ЕКОНОМІЧНІ, СОЦІАЛЬНІ І КУЛЬТУРНІ ПРАВА І СВОБОДИ

Ця група прав людини й основоположних свобод невід'ємна від громадянських (особистих) та політичних прав, які взаємопов'язані і в сукупності становлять основу конституційно-правового статусу

людини.

Розглядувану групу прав і свобод можна умовно зарахувати до прав соціального характеру, тобто до позитивних прав. Однак спе­цифікою конституційного захисту цих прав є те, що в окремих ас­пектах вони забезпечуються примусовою силою судового рішення безпосередньо на підставі конституційних приписів. Це дає змогу говорити, що деякі основні права з цієї групи мають пряму дію (га­рантії права власності, свобода вибору професії та виду діяльності, рівність між чоловіком і жінкою, рівність між дітьми, народженими у шлюбі та позашлюбними, академічна свобода). В інших аспектах ці права згідно з принципом соціальної правової держави відобра­жають основні напрями державної політики, визначають основні форми і засоби досягнення цілей високого ступеня соціальної за­хищеності особи в Україні.

Для їх належної реалізації необхідне додержання таких умов: а) розвинене соціальне законодавство: б) наявність розвиненої ме­режі установ і закладів, що надають соціальні послуги; в) система соціального страхування: г) система надання соціальних допомог та їх виплата: д) високий рівень добробуту та доходів більшої частини населення, основну якої складає «середній клас»; е) наявність спра­ведливої системи перерозподілу валового внутрішнього продукту через виважену фіскальну політику та систему адресної соціальної допомоги. Такі заходи складають основу виконання державою по­зитивних обов’язків у сфері соціально-правового захисту.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. передбачає обов'язок держав вживати у максимальних меж­ах наявних ресурсів заходи для поступового забезпечення перед­бачених у цьому акті прав і свобод. Європейська соціальна хартія також розширює перелік соціальних прав індивіда і покладає по­зитивні обов’язки на державу.

Гарантії права приватної власності (ст. 41 Конституції). Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю влас­ністю. Здається, що це конституційне положення є лише даниною відповідного догматичного положення доктрини, а реально зміст суб’єктивного права власності наповнюється у положеннях ст. 319, ч. 2 - 8 ЦК, які визначають правовий режим здійснення права влас- 370

ності. Тому зміст права власності полягає у можливості суб’єкта на свій розсуд здійснювати із власністю будь-які дії, не заборонені законом, і вимагати від третіх осіб, в тому числі і держави, поваги до його власності.

Серед важливих складових правомочностей власника є не лише володіння, розпорядження, отримання доходів, плодів з неї. Майно­ві права можуть випливати із законних очікувань особи на оформ­лення титулу власника і відповідних майнових благ, що випливають з цього. Зокрема, це є важливим при визначенні ступеня капіталі­зації у випадку вирішення питання про надання кредиту або при реституції власності, яка була колись націоналізована^[261]. У країнах колишнього СРСР це також пов’язано із проблемою набувальної давності, хоча цей інститут складно застосувати до проблеми рес­титуції майна нащадкам власників на теренах Західної України^{[262] [263]}

А. Обсяг захисту Відповідно до цих конституційних вимог держа­ва несе позитивний обов’язок забезпечити належний захист права на землю та інші пов’язані із ним права. Позитивний обов’язок дер­жави полягає у захисті: 1) прав власника земельної ділянки; 2) прав добросовісного її володільця та 3) права на сервітут.

Невиконання такого позитивного обов’язку з боку держави, ЄСПЛ безумовно, розглядає як грубе порушення права власності.

Негативний обов’язок держави полягає у мінімальному втру­чанні у здійснення права володіння та права власності на землю. Принаймні таке втручання повинно здійснюватися з мотивів суспіль­ної необхідності, бути пропорційним і не посягати на сутність такого права, здійснюватися на основі закону з дотриманням належної про­цедури обмеження такого права або вилучення такого майна лише за умови попереднього та повного відшкодування його вартості.

Конституційний Суд України з приводу забезпечення правової визначеності законодавства займає неоднозначну позицію. Зокре­ма, він трактував забезпечення гарантій громадянам на повер­нення їх знецінених вкладів як таке, що не може бути обмежене, виходячи із вікового критерію^[264]; визнав правомірним ліквідацію пільг для іноземних інвесторів як засіб усунення дискримінації, не зважаючи на те, що закон гарантував для них незмінюваність за­конодавства протягом 10 років з моменту внесення інвестиції^[265]. Вищий господарський суд пов’язує правомірність набуття майна на підставі договору, не зважаючи на те, що майно як компонент цілісного майнового комплексу не підлягало приватизації взагалі. Цей конфлікт носив тривалий характер (майже 10 років) і стосу­вався непрозорої схеми набуття права власності АРК «Антаркти­ка» на залізничну ділянку на території Іллічівського морського риб­ного порту.^{[266] [267] Верховний Суд України більшою мірою звертає увагу на питання здійснення права власності та відчуження власності з мотивів суспільної необхідності?9. Це свідчить про складність співвідношення власності та публічного економічного порядку як у доктрині, так і в судовій практиці.}

Б. Обсяг захисту права власності та публічний економічний по­рядок.

Елементами публічного економічного порядку здійснення права власності є: 1) здійснення права власності на свій розсуд відповідно до її правового режиму; 2) ефективне використання власності від­повідно до її призначення та забезпечення безпеки довкілля; 3) на­лежна правова процедура відчуження власності з мотивів суспіль­ної необхідності на основі попереднього і повного відшкодування власності; 4) дотримання рівності доступу до власності у випадку її переходу із публічної у приватну на основі відкритого конкурсу або відкритої процедури розпаювання тощо; 5) заборона використан­ня власності на шкоду довкіллю, правам інших людей, публічним інтересам або на погіршення її природних якостей; 6) обмеження монополізму та захист конкуренції на ринку рухомого і нерухомо­го майна; 7) ведення земельного кадастру та державного реєстру операцій з нерухомістю.

В. Критерії обмеження. Згідно з Конституцією примусове відчу­ження земель, що належать на праві приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попередньо­го і повного відшкодування їх вартості (ст. 41, ч. 6 Конституції).

Вітчизняна юриспруденція ще не виробила критеріїв правово­го змісту згаданої конституційної гарантії. Європейський Суд з прав людини при розгляді справ визнає, що втручання у здійснен­ня власності повинно бути виправданим міркуваннями суспільної необхідності, тобто бути пропорційним і не посягати на сутність права власності Таке втручання є правомірним у випадку дотри­мання трьох умов: 1) таке втручання не посягає на безперешкодне здійснення права власності; 2) забезпечення належної процедури відчуження майна; 3) держава покликана забезпечити всі необхідні заходи задля належного контролю здійснення власності відповід­но до інтересів суспільства^[268].

Таким чином, гарантії здійснення права власності тісно пов’язані із критеріями обмеження цього права. По-перше, обмеження здій­снення права власності може бути зумовлено суспільною необхід­ністю. При цьому важливим є дотримання принципу пропорційнос­ті, щоб таке обмеження не посягало на сутність здійснення права власності. Принцип пропорційності також полягає у забезпеченні балансу між приватними та публічними інтересами^[272]. Серед під­став щодо обмеження прав приватної власності можна виділити національну безпеку, забезпечення прав та інтересів інших осіб, забезпечення доступу до майна іншим особам (право сервітуту); головним є те, щоб такі міркування були більш значущими, ніж здійснення самого права приватної власності на землю.

По-друге, обмеження права власності можливе виключно на основі закону, який повинен бути чітким і зрозумілим, не має зво­ротної сили, можливі наслідки його застосування мають бути перед­бачуваними, його застосування не повинно бути свавільним. При цьому у випадку виникнення конфліктів щодо порядку обмеження права власності або її відчуження повинен існувати ефективний судовий контроль.

По-третє, необхідною умовою обмеження права власності або її відчуження є попереднє і повне відшкодування її вартості із забез­печенням компенсації інших обмежень, пов’язаних із таким втру­чанням у здійснення власності.

Г. Гарантії доступу до об’єктів публічної власності. Це право гарантовано ст. 41, ч. З Конституцією України, відповідно до якої громадяни можуть користуватися об'єктами державної та кому­нальної власності для задоволення своїх потреб. Користуватися та­кими об'єктами громадяни можуть у переважній більшості випадків безоплатно. Це стосується, насамперед, користування природними ресурсами та об'єктами загальнодержавної власності: водними ре­сурсами, рослинним світом, шляхами та місцями загального відпо­чинку, закладами освіти, охорони здоров'я тощо. Водночас у ряді випадків громадяни можуть користуватися окремими об'єктами державної та комунальної власності за плату - тимчасово чи на умовах оренди на певний строк.

Свобода підприємницької діяльності (ст. 42 Конституції). Осо­ба може вести будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборо­нена законом. У взаємозв'язку з правом приватної власності сво­бода підприємницької діяльності складає правову основу ринкової економіки.

А. Зміст свободи підприємницької діяльності Свобода підприєм­ницької діяльності має інституційний, індивідуальний та публічний аспект^[273]. За інституційною природою ця свобода пов’язана із віль­ною конкуренцією, недопущенням зловживання, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції. Це пов’язано з тим, щоб мінімізувати необгрунтоване втручання держави у рин­кові відносини. Однак таке невтручання повинно базуватися на певних правових гарантіях (антимонопольне, конкуренційне зако­нодавство), розмежування сфер конкуренції та економічної політи­ки держави. Держава через підприємства, які їй належать на основі акціонерного капіталу чи в якості державних агентств, виступають на ринку як учасники ринкових відносин, а не як суб’єкти владних повноважень. Однак із конституційного обов’язку забезпечувати засади ринкової економіки випливає вимога про неприпустимість зловживання «засобами монополізації» - субсидіюванням, передан- ням майна у безоплатне користування тощо.

З точки зору забезпечення індивідуальних прав індивіду нале­жить право бути зареєстрованим в якості суб’єкта підприємницької діяльності без додаткових перешкод та будь-яких ознак дискримі­нації. У цьому відношенні індивідуальні права можна трактувати як свободу вибору професії, виду професійної діяльності, визначен­ня мети, програми та напрямів своєї підприємницької діяльності, вступ підприємців в асоціації для захисту своїх інтересів. Також у взаємозв’язку зі ст. 43, ч. З Конституції має важливе значення за­борона примусової праці.

Публічний аспект свободи підприємницької діяльностіпов’язаний із публічним економічним порядком, заснованим на обмеженні монополізму, захистові конкуренції, здійсненні реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності на єдиних правових засадах та ліцен­зуванні окремих видів підприємницької діяльності.

Б. Критерії обмежень. Втручання держави у підприємницьку діяльність може здійснюватися на основі закону з мотивів: а) забез­печення соціального захисту населення та соціальної спрямованості економіки: б) обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції: в) недопущення поєднання зайняття підприємницькою діяльністю із публічною службою: г) дотримання суб’єктами підпри­ємницької діяльності права інтелектуальної власності: д) дотриман­ня прав і свобод працівників: е) захисту прав споживачів.

Конституційний Суд визначив, що державна політика у сфері електроенергетики здійснюється шляхом формування тарифів, здійснення контролю за діяльністю та встановленням відпові­дальності суб’єктів відносин за порушення правил оптового ринку електроенергії^[274]. На ринку послуг поштового зв’язку функціями держави є захист інтересів споживачів, забезпечення надання по­слуг поштового зв’язку встановленого рівня якості, доступність до ринку послуг поштового зв’язку^[275].

У ряді випадків право на заняття підприємницькою діяльністю обмежується лише для окремих категорій осіб: народних депутатів, посадових осіб органів державної влади та органів місцевого само­врядування.

Крім того, держава забезпечує захист конкуренції у підприєм­ницькій діяльності. Не допускаються неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція, а також зловживання монопольним становищем на ринку (ст. 42 Конституції). Види і межі монополій визначаються законом.

Закріплюючи право на підприємницьку діяльність, Конституція України (ст. 42) встановлює обов'язок держави здійснювати контр­оль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, захищати права споживачів, сприяти діяльності їх громадських організацій.

Право на працю (ст. 43 Конституції). Це право необхідно розгля­дати у тісному взаємозв’язку із свободою підприємницької діяльнос­ті, оскільки права працівників тісно взаємопов’язані із здійсненням певних правомочностей роботодавців, якими виступають суб’єкти підприємницької діяльності.

A. Обсяг права. Як Конституція, так і міжнародно-правові акти гарантують свободу вибору виду професійної діяльності, не надаючи чітких гарантій зайнятості. Згідно зі ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права кожен має право реалізувати можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Свобода вибору професії слід обмежувально тлумачити стосовно права особи займати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування.

Свобода вибору професійної діяльності у взаємозв’язку із при­писами ст. 53 Конституції (право нас освіту) накладає на держа­ву позитивні обов'язки у створенні відповідних умов для повного здійснення громадянами права на працю, забезпечення гарантій рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Б. Заборона примусової праці. Згідно зі ст. 43 Конституції від­повідно до міжнародних угод забороняється використання при­мусової праці. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, передбачена спеціальними законами, а також робота чи служба, яка виконується відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан або за вироком чи іншим рішенням суду

B. Право на належні, безпечні та здорові умови праці. Це право передбачає: а) профілактику і захист від професійних захворювань і виробничого травматизму: б) відмову від роботи у разі загрози життю і здоров’ю: надання достовірної інформації про небезпечні виробничі фактори для життя і здоров’я: право на незалежну екс­пертизу і контроль над дотриманням законодавства про охорону праці.

Право на страйк (ст. 44 Конституції). Якщо в ході колективних переговорів не досягнуто прийнятних результатів, то працівники можуть оголосити страйк. Це право мають всі ті, хто працює, для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Разом з тим закон може встановлювати обмеження щодо реалізації права на страйк для деяких категорій публічних службовців (органів прокуратури, суду Збройних сил, працівників міліції, безпеки та правопорядку). Право брати участь у страйку може здійснюватись лише добро­вільно, за власним бажанням працівника. Конституція України передбачає, що ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

Особливості і порядок здійснення цього конституційного права на страйк визначені у Законі України про порядок розгляду колек­тивних трудових спорів (конфліктів) від 3 березня 1998р. Згідно з цим Законом страйком визнається тимчасове колективне припи­нення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, установи, організації з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Страйк за­стосовується як крайній засіб, коли всі інші можливості вичерпано. Рішення про оголошення страйку приймається на загальних зборах більшістю голосів працівників або конференцією двома третинами голосів делегатів.

Право на страйк може бути обмежено на основі закону з мотивів суспільної необхідності з метою забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей. Заборона страйку можлива лише на основі закону.

Право на відпочинок (ст. 45 Конституції). Це право відноситься до галузевих прав (у галузі трудового права), тому не забезпечуєть­ся примусовою силою судових рішень на підставі конституційного припису. Трудове законодавство визначає режим відпочинку шля­хом встановлення: щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, а також встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв та скороченої тривалості роботи у нічний час.

Конституцією визначається, що поточне законодавство повинно встановлювати мінімальну тривалість відпочинку, оплачуваної що­річної відпустки, вихідні та святкові дні. Трудовим законодавством встановлені такі види відпусток, як щорічні (основні та додаткові), творчі і соціальні, відпустки без збережені заробітної плати та мі­німальна тривалість щорічної основної відпустки не менш 24 ка­лендарних днів за відпрацьований рік з часу укладення трудового договору. Право на відпочинок може бути обмежено в умовах воєн­ного і надзвичайного стану.

Право на соціальний захист та соціальне забезпечення (ст. 46 Конституції). Право на соціальний захист громадян включає право на забезпечення працівників та інших громадян у разі втрати пра­цездатності (повної, часткової або тимчасової), втрати годувальни­ка, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості, в ряді інших випадків, які передбачаються законодавством.

Основою права на соціальний захист є: а) розвинене соціальне законодавство; б) державна підтримка діяльності державних і при­ватних установ соціального захисту; в) державна підтримка благо­дійництва і меценатства; г) наявність системи соціального страху­вання; д) надання адресної соціальної допомоги у зв’язку із втратою працездатності або годувальника, виходу на пенсію тощо.

А. Право на соціальне забезпечення - це одне з найважливіших соціально-економічних прав громадян. Це право визначається Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні пра­ва (ст. 9), спеціальними конвенціями Міжнародної організації праці (Конвенція МОП про мінімальні норми соціального забезпечення, 1952) та окремими актами національного законодавства України.

Б. Право на достатній життєвий рівень (ст. 48 Конституції) Встановлено, що кожна людина має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Це положення відповідає вимогам Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (ст. 11) щодо визнання державою права кожного на достатній життєвий рівень для нього самого та його родини. Водночас слід зазначити, що соціально- економічний стан країни в сучасних умовах не дозволяє повного мірою гарантувати і забезпечити реалізацію цього конституційного права кожній людині.

Це право забезпечується через встановлення прожиткового мінімуму, розмір якого береться за основу розміру соціальних до­помог та субсидій громадянам. Законодавство регулює питання мінімального споживчого бюджету, розмір якого детально регулює Кабінет Міністрів. Соціальне законодавство спрямовується на ви­рівнювання розвитку різних верств населення. З іншого боку, со­ціальне законодавство містить обґрунтовано велику кількість пільг і преференцій, що є явно необґрунтованим. У зв’язку із порівняно невисоким рівнем доходів населення та високим рівнем тінізації економіки, у сфері соціального забезпечення спостерігаються різ­номанітні зловживання.

Право на житло (ст. 47 Конституції). Передбачено обов'язок дер­жави створювати умови, за яких кожен громадянин матиме змогу будувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду Тйм громадянам, що потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону

Конституція встановлює заборону свавільного позбавлення осо­би житла, окрім як на основі закону та за рішенням суду. Тому по­ложення ЖК стосовно примусового виселення громадян і членів їх сімей поза судовою процедурою є неконституційними і не підляга­ють застосуванню. ЖК також містить норми, які суперечать праву на недоторканність житла та іншого володіння особи.

Право на охорону здоров'я і медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції). Це право відповідає вимогам ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, яка передбачає право кожного на досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я.

Право на охорону здоров'я передбачає вжиття державою заходів, спрямованих на: а) підтримання функціонування мережі лікуваль­них закладів, що знаходяться як у публічній, так і приватній влас­ності: б) підтримання загальної системи оздоровлення, профілак­тики захворювання, фізкультури і спорту: в) підтримання системи медичного страхування шляхом поєднання загальнообов’язкового і добровільного страхування: г) надання медичної допомоги у дер­жавних і муніципальних медичних закладах на безоплатній основі; д) медична охорона материнства і дитинства.

До обов'язків держави віднесено створення ефективного і до­ступного для всіх громадян медичного обслуговування, сприяння розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Крім того, Конституцією України передбачається вимога надання безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров'я і встановлюється заборона скорочення наявної системи таких закладів.

На забезпечення права на охорону здоров'я також спрямовані закони України «Про запобігання захворювання на СНІД та соці­альний захист населення» від 1991 р., «Про обіг в Україні наркотич­них засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів» від 1995 р., «Про фізичну культуру і спорт» і ряд інших.

Право на безпечне довкілля (ст. 50 Конституції). Це право є необ­хідною умовою права на здоров'я людини і визначається світовим співтовариством як один із найважливіших факторів існування люд- 380

ства. На конституційному рівні (ст. 16 Конституції) забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збережен­ня генофонду Українського народу визнано обов'язком держави.

У сучасних умовах екологічні права людини в Україні регулюють­ся і забезпечуються як Законом України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» 1991 р., такі низкою інших законо­давчих актів: «Про санітарне і епідемічне благополуччя населення»

1994 р., «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»

1995 р., «Про захист людини від іонізуючих випромінювань» 1998 р., «Про екологічну експертизу» 1995 р. та ін.

Важливим конституційним положенням є гарантія права віль­ного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчів і предметів побуту, а також право на її поширення. Засекречення такої інформації забороняється (ст. 50 Конституції України).

Право на освіту (ст. 53 Конституції). Важливою гарантією цього права є конституційний обов'язок держави забезпечити доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно- технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах: розвиток цих видів освіти і різних форм навчання. Обов'язковою визнана повна загальна середня освіта. Безоплатне здобуття вищої освіти мають громадяни в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Право на освіту включає такі позитивні обов’язки держави: а) під­тримка мережі дошкільних навчальних закладів, системи середніх шкіл, професійно-технічної та вищої освіти, системи підвищення кваліфікації, післядипломної освіти; б) гарантії рівних можливостей розвитку державних і приватних навчальних закладів: в) гарантії недопущення зниження рівня викладання у приватних навчальних закладах порівняно із державними: г) гарантії отримання безоплат­ної середньої освіти у державних навчальних закладах: д) надання стипендій і пільг учням і студентам е) гарантії рівного доступу та отримання безоплатної освіти у державних вищих навчальних за­кладах на конкурсній основі; є) право національних меншин роз­вивати системи національної освіти у державних і комунальних навчальних закладах; є) право національних меншин розвивати свою культуру через національні культурні товариства.

Відповідно до конституційних вимог громадянам, які належать до національних меншин, гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних на­вчальних закладах або через національні культурні товариства.

Право на участь у культурному житті та користуватися куль­турною спадщиною України (ст. 54 Конституції). На державу по­кладено обов'язок забезпечувати збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживати за­ходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Право кожної людини на участь у культурному житті та право користуватись усіма досягненнями культури визнано як міжнарод­ними актами (ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права), так і закріплено у законодавстві України, зо­крема в Основах законодавства України про культуру 1992 р., в За­коні України «Про музеї та музейну справу» та в інших законах, які передбачають можливість доступу кожної людини до культурних цінностей, які знаходяться на території України.

Право на свободу творчості (ст. 54 Конституції). Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Що стосується наукової творчості, то на державу покладе­но обов'язок сприяти розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством (ст. 54 Конституції України). Правове регулювання цих питань передбачене законами України «Про основи державної політики у сфері науки і науково- технічної діяльності» 1992 р., нова редакція якого прийнята Вер­ховною Радою України 1 грудня 1998 р., «Про наукову і науково- технічну діяльність».

9.5.