КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Обмін інформацією є важливою складовою функціонування людського суспільства. Такі зв’язки виражають як внутрішні, так і зовнішні способи та форми обміну інформацією, виявлення соці­альних цінностей та їхнього забезпечення за допомогою конститу­ційних засобів.

Інформаційне суспільство та інформація. Інформація володіє такими юридичними ознаками: 1) фізична невідчужуваність, тобто вона є невід’ємною від людини, її носія; 2) відособленість, що втілю­ється в її уречевленні через символи, знаки, хвилі, що дає змогу їй перебувати в обігу в правовідносинах; 3) виступає інформаційним об’єктом (річчю); 4) володіє властивістю розповсюдження; 5) від­значається організаційною формою (оригінал, копія, факт прина­лежності через електронний підпис тощо); 6) екземплярність ін­формації^[334].

Використання інформації сьогодні набуває все більшого значен­ня, оскільки вона є необхідною для публічної влади, щоб оцінювати реальну суспільну ситуацію, виділяти певні суспільні проблеми та адекватно реагувати на них шляхом прийняття компетентних рі­шень. Інформація є джерелом формування громадської думки і на цей процес існує значний вплив з боку влади та бізнесових кіл, які володіють засобами масової інформації. Сьогодні людство все біль­ше стикається із фактами маніпулювання інформацією, що впливає на настрої в суспільстві та визначення владою основних напрямів публічної політики та здійснення відповідних управлінських захо­дів. Згідно з синергетичним підходом інформаційна система є само регульованою і здійснення втручання у цю сферу повинно бути зва­женим та суспільно необхідним, оскільки йдеться про забезпечення зворотних зв’язків між інститутами публічної влади, громадянсько­го суспільства та окремими індивідами.

Сьогодні людська спільнота вступає у фазу так званої «третьої хви­лі», тобто у фазу інформаційного суспільства. Розуміння цього суспіль­ства є ще не до кінця зрозумілим. Один із ідеологів концепції «третьої хвилі» Е. Тофлер, уякості синоніма інформаційного суспільства визна­чав, що інформаційні потоки дають змогу забезпечувати ефективне управління суспільством. Разом з тим, на думку Д. Лайона, концепція інформаційного суспільства має ідеалістичний та утопічний аспекти^[335], тому, закономірно, не слід особливо захоплюватися цим концептом. Інформаційне суспільство ще трактується таким чином^[336]:

«Концепція постіндустріального суспільства; нова історична фаза розвитку цивілізації, в якій головними продуктами виробництва є інформація і знання Рисами, що відрізняють інформаційне това­риство, є: збільшення ролі інформації і знань в житті суспільства;

збільшення долі інформаційних комунікацій, продуктів та послуг у валовому внутрішньому продукті; створення глобального інфор­маційного простору, який забезпечує (а) ефективну інформаційну взаємодію людей, (б) їх доступдо світових інформаційних ресурсів і(в) задоволення їхніх потреб щодо інформаційних продуктів і послуг».

Відповідно до конституційного принципу ідеологічної багатома­нітності забезпечується свобода слова та інформації (ст. 34), гарантії недоторканності особистих даних та інформації про особу (ст. 31, ч. 2 ст. 32), заборонена цензура (ст. 15). Окремим індивідам та ко­лективам гарантується право петицій (звернення) як засіб захисту прав та впливу на органи публічної влади (ст. 40). Ці конституційні положення конкретизовано у поточному законодавстві.

Важливість комунікаційних зв’язків полягає в тому, що створю­ються канали спілкування між громадянським суспільством та пу­блічною владою. Відкритість комунікаційних зв’язків у суспільстві у поєднанні з принципом поваги та непорушності основних прав і свобод особи забезпечує демократичність процедур вироблення соціально-політичних рішень.

Комунікаційні зв’язки між учасниками конституційно-правових відносин забезпечуються через належні гарантії реалізації права на інформацію та свободи слова. Організаційні структури грома­дянського суспільства через ці канали впливають на діяльність публічно-владних інститутів. Німецький теоретик комунікатив­ної демократії Ю. Габермас підкреслює важливість розмежування цих структур, оскільки лише на цій засаді будуються відносини у вільному демократичному суспільстві. Тому необхідно відрізняти комунікативну діяльність інститутів громадянського суспіль­ства і, власне, публічної влади, що впливає на форму державного режиму. «У діяльності політичної громадськості зустрічаються і перехрещуються два протилежні процеси: з одного боку, комуні-

каційне формування легітимної влади, яка породжується у віль­ному від будь-якої репресивності процесові комунікації політичної громадськості, а з іншого - таке забезпечення легітимності через політичну систему, за допомогою якої адміністративна влада на­магається управляти політичними комунікаціями^.

Дієвість комунікаційних зв’язків у суспільстві забезпечує належ­ні форми його самоорганізації. Доступність до інформації сприяє відносинам демократії у суспільстві. Згідно зі ст. 31 Закону про ін­формацію^{[338] [339] державні органи та органи місцевого самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов’язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, окрім випадків, визначених законом.}

Правове регулювання статусу засобів масової інформації (далі - ЗМІ) - необхідна умова їх функціонування у цивілізованому сус­пільстві.

Засади правового регулювання в інформаційній сфері. Ді­євість комунікаційних зв’язків у суспільстві забезпечує належні форми його самоорганізації. Доступність до інформації сприяє від­носинам демократії у суспільстві. Згідно зі ст. 31 Закону України про інформацію державні органи та органи місцевого самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов’язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, окрім випадків, визначених законом.

Реалізація права на інформацію тісно пов’язана із забезпеченням права на звернення (ст. 40 Конституції) як засобу гарантування основних прав і свобод. Це право слід розглядати як засіб забезпе­чення впливу громадянського суспільства на публічну владу з метою прийняття їх органами рішень на основі поєднання, урахування інтересів широкого кола громадян. У вільному демократичному сус­пільстві свобода інформації є необхідною нормативною гарантією впливу громадянського суспільства на політичні інститути, зокрема на органи публічної влади і посадових осіб.

Велика роль у комунікаційних зв’язках належить засобам ма­сової інформації. Так, у літературі зазначається, що Конституція опосередковано визнає суб’єктами гарантування конституційного ладу засоби масової інформації та інші мережі, системи та засоби інформації^[340]. Роль ЗМІ у громадському життя полягає в усесторон­ньому та неупередженому висвітленні подій суспільного і державно­го значення. Інформованість суспільства - один із найважливіших факторів його сталого розвитку та цивілізованості.

Забезпечення громад ян, державних та суспільних структур інфор­мацією, необхідною для реалізації ними своїх функцій, задоволення інтересів здійснюється, з одного боку, шляхом постійного удоско­налення систем, технологій і засобів інформації, а з іншого - шля­хом правового регулювання умов та гарантій цього процесу.

Відносини між державою та ЗМІ у світовій практиці будують­ся за трьома моделями: а) прямого; б) опосередкованого держав­ного управління; в) шляхом державного контролю за діяльністю ЗМІ через спеціально засновані органи^[341]. В Україні діє третя модель взаємовідносин між ЗМІ та державою, яка характеризується наяв­ністю у механізмі публічної влади спеціалізованого органу у сфері діяльності ЗМІ - Національної ради телебачення та радіомовлення та Державного комітету з питань телебачення та радіомовлення. Формування Національної ради телебачення та радіомовлення здій­снюється президентом та парламентом на паритетних засадах. Його основною метою є ліцензування діяльності телерадіокомпаній, ата- кож здійснення адміністративного контролю за дотриманням з боку останніх умов ліцензій. Надання ліцензій строком на 5 років створює конкурентне середовище серед даних видів ЗМІ. Друковані ЗМІ під­лягають реєстрації залежно від виду аудиторії (загальнонаціональна, регіональна, місцева) у відповідних виконавчих органах влади.

У Португалії діє спеціальна установа з діяльності ЗМІ - Вище управління ЗМІ, яке володіє змішаним статусом, тобто поєднує ознаки громадської установи та органу публічної влади.

Взаємодія ЗМІ та органів публічної влади. Така взаємодія забезпечується через ліцензування, здійснення парламентського контролю за діяльністю ЗМІ, гарантії самостійності у діяльності журналістів та ЗМІ. Згідно з Конституцією Іспанії здійснюється парламентський контроль над ЗМІ, що залежать від держави чи державних установ. Гарантується доступ до ЗМІ соціальних і полі­тичних груп, що представляють певні інтереси різних верств насе­лення. Свобода інформації обмежується правом інших осіб на честь, особисте життя, власне ім’я та захист дітей і молоді. Конфіскація публікацій, записів та інших засобів інформації може бути здійснена лише за рішенням суду (ст. 20).

Легітимність діяльності ЗМІ забезпечується шляхом державної ре­єстрації друкованих ЗМІ та ліцензування діяльності електронних ЗМІ. Факт державної реєстрації друкованих ЗМІ посвідчується свідоцтвом. Ліцензування електронних ЗМІ є юридичною гарантією національної безпеки в інформаційній сфері, оскільки йдеться про виділення ефіру та державного контролю за радіочастотами. Ліцензування повинно відповідати вимогам прозорості, доступності, конкурентності та де­мократичності. Європейська Комісія виробила низку рекомендацій щодо забезпечення стандартів законодавчого регулювання діяльність ЗМІ, яке повинно відповідати таким стандартам^[342]:

«Ґрунтуватись на ясно визначених цілях політики. Бути міні­мально необхідним, аби відповідати цим цілям, усуваючи з існуючої структури законодавства положення, що більше не є необхідними, та вбудовуючи до нової структури механізми, які дозволять ще зменшити регулювання там, де цілі державної політики можуть бути досягнуті конкуренцією.

Зміцнювати юридичний механізм на динамічному ринку. Важли­во гарантувати, що законодавство є достатньо стабільним, аби дозволити компаніям робити інвестиційні рішення з певністю, але достатньо гнучким, аби своєчасно відповідати на ринкові зміни.

Прагнути бути технологічно нейтральним. Тобто не вимагати чи забороняти використовування специфічного типу технології, але гарантувати, що та ж сама послуга регламентується абсо­лютно однаково, незалежно від пристрою, за допомогою якого її було надано;

Провадитись у життя настільки близько до регульованої діяль­ності, наскільки це реально можливо, незалежно від того, чи було законодавство узгоджено на глобальному, регіональному чи наці­ональному рівні До того ж, структура законодавства має бути єдиною і для телекомунікаційної інфраструктури, і для супутніх послуг. Адже сьогодні для регламентування телекомунікацій та супутніх послуг залежно від типу інфраструктури застосову­ються різні правила.

Зближення правил означає, що ті самі послуги можуть бути надані у будь-якій мережі передачі (фіксованій чи рухомій, мережі телекомунікацій чи кабельного телебачення, супутниковій чи на­земній). Тому використання окремих регламентуючих структур для різних інфраструктур комунікацій та супутніх послуг може призвести до суперечностей та порушення конкуренції.

Нова структура законодавства має охопити всю інфраструк­туру комунікацій та супутніх послуг, аби до цих мереж застосо­вувались еквівалентні правила. Практично це означає, що нове законодавство буде застосовуватись до телекомунікаційних ме­реж (стаціонарних чи рухомих), супутникових мереж, мереж ка­бельного телебачення, наземних мереж радіомовлення, а також до прикладних програмних інтерфейсів, котрі будуть керувати доступом до послуг».

Якщо для функціонування друкованих ЗМІ та інформаційних агентств як суб’єктів інформаційної діяльності, достатнім (за зако- 478

нодавством України) є отримання свідоцтва про державну реєстра­цію, то телерадіоорганізації для здійснення мовлення на території держави повинні отримати ліцензію, що надає право на створення і використання каналу мовлення та часу мовлення (ліцензія за ви­значенням закону - письмовий дозвіл Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення). Зараз відносини щодо органі­зації та діяльності електронних медіа регулюється, окрім загальних законів щодо обігу і розповсюдження інформації, ще й галузевими (спеціальними) законами та низкою підзаконних актів (переважно затверджених органами виконавчої влади положень, постанов), зо­крема, законами України «Про телебачення і радіомовлення», «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України».

Право на заснування телерадіоорганізацій в Україні належить громадянам України, не обмеженим у цивільній дієздатності, Верхо­вній Раді України, Президенту України, іншим юридичним особам України.

Рішення про заснування Національної телекомпанії України та Національної радіокомпанії України приймаються спільно Верхо­вною Радою України та Президентом України. Фінансування Націо­нальної телекомпанії України та Національної радіокомпанії Украї­ни фіксується окремим рядком у Державному бюджеті України.

Для суспільного мовлення виділяється один із загальнонаціо­нальних теле- та радіоканалів. Рішення про заснування телерадіо­організацій Суспільного телебачення і радіомовлення приймається Верховною Радою України. Суспільне телебачення і радіомовлення має пріоритет в одержанні ліцензії на право користування загально­національними теле- та радіоканалами. Статус і діяльність системи Суспільного телебачення і радіомовлення визначаються окремим законом, а саме Законом України «Про систему Суспільного теле­бачення і радіомовлення України» (суспільне телерадіомовлення - це телерадіоорганізація зі статусом єдиної загальнонаціональ­ної неподільної і неприбуткової системи масової комунікації, яка є об'єктом права власності українського народу і діє згідно з єдиною програмною концепцією).

В Україні забороняється створення телерадіоорганізацій інозем­ними юридичними і фізичними особами та особами без громадян­ства. Забороняється створення і діяльність телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких більш як ЗО відсотків іноземних інвестицій. Іноземне інвестування телерадіо-

організацій України здійснюється під контролем та за згодою На­ціональної ради. Мовлення іноземних телерадіоорганізацій з ви­користанням каналів мовлення України здійснюється на основі міждержавних або міжнародних угод.

Державна реєстрація телерадіоорганізацій як суб'єктів інформа­ційної діяльності здійснюється шляхом їх внесення до Державного реєстру телерадіоорганізацій України, що ведеться Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення.

Під час проведення конкурсного відбору між заявниками на отри­мання ліцензії Національна рада враховує: інтереси телеглядачів та радіослухачів: необхідність захисту загальнонаціональних інтересів, поширення культурних цінностей: необхідність більш повного ви­світлення позицій різних соціальних груп у теле- і радіопрограмах: відповідність умов, зазначених у заяві про видачу ліцензії, конкурс­ним умовам: відповідність технічних можливостей та творчого по­тенціалу в організації телерадіомовлення заявленим характеристи­кам, зобов'язанням телерадіоорганізацій щодо ведення соціального мовлення: попереднє користування каналом мовлення.

Телерадіоорганізації, які здійснювали ліцензійне мовлення разом з іншими телерадіоорганізаціями на одному каналі мовлення, ма­ють пріоритетне право під час конкурсного відбору на інші канали мовлення, аналогічні по території розповсюдження сигналу.

Під час конкурсного відбору між заявниками на отримання лі­цензії Національної ради на загальнонаціональні канали мовлення, технічні засоби розповсюдження і трансляції сигналу яких були створені за рахунок бюджетних коштів або за рахунок коштів дер­жавних організацій чи підприємств, пріоритетне право мають те­лерадіоорганізації неприбуткового мовлення (системи суспільного і державного телерадіомовлення).

Заява про видачу ліцензії на право користування каналом мов­лення залишається без розгляду, якщо: а) заява подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень: б) заява подана з порушен­нями вимог ст. 14 Закону: в) раніше видано ліцензію телерадіоор­ганізації з тією ж назвою і на тій же території мовлення: г) статут телерадіоорганізації суперечить положенням ч. 2 ст. 2 Закону.

Про залишення заяви без розгляду повідомляється заявнику в письмовій формі з викладенням причин у строки, встановлені для ліцензування. Це рішення може бути оскаржено заявником у судо­вому порядку. Після усунення причин, що були підставою для ви­несення рішення про залишення заяви без розгляду, вона повинна 480

розглядатися по суті в порядку і в строки, встановлені ст. 14 цього Закону

Відмова телерадіоорганізації у продовженні ліцензії на право ко­ристування каналом мовлення допускається у випадках, якщо: а) те- лерадіоорганізація невчасно (менше ніж за 180 днів до закінчення терміну дії ліцензії) подала заяву на продовження ліцензії: б) теле- радіоорганізація порушувала умови ліцензії та вимоги чинного за­конодавства. Відмова у продовженні ліцензії телерадіоорганізації в місячний термін надсилається заявникові в письмовій формі з зазначенням підстав відмови. Відмову у продовженні ліцензії може бути оскаржено до суду в тримісячний строк. Телерадіоорганізація, якій відмовлено у продовженні ліцензії, не позбавляється права брати участь у конкурсі на право користування каналами мовлення на загальних підставах.

Телерадіоорганізації не підлягають іншим спеціальним реєстра­ціям, крім реєстрації як суб'єкта господарської діяльності, перед­баченої чинним законодавством України, та реєстрації як суб'єкта інформаційної діяльності, передбаченої цим Законом та Законом України «Про телебачення і радіомовлення».

Право розпочинати мовлення зберігається за телерадіооргані- зацією протягом одного року з дня набрання ліцензією чинності. Про початок мовлення телерадіоорганізація в десятиденний строк повідомляє Національну раду Якщо телерадіоорганізація протягом року з часу набрання ліцензією чинності не розпочала мовлення, ліцензія втрачає чинність.

Ліцензія на право користування каналом мовлення видається на строк, вказаний заявником, але не менш як на 7 років для цілей ефірного мовлення і 10 років - для цілей кабельного мовлення. Після закінчення цього строку ліцензія втрачає чинність.

Для продовження мовлення телерадіоорганізація повинна не менше ніж за 180 днів до закінчення строку дії ліцензії подати до Національної ради заяву на продовження ліцензії. У разі відмови у продовженні ліцензії телерадіоорганізація має право повторно отримати ліцензію в порядку, встановленому цим Законом^[343].

ЗМІ та антимонопольне законодавство. Останнім часом все більш актуальною проблемою стає недопущення монополізму у сфері ЗМІ. Якщо на перших етапах це здійснювалося на загальних засадах через антимонопольне (картельне) законодавство, то те­пер все поширенішими стають спеціальні акти про недопущення концентрації ЗМІ. В Україні питання концентрації ефіру та частки у накладах друкованих ЗМІ опосередковано обмежується антимо- нопольним законодавством. У цілому система гарантій є далекою від досконалості. Сьогодні в Україні склалася така ситуація, коли певні друковані холдинги контролюють значну частку друкованих ЗМІ, що загрожує різноманітними зловживаннями та відкриває широкі можливості для маніпулювання інформацією. Концентра­ція ринку друкованих ЗМІ в руках медіа-холдингів є небезпечним у демократичному суспільстві, оскільки вона загрожує вільному об­міну думками та обговоренню політичних заходів держави. Закон про друковані засоби масової інформації (пресу)^[344] визначає, що не допускається контролювати фізичній чи юридичній особі більше 5% видань на медіа-ринку, однак не встановлює обов’язку для реєстру­ючого органу з’ясовувати питання щодо можливого монопольного становища на ринку засновника і видавця друкованого ЗМІ (статті 10, 11).

У Франції Закон про обмеження концентрації та забезпечення фінансової гласності і плюралізму підприємств друку встановив, що «особа може володіти кількома щоденними загальнонаціональ­ними інформаційно-політичними газетами або контролювати їх, якщо загальний обсяг їх розповсюдження не перевищує 15% ти­ражу всіх щоденних загальнонаціональних газет такого ж роду» (ст. 10). Контроль за здійсненням цього закону доручено Комісії з гласності і плюралізму преси, висновок якої може запитуватися урядом або постійними комісіями палат парламенту.

Антимонопольні обмеження передбачені також для електронних ЗМІ. Ст. 7 Закону про телебачення і радіомовлення забороняє одній телерадіоорганізації, а також її структурним підрозділам з правами юридичної особи вести мовлення більше як на двох каналах теле­бачення і трьох каналах радіо на територію, вказану в ліцензії, крім кабельних мереж та мовлення на зарубіжні країни. Юридична чи фізична особа не може бути засновником (співзасновником) теле- радіоорганізацій, які ведуть мовлення більш як по двох каналах мов­лення по телебаченню і трьох каналах мовлення - по радіо. На за­гальнонаціональних каналах не може бути надано більше половини каналів мовлення одній телерадіоорганізації. Організації та підпри­ємства зв’язку, які експлуатують мережі мовлення, не можуть бути засновниками або співвласниками телерадіоорганізацій. Розділ III Закону про видавничу справу присвячений відносинам власності та особливостям приватизації в сфері інформаційної діяльності. Ст. 10 Закону прямо забороняє монополізацію ринку в інформацій­ній сфері, а ст. 18 забороняє створення і діяльність видавництв, в статутному фонді яких більше 30% іноземних інвестицій^[345].

ЗМІ та рекламна діяльність. Економічним засобом впливу дер­жави на діяльність ЗМІ є правове регулювання рекламної діяль­ності. Згідно із Законом «Про рекламу»^[346] забороняється: вмішувати твердження, які є дискримінаційними за ознаками походження людини, її соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, ставлення до релігії, за мовними ознаками, родом і характером занять, місцем прожи­вання, а також такі, що дискредитують товари інших осіб; подавати відомості або закликати до дій, які можуть спричинити порушення законодавства, завдають чи можуть завдати шкоди здоров’ю або життю людей та/чи довкіллю, а також спонукають до нехтування засобами безпеки; використовувати засоби і технології, які діють на підсвідомість споживачів реклами; наводити твердження, дискри­мінаційні щодо осіб, які не користуються рекламованим товаром; використовувати та імітувати державні символи та офіційні назви органів державної влади, крім випадків, передбачених законом; вміщувати зображення фізичної особи або використовувати її ім’я без згоди цієї особи; поширювати інформацію щодо товарів, ви­робництво, обіг чи ввезення на митну територію України яких за­боронено законом; рекламувати товари, які підлягають обов’язковій сертифікації або виробництво чи реалізація яких вимагає наяв­ності спеціального дозволу, ліцензії, у разі відсутності відповідного сертифіката, ліцензії; імітувати або копіювати текст, зображення, музичні чи звукові ефекти, що застосовуються в рекламі інших то­варів, якщо інше не передбачено законами України у сфері інтелек­туальної власності; рекламувати послуги, пов’язані з концертною, гастрольною, гастрольно-концертною, конкурсною, фестивальною діяльністю, без інформації про використання чи невикористання фонограм виконавцями музичних творів; розповсюджувати рекла­му (включаючи анонси кіно- і телефільмів), яка містить елементи жорстокості, насильства, порнографії, цинізму, приниження люд­ської честі та гідності.

У Франції державні телерадіокомпанії можуть зараховувати у свій бюджет не більше 25% доходів від реклама У Великій Британії реклама не може займати більше шестихвилин за годину ефірного часу. У період виборчої кампанії заборонено купувати ефірний час для рекламування кандидатів, а у США обмежено доступ політич­них партій до ефіру іт.п. У поточному законодавстві зарубіжних країн також встановлюється обов’язок офіційно публікувати дже­рела фінансування друкованих ЗМІ, а інколи ці вимоги закріплю­ються конституційно (Румунія, Греція).

Згідно з Конституцією Португалії держава зобов’язана забезпе­чити незалежність ЗМІ перед політичною та економічною владою, перешкоджати їх концентрації в одних руках (ст. 38). Допуска­ється існування і функціонування поряд із приватними також і державних ЗМІ, однак останні повинні забезпечувати їх незалеж­ність у вираженні думок від уряду й адміністрації, інших органів публічної влади, а також можливості вираження різних думок та публічної дискусії.

Право на інформацію та правовий режим доступу до інфор­мації. У цьому контексті згідно з Конституцією право вільно зби­рати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію може бути обмежено в інтересах національної безпеки, для захисту репу­тації або прав інших людей, для запобігання розголошення інфор­мації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя. Такі обмеження є виправданими для демократичного суспільства, оскільки є складовим елементом забез­печення приватної сфери життя, збереження конфіденційної інфор­мації у діловій сфері, забезпечує гарантії справедливого правосуддя, зокрема шляхом збереження таємниці слідства та нерозгол ошення відомостей приватного характеру. Закон про інформацію^[347] визначає правовий режим інформації, зокрема доступ до неї, визначаючи поняття конфіденційної і таємної інформації (ст. ЗО).

Таємна інформація - це відомості, які становлять державну та іншу, передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає (чи може завдати) шкоди особі, суспільству та державі.

Конфіденційна інформація-це відомості, які знаходяться у воло­дінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних та юри­дичних осіб і поширюється за їх бажанням відповідно до передба­чених ними умов.

До інформації з обмеженим доступомможнавіднестн інформа­цію комерційного та банківського характеру, правовий режим яких встановлено Верховною Радою за поданням Кабінету Міністрів та інформацію, приховування якої являє загрозу життю і здоров’ю людей.

ЗМІ і держава. Закон «Про порядок висвітлення діяльності орга­нів державної влади та місцевого самоврядування в Україні засоба­ми масової інформації» визначає порядок акредитації журналістів, доступу журналістів до інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, фінансування заявок на ви­світлення їхньої діяльності, а також обсяги, форми й методи опри­люднення інформації про діяльність Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, міністерств та інших центральних органів ви­конавчої влади, Конституційного Суду і судів загальної юрисдикції, органів місцевої влади. Висвітлення їхньої діяльності здійснюється на підставі договорів між органами державної влади та місцево­го самоврядування та редакціями друкованих ЗМІ. Обсяг газетної площі визначається договором, але не може перевищувати 20% для державних ЗМІ. Для висвітлення діяльності електронними ЗМІ відводиться 3% від річного обсягу часу загальнонаціонального ка­налу, на якому здійснюється мовлення, в межах держзамовлення Національній телекомпанії України та Національній радіокомпанії України.

Закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» визначає підстави, умови, форми і засоби підтримки державою діяльності ЗМІ, встановлює податкові, митні, валютні й тарифні пільги, умови і порядок використання прямої фінансової дотації. Державна підтримка спрямована на­самперед на державні та комунальні ЗМІ і надання різних пільг журналістам, які в них працюють. Закон «Про друковані ЗМІ (пре­су) в Україні» визначає суб’єкти діяльності друкованих ЗМІ, права

й обов’язки журналістів, встановлює порядок державної реєстрації ЗМІ, регулює відносини між редакцією, власником (власниками), засновником (співзасновниками), журналістами, між редакціями, громадянами і організаціями, формулює підстави для відповідаль­ності журналіста та звільнення від неї.

Закон про телебачення і радіомовлення визначає принципи ді­яльності телерадіоорганізацій, структуру національного телеба­чення і радіомовлення (яке складається з державних, недержавних та громадських телерадіоорганізацій, заснованих юридичними та фізичними особами, а також системи Суспільного телебачення і радіомовлення), повноваження державних органів щодо телебачен­ня і радіомовлення, в тому числі спеціального органу - Національ­ної Ради з питань телебачення і радіомовлення (далі - Нацрада), встановлює процедуру заснування телерадіоорганізацій та ліцен­зування каналів мовлення, регулює організацію телерадіомовлення - порядок мовлення, використання телебачення і радіомовлення у виборчих кампаніях, надання ефірного часу для офіційних виступів і заяв, використання реклами тощо, формулює права і обов’язки телерадіоорганізацій та їх працівників, права користувачів теле­бачення і радіо, підстави для відповідальності за порушення за­конодавства про телебачення і радіомовлення і умови звільнення від відповідальності.

Нацрада складається з 8 осіб, за поданням 4 кандидатів Головою Верховної Ради і 4 кандидатів Президентом України. Функції На- цради значні: видача телерадіоорганізаціям на конкурсній основі ліцензій на право використання каналу мовлення і часу мовлення, контроль за дотриманням умов, визначених в ліцензії, використан­ням радіочастот і законодавства про рекламу, підтримка контактів з іншими країнами тощо. Вона розробляє положення, інструкції, правила і рекомендації, контролює їх виконання: вирішує питання ліцензійного збору, меж розцінок за рекламу, тарифів на оренду тех­нічних засобів мовлення, має право застосовувати штрафні санкції, тимчасово призупинити дію ліцензії, подати в суд позов про її при­пинення тощо.

Закон «Про інформаційні агентства» регулює умови створення і діяльність інформаційних агентств в Україні, які дозволяється заснувати тільки громадянам або юридичним особам України, та представників іноземних інформаційних агентств.

Порушення порядку висвітлення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, а також порушення ст. 47 За- 486

кону про інформацію, ст. 34 Закону про інформаційні агентства, ст. 41 Закону про друковані ЗМІ (пресу) в Україні, ст. 46 Закону про телебачення і радіомовлення, які забороняють необгрунтовану від­мову в наданні інформації або навмисне приховування інформації, поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи, використання і поширення інформації сто­совно особистого життя громадянина без його згоди, розголошення державної та іншої передбаченої законом таємниці, а також інші порушення законодавства України про інформацію, тягнуть за со­бою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримі­нальну відповідальність. Закон про звернення громадян зобов’язує різні установи, в тому числі ЗМІ, розглядати звернення громадян і забороняє передавати скаргу тому органу, на який скаржиться ав­тор звернення, та розголошувати інформацію про приватне життя автора без його згоди^[348].

12.2.