ОСОБИСТІ (ГРОМАДЯНСЬКІ) ПРАВА І СВОБОДИ

Ці права і свободи визначають особистий статус індивіда та межі його приватної автономії. Особисті права виражають конституцій­них захист від свавільного втручання у приватне життя індивіда з боку держави, що забезпечується судовим рішенням примусово.

Поняття приватності інтенсивно використовується у прак­тиці Європейського Суду з прав людини. У сучасній теорії прав лю­дини виокремлюють чотири аспекти приватності: інформаційна приватність (містить встановлення правил збору та обігу персо­нальних даних, таких як інформація кредитних установ та медич­ні записи): тілесна приватність (стосується захисту від втручань стосовно фізичного стану людей, наприклад, тестування на вжи­вання наркотиків, обстеження порожнин тіла тощо); комунікаційна приватність (тобто безпека та приватність поштових відправлень, телефонних розмов, електронних повідомлень та інших видів кому­нікації): територіальна приватність (стосується встановлення об­межень на втручання в домашнє та інше навколишнє середовище, наприклад, робоче місце чи громадське оточення).

Сучасне розуміння приватності визначене в ст. 12 Загальної де­кларації прав людини 1948 року, що в основному захищає терито­ріальну та комунікаційну приватність та визнається у європейській системі захисту прав людини:

Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його осо­бисте та сімейне життя, безпідставного посягання на недотор­канність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію.

Європейський Суд з прав людини у справіX&Yvs. Netherlands зазначив: «не дивлячись на те, що основною метою cm 8 ЄКПЛ є захист громадянина від довільного втручання влади, він не просто ставить в обов’язок державі утриматися від такого втручання в особисте життя громадянина: це негативне зобов’язання може доповнюватися позитивними зобов’язаннями, невід’ємними від дійсної поваги особистого і сімейного життя... Такі зобов’язання можуть передбачати вживання визначених заходів, спрямованих на забезпечення поваги приватного життя навіть у сфері відносин громадян між собою».

Умовно особисті права можна поділити на фізичні та особистіс- ні. Фізичні права пов’язані із життям людини та забезпеченням фізіологічної та психічної недоторканності особи (право на життя, фізіологічна цілісність і недоторканність, особиста свобода тощо). Особистісні права пов’язані із забезпеченням гідності особи та не­припустимості свавільного втручання у приватне життя (право на повагу гідності людини, свобода і особиста недоторканність, недо­торканність житла та іншого володіння особи, повага особистого і сімейного життя, таємниця комунікацій, інформаційна недотор­канність, свобода пересування і поселення, свобода думки і слова, свобода світогляду і віросповідання).

Право на життя (ст. 27 Конституції). Конституція визначає право на життя як абсолютне: ніхто не може свавільно позбавляти людину життя, таке право невід’ємне. У свою чергу, на державу по­кладається позитивний обов’язок захищати життя людини.

Людина, її життя і здоров’я є найвищою соціальною цінністю, що служить критерієм ефективності діяльності держави у право­охоронній сфері, які накладають на державу певні позитивні і не­гативні зобов’язання. Негативні обов’язки держави полягають в утриманні вчинення дій щодо легітимації смертної кари як виду кримінального покарання. В Україні смертна кара була скасована в силу зобов’язань перед Радою Європи та ратифікації Європейської конвенції з прав людини.

Позбавлення життя не розглядається як: порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

a) при захисті будь-якої людини від незаконного насильства;

b) при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вартою;

c) у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або за­колоту.

Право на життя разом з правом на повагу гідності людини є вира­женням надпозитивного характеру прав людини й основоположних свобод. Це зумовлено тим, що конституційне право на життя мож­на трактувати як можливість людини проявлятися як особистості у різноманітних аспектах життя. Зокрема, П. Рабінович виділяє такі аспекти права на життя: право народитися: право вимагати усунення небезпеки, нанесеної життю і здоров’ю у результаті під­приємницької чи іншої діяльності: право на самозахист від реальної небезпеки від життя, в тому числі право на необхідну оборону: право на захист і на рятування життя кожної людини у випадку посягань на їх життя: право-вимогу до законодавства про неприпустимість смертної кари чи аналогічних інститутів: право розпоряджатися життям на власний розсуд^[236]. А. Колодій та А. Олійник розглядають право на життя як природне право, яке надає можливість людині: іс­нувати у часі та просторі, тобто діяти чи не діяти на власний розсуд: вимагати від зобов’язаних суб’єктів забезпечити їй таке існування: постійно користуватися життям як абсолютним життєвим благом; звертатися до компетентних органів і зобов’язаних суб’єктів з ви­могою справедливого відшкодування^[237].

Особа може самостійно вчиняти дії, спрямовані на забезпечення свого життя. Так, у межах необхідної оборони особа може захищати своє життя від реально існуючої загрози її життю з боку інших осіб. З іншого боку, особа може захистити життя іншої особи шляхом затримання правопорушника чи запобігання вчинення злочину іншим шляхом.

Людина як соціальна істота може по-різному реалізовувати своє право на життя, і воно може визначатися у різноманітних формах. Однак у конституційному сенсі має значення вчинення таких дій особою, які вчиняються в умовах реальної загрози її життю або жит­тю інших осіб. Держава, у свою чергу, зобов’язана утримуватися від запровадження смертної кари чи аналогічних інститутів. У ви­падку заподіяння смерті поліцією, спецслужбами для відвернення реальних посягань на життя інших людей держава зобов’язана за­безпечити професійну підготовку відповідних служб, щоб мінімі­зувати можливі ризики, пов’язані із специфікою їх професійної ді­яльності. У випадку смерті особи у місцях позбавлення волі, тягар відповідальності лежить насамперед на адміністрації цієї установи і ці обставини підлягають ретельному розслідуванню.

Конституційний Суд, визнаючи смертну кару як неконститу­ційний вид кримінального покарання, зазначив: «Конституція Укра­їни не містить будь-яких положень про можливість застосування смертної кари як винятку з положення частини першої статті 2 7 Конституції України про невід’ємне право на життя кожної люди­ни. Таким чином, смертну кару як вид покарання, передбачений у відповідних положеннях Кримінального кодексу України, не можна вважати винятком з невід ’ємного права на життя кожної людини, закріпленої у Конституції України...

Розкриваючи зміст невід’ємного права на життя людини, закрі­пленого у частині першій статті 27 Конституції України, треба враховувати і невідповідність смертної кари цілям покарання та можливість судової помилки, коли виконання судового вироку щодо особи, засудженої до смертної кари, унеможливлює виправлення її наслідків, що не узгоджується з конституційними гарантіями захисту прав і свобод людини і громадянина^.

ЄСПЛ у cnpaeiLSB vs. Great Britain (1998) звернув увагу держави на необхідність утримуватися від навмисного і незаконного заподіяння смерті особи. Будь-яка смерть, викликана діями держави в особі її уповноважених органів за відсутності обставин, передбачених п. 2 cm. 2 ЄКПЛ, якщо вона викликана обставинами, що перевищують абсолютно необхідні норми сили, є порушенням cm. 2 ЄКПЛ. Даний обов’язок стосується перш за все органів безпеки, міліції. ЄСПЛ у

⁹ Рішення КСУ у справі про смертну кару № 11-рп/99 від 29.12.1999 р. // КСУ РВ. - 1:497.

судовому рішенні Salman сформулював важливе положення: якщо громадянин будучи здоровим позбавляється волі, а після звільнення чи в період позбавлення волі вмирає, держава зобов’язана надати цілком обґрунтоване пояснення такої смерті.

Позитивні обов’язки держави по забезпеченню права на життя полягають у таких аспектах: забезпеченні ефективних засобів захисту життя людини; вжиття оперативних заходів для захисту громадян, чиє життя перебуває під загрозою в результаті кримінально карних дій іншої особи чи в результаті власних дій; визначати підозрілі обставини смерті особи. Держава повинна вживати дієвих заходів щодо попередження та мінімізації можливих загроз життю людини в умовах надзвичайних ситуацій, епідемій та епізоотій. У випадку акту зовнішньої агресії, війни, масових заворушень органи влади повинні вживати невідкладних заходів щодо забезпечення ефективного захисту людського життя.

Забезпечення права на життя тісно пов’язано із системою медичного страхування та охорони здоров’я. У сфері охорони здоров’я сьогодні дискутується питання про правомірність евтаназії, оскільки йдеться про залишення людини без медичної допомоги. З іншого боку, така медична допомога може заподіяти особі нестерпимі страждання або неприродний стан існування (на зразок положення «людини-рослини»), життєдіяльність якої підтримують штучно та підживлюють її тощо), що може посягати на гідність особи.

Право на повагу гідності (ст. 28 Конституції).

Гідність людини виступає як основа суб’єктивного публічного права, права-домагання індивіда до держави ефективно захищати її фундаментальні права. Ступінь захищеності особи пропорційно виражає повагу до людської особистості з боку держави. Людська гідність є надпозитивною цінністю, яка зумовлює зміст конституційних норм і приписує державі діяти належним чином. Поняття людської гідності є одним із критеріїв розуміння принципу 340

соціальної правової держави. Право на повагу гідності людини є абсолютним, тому не може порушуватися навіть під час війни або іншої надзвичайної ситуації.

Отже, формулюється абсолютна вимога щодо неприпустимості вчинення будь-яких дій, що посягають на гідність людини. Однак виникає питання щодо мірила гідності людини, оскільки така оцінка тісно пов’язана із особистістю, поріг гідності якої може відрізнятися у різних людей. Тому зростає роль суду щодо надання оцінки з питання забезпечення права на повагу гідності особи. Разом з тим, суд не може відступати від загальних стандартів забезпечення прав людини від посягань на її гідність.

Існують міжнародні механізми попередження катувань і нелюд­ського та такого, що принижує гідність, поводження або покарання. До них насамперед належать Комітет по правам людини, Комітет по забороні катувань, Комітет по попередженню катувань Ради Єв­ропи тощо.

ЄСПЛ в справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1979- 1980) запропонував таке визначення: «Катування- це навмисне не­людське поводження, яке спричиняє особі тяжкі фізичні і психічні страждання». У ст. 1 Резолюції 3452 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1975 року катування розглядаються як «особливо жорстока і навмисна форма нелюдського та принижуючого гідність поводжен­ня або покарання». Більш чітке визначення терміну можна знайти в Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої Україною 26 січня 1987 року:

Термін «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомостічи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особачи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякатичи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дис­кримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання запо­діюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страж­дання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково.

Європейський Суд з прав людини визначив основні критерії ква­ліфікації поводження або покарання в якості як такого, що вважає, що це - поводження або покарання, яке викликає значні фізичні і психічні страждання. Поводження або покарання, що принижує гідність - це поводження або покарання, яке викликає у потерпілого почуття страху, хвилювання і неповноцінності, що здатні принизи­ти і образити його або зламати його фізичний чи моральний опір.

Важливість рішень від 29 квітня 2003 року у шести справах про­ти України щодо дотримання прав засуджених у місцях відбування покарання полягає у тому, що ЄСПЛ звернув увагу держави на те, що нормативні документи, які регулюють статус і права осіб, не можуть бути документами з обмеженим доступом, засуджені особи повинні бути належним чином повідомлені про свої права, умови їх утримання не повинні бути такими, що принижують людську гідність. При цьому ЄСПЛ врахував й економічні проблеми України, проте звернув увагу на те, що є певні мінімальні вимоги до умов тримання під вартою, такі, як забезпечення вільного до­ступу повітря та денного світла в камери, надання прогулянок і можливості хоча б мінімальної фізичної активності та людського спілкування. Крімтого, ЄСПЛконстатував, щоув'язненимповинно бути забезпечене право на листування, отримання кореспонденції тапобаченнязродичами, а також, що держава має забезпечувати ефективне розслідування скарг ув'язнених на побиття чи нелюд­ське поводження з боку працівників місць ув'язнення.

У справі Калашников проти Росії (2002) ЄСПЛ постановив, що утримання 24 ув’язнених в камері площею 17 квадратних метрів, в якій наявні тільки 8 ліжок, є таким поводженням, що принижує гідність. Європейський Суд з прав людини вказав на той факт, що Європейська Комісія по попередженню катувань та нелюдсько­го і принижуючого поводження встановила, що площа на одного ув’язненого повинна складати приблизно 7 квадратних метрів, і що застосування цієї норми бажане.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Консти­туції). У контексті свободи розвитку індивіда (ст. 23 Конституції) пра­во на особисту свободу є багатоаспектним. Свобода людини полягає у можливості вибору варіанту поведінки у межах права - критерієм меж вибору є насамперед права і свободи інших людей та існуючий правопорядок. Тйм самим право на свободу є абсолютним правом, 342

у здійснення якого ніхто не може втручатися свавільно. З іншого боку кожна людина є соціальною істотою і свобода волі людини виражається у юридичному сенсі через усвідомлення людиною на­слідків своїх дій та їх узгодження з потребами та інтересами інших людей. Саме повага потреб, інтересів та прав кожного є важливою складовою міжлюдського спілкування. У цьому відношенні люди­на щодня стикається із дією корпоративних, релігійних, етичних, моральних норм, що в кінцевому результаті складає тло, своєрід­ну матрицю мотивації та вчинків людини. Тому свободу не можна зводити до сваволі, тобто можливості вибору незалежно від якоїсь зовнішньої сили, в тому числі від держави. Концепція свободи волі полягає в тому, що людина може піддавати сумніву існуючий соці­альний устрій, критикувати його, однак вона повинна усвідомлю­вати, що у випадку посягання на права та інтереси інших людей на неї можуть бути накладені відповідні обмеження, тобто вона може понести юридичну відповідальність.

У юридичному сенсі про свободу людини необхідно говорити не­гативно - свобода означає ніщо інше як неприпустимість свавільно­го втручання в особистий вибір особи щодо різноманітних аспектів недоторканності особистості. Тому можна виділити індивідуальну, фізіологічну, статеву та психічну свободу людини.

Конституційні гарантії особистої недоторканності пройшли складний шлях становлення та еволюції в Україні. Насамперед слід зазначити, що положення про порядок затримання особи набули чинності лише на п’ятий рік чинності Конституції України. За часи перебування у складі СРСР Україна накопичила занадто негативний досвіду цій сфері відносин між індивідом та державою, «соціалістич­на спадщина» ще відчувається і сьогодні у стереотипній поведінці правоохоронних органів.

А. Індивідуальна недоторканність особи полягає у недопущенні існування рабства та аналогічних суспільних інститутів. Якщо воля людина підкорена волі іншої людини чи групи людей, то виникає не­безпека втрати соціальних зв’язків, розпаду сім’ї, розбалансування цілісності суспільства. Держава у цьому аспекті несе позитивні й негативні зобов’язання. Позитивні обов’язки держави полягають: а) у недопущенні рабства й аналогічних суспільних інститутів: б) бо­ротьбі із нелегальною трудовою міграцією як із прихованою формою работоргівлі: в) попередження випадків захоплення заручників і неприпустимості подібних методів із злочинними організаціями. Негативні обов’язки держави полягають: а) у неприпустимості застосування кримінальних покарань, які можна прирівняти до рабського положення засудженого; б) утриманні від вчинення дій, що засновані на залежному положенні особи від держави у формі надання певних преференцій; в) неприпустимості функціонуван­ня злочинних організацій як приватних агентів держави, коли ці організації використовуються опосередковано спецслужбами як інструментом боротьби із опозицією, залякуванні своїх громадян.

Б. Фізіологічна недоторканність заснована на забороні запо­діяння людині тілесних ушкоджень, застосування фізичної сили, жорстокого і нелюдського поводження, проведення над нею без вільної згоди медичних, наукових, а також вжиття певних медика­ментозних, болісних чи безболісних засобів тощо. При здійсненні лікування необхідне вільне волевиявлення особи на випадок про­ведення певних дослідів, забору аналізів, імплантації донорських органів або вирішення питання про подальшу долю тіла та органів померлого тощо.

Державне втручання у сферу фізіологічної недоторканості пови­нно бути передбачено законом, здійснюватися в інтересах суспіль­ства і бути співмірним покладеній меті (пропорційним).

ЄСПЛ у справі «Науменко проти України» констатував відсут­ність порушення з боку України статей Зі 13 ЄКПЛ, які гаранту­ють, відповідно, заборону катування і нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження та наявність у правовій системі держави ефективного засобу правового захисту від порушення прав, гарантованих Конвенцією. Заявник, раніше засуджений до смертної кари, а згодом до довічного ув'язнення, скаржився на ні­бито незаконне лікування його психотропними ліками та засто­сування наручників. Висновки ЄСПЛ ґрунтувалися на тому, що держава зобов'язана дбати про здоров'я і життя осіб, які пере­бувають під вартою, і що застосування примусового лікування не вважатиметься порушенням статті 3 Конвенції, якщо буде пере­конливо доведено, що була необхідність у такому лікуванні Крім того, Суд констатував, що і застосування наручників у певних випадках, якщо це виправдовується інтересами безпеки інших осіб чи самої особи (у випадку спроб самогубства), не порушує вимоги статті 3 Конвенції^[238].

Держава несе відповідальність у сфері забезпечення фізіологічної недоторканності людини. Це виражається в обов’язку органів, що здійснюють поліцейські функції, невідкладно виїздити за викликом у випадку серйозної небезпеки для фізичної цілісності особи. З ін­шого боку, держава повинна вживати також заходів, спрямованих на забезпечення захисту безпечного навколишнього середовища, попередження або здійснення заходів по боротьбі зі стихійними лихами, епідеміями тощо.

В. Статева недоторканність полягає у вільному статевому дозріванні особистості, захисті особи від довільної корекції статі, штучного переривання вагітності, штучного запліднення, стери­лізації тощо. При цьому не припускається посягання на свободу статевого дозрівання особи, яке забезпечується відповідними захо­дами у галузі охорони здоров’я, проведенням періодичних медичних оглядів для профілактики захворювань, освітніми заходами для неповнолітніх для розуміння особливостей статевого життя (про роль протизаплідних засобів, про тендерні ролі тощо). Людина, що досягла статевої зрілості, може самостійно вирішувати питання про своє статеве життя. У випадку зміни статі особі має бути гарантова­но дотримання всіх необхідних медичних процедур, вона повинна бути докладно проінформована про можливі наслідки зміни статі та зміни її тендерної ролі.

Г. Психічна недоторканність передбачає заборону на застосу­вання детекторів брехні, наркотичних засобів, сироватки правди та інших методів встановлення істини, оскільки тим самим особа примушується до заяв або дій проти власної волі^[239]. Вона також озна­чає захищеність особи від можливих погроз їй або членам своєї сім’ї, шантажування та інших форм впливу на свідомість чи підсвідомість людини. В якості форми посягання на психічну недоторканність особи є соціальний інститут дідівщини в Збройних силах, заснова­ний на подушенні свідомості та волі військовослужбовців, застосу­вання їх в якості бездумних військовиків, нездатних розцінювати правомірність і законність наказів і розпоряджень своїх командирів. Виникають також питання щодо примусового лікування осіб, які наркотично чи алкогольно залежні.

Д. Неприпустимість свавільного позбавлення свободи особи. Конституція встановлює критерії правомірності обмеження недо­торканності особи: підстави та порядок, які встановлюються за­коном; вчинення затримання компетентним і належним органом влади; здійснення на основі вмотивованого рішення суду або у разі нагальної необхідності; правомірність тримання під вартою як тим­часового запобіжного заходу; встановлення підстав затримання особи судом протягом 72-х годин з моменту затримання; гарантії невідкладного повідомлення затриманого про мотиви арешту або затримання; гарантії затриманого знати про зміст своїх прав та на правову допомогу захисника.

Таким чином, Конституція встановлює стандарти, відповідно до яких особа може триматися під вартою на підставі судового рішення. А у випадку необхідності невідкладного затримання особи під час вчинення правопорушення чи безпосередньо після його вчинення, встановлюється конституційна гарантія судової перевірки наявнос­ті юридичних підстав тримання особи під вартою. У цьому контексті ЄСПЛ визначає правомірність втручання у приватне життя.

Автори Конвенції зміцнили захист людини від безпідставного позбавлення волі, створивши кодекс істотних прав, спрямова­них на зменшення ймовірності сваволі, передбачивши, щоб акт позбавлення волі був досяжний для незалежної судової перевірки, і забезпечивши відповідальність влади за цей акт. Параграфи З та 4 статті 5 з їх підкресленою вимогою швидкості та судового контролю набувають особливого значення у цьому контексті. Не­гайне судове втручання може викрити загрозливі для життя дії або погане поводження, які порушують фундаментальні гарантії, вміщені в статтях2іЗ Конвенції, або запобігти цього. Йдеться як про захист фізичної свободи людей, так і про їхню особисту безпеку, що за відсутності гарантій може зруйнувати принцип панування права і залишити затриману особу поза дією навіть елементарних засобів правового захисту^[240].

В якості свавільного обмеження волі ЄСПЛ розцінює примусове поселення, утримання у центрах утримання іноземців, що очіку­ють депортації, насильне тримання особи в готелі, направлення до дисциплінарного підрозділу є найбільш суворим покаранням за військовим дисциплінарним законом, необґрунтоване поміщення особи у в’язницю, у витверезник, необґрунтоване поміщення особи у лікарню, пов’язаною із обмеженням контактів та можливостей пересування

Згідно із чинним законодавством України передбачаються під­стави для затримання особи. Згідно з КПК передбачено взяття під варту як запобіжний захід, що застосовується до підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного. При цьому 72% затриманих осіб у результаті соціологічного опитуванні зазначали, що під час пере­бування під вартою вони піддавалися катуванню з боку працівників поліцейських структур. Також взяття під варту як запобіжний захід застосовується невиправдано широко, що призводить до зловжи­вань з боку поліцейських структур та опосередковано свідчить про звинувачувальний ухил в судовій практиці. В якості кримінального покарання законодавство встановлює такі види обмеження свобо­ди: арешт, обмеження волі, позбавлення волі. Практика свідчить, що Україна є одним із лідерів у світі по чисельності та відсотку осіб, що відбувають покарання у місцях позбавлення волі.

Право на недоторканність житла та іншого володіння особи (ст. ЗО Конституції). За правилом, ту House is ту Castle, проникнення у житло особи є неправомірним, будь-яка особа зобов’язана ухилятися від незаконного проникнення у чуже володіння. Конституція встановлює критерії правомірності обмеження недоторканності житла та іншого володіння особи: проникнення на основі вмотивованого рішення суду; проникнення з метою проведення огляду або обшуку: проникнення на основі закону: наявність невідкладних випадків: необхідність безпосереднього переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

А. Житломможе бути будинок, квартира та інше приміщення, в якому фактично проживає людина. Щоправда, згідно зі ст. 379 ЦК житлом вважається лише те приміщення, яке придатне для постій­ного проживання, що звужує неправомірно зміст конституційного захисту Адже Конституція не визначає обмежень щодо визнання режиму володіння у значенні житла, тому, здається, юридичне зна­чення має факт проживання людини у певному приміщенні, а не ще наявність додаткової умови - постійного проживання. Постійне проживання не має якогось значення з точки зору конституційного регулювання недоторканності житла та іншого володіння: достат­ньою умовою є його функціональне призначення для проживання, тривалість проживання може мати значення хіба що для надання конституційного захисту виборчого права (цензу осілості).

Б. Під володінням особи розуміють земельні ділянки, гаражі та інші будівлі господарського, виробничого, підсобного та іншого призначення та будь-які об’єкти щодо яких людина здійснює пра­во володіння. Тобто для захисту немає значення, на якій правовій основі людина пов’язана із відповідним приміщенням: власність, оренда, прокат транспортного засобу тощо. Конституційний захист поширюється на будь-який цілісний простір, необхідний для роз­витку індивіда і який може також включати допоміжні приміщення - балкони, лоджії, мансарду, веранду, галерею, а також місця тим­часового проживання - номери готелів, гостелів, мотелів, палатки, житлові фургони у кемпінгах.

Під конституційний захист можуть підпадати робітничі примі­щення, тісно пов’язані із приватним життям особи. Надання по­вного захисту для робітничих приміщень є необхідним для особи, оскільки ділові зв’язки та професійна діяльність особи має тісний зв’язок із приватністю, що зумовлює наявність обґрунтованих під­став для втручання. Суд Європейських Співтовариств вважає, що службові приміщення не підпадають під дію ст. 8 ЄКПЛ, однак він визнає «в якості загального принципу права Співтовариства», що приміщення для професійної або трудової діяльності фізичних і приватних осіб «користуються захистом від свавільного або несу­мірного втручання з боку державних органів» (справа Hoechst). У справі Niemietz ЄСПЛ зазначив^[241]:

ЗО. Що стосується слова «житло» (home в англійському тексті), суд відмічає, що у деяких державах-учасницях, а саме в Німеччині, воно поширюється на службові приміщення. Більш того, таке тлумачення повністю співзвучне французькому варіанту тек­сту, оскільки слово «domicile» має навіть більш широке значення, ніж «home», і може поширюватися на діловий офіс типу адвокат­ського.

Не завжди можна провести чітке розмежування також і тому, що вести діяльність, яку можна віднести до професійної або ділової, можна з таким же успіхом і зі свого місця проживання, і навпаки, можна займатися справами, які не належать до професійної сфер, в офісі або комерційних службових приміщеннях. Вузьке тлума­чення слів «home» і «domicile» може призвести до такої ж небезпеки нерівності, як і вузьке розуміння «особистого життя».

31. Загалом, тлумачення слів «особисте життя» та «житло», що охоплюють деяку професійну й ділову активність або службові приміщення, було б більш співзвучно з предметом та метою cm. 8, а саме із захистом окремих осіб від свавільного втручання влади. Таке тлумачення не буде особливо обмежу вати Договірні Держави, адже вони зберігають своє право на «втручання» у тому ступені, який дозволяє cm 8 п. 2; це право могло б стати більш широким, коли це стосується професійної й ділової активності або службових приміщень.

В. Неприпустимість свавільного втручанняу житло та інше во­лодіння особи. Втручання у здійснення цього права повинно ґрунту­ватися на суспільній необхідність у демократичному суспільстві. Як правило, втручання можливе у формі обшуку приватних приміщень з метою виявлення інформації, предметів і певних осіб, причетних до вчинення злочину Суспільною необхідністю у даному випадку є невідкладне попередження, розслідування та розкриття певного злочину Конституція передбачає, що у даному випадку процесуаль­ними діями є огляд та обшук. Процесуальна дія - виїмка - повинна бути скасована як процесуальний засіб одержання інформації та предметів, оскільки вона не підпадає під дію ст. ЗО Конституції і це є непропорційним втручанням в особисте життя особи.

Необхідною умовою для проведення обшуку є судове рішення, на підставі якого компетентні органи можуть здійснювати проник­нення в житло та інше володіння особи. Таке проникнення можливе лише з метою проведення огляду та обшуку Конституційна вимо­га вмотивованості такого рішення є гарантією належної правової процедури, оскільки суд зобов’язаний перевірити всі законні під­стави для проведення цих процесуальних дій зважаючи на цілі ст. ЗО Конституції.

Г. Втручання у невідкладних випадках. Легітимним є також втру­чання, пов’язане із забезпеченням захисту суспільних інтересів. У невідкладних випадках існує необхідність негайного проникнення, оскільки це може бути пов’язано із ефективним відверненням загро­зи життю і здоров’ю та майну інших осіб або необхідністю негайного затримання осіб, які підозрюються у вчиненні злочину У такому разі особа, у житло чи інше володіння якої мало місце проникнення, може оскаржити такі дії державних органів у судовому порядку

Д. Інші опосередковані форми проникнення в житло та інше во­лодіння особи. Не виключено, що може мати місце проникнення за допомогою різних технічних засобів. Це може виявлятися у розмі­щенні всередині захищеного житла або приміщення відеокамер або мікрофонів або у формі підслуховування чи візуального стеження за допомогою технічних засобів. Проникнення може мати місце також і за допомогою акустичного і візуального контролю житла та іншого володіння особи і таке проникнення може мати тривалий характер і заподіювати значну шкоду недоторканності житла в силу його характеру та тяжких наслідків із заподіювання страждань осо­бі. Конституційна гарантія від свавільного проникнення у житло та інше володіння особи поширюється також і на ці випадки. Особа, яка підозрює таке проникнення, може подати відповідну заяву до прокуратури або омбудсмена для перевірки обставин проникнення; лише після вичерпання цих засобів правового захисту вона може звернутися до суду.

Державні органи можуть здійснювати проникнення у житло з метою проведення санітарно-епідеміологічної перевірки, перевірки техніки пожежної безпеки, звіряння показників лічильників тощо. Якщо особа не дозволяє проникнути до свого житла, то до неї можна застосувати заходи адміністративного впливу (відключення поста­чання газу, води тощо).

Право на таємницю листування, телеграфної та іншої корес­понденції (ст. 31 Конституції). Приватні засоби зв’язку та обміну ін­формацією є важливою складовою особистого життя людини. Згід­но з Конституцією виділяється два режими такого обміну: шляхом листування та за допомогою технічних засобів, телефонні розмови, телеграфна та інша кореспонденція. Функціональне призначення такого режиму обміну інформацією між приватними особами є за­безпечення їх конфіденційного, приватного характеру, щоб такого роду інформація не стала надбанням невизначеного кола осіб.

А. Адресати права. Носіями цього права є всі приватні особи - люди та юридичні особи приватного права. Будь-яка юридична осо­ба приватного права є заінтересованою у збереженні конфіденцій­ної інформації, що виходить від неї, хоча б з метою забезпечення її конкурентоздатності на ринку, збереження режиму довіри зі своїми клієнтами. У випадку вчинення передання інформації з боку пред­ставників юридичної особи приватного права слід розмежовувати інтереси представника від інтересу юридичної особи.

Б. Зміст конституційного захисту. Під конституційний за­хист підпадають конфіденційність режиму обміну інформацією, яка може передаватися як усно, так і письмово чи за допомогою технічних засобів. Сюди також необхідно віднести також системи знаків іншого роду, які мають інформаційну значимість для особи. До них можуть відноситися передання інформації через електро­нний зв’язок (Інтернет), пошту, телефоном, телефаксом, телеграмою та іншими подібними способами. Вимоги конституційного захисту поширюються також на операторів, провайдерів, які зобов’язані забезпечити режим конфіденційності шляхом вжиття технічних та організаційних заходів із захисту телекомунікаційних мереж, засобів телекомунікацій, інформації з обмеженим доступом тощо (ст. 9 Закону про зв’язок).

Під конституційний захист не підпадає інформація, яка переда­ється на Інтернет-форум, або яка отримала широкий розголос через засоби масової інформації за волею однієї із заінтересованих осіб.

В. Обмеження. Винятки із сфери конституційного захисту мо­жуть стосуватися інтересів кримінальної юстиції. Винятки встанов­люються законом з метою запобігти злочинів чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи. Втручання є обґрунтова­ним лише у тому випадку, коли вичерпано інші засоби одержання інформації і її отримати неможливо. Із конституційного положення випливає, що закон не може встановлювати довільний режим та­ких обмежень конфіденційності. Можливе отримання інформації на основі закону лише такого роду, яка безпосередньо стосується розслідування кримінальної справи та має істотне значення для з’ясування істини. Конституція вимагає, щоб при цьому була додер­жала судова процедура впровадження таких законних обмежень. Автоматично поширюється вимога вмотивованості судового рішен­ня відповідно до критеріїв, встановлених ст. ЗО Конституції.

Право на недоторканність особистого і сімейного життя осо­би (ст. 32 Конституції). Конституційна гарантія поширюється на можливість вільного вибору особи визначати зміст особистого жит­тя, формувати коло спілкування та соціальних зв’язків, самостійно визначати рід професійних занять. Конституційний захист нада­ється сімейному життю, оскільки сім’я є найважливішим середови­щем та необхідною умовою нормальної життєдіяльності людини.

А. Обсяг захисту. Право на захист від втручання в особисте жит­тя можна розуміти як недоторканність середовища життя людини, захист її від свавільного втручання державних органів та будь-яких сторонніх осіб, утому числі і членів сім’ї, в його спосіб життя взага­лі^[242]. Згідно зі ст. ЗОЇ ЦК України поняття «особисте життя» охоплює поведінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільних обов’язків, тобто життєдіяльність людини у сфері сімей­них, побутових, особистих, інтимних та інших стосунків. З цього приводу ЄСПЛ у справі Niemietz vs. Germany зазначив таке:

«29. Суд не вважає, що можливо чи необхідно дати вичерпне ви­значення поняття «особистого життя». Було б занадто суворим обмеженням його інтимною сферою, де кожний може жити своїм власним особистим життям, як він бажає, і тим самим цілком ви­ключити зовнішній світ з неї. Повага особистого життя повинна також включати до деякої міри право встановлювати і розвивати відносини з іншими людьми.

Більштого, здається, немає принципових підстав, щоб поняття «особистого життя» виключало професійну діяльність і діяльність ділового характеру; саме у своїй роботі більшість людей має велику можливість розвивати відносини з зовнішнім світом»^[243].

У справі X проти Нідерландів (1986) ЄСПЛ визначив «особисте життя» як «поняття, що охоплює фізичну і моральну недотор­канність особи, включаючи її статеве життя». Було встановлено, що дане визначення поширюється на питання сексу, сексуальності та сексуальної орієнтації, а також особистого життя у сфері про­фесійної діяльності^[244]. Крім того, дане визначення застосовується в роботі правоохоронних органів і служб безпеки (встановлення спостереження і прослуховування телефонів), а також в аспекті за­стосування тілесних покарань, насильницьких фізичних дій, ме­дичного обслуговування й екологічних питань.

Стаття ЗО 1 ЦК України передбачає такі елементи права на осо­бисте життя: а) право на особисте життя, яке включає в себе можли­вість фізичної особи бути носієм даного особистого блага: б) право визначати своє особисте життя; в) повноваження на ознайомлення з обставинами особистого життя. Це означає, що особа самостійно

визначає коло осіб, які можуть володіти інформацією про її особисте життя. Фізична особа може надати дозвіл на поширення цієї інфор­мації іншим особам у визначених нею межах поширення. Однак у випадках, коли це прямо передбачено в законі, в інтересах на­ціональної безпеки, економічного добробуту та прав людини, таке особисте немайнове право може бути обмежене; г) право зберіга­ти у таємниці обставини свого особистого життя. Це означає, що фізична особа має можливість не розголошувати обставини свого особистого життя самостійно, а також вимагати такого нерозголо- шення від інших осіб, що володіють такою інформацією; д) вимагати захисту права на особисте життя.

Законодавство України надає також визначення поняття «сім’я», яким охоплюється особи, що спільно проживають, пов’язані спіль­ним побутом, мають взаємні права та обов'язки (ст. З СК). Відповідно до ч. З ст. 16 Загальної декларації прав людини сім’я є природними та основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави. Ст. 291 ЦК гарантує фізичній особі право на сім'ю, що включає такі елементи: а) право на створення сім’ї, б) право на вибір осіб для утворення сім’ї, право батьків обирати народжувати їм дітей чи всиновлювати і яку кількість, а також інші повноваження: в) право на перебування в сім’ї; право на повагу до сімейного життя; право на підтримання зв’язків із членами своєї сім’ї.

Конституційний Суд зазначив, що розуміння поняття «член сім’ї» слід диференціювати від галузі законодавства. Зокрема, Суд під членом сім’ї військовослужбовця, працівника міліції розуміє осіб, які відповідають таким критеріям: а) кровні (родинні) зв’язки або шлюбні відносини; постійне проживання з цими особами; ведення з ними спільного господарства. Тому до категорії членів сім’ї на­лежать: дружина (чоловік); батьки, діти незалежно від того, чи є ці діти будь-кого з подружжя, спільні чи усиновлені, народжені у шлюбі або позашлюбні; близькі родичі та інші родичі, які не пере­бувають у безпосередніх родинних зв’язках; утриманці^[245].

Європейський Суд з прав людини, під поняттям «сімейного жит­тя» розуміє кровні зв’язки між близькими родичами, наприклад, між дідусем і онуками (Маркс проти Бельгії (1979-1980). Також воно

поширюється на осіб, що спільно проживають за наявності між ними близьких взаємин і фінансової залежності, (справах проти Швейцарії), а також на цивільні шлюби (А, Б, і В проти Велико­британії).

У справі Кроон проти Нідерландів ЄСПЛ зазначив: «У будь-якому випадку Суд враховує, що поняття «сімейного життя», як воно визначено у ст. 8, поширюється не тільки на шлюбні взаємини, а може включати інші фактичні «сімейні вузи», коли партнери проживають разом поза шлюбом...Там, як правило, спільне про­живання є обов’язковою умовою для таких взаємин, інші особливі обставини можуть також служити показником того, що відноси­ни носять досить постійний характер для створення фактичних «сімейних вуз».

Б. Підстави для втручання. Втручання можливе тільки на під­ставі Конституції і повинно відповідати критеріям легітимності, пропорційності, забезпечення суспільних інтересів, передбачених статтями 23, 29-32, 34, 35, 37, 41, 43, 44, 50-52, 54, 55 Основного закону (національної безпеки, територіальної цілісності, авторитету і неупередженості правосуддя, прав і свобод інших людей, здоров’я і моральності населення). Легітимність втручання означає, що воно здійснюється на основі закону та на підставі вмотивованого рішен­ня суду. У випадку невідкладної необхідності, у разі переслідування осіб, що підозрюються у вчиненні злочину, допускається негайне втручання в особисте і сімейне життя, правомірність якого повинна бути перевірена судом у розумні строки.

В. Захист конфіденційної інформації про особу. Особа має право на збереження в таємниці будь-якої конфіденційної інформації, що стосується її особистого і сімейного життя. До такої інформації від­носиться лікарська таємниця, таємниця усиновлення, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонден­ції, адвокатська таємниця, таємниця вчинюваних нотаріальних дій, банківська таємниця, державна таємниця. Така інформація може збиратися, зберігатися, використовуватися та поширюватися лише на основі закону в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Зокрема, причиною відставки Прем’єр-міністра Чехії Р. Гроса влітку 2005 р. стало опублікування в ЗМІ даних про те, що він купив квартиру в елітному районі Праги загальною вартістю близько 354

180 тис. евро. При цьому Р. Грос не зміг чітко пояснити походження своїх доходів, які дозволили купити таке дороге житло. Таким чи­ном, одержання інформації про особу щодо джерел її доходів може стосуватися такого критерію, як економічний добробут

Конституційний Суд відносить до конфіденційної інформації свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персо­нальні дані). Особа може оскаржити до суду протиправні дії органів публічної влади і посадових осіб, політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації.

Конституційний Суд констатував, що в Україні існує проблема приведення галузевого законодавства та правозастосовчої прак­тики у відповідність до конституційних гарантій недоторканнос­ті інформації про особу. Зокрема, Суд визнав неконституційними порядок надання психіатричної допомоги та надання відомостей про психічний стан громадян, оскільки це не відповідає нормам і загальновизнаним принципам міжнародного права, конституцій­ним гарантіям, що призводить до порушення права на повагу осо­бистого і сімейного життя особи^[246].

Г. Право на інформацію. Доступ до інформації про персональні дані особи гарантується ст. 32, ч. З Конституції і поширюється на інформацію, яка не підпадає під охорону, визначену законом як державна чи як інформація з обмеженим доступом. Особа має право звертатися із запитами щодо права на ознайомлення відомостей про себе, що ведуться компетентними органами влади, та надання офіційного документа, що стосується її особисто. У режимі права на інформацію особа може робити запити щодо одержання інформації, яка міститься в досьє спецслужб. Особа вправі вимагати внесення змін або виправлень інформації, якщо вона, на її думку, є неточною або помилковою.

Конституційний Суд пов'язує право на інформацію із правом ознайомитися з відомостями про неї в органах публічної влади, установах і організаціях публічного права, якщо ці відомості не є державною або іншою, захищеною законом, таємницею. Зокрема, медична інформація з обмеженим доступом (свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих до­сліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку за­хворювання) може бути видана лікарем на вимогу пацієнта, членів його сім’ї або законних представників повністю і в доступній формі Разом з тим, лікар може обмежити надання пацієнтові такої ін­формації у повному обсязі, коли повна інформація може зашкодити пацієнтові; таку інформацію лікар може надати у повному об’ємі длячленів сім’ї або законних представників пацієнта^{[247] [248].}

Європейський Суд з прав людини визнає, що легітимне втручан­ня у приватне життя у формі стеження за особою може бути ви­правданим з мотивів суспільної необхідності, зважаючи на «техніч­ні досягнення засобів шпіонажу і відповідно засобів спостереження» і «розвиток тероризму в Європі за останні роки». Тому, можливо, що «діяльність або небезпека, проти якої спрямована низка заходів спостереження, може тривати роками, навіть десятиліттями після зупинення цих заходів». Подальше повідомлення особи про за­ходи стеження «може у значному ступені поставити під загрозу дострокову мету, яка першопочатково вважалася причиною ве­дення спостереження^⁰.

Д. Право на спростування відомостей. Особа має право на спрос­тування недостовірної інформації про себе і членів сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на від­шкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Це є абсолютне право особи, відповідно на суди поши­рюється конституційна вимога неприпустимості відмови у консти­туційному захистові. Щодо політиків і державних діячів поширю­ється вимога про ширшу сферу допустимої критики, якщо має місце опублікування інформації про них та членів їхньої сім’ї, тому обсяг конституційного захисту є вужчим, ніж у приватних осіб^[249].

Право на свободу пересування і поселення (ст. 33 Конституції). Кожному, хто на законних підставах перебуває на території Укра­їни, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця про­живання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

A. Обсяг захисту. Дане основне прав включає: а) право на свободу пересування: б) право на вільний вибір місця проживання: в) право вільно покинути території України: г) право будь-коли вільно по­вернутися на територію України.

Б. Основою змісту права на свободу пересування є те, що її об­меження завжди повинні стати об’єктом судової перевірки з метою недопущення свавільного обмеження цього права. Зокрема, арешт, затримання особи для встановлення її особистості, взяття під вар­ту як запобіжний захід повинні бути обґрунтованими та засновані виключно на законі.

ЄСПЛ пов'язує гарантії права на свободу пересування із непри­пустимістю триваючого обмеження можливості особи вільно пере­суватися в залежності від його інтенсивності та масштабу. Якщо затримання проводилося з метою аналізу крові, то воно підпадає під ст. 5 ЄКПЛ навіть у тому випадку, коли воно мало місце навіть протягом нетривалого строку. Навіть повернення підозрюваного у літаку з метою його видачі є обмеженням свободи пересування. Захист надається і у тому випадку, коли особам, що шукають притулку в аеропорту, забороняється в’їзд у країну, так що в них не залишається іншого виходу, ніж перебувати у транзитній зоні аеропорту^[250].

B. Право особи на вільний вибір проживаннянакладає на державу негативні обов’язки не вчиняти перешкод особі щодо вибору місця поселення. Держава несе позитивні зобов'язання по забезпеченню такого режиму реєстрації фізичних осіб, який би не перешкоджав здійснення права на вільний розвиток особистості, збереження ці­лісності сім’ї та родинних зв’язків, здійснення ділової та професійної діяльності людини.

Держава вправі обмежувати свободу поселення лише на основі закону та з мотивів суспільної необхідності. Відповідно до Протоколу № 4 до ЄКПЛ такі обмеження можуть вводитися в інтересах націо­нальної і громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку або запобігання злочинів, для захисту здоров’я чи моралі, захисту прав і свобод інших людей. Зокрема, такі обмеження вве­дено поточним законодавством України щодо: прикордонної смуги, де діє прикордонний режим: території прикордонних залізничних та автомобільних станцій, морських та річкових портів, аеропортів та аеродромів, відкритих для міжнародного сполучення: обмеження пересування і поселення осіб, що відбули кримінальне покарання у місцях позбавлення волі та перебувають під адміністративним наглядом: обмеження проживання у зоні обов’язкового відселення з наслідками катастрофи на Чорнобильській АЕС; підозрюваного, обвинуваченого та підсудного у вигляді підписки про невиїзд або взяття під варту в якості запобіжного заходу

Сьогодні також виникають питання щодо ліквідації елементів інституту прописки, який істотно обмежує свободу пересування і поселення. Прописка передбачає необхідною умовою для реаліза­ції цієї свободи отримання дозволу на зміну місця проживання від органу, що здійснює реєстрацію фізичних осіб (сьогодні це органи внутрішніх справ). Конституційний Суд у цьому відношенні зайняв половинчасту позицію і, отже, не розв’язав проблему. Визнавши у цілому неконституційним інститут прописки (виписки), Суд так і не розглянув питання конституційності актів органів влади СРСР, якічинні на сьогодні і застосовуються у практиці органів внутріш­ніх справа, хоча вони суттєво обмежують право особи на свободу пересування і поселення (постанови Ради Міністрів СРСР№ 677 від 28.08.1974 р. та № 678 від 28.08.1974 р.). Також Кабінет Міністрів не вжив по сьогодні жодних заходів щодо реформування порядку реєстрації фізичних осіб, хоча про таку необхідність констатував Конституційний Суд^[251].

Право на свободу вираження поглядів (ст. 34 Конституції). Конституція гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно на свій вибір збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб.

А. Обсяг захисту. Досить проблематично надавати трактуван­ня свободи думки, оскільки право як засіб внутрішнього контролю не дає змоги забезпечити ефективні гарантії цього. Тому це право необхідно тлумачити у нерозривному зв’язку із правом на свободу слова. У цьому контексті право на свободу думки полягає у забез­печенні захисту від можливого нав’язування особі певного способу мислення та підпорядкування її думки думці інших людей. Іншими словами, реальними правовими гарантіями свободи думки є вільне вираження особою своїх поглядів і переконань. Конституція вживає не лише термін «свобода слова», оскільки вираження поглядів і пе­реконань може здійснюватися не лише в словесній формі, а також за допомогою жестів, рухів, через друковані чи електронні засоби інформації.

Вираження поглядів може стосуватися різноманітних сфер люд­ського життя: політики, організації влади, економіки, освіти і куль­тури, мистецтва і літератури, духовного життя тощо. Конституція не встановлює обмежень стосовно сфери обміну думками, вона лише визначає підстави для можливого обмеження режиму здійснення свободи вираження поглядів.

Б. Критерії обмеження. Свобода вираження поглядів може бути обмежена законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою: а) запобігання заво­рушень чи злочинів: б) для охорони здоров’я населення: в) захисту репутації або прав інших людей, г) для запобігання розголошення інформації, одержаної конфіденційно: д) для підтримання автори­тету і неупередженості правосуддя.

Право на свободу совісті і віросповідання (ст. 35 Конституції). Це право включає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і релігійні обряди та вести релігійну діяльність.

А. Обсяг захисту. Право кожної людини вільно сповідувати ту чи іншу релігію і безперешкодно відправляти культи та обряди озна­чає свободу віросповідання. У власному розумінні віра стосується питань божественного і трансцендентного, тому особа не може бути примушена до визнання чи невизнання певної віри. Разом з тим ця свобода накладає на державу позитивні обов’язки щодо забез­печення захисту вільного здійснення релігійних культів і обрядів, вести релігійну діяльність.

Свобода світогляду людини є поняттям, яке досить складно з’ясувати. Часто ця свобода пов'язується із свободою совісті, під якою розуміють право людини вірити або не вірити в Бога, а у від­повідності з цим - вільно обирати релігію. Світогляд виражає ба­чення людиною оточуючого світу, її самовизначення в житті. Тому світогляд не можна віднести до абсолютного права. Хоча світогляд може виражати особисті переконання особи, її життєві цінності та установки, однак отримують правовий захист лише ті переконання, які володіють «достатньою переконливістю, серйозністю, цільністю і важливістю».

В. Критерії обмеження. Здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я, моральності населення або прав і свобод інших людей. Важливим конституційним принци­пом є відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від виконання законів та від своїх обов'язків перед державою за мотивами релігійних переконань. Інші рішення щодо цього правила можуть передбачатися тільки законом. Прикладом цього може бути Закон про альтернативну (невійськову) службу, згідно з яким обов’язкова військова служба може бути за­мінена альтернативною (невійськовою) службою, якщо громадянин України має істинні релігійні переконання і належить до законно діючої релігійної організації, віровчення якої не допускає користу­вання зброєю та служби у Збройних силах.

9.3.