреб, які забезпечуються цими правами. Така класифікація, а також віднесення прав і свобод до тієї чи іншої групи мають доволі умовний характер. Наприклад, право на працю можна віднести як до економічних, так і до соці­альних прав.

До особистих (громадянських) прав і свобод людини належать права, які виражають індивідуальну природу людини, межі втру­чання держави у сферу приватної автономії (приватність) індивіда. Серед цих прав у першу чергу можна виділити: право на життя, на повагу до її гідності, свободу та особисту недоторканність, свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересування і поселення тощо.

Політичні права і свободи людини і громадянина висвітлюють людину як політичну істоту, тобто здатність включатися у суспіль­ні процеси щодо формування політичних думок та органів влади, впливу на дії органів влади та здійснення контролю за їх діяльністю. Такі права включають, насамперед: право на участь в управлінні державними справами, на об’єднання у політичні партії та громад­ські організації, на проведення зборів, мітингів, демонстрацій, ви­борчі права та деякі інші.

Економічні, соціальні та культурні права людини виражають позитивні обов’язки публічної влади щодо забезпечення гідності людини, компонентами якої є право на прийнятний рівень жит­тя, охорони здоров’я, освіти тощо. До цих прав відносять, зокрема: право на власність, на заняття підприємницькою діяльністю, право на працю та пов'язані з нею інші трудові права, право на освіту, на житло, на охорону здоров’я та інші.

Права людини й основоположні свободи виражають гідність людини та її право на розвиток як повнокровного члена суспіль­ства. Зобов’язуюча сила прав людини й основоположних свобод накладає на державу певні негативні й позитивні обов’язки. Зо­крема, не допускається свавільне втручання держави у приватну автономію індивіда. Таке втручання повинно бути засновано на законі, який повинен чітко визначати повноваження компетентних органів влади, правові засоби і форми такого втручання, яке може бути обґрунтованим у демократичному суспільстві міркуваннями загального блага, а не міркуваннями мінливої та примхливої по­літики держави.

Держава несе позитивні обов’язки як перед індивідом, так і перед соціальними спільнотами. Позитивні обов’язки полягають у фор­муванні правопорядку, який забезпечував би таке демократичне врядування, яке б мінімізувало зловживання з боку посадових осіб органів влади та забезпечувало доступний та ефективний правовий захист. Здійснення прав людини й основоположних свобод також зумовлено економічним і соціальним порядком, що визначає зміст позитивних обов’язків держави. Зокрема держава зобов’язана за­безпечити розвиток соціального законодавства відповідно до кон­ституційних цілей та цінностей: здійснювати планомірні заходи щодо запровадження соціально орієнтованої ринкової економіки, сприяти і розширювати мережу установ, що надають соціальні по­слуги; здійснювати асигнувати відповідних соціальних заходів че­рез зважену фіскальну та бюджетну політику

9.2.