КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ ЯК НАУКА

Наука конституційного права - складова частина юридичної на­уки України, яка, в свою чергу, входить у систему суспільних наук. У системі юридичних наук є загальнотеоретичні, історичні, галузеві, порівняльні-правові та прикладні науки.

Таким чином, предметом науки конституційного права є дослідження природи відносин владарювання, підпорядкованому праву, зокрема, таких його окремих аспектів, як: правового меха­нізму установлення публічної влади: меж державного втручання на основі конституції та формального закону: обов’язку публічної влади захищати права людини; співвідношення політичних інсти­тутів та публічної влади: конституційні засади організації публічної влади.

Однією з основоположних тенденцій розвитку науки конститу­ційного праваУкраїни на сучасному етапі є розширення її предмета, що обумовлено демократизацією суспільних відносин, у тому числі й у науковій сфері, розширенням предмета конституційного регу­лювання. Зокрема, до її предмета і раніше належав аналіз політико- правових поглядів вчених з проблем конституціоналізму, але ж на сучасному етапі це стає особливо актуальним. Це важливий фактор розширення предмета науки. Позитивною тенденцією розвитку на­уки конституційного праваУкраїни є розширення її методологічного арсеналу досліджень.

При визначенні проблеми праворозуміння, як правило, у літе­ратурі спираються на концепції позитивізму, юснатуралізму, фено­менології права, комунікативної демократії тощо. Позитивістські концепції спираються на формальному аспекті права, який зумов­лений його нормативною, інституційною та суверенною природою. Позитивісти відмежовують право від моралі, політики, економіки тощо. Школа природного права спирається на ідеї справедливості та свободи, які виражають сутність і зміст права. Феноменологія права розглядає його як соціальне явище, а комунікативної демо­кратії - як певний соціальний процес, зокрема як певний тип пра­вовідносин.

На думку Ж.-Л. Бержеля тип праворозуміння зумовлений заса­дами права, які охоплюють всі його корені, як саме його визначення та різні концепції права, так і формальні джерела, від яких походить об’єктивне право, та загальні принципи, які охоплюють процес роз­витку права^[5]. Російський теоретик концепції комунікативного права А. Поляков вважає, що тип праворозуміння складають сукупність найзагальніших теоретичних ознак права і найзагальніших ознак практичного до нього відношення. За А. Поляковим теоретичний рівень праворозуміння в основному репрезентований правовою, етатистською і соціологічною концепціями права. Відповідно прак­тичний рівень праворозуміння зумовлений наявними у суспільстві цінностями та панівного у суспільстві відношенням до права^[6].1 це не дивно, оскільки на думку іншого автора існує різниця між теорі­єю права та філософією права, відповідно до чого перша виступає як індуктивне знання, а друга - як дедуктивне знання про право. Зокрема, це проявляється в тому, що позитивна юриспруденція ви­вчає право як незалежну від людини реальність, а філософія права (антропологія права) вивчає становлення права із людської актив­ності^[7].

Багатоманітність типів праворозуміння зумовлені особливостя­ми традиції права, динаміки правовідносин та системою цінностей, що забезпечуються правовим захистом. У формуванні та станов­ленні національних правових систем відіграв свою роль певний тип праворозуміння. У більшості національних правопорядків прослід- ковується домінування певних позитивістських уявлень про право та його структуру, у інших застосовується поєднання позитивіст­ського із природно-правовим розумінням (наприклад, Німеччина). Так, визначення впливу процесів наступності у праві, загальних закономірностей правотворення і правозастосування багато в чому зумовлено уявленнями про роль природних прав і свобод індиві­да, цінностей, що лежать в основі права, соціально-політичних, культурно-духовних процесів у суспільстві, загального очікування населення від ролі права як регулятора соціальної поведінки та за­собу вирішення соціальних конфліктів.

За допомогою синергетичного методу визначається ступінь само­організації права, зокрема окремих видів джерел права, що впливає на особливості певного типу правопорядку (романо-германського, англо- американського, мусульманського, звичаєво-традиційного тощо). За цим методом можна визначити особливості еволюції джерел права, їх систематизації та механізм забезпечення їх юридичної сили. Напри­клад, більшість правопорядків формуються завдяки систематизації звичаєвого права, яке виникає в результаті еволюції мононорм.

Із системної точки зору тип праворозуміння зумовлено вирішен­ням проблеми про співвідношення між правом і владою. Питан­ня легітимності права і влади можна розглядати з різних позицій: а) наступність правових приписів та відповідність прийняття но­вих правових приписів згідно з процедурою, визначеною старим правом: б) наявність стабільної та стійкої системи права і влади; в) визнання влади і права громадською думкою відповідно до зви­чаїв та домінуючого суспільного інтересу. У конституційному праві питання легітимності завжди пов’язано зі специфікою розуміння та дії принципу верховенства права.

Система суспільних цінностей, яке підтримується авторитетом права, лежить в основі досліджень юридичної аксіології (вчення про цінності в праві). У будь-якому випадку ідея про цінності у праві вказує на необхідність обґрунтування механізму правової держа­ви, концепція якої розглядається як інтегративна ідея легітимності влади і права, правонаступності у суспільстві. З функціональної точки зору право як нормативна система є найбільш ефективною системою соціального контролю у сучасному суспільстві, оскільки виступає механізмом інтеграції та регулювання соціальної поведін­ки індивідів, попередження та виправлення девіантної поведінки. Тому роль права уявляється для підтримки соціальної рівноваги шляхом соціалізації індивіда та втілення за допомогою нормативних моделей поведінки загальних цінностей, що складають структурну основу суспільства. Для подолання дисфункціональної, девіантної поведінки право застосовує контроль, який має репресивний, регу­люючий та превентивний характер^[8].

Вітчизняний правознавець О. Скакун у своєму підручнику з дис­ципліни «Теорія держави і права» розуміє право як «систему норм (правил поведінки) та принципів, встановлених або визнаних дер­жавою у якості регуляторів суспільних відносин, котрі формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості у відповід­ності із суспільними, груповими та індивідуальними інтересами (во­лею) населення країни, забезпечуються усіма заходами легального державного впливу включаючи і примус»^[9]. Відзначаючи, що у праві можна виділяти його загальносоціальний та юридичний аспекти науковець доходить висновку, що юридичне, «законодавче право» поєднує в собі об’єктивне та суб’єктивне право.

Можна наводити інші спроби надати визначення права та фор­мування певних підходів до розуміння правових явищ і процесів, що визначають певний тип праворозуміння. Наприклад! визначення О. Скакун можна спостерігати спробу поєднати нормативістський підхід та природноправове розуміння права, у якому домінує саме нормативістський підхід (право як система норм, формальний ха­рактер норм, забезпеченість «легальним державним впливом, вклю­чаючи і примус»). Зрозуміло, що на такому типові праворозуміння фрагментарно відображаються стереотипи радянської доктрини права. З іншого боку, така позиція розкриває ширші горизонти, аспекти розуміння існування права у суспільстві, хоча, на жаль, таке визначення носить більше статичний характер, лише фраг­ментарно розкриваючи динамічну сторону права - «легальний дер­жавний вплив».

Наведений приклад спроби дуалістичного розуміння права (по­єднання позитивістського та юснатуралістського підходів) набуває поширення у вітчизняній літературі, яке пережило свій пік у захід­них правових доктринах 30-40 років тому. На прикладі А. Полякова можна вбачати плюралістичний підхід до розуміння права, який базується на авторській концепції права (у даному випадку - кому­нікативної теорії). Також пропонується інтегративний підхід до ро­зуміння права (цівілістична концепція В. Нерсесянца), хоча у таких спробах можна вбачати небезпеку розмивання меж між нормами права та іншими соціальними нормами. У зв’язку із цим необхідно коротко проаналізувати основні концепції права, основних типів сучасного праворозуміння.

Позитивістське (легістське) праворозуміння поділяють на класичний позитивізм та неопозитивізм. Згідно з позитивістського уявлення право у суспільстві вважається системою норм, правил поведінки, що прийняті або санкціоновані авторитетним держав­ним органом.

Отже, право, на думку позитивістів, це команда суверена, яко­му належить публічна влада, а завдання юриспруденції полягає у визначенні генезису та причинно-наслідкового зв’язку між фор­мальними правовими нормами в існуючому правопорядку. З точки зору співвідношення релігійного та світського існує дихотомія у праві - світського та канонічного, яке обґрунтовується авторитетом церковної та державної юрисдикції. Упродовж п’ятсот років у Європі існували відповідні подвійні юрисдикції, коли канонічне право було одним із самостійних джерел права, яке регулювало самостійну сферу суспільного життя, в котру не мала права втручатися світська влада шляхом паралельного правотворення або через правозасто- сування у цій сфері. Сьогодні елементи чинності канонічного пра­ва спостерігаються в Італії при регулюванні деяких елементів вза­ємовідносин у сімейній сфері, однак тут вже спостерігається вплив Конвенції про захист прав людини й основних свобод (1950).

На відміну від секуляризації права у Європі інше спостерігається в країнах мусульманського світу, які переважно зазнають впливу релігійного права. Хоча можна говорити про секуляризацію пра­ва у мусульманських країнах, однак це є більшою мірою наслідком процесів його «вестернізації». Ісламське право, шаріат ґрунтуєть­ся на божественних одкровеннях Аллаха, яким повинен слідувати правовірний мусульманин, якщо він хоче правильно виконувати свій релігійний обов’язок. Тобто шаріат не обходить безпосередньо проблеми свободи, рівності чи справедливості, які лежать в основі природи права як певної нормативної системи. Консервативність шаріату проявляється в особливій техніці інтерпретації божих од­кровень, що проявляється в особливостях правового стилю - іджми та кіясу. Заданість певних незмінюваних юридичних уявлень, що склалися ще у ХІІ-ХШ століттях, обумовлює позитивізм і догматизм ісламської юриспруденції.

Спроби подолати складність змісту права у позитивізмі спо­стерігається серед представників неопозитивізму (Келъзен, Гарт, марксизм-ленінізм). Марксизм-ленінізм шукає своєї опори у владній волі панівного класу, по суті не приносячи у позитивізм нічого ори­гінального, лише підносячи на більш високий щабель владну сва­волю, що вилилося у сумнозвісну дефініцію права А. Вишинського. Чиста теорія права Кельзена, в якій лежать уявлення про природу Сгипсіпогт формує ієрархію джерел позитивного права. Не пояс­нюючи природу Сгшісіпогт, Кельзен обходить проблему соціально- політичних, культурно-духовних витоків права. За його уявленнями, право - це форма соціального контролю, забезпечена державним примусом. Закони не є актом вольового виявлення, а об’єктивним значенням цих актів. Тому правова норма повинна узгоджуватися з основною нормою, яка лежить в основі міжнародного правопоряд­ку. Сгшісіпогт, яка є аксіомою права, нормою найвищої юридичної сили, вважається чинною апріорі, а тому без такого механізму санк­ціонування будь-який правовий акт не може вважатися правовим актом. Ієрархічна система правових норм Кельзена не може пояс­нити природу обмеження публічної влади, прав і свобод індивіда, конституціоналізму. Концепція права Гарта як союзу первинних та вторинних норм, які розмежовуються за сукупністю правил роз­пізнавання, подібна до ієрархії норм Кельзена.

Соціологічне праворозуміння ототожнює право із судовим та адміністративним прецедентом, а також статутним правом як ви­раженням волі парламентської більшості. Соціологічне розуміння права набуло свого поширення у країнах загального права, яке чер­пає свій авторитет зі звичаю. Саме на цій основі формується пре- цедентне право, яке має свою соціологічну природу в якості певної діяльності сукупності адміністративних і судових установ. Статутне право парламентів повинно отримати свій авторитет через його застосування у судовій практиці. Суди наділені повноваженнями інтерпретувати статутне право, пристосовуючи його до змін у ре­альному житті і використовувати як інструмент впливу на суспільне життя. Тому «мертве право» (як правило, таким уявляється статутне право) не завжди дає змогу відслідкувати процеси реального сус-

пільного життя. «Живе право», тобто судова практика вважається правом не завдяки особливості його змісту а через те, що рішення судів виконуються, реалізуються у суспільних відносинах, які за­вдяки судовим рішенням перетворюються на правовідносини.

Етичне розуміння права виходить із розмежування права та закону через категорію справедливості як сукупності ціннісних уявлень людини про те, якими повинні бути правовідносини. Ка­тегорія справедливості була в центрі уваги ще у часи античності. Аристотель пов’язував поняття права і справедливості, у перекладі з латини jus означає право, справедливу претензію, justitia- спра­ведливість, правосуддя. Сама по собі справедливість може бути опо­середкована у праві, зміст якої корелюється через зміст свободи та рівності. Отже, категорія справедливості повинна в юридичному розумінні випливати із формул свободи та рівності між учасниками правовідносин.

На етичних міркуваннях ґрунтуються правові системи у країнах, де право засновано на авторитеті традицій. У цивілізаційному плані такі суспільства характеризуються як системоцентристські, в яких індивід є залежним від певної соціальної групи, громади, суспільства і держави в цілому. На відміну від цих суспільств пер- соноцентристькі суспільства ґрунтуються на моральних засадах, в основі яких лежить концепція свободи волі індивіда, що можна прослідкувати у Європі в її античній та християнській традиції, зокрема у протестантській етиці.

Залежність особи від певної соціальної спільноти у системоцен- тристських суспільствах (країни Чорної Африки та Азії) було зумов­лено ворожим природним або соціальним середовищем. Наприклад, специфічні риси російського права були зумовлені більше ніж двох­сотрічним монголо-татарським протекторатом, що сприяло виник­ненню уявлень про особливу роль общини та земства, і формуванню розгалуженої системи звичаєвого права, для якої була характерна сувора, жорстка система репресивних санкцій. При формуванні Радянського Союзу це вилилося у теологізації концепції соціаліс­тичної держави і права, яке західними юристами розглядалася як «правова аномалія» у романо-германській правовій системі, до якої соціалістична правова система була найбільш наближеною.

Традиційне розуміння права країн Чорної Африки та Азії ґрун­тується також на уявленнях про етичний обов’язок особи корис­туватися правом в ім’я ближнього. Недовіра до судових процедур врегулювання конфліктів у Японії чи Китаї є проявом того, що такі улагоджуються за допомогою примирювальних процедур у рамках певної громади. Система формування персоналу на підприємствах, в організаціях Японії заснована на традиційних уявленнях відно­син батьківства з боку адміністрації до своїх працівників. Тому не є дивним, що японець за своє життя не змінює місця роботи, оскільки на підприємстві йому гарантовано професійне зростання, кар’єра та ціла низка соціальних благ. У країнах Чорної Африки традиційна формація суспільства зумовлює структуру права й ознайомлення із актами законодавства, не дає змоги розкрити природу їх права. Згідно з традиційними уявленнями право шукає свого авторитету у певних етичних уявленнях про любов, взаємодопомогу, співчуття, дружбу, добро тощо. У такому суспільстві особа володіє мінімальною особистою свободою, міра якої максимально залежить від інтересів колективу. Отже, колектив у різних своїх проявах (держава, гро­мада, плем’я, рід, соціальна група тощо) у системоцентристських суспільствах проявляється в якості суверена, який вправі видавати команди, котрі забезпечуються примусовою силою колективу, що зближує етичне праворозуміння з позитивістським.

У персоноцентристсъких суспільствах виходять із свободи волі індивіда, яке більш детально було розроблено у християнській етичній думці (Св. Августин, Роджер Бекон, Томас Аквінат). Такі етичні уявлення несли в собі потенціал у визнанні як важливої скла­дової людського існування її гідності. Ідея про божественне похо­дження права не абсолютизувалося у християнській традиції права, віддаючи належне світській сфері життя людини. Секуляризація права, яка завершила процес розмежування світської та духовної сфери життя людини, призводить до уявлень про необхідність га­рантій прав і свобод людини. Дана ідея стає наріжним каменем конституціоналізму. Право Бога, тобто всесвітнього розуму забез­печило універсальність мислення континентальної європейської інтелектуальної традиції. Звідси висновок, що правові правила та приписи мають універсальний характер, тобто вони повинні сто­суватися всіх людей незалежно від позитивних законів, які можуть суперечити позитивним приписам світської влади. Таким чином формується доктрина природного права.

Природне право несе в собі позитивний потенціал в тому плані, що забезпечує індивідуальну свободу, однак його негативна сторона ґрунтується на тому, що індивідуальна воля не завжди може бути сумісною із загальним інтересом. Так, досить складно у багатьох ситуаціях виявити межу індивідуальної свободи, якщо відсутня по­зитивна регламентація правил поведінки людини. У практичному плані це може призвести до суддівської та адміністративної сваволі, що своєю чергою тягне за собою абсолютизацію індивідуальних інтересів, а це може порушувати правопорядок у суспільстві. З ін­шого боку, прийняття рішень в рамках застереження про публічний порядок одночасно може призводити до конфлікту між інтересами інших людей та індивідуальним інтересом.

Фундаментально ідея природного права була сформульована Іма- нуїлом Кантом. Згідно з моральнісною максимою Канта людина по­винна вчинити так чином, як у даній конкретній ситуації вчинив би законодавець. Кант також відомий як один із засновників концепції міжнародного правопорядку, в основі якого повинно лежати вза­ємовигідне співробітництво між народами. Російський науковець В. Четверній визначає, що природне право виводиться з наступних постулатів: буття трансцендентних ідей, божественного порядку буття: об’єктивного буття ідеї, духу, ідеальних цінностей: реалізова­ного у соціальному житті апріорного належного: буття свідомості: ірраціональних засад природи людини.

На становлення і розвиток науки конституційного права в Україні впливає «радянська спадщина» наук державного права та держав­ного будівництва. Це відчувається, зокрема, у латентному проти­стоянні представників доктрини державного будівництва та міс­цевого самоврядування, які вивчають багато питань, що належать безпосередньо до проблем конституційного, адміністративного і муніципального права. З іншого боку, спостерігається дискурс, із якого випливає, що існує наука державного права, предметом якого є дослідження відносин владарювання. Якщо звернути увагу на по­ширення останнім часом підготовки фахівців у галузі державного управління, то конституційне право деякою мірою співвідноситься із цією галуззю науки.

Сьогодні в Україні поширеною є думка, що предметом досліджен­ня науки конституційного права є актуальні теоретичні та практич­ні проблеми галузі конституційного права України. Визначають, що такі проблеми виходять за межі конституційного регулювання. Також припускається можливість застосування міждисциплінарних досліджень з урахуванням досягнень філософії, політології, управ­лінської науки тощо¹¹. ^[11]

На думку проф. Ю. Тодики, до предмета науки конституційного права належить розробка комплексних теоретичних проблем ста­новлення народовладдя в Україні і його конституційного регулюван­ня, сутність народного, державного і національного суверенітету та форми і механізми реалізації його на практиці, розвиток конститу­ційного процесу, його проблеми і труднощі, аналіз основ правового статусу особи, конституційних принципів взаємовідносин держави і громадянина, конституційних основ організації громадянського суспільства. На його думку, основними сучасними тенденціями на­уки конституційного прав в Україні є: а) розширення кола питань, які вона аналізує; б) розширення методологічного інструментарію наукових досліджень; в) орієнтація на всебічне врахування позитив­ного досвіду наукових досліджень конституційної теорії і практики зарубіжних країн; г) більша орієнтація на забезпечення практичних проблем державотворення; ґ) використання у своїх рекомендаціях результатів політологічних! соціологічних досліджень; д) розширен­ня експертних можливостей науки конституційного права у право- творчому процесі^[12].

Прийнято вважати, що наука конституційного права вивчає кон­ституційні норми та інститути, суспільні відносини, що можуть або повинні регулюватися ними, практику реалізації конституційних норм та інститутів, намагаючись осягнути закономірності їх роз­витку і надати рекомендації законодавцю і правозастосовувачу щодо удосконалення і застосування відповідних правових приписів (С. Кашкін). Згідно з іншим підходом, предметом науки конститу­ційного права є «юридичне регулювання організації та діяльності держави, його відносин з особами, громадськими та релігійними рухами, територіальними утвореннями та іншими суб’єктами у зв’язку із здійсненням політичної влади». На основі цього робиться висновок, що предметом науки конституційного права охоплюються «державно-правові відносини» (К. Арановський). Також визнаєть­ся предметом цієї науки «державне право конкретних країн або, іншими словами, національні державно-правові системи, що ви­вчаються як в аналітичному, так і синтетичному плані» (А. Мішин). Виділяється в якості предмета конституційного права «дослідження властивостей конституційно-правових норм, інститутів та відно­син, тенденцій та закономірностей їх організації, функціонування та розвитку, а також шляхів, форм і механізмів їх реалізації життє­діяльності особистості, суспільства! держави».

У вітчизняній доктрині предметом науки конституційного права прийнято вважати «дослідження конституційного права як галузі права», її систему складають сукупність «ідей, теорій, концепцій» про цю галузь національного права^[13]. В одному вітчизняному під­ручнику з конституційного права зарубіжних країн визначають науку конституційного права зарубіжних країн як «цілісну систему теоретичнихузагальнень, що досліджує національне конституційне право кожної держави», визначаючи їх інститути з точки зору «осо­бливого» і «загального»^[14].

У сучасній німецькій доктрині дана проблема розглядається че­рез співвідношення між державним і конституційним правом: «дер­жавне право у найвужчому сенсі слова співпадає з конституційним у найширшому - воно включає все, що відноситься до держави». Однак підкреслюється, що «державне право не ідентичне конститу­ційному, оскільки останнє відноситься не лише до держави, але і до суспільного життя у цілому (власність, сім’я, гідність людини), хоча, з іншого боку, у конституційному праві містяться засади публіч­ного». Подібної точки зору дотримується і К. Гессе, який зазначає, що «конституція не обмежується установленням державного ладу, а охоплює також засади устрою недержавного життя (власність, сім’я тощо). Державне право охоплює лише право держави. З іншого боку, конституційне право обмежене державним у тому плані, що державне право включає в себе, наприклад, адміністративне і про­цесуальне право...»^[15].

Термін «конституційне право» взяв свій початок з американської доктрини і юриспруденції у ХУШ ст. Американська правова док­трина започаткувала ідеї конституціоналізму, тобто ідеї встанов­лення інститутів публічної влади шляхом прийняття формального акта - конституції, яка володіє вищою юридичною силою у системі правових актів. Ця система також включає конституційну юри­спруденцію - систему судового контролю за конституційністю актів органів публічної влади. Відповідно у систему конституціоналізму імплементовано гарантії належної правової процедури, які у трак­туванні американської доктрини є втіленням ідеї природних прав людини, які є невідчужуваними і невід’ємними. Саме такі функції і переслідує конституційне право.

У різних країнах існують неоднакові доктринальні підходи вче­них до предмета конституційного права. Зокрема, британські вчені Вейд та Бредлі застерігають, що у країні немає твердо усталеної думки про предмет конституційного права, суть останнього вони бачать у регулюванні управління державою, відносин громадян і основних органів держави, їх головних функцій. На думку Адлера конституційне право визначає регулювання «всієї системи управ­ління», а адміністративне право є аспектом конституційного права. На думку Далтона і Декстера конституційне право має справу із трьома функціями держави. Воно визначає, як видавати закони і як захищати державу від зовнішніх і внутрішніх загроз.

У США прийнято вважати, що конституційне право лише у загальних рисах регулює управління державою, відносини між громадянами та урядом (government). Ця галузь права покликана визначати права і обов’язки управлінців, тобто наділених повнова­женнями органів влади. Відомий російський дослідник американ­ської правової доктрини С. Єгоров визначає такі основні напрями американської конституційної доктрини: організація державної влади, її діяльність та функції; дотримання законності та захист прав людини; вирішення колізій конституційних принципів і га­рантій основних прав; несуперечливий розвиток конституційних норм при збереженні «букви і духу» конституції, особливо у судовій практиці. Необхідно також зазначити, що американська доктрина істотно вплинула на розвиток японської доктрини конституційного права.

В основу французької доктрини покладено дослідження про спів­відношення між політичними інститутами та публічною владою. М. Прело вважає, що «конституційне право - це норми, що стосу­ються встановлення, передачі та здійснення політичної влади». На думку Ф. Ардана, конституційне право визначає механізми і про­цедури, які обслуговують учасників «політичної гри» і являються «ін­струментами у боротьбі за владу». Виходячи із теорії структуралізму (Леві-Стросс), конституційні явища і процеси розглядаються через інституціоналізацію, що виражається у конституційному оформ­ленні статусу органів публічної влади та інститутів громадянського суспільства. Досягнення французької доктрини істотно вплинули на конституційну думку колишніх колоній Франції (її «заморських територій»).

У латиноамериканській доктрині у природу конституційного права закладають його політико-соціальну сутність та особливість правової традиції. Іспанець Санчес вважає, що конституційне право - це нормативний елемент конституційної системи, який «фіксує, встановлює, регулює основні інститути, що відносяться до суспіль­ного життя людини». Тому конституційне право визначає лінії орга­нізації таких основних політичних інститутів, як парламент, уряд тощо. Мексиканський вчений Феліпе Тена Рамірес розглядає кон­ституційне право як «специфічну доктрину конкретного державного режиму» і воно являє собою «вираження загального юридичного духу народу, найвище і найповніше вираження його громадянської гідності та його історії». Аргентинець Линарес Кінтана вважає, що мета конституційного права - «гарантії свободи та гідності індивіда, які забезпечуються за допомогою підпорядкування праву держави, яка розглядається як єдине ціле».

У мусульманській доктрині проблематика конституційного права розглядається своєрідно. Оскільки організація публічної влади не є предметом мусульманського права у його суворому розумінні, то проблеми організації публічної влади та її обмеження втілюють­ся у політико-релігійних вченнях імамату та халіфату. Сунітський напрям визначає в якості мети вчення халіфату: організацію пу­блічної влади, державного управління, армії, оподаткування тощо. Шиїтський напрям обґрунтовує ідею імамату, тобто забезпечення політико-релігійного контролю над державними інститутами, в основі чого лежить вивчення відповідних положень Корану, сунни та загальновизнаної юридичної думки (іджми).

Соціалістична доктрина розглядає проблеми саме державного права (а не конституційного) через призму закріплення волі па­нівного класу (соціалістичного народу, союзу робітників і селян), відповідно до чого конституція розглядається у якості провідника, політичного інструменту його волі.

Функції науки конституційного права мають вирішальний вплив на еволюцію галузі конституційного права, оскільки доктри- нальні положення стають в основі рішень органів публічної влади. Зрозуміло, що в Україні необхідно чітко усвідомити певні стандарти при прийнятті рішень органами публічної влади. До таких стан­дартів належить вимога враховувати надбання науки в основі своїх рішень. Основою легітимних рішень органів публічної влади є за­лучення експертів, тобто фахівців з конституційного права у роз­роблення та впровадження в життя правових актів.

У науці конституційного права України прийнято виділяти такі функції: політичну методологічну ідеологічну прогностичну кому­нікативну експертну тощо. Набір деяких таких функцій викликає справедливу критику оскільки політична й ідеологічна функції не­сумісні з ідеєю верховенства права, що вимагає від юриста стави­тися неупереджено до різноманітних політичних течій та ідеологій і попереджувати поширення тих, які суперечать конституційному порядку Деякі інші з вищенаведених стосуються принципів науко­вого дослідження, а не функцій науки. Тому серед функцій науки конституційного права можна виділити: гносеологічну, онтологічну, аксіологічну, інтегративну, прогностична, методологічну.

Гносеологічна функція науки конституційного права розкриває закономірності досліджень соціальних процесів і явищ, які є основою для установлення певного типу правопорядку. У цьому відношенні конституційне право тісно пов’язано із теорією права, оскільки у загальному ці науки охоплюють такі проблеми як конституювання (установлення) певного правопорядку, легітимність, верховенство права, форма публічної влади, зокрема держави тощо. Розкриття закономірності функціонування правових явищ і процесів дає змогу визначити основні напрями регулятивного впливу за допомогою конституційного інструментарію.

Онтологічна функція конституційного права дає змогу розкрити особливості конституційного права як галузі права, функціонування його інститутів. Особливе значення має теорія чинності конституції та конституційної юриспруденції, які служать правовою основою та джерелом легітимності функціонування суспільно-політичних та публічно-правових інститутів. Онтологічна функція сприяє від­критому демократичному дискурсові стосовно обговорення та по­долання проблем окремих інститутів і норм конституційного права, врегулювання конституційних відносин та забезпечення балансу різноманітних інтересів, що є предметом конституційного регулю­вання.

Аксіологічна функція конституційного права визначає матеріаль­ні та духовні цінності, які лежать в основі конституційного ладу. Цін­ності конституційного права є його надпозитивними положеннями, які базуються на суспільній згоді (консенсусі) щодо бажаного та не­обхідного корисного розвитку для нормального розвитку суспільно- політичних та публічно-правових інститутів. При цьому важливим є вимірювання їх за критеріями ефективності та дієвості, за основу чого взято права людини й основоположні свободи. Вимірюван­ня цінностей конституційного права можливе при вільному обміні думками та інтенсивному розвитку юридичного співтовариства про проблеми функціонування його інститутів, норм та процедур, зокрема таких загальновизнаних цінностей як основоположні права і свободи, верховенство права, демократія, поділ влади, державний суверенітет, суспільна багатоманітність тощо.

Інтегративна функція науки конституційного права проявля­ється у специфічній природі розкриття його місця в національній правовій системі, розкриття його нормативної природи. Оскільки конституційне право має горизонтальний ефект, то законодавець зв’язаний конституційними приписами при прийнятті законо­давчих актів. Таким чином, інтегративна функція науки консти­туційного права сприяє визначенню критеріїв конституційності законодавчих актів, з’ясування природи верховенства права, зо­крема таких його аспектів, як верховенства конституції та прямої дії конституційних норм.

На сучасному етапі суттєво зростає роль прогностичної функції науки конституційного права. Це пов'язано, насамперед, із форму­ванням нової правової системи України, в основі якої лежать консти­туційні норми. Підвищується значення соціального і юридичного прогнозування в стратегії законотворчого і в цілому нормотвор- чого процесу, прогнозування розвитку конституційного процесу, сприйняття населенням республіки державно-правових новацій. Конституційно-правові норми й інститути працюють тільки тоді, коли вони сприймаються населенням, не суперечать його світогля­дові, тому розроблення науковцями концепцій законодавчих актів, в яких би враховувались можливі політичні, ідеологічні, економічні, соціальні, екологічні, демографічні та інші наслідки майбутніх за­конів, має велике значення для ефективності правової системи в ці­лому, для суспільної злагоди, забезпечення в Україні демократичної спрямованості розвитку політико-правових процесів.

Методологічна функція науки конституційного права України спрямована на допомогу іншим суспільним наукам, оскільки на­ука конституційного права оперує і тлумачить такі поняття, як: «суверенітет», «основи конституційного ладу», «основи правового статусу людини і громадянина», які мають суттєве значення і для інших галузевих наук.

1.4.