ПОЛІТИЧНІ ПРАВА І СВОБОДИ

Людина у політичній сфері вступає у правовідносини, пов’язані із здійсненням влади. Політична сфера діяльності людини є багато­гранною: участь у формуванні органів публічної влади, заміщення представницького мандату або посад на публічній службі, здійснен­ня впливу на хід та зміст владних рішень, здійснення контролю над діями суб’єктів владних повноважень.

У Конституції України знайшли своє відображення майже всі найголовніші права і свободи, які можна віднести до політичних: право на участь в управлінні державними та суспільними спра­вами, виборчі права, право на об'єднання, право на мирні збори та демонстрації, право на свободу друку та інформацію, право на звернення та інші.

Політичні права можуть реалізовуватись людиною та громадя­нином як індивідуально, так і колективно (через об'єднання грома­дян). Прикладом такого політичного права, що реалізується тільки колективно, може бути право на збори, мітинги, об'єднання у по­літичні партії та громадські організації, яке одноосібно здійснити неможливо.

Закріплені в Конституції України найважливіші політичні права і свободи відображають загальновизнані міжнародні норми, перед­бачені у визнаних Україною Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, Європейській конвенції з прав людини (1950) та деяких інших. Більш детально регламентація політичних прав і сво­бод здійснюється у спеціальних законодавчих актах національного законодавства України, наприклад, у законах про громадянство України, про референдуми, про вибори та інше.

Свобода асоціацій (статті 36, 37 Конституції).

А. Обсяг захисту. Можливість об’єднання у різні організації є невід’ємною частиною сучасного демократичного ладу, оскільки люди через організації інтегруються за спільністю інтересів і ці організації є основним каналом впливу народу на прийняття та зміст рішень органів публічної влади. Це право дозволяє громадянам об'єднувати зусилля для здійснення своїх інтересів, захисту прав і свобод. Сукуп­ність такого роду об'єднань відображає можливість шляхом самоор­ганізації вирішувати свої справи без втручання держави.

У конституційному значенні свобода асоціацій як політичне право поширюється на некомерційні організації, які засновані на добровільному членстві, мають демократичну структуру, можли­вість демократичного вирішення внутрішньоорганізаційних спорів. Якщо організація має республіканський чи регіональний характер, закон встановлює вимогу наявності територіальних осередків, що свідчить про значний громадський вплив організації, наявності зворотних зв’язків із населенням, широких можливостей представ­ництва інтересів населення перед органами публічної влади і по­садовими особами.

Б. Форми асоціацій. За своїм змістом і характером право на об'єднання передбачає можливість створення двох видів недер­жавних об'єднань: політичних партій і громадських організацій. Вимоги щодо права громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації та порядок їх створення на підставі статей 36 і 37 Конституції України конкретизовані законами про об'єднання громадян та про політичні партії. Ці положення відпо­відають Загальній декларації прав людини (ст. 22) та Міжнародному пакту про громадянські та політичні права (ст. 22) про право на свободу асоціацій.

Право на об'єднання у політичні партії мають тільки громадяни України з метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, участі у виборах органів державної влади та місце­вого самоврядування.

Деякі особливості має конституційне право громадян на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових та соціально- економічних прав та інтересів за родом їхньої професійної діяль­ності. Профспілки утворюються без попереднього дозволу, на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права: а обмеження щодо членства в них встановлюються виключно Кон­ституцією та законами України. Законодавством передбачено, що ніхто не може бути примушений до вступу у будь-яке об'єднання громадян або обмежений у правах за належність або неналежність до них. Усі об'єднання громадян рівні перед законом.

В. Критерії обмеження. Обмеження можуть встановлюватися законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 36 Конституції). Забороняється створення і діяльність політич­них партій та громадських організацій, програмні цілі, або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конститу­ційного ладу насильницьким шляхом, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення та інші (ст. 37 Конституції). Також не допускається створення і діяльність організаційних структур полі­тичних партій в органах виконавчої та судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, у військових формуваннях, а також на державних підприємствах, в установах, організаціях та навчальних закладах. Важливою гарантією для об'єднань громадян є встановлення судового порядку заборони їх діяльності.

Професійні спілки утворюються вільно і поточне законодавство не може встановлювати додаткові обмеження, не засновані на по­ложеннях Конституції. Зокрема, на одному підприємстві можуть діяти кілька профспілок, незважаючи на те, чи всі вони є сторо­ною колективного договору, угоди; вони є рівними перед законом^[253].

Право на участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції). Воно поглиблює найголовніше положення ст. 5 Кон­ституції, яке визнає за народом право бути єдиним носієм сувере­нітету та джерелом влади в Україні. Ця влада здійснюється народом як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Це загальне право громадян України, яке конкрет­но реалізується в різних організаційно-правових формах. Найголо­внішими з них є передбачені на конституційному рівні право на участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, право вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування, мати рівні права доступу до служби в державних органах і органах місцевого самоврядування тощо. Кожне із зазна­чених прав має самостійне значення і свої особливості, що обумов­лює окремий їх розгляд.

А. Виборче право. Як форма прямого народовладдя вибори є од­ним із найголовніших засобів формування громадянами органів державної влади та місцевого самоврядування. Суб'єктивне виборче право громадян вільно обирати і бути обраним насамперед перед­бачено ст. 38 Конституції України, а також у спеціально присвяче­ному цьому питанню третьому розділі (статті 69-71). У Конституції визначаються як загальні виборчі принципи та вимоги до виборів, так і вік та інші умови (виборчі цензи), за яких громадянин України набуває право у повному обсязі здійснювати свої виборчі права.

Найголовнішими (найбільш загальними) з них є право обирати (право голосу) та право бути обраним.

Право голосу на виборах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років, за винятком громадян, яких визнано судом недієздатними.

Слід зазначити, що наявність загального виборчого права оби­рати (права голосу) надає можливість здійснювати більш конкрет­ні права: право бути внесеним до списку виборців, висувати кан­дидатів, підтримувати їх (агітувати за них) та інші. Що стосується права бути обраним, то змістом цього права є право висувати свою кандидатуру чи бути висуненим кандидатом на виборну посаду, набуття статусу якого надає додаткові виборчі права, а саме: право на зустрічі з виборцями, користуватися засобами масової інфор­мації, мати довірених осіб, проводити передвиборну кампанію та інші. Водночас кандидат на виборну посаду, користуючись права­ми обиратися і бути обраним, має і всі права обирати, в тому числі і голосувати за свою кандидатуру та здійснювати всі інші права, надані виборцям.

Б. Референдне право. Право голосу на референдумах, як і на вибо­рах, мають громадяни України при досягненні вісімнадцятирічного віку (ст. 70 Конституції). Всенародне голосування, тобто референдум, - це одна з найважливіших форм демократії, прямого народовладдя, яка надає право кожному громадянину України брати участь у ви­рішенні найсуттєвіших питань суспільного та державного життя. Це право здійснюється як у масштабах всієї країни (всеукраїнський референдум), так і в межах адміністративно-територіальних оди­ниць.

Право громадян України брати участь у референдумах перед­бачено ст. 38 Конституції України. Крім того, правове регулювання реалізації цього права передбачено в Законі України про всеукраїн­ський та місцеві референдуми (1991).

ферендуму не відповідає демократичним засадам, про що свідчить практика проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою у 2000 р., оскільки не містить гарантії забезпечення вільного волевиявлення народу та недопущення маніпулювання громадською думкою з боку органів влади. Також практика збору підписів на підтримку проведення референдуму за народною ініці­ативою щодо приєднання України до НАТО засвідчило, що органи місцевого самоврядування, на які згідно з законом покладено функ­ції контролю за додержанням порядку збору підписів виборців, не­належним чином забезпечували їх контроль.

В. Право на рівний доступ до публічної служби. Згідно зі ст. 38 Конституції України громадянам гарантується рівне право на до­ступ до державної служби, а також служби в органах місцевого са­моврядування. Таким чином Основний закон визначив сферу ді­яльності публічних службовців сферою державного управління та місцевого самоврядування. Конституційне положення про рівність у доступі до публічної служби можна трактувати, принаймні, у таких аспектах: а) гарантії рівних можливостей доступу до вакантної по­сади в органах держави та місцевого самоврядування: б) презумпція відповідальності претендента на посаду, який повинен відповідати визначеним у законі критеріям допустимості на публічну службу, насамперед щодо належного рівня освіти, особистих моральних та ділових якостей: в) формування та забезпечення системи ефектив­ної освіти та перепідготовки кадрів, які дають змогу претенденто­ві здобути належну освіту та практичні навички щодо здійснення функцій та завдань, покладених законом на публічного службовця: г) обов’язок пройти відкритий конкурсний відбір на вакантну посаду відповідно до встановлених законом кваліфікаційних критеріїв.

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України за­коном можуть встановлюватися детальні критерії до окремих категорій державних службовців, зокрема встановлення певних кваліфікаційних вимог: «Кваліфікаційні вимоги зумовлені родом і характером діяльності... посадових осіб, а тому не можуть роз­глядатися як обмеження громадян у користуванні рівним правом доступу до державної служби... До... кваліфікаційних вимог нале­жать, зокрема, життєвий досвід та соціальна зрілість, які набу- ваються з досягненням певного віку.

Критерієм у законодавчому встановленні кваліфікаційних вимог до віку є доцільність»^[255].

Згідно зі ст. 25 Міжнародного пакту про цивільні та політичні права кожен громадянин повинен мати право і можливість допуска­тися у своїй країні на загальних умовах рівності до публічної служби без будь-якої дискримінації та без необґрунтованих обмежень. У ст. 2 цього пакту встановлено, що кожна держава має поважати та забезпечувати всім особам, які перебувають на її території та під її юрисдикцією, права, визнані у цьому пакті, без будь-якої різниці, зо­крема стосовно раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового становища, народження або іншої обставини^[256]. Відпо­відно до принципу верховенства права рівний доступ до публічної служби є однією із засад демократичного ладу та забезпечення віль­ного розвитку індивіда.

Відповідно до конституційного принципу рівного доступу до служби в органах держави і місцевого самоврядування таким пра­вом володіють громадяни України, які досягли повноліття, мають професійну освіту, володіють на належному рівні українською (дер­жавною) мовою. Згідно із конституційним принципом гарантова- ності вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України законом може встановлюватися вимога знання претендентом на посаду у публічній службі мови на­ціональної меншини у місцях її компактного проживання.

Не можуть бути прийняті на публічну службу особи, визнані су­дом недієздатним або обмежено дієздатними, якщо вони позбавлені судом права обіймати посади в органах публічної влади. Також може перешкоджати прийняттю на державну службу наявність певного захворювання (підтвердженого висновком медичної установи), ро­динні або близькі стосунки з іншими безпосередньо підпорядкова­ними державними службовцями, іноземне громадянство, відмова від проходження процедури допуску до державної таємниці (у ви­падку, якщо робота пов’язана з цим), відмова від надання відомостей про доходи і майно^[257].

Основою для правового механізму забезпечення рівного доступу до публічної служби в Україні є відбірний характер процедур при­йняття на посади публічної служби і процедур прийняття на посади публічної служби і процедур усіх подальших призначень при про­сування по службі^[258]. В Україні процедуру конкурсного заміщення посад у публічній службі запроваджено вперше з 16 грудня 1993 року із прийняттям Закону про державну службу

Право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39 Конституції). Таке право є однією з форм безпосередньої демократії, яка дозволяє громадянину брати участь в обговоренні чи вираженні ставлення до будь-яких економічних, політичних та інших питань. Це право закріплене у ст. 39 Конституції України, яка надає право громадянам України збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких повинні за­вчасно повідомити органи виконавчої влади чи місцевого самовря­дування. Адресатами свободи зібрань є фізичні і юридичні особи. Конституційний захист поширюється і на юридичних осіб у зв’язку із необхідністю забезпечення правомірності прийняття рішень ви­щими керівними органами організації.

А. Обсяг захисту. Зібрання є одним із засобів формування думки громадян, формування громадської і політичної думки. Таким шля­хом народ отримує додатковий засіб впливу на хід та зміст прийнят­тя владних рішень. Свобода зібрань також є засобом контролю на­селення над владою. Конституція не містить обмежень щодо форм зібрань, тому вони можуть бути реалізовані у будь-якій формі прямо не забороненій законом. Зокрема, зібрання невизначеної тривалос­ті (вахта миру, наметове містечко, пікетування, голодування тощо) також підпадають під конституційний захист. Головним при цьому є колективна форма вираження думки.

Конституційний захист поширюється на мирні зібрання. У ви­падку проведення демонстрації може виникнути колізія тлумачен­ня, оскільки проведення демонстрацій може супроводжуватися певними провокаціями, безчинством, що може загрожувати гро­мадському порядку Однак провокування під час демонстрації не завжди означає посягання на мирне життя. Якщо ж збираються особи, що мають явний намір спровокувати масові заворушення, то таке зібрання не підпадає під конституційний захист (ст. 39, ч. 2).

Необхідною умовою реалізації права на свободу зібрань у демо­кратичному суспільстві є дотримання розумних строків попередньо­го сповіщення про проведення зібрання, щоб під час проведення зібрання було вжито заходів щодо забезпечення громадського по­рядку та попередження провокацій та масових заворушень.

Конституційний Суд визначив критерії правомірності прове­дення зібрань: зібрання можна проводити «за умови обов’язкового завчасного сповіщення про це органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування»; таке сповіщення слід проводити «через організаторів масових зібрань»; завчасне сповіщення повинно носи­ти попереднійхарактер; тривалість строків «має бути у розумних межах і неповинно обмежувати» свободу зібрань; ці строки повинні «слугувати гарантією реалізації цього права громадян»; органи вла­ди протягом цього строку мають вжити ряд підготовчих заходів для безперешкодного проведення запланованого зібрання; у разі необхідності компетентні органи узгоджують з організаторами масових зібрань дату, час, місце, маршрут, умови, тривалість проведення^[259].

Б. Критерії обмеження. Що стосується обмеження реалізації цьо­го права, то таке обмеження може встановлюватись лише судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та гро­мадського порядку (з метою запобігання злочинів чи заворушень, для захисту прав і свобод інших людей або для охорони здоров'я населення). Основою обмежень свободи зібрань є конституційна вимога їх мирного і беззбройного характеру.

Разом з тим конституційні норми мають загальний характер, що зумовлює необхідність визначення у спеціальному законодавчому акті вимог щодо умов і порядку здійснення цього права, встанов­лення відповідних організаційно-правових гарантій, тому існує об'єктивна необхідність прийняття закону з цього питання.

Право на звернення (ст. 39 Конституції). Це право є важливим напрямом демократичного розвитку держави і суспільства. Воно за­безпечує можливість громадянам України брати участь в управлінні державними та суспільними справами, впливати на поліпшення роботи органів державної влади та місцевого самоврядування, від­стоювати і захищати свої права та інтереси.

Згідно із принципом довіри при розгляді звернень посадова особа повинна вжити всіх заходів щодо забезпечення належної процедури проведення перевірки. Однак в Україні сьогодні так й не реалізо­вано принцип єдиного вікна щодо розгляду звернень, зокрема, ре­єстраційних процедур. Виникають істотні проблеми забезпечення поваги до гідності особи, що звертається, з боку посадових осіб, їх необ’єктивності та упередженості при розгляді звернень. Також од­нією з перешкод дотримання порядку звернень є невисока правова культура їх розгляду

Відповідно із ст. 40 Конституції України будь-яка людина має право особисто звертатись або надсилати індивідуальні або колек­тивні письмові звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування, атакож до посадових і службових осіб цих органів. Ці органи зобов'язані розглянути звернення і надати обґрунтова­ну відповідь у встановлений законом строк. Закріплення права на звернення на конституційному рівні відповідає загальновизнаним міжнародним стандартам^[260].

При реалізації права на звернення особа має право: а) особисто викласти аргументи особі, що перевіряла звернення та брал а участь у його перевірці: б) знайомитися з матеріалами перевірки: в) нада­вати додаткові матеріали: г) користуватися послугами захисника: д) отримати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги: е) вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали резуль­татом порушень встановленого порядку розгляду звернень.

У Законі про звернення громад ян конкретизується питання форм і способів реалізації права на звернення, під якими розуміють ви­кладені у письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви або скарги. Встановлений порядок, за яким звернення повинні роз­глядатися і вирішуватись у місячний термін з дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення - негайно, в усякому разі не пізніше п'ятнадцяти днів з моменту їх одержання.

9.4.