ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ СВОБОДИ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ У ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Згідно з Конституцією кожному гарантується право на свободу думки та слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Цей термін тлумачиться широко. Зокрема, участь у політичному протесті або демонстрації є вираженням думок.

Свобода мати і виражати думки. Право мати і виражати думки включає в себе право бути звільненим від обов’язку доведення спра­ведливості цих думок до тих пір, поки вони у належній мірі засновані на фактах і зроблені добросовісно. Це відрізняється від викладення фактів, доведення справедливості яких може бути витребуване у випадку порушення справи про наклеп.

Згідно зі ст. 10 Конвенції про захист прав і основних свобод свобо­да вираження поглядів поширюється на справи, що мають суспільне значення. На цій основі виділяють поняття «інформація» та «ідея», висловлення думки, вираження поглядів у цілому.

41. У цьому зв’яжу Суд повинен нагадати, що свобода виражен­ня поглядів, гарантована п. 1 ст. 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства і одну з принципових умов його прогресу і самореалізацй особи. За умови додержання п. 2 вона стосується не лише тієї «інформації» або тих «ідей», які отримані належнимчином або розглядаються як образливі або незначущі, але й тих, які викликають образу, обурення або неспокій. Таки­ми є вимоги плюралізму, терпимості і широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе.

Ці принципи мають особливе значення там, де справа стосується преси Хоча преса не повинна переступати межі, встановлені, зокре­ма, для«захисту репутаціїіншихосіб», наній лежить обов’язок повідо­мляти інформацію та ідеї на політичні теми так само, яків інших сферах, якістановлять громадський інтерес.

У рішенні по справі Лінгенс проти Австрії ЄСПЛ зазначив, що положення австрійського законодавства, яке накладало на журна­ліста тягар доказування справедливості своїх думок, суперечить змісту ст. 10 Конвенції. Тому це порушувало право журналіста на свободу мати і виражати погляди, що, у свою чергу, є порушенням статті 10 Конвенції.

Отже, згідно з прецедентним правом ЄСПЛ поняття «вира­ження поглядів» у світлі положень Конвенції є ширшим за поняття «інформація» у світлі положень Цивільного кодексу України (ст. 277, ст. 302). Очевидним є те, що поняття «інформація», котре вживається в ЦКУкраїни, повинно тлумачитися згідно з прецедентним правом Страсбурзького Суду.

Положення п. З ст. 277 ЦК «негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною» можна розуміти у світлі ст. 10 Кон­венції як сукупність нелегітимних (незаконних) способів отриман­ня та поширення відомостей, які наносять шкоду «репутації або правам інших осіб». Під цим можна розуміти те, що переслідується у судовому порядку незаконне, на порушення належної правової процедури отримання інформації про особисте чи сімейне життя особи.

Тому згідно зп.2 ст. 10 Конвенції інтерпретація фактів, їх оцін­ка не може стати основою для застосування положень п. З ст. 277 ЦК України, оскільки тут йдеться про погляди, які виражають «ідеї», а не «інформацію».

Є підстави вважати, що відповідно до конституційного прин­ципу, згідно з яким міжнародні договори, що належним чином ра­тифіковані Верховною Радою України, є невід’ємною частиною на­ціонального законодавства України (ст. 9 Конституції України), та обов’язку держави виконувати положення міжнародних договорів, не зважаючи на недоліки або прогалини національного законодав- ства(ст.

Свобода отримувати і поширювати інформацію. Державі за­бороняється обмежувати можливість особи отримати інформацію, яку інші особи бажають їй передати. Це найбільш важливо по від­ношенню до засобів масової інформації. Право громадян отримува­ти інформацію безпосередньо пов’язано із правом засобів масової інформації її поширювати.

Втручання держави у діяльність ЗМІ, пов’язану із висвітленням подій, повинно бути суспільно необхідним, базуватися на консти­туційних положеннях (ст. 34, ч. 3), що допускає дуже низьку межу власного розсуду держави. Такий підхід до цього питання зумовле­ний важливістю, якою суспільство наділяє ЗМІ. Для громадськості преса є одним із найкращих засобів отримання інформації та фор­мування поглядів з приводу ідей та позицій їх політичних лідерів. Також ЗМІ надають політичним лідерам можливість висловлювати свої погляди і робити коментарі з питань, що найбільше цікавлять громадськість.

Журналіст підпадає під особливий захист тільки в тому випадку, якщо оспорюване твердження було зроблено ним у процесі виконан­ня обов’язків журналіста. Конфіденційність джерел інформації, що використовуються журналістами для написання статей, є особливо важливим аспектом захисту свободи преси. У разі відсутності такого захисту, джерела інформації можуть боятися надавати інформацію журналістам і сприяти їм у висвітленні важливих для суспільства фактів та подій, що в свою чергу підриває суспільну роль журна­лістів як спостерігачів, і звужує їхню можливість надавати точну і достовірну інформацію:

«... захист джерел інформації журналістів є однією із основних умов свободи преси... Без такого захисту, суб’єкти, що надають інформа­цію, будуть утримуватися від сприяння пресі у процесі інформу­вання громадськості з питань суспільного значення.

Отже, той факт, що журналіст отримує певну інформацію від осо­би, яка передає її добровільно, не може стати підставою для при­тягнення його до юридичної відповідальності.

У силу свого правового статусу журналіст не може нести юри­дичної відповідальності за поширення суспільно важливої інфор­мації, яка підпадає під спеціальний правовий захист, оскільки його завданням є інформування громадськості про справи суспільного значення.

Визначення меж вираження поглядів є важливим у політичній сфері. У демократичному суспільстві ЗМІ забезпечують висвітлення діяльності органів публічної влади, їх посадових осіб. Це є важливим елементом сучасного демократичного ладу, оскільки надає мож­ливість громадськості отримувати відомості щодо особисті префе­ренції, уподобання політиків, їхні погляди на актуальні проблеми суспільного життя та державної політики. Зростає роль ЗМІ у ви­падку оперативного реагування на факти зловживання політиків чи посадових осіб, оскільки такі дії стають предметом громадського обговорення. Європейський Суд з прав людини щодо меж допусти­мої критики дій політиків у ЗМІ висловився так:

5 7. Суд нагадує, що свобода слова у тому вигляді, як вона гаран­тована статтею ІОп.1, являє собою одну із несучих підвалин демо­кратичного суспільства і є основоположною умовою, що служить його прогресу і самореалізації кожного індивіда. При дотриманні вимог п. 2 вона прийнятна не тільки до «інформації» або «ідей», які сприймають і розглядаються як безвинні або байдужі, але також: і до таких, які ображають, шокують або навіюють тривогу.

Cm. 10 захищає не тільки зміст висловлюваних ідей та інфор­мації, але також і форму в якій вони повідомляються.

58. Ці принципи набувають особливого значення у тому, що стосується преси. Хоча преса і не повинна переступати межі, встановлені inter alia і для «захисту репутації інших осіб», тим не менше на неї покладена місія по поширенню інформації та ідей з політичних питань, а також з інших проблем, котрі являють загальний інтерес...

59. Відповідно, межі допустимої критики щодо публічних політи­ків ширше, ніж щодо приватної особи Перша неухильно та свідомо залишається відкритою для скрупульозного аналізу журналістів та суспільства у цілому кожне своє слово і дію, а відповідно, пови­нен проявляти і більшу ступінь терпимості, особливо коли він сам робить публічні заяви, які здатні викликати критику.

Зрозуміло, політик має право на захист своєї репутації, особли­во коли він виступає не в особистій якості, але противагою потреби у подібному захистові виступає інтерес суспільства у відкритій дискусії з політичних питань^[351].

Обмеження свободи вираження поглядів може стосуватися окре­мих форм самовираження. Зокрема, згідно зі ст. 2 Закону про захист суспільної моралі^[352] забороняється виробництво та розповсюдження продукції, яка пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропагує фашизм та неофашизм; принижує або ображає націю чи особистість за національною ознакою; пропагує бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних і релігійних святинь; принижує особистість, є проявом знущання з приводу фі­зичних вад (каліцтва), з душевнохворих, літніх людей; пропагує не­вігластво, неповагу до батьків; пропагує наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички.

Межі вираження поглядів та обґрунтування цього у демо­кратичному суспільстві.

A. Обов’язки та відповідальність. Використання свободи вира­ження поглядів накладає певні обов’язки на військовослужбовців, державних службовців, працівників правоохоронних органів. Напри­клад, у певних обставинах військовослужбовці обмежені у своєму праві висловлювати критику на адресу Збройних сил, якщо така критика потенційно може підірвати дисципліну.

Б. Передбачений законом. Будь-яке обмеження прав людини по­винно бути передбачено Конституцією та законами України. Таке обмеження повинне стосуватися «демократичного суспільства».

«Передбачене законом» означає, що законодавство повинно місти­ти конкретні положення, що дозволяють накладення відповідного обмеження. Положення повинно бути достатньо чітко викладено, щоб громадянин міг відповідним чином оцінити, чи підпадає він під його дію. У справі Мелоун проти Сполученого Королівства ЄСПЛ зазначив, що положення закону повинні відповідати таким вимо­гам: а) буди достатньо чітким, без розпливчатих та невизначених формулювань, таких як «може», «з подібною метою», «подібним чи­ном»: б) містити перелік злочинів, розслідування яких може бути пов’язано із спостереженням та прослуховуванням, повинен бути чітким і встановленим законом; в) не повинні надавати виконавчій владі необмежених дискреційних повноважень; г) забезпечувати індивіду належний захист від свавільного втручання.

B. Необхідний у демократичному суспільстві. «Необхідний у де­мократичному суспільстві» означає: 1) пропорційний переслідува­ній меті та 2) такий, що встановлює баланс між правами окремого індивіда та правами широкої громадськості.

Необхідність обмеження повинна переслідувати суспільно зна­чиму мету, мати суспільну необхідність. Зміст висловлювань має

значення при визначенні того, чи було обмеження необхідне у де­мократичному суспільстві. Якщо висловлювання є політичним, на нього поширюється особливий захист від посягання. Таким чином, перепони для здійснення права у даному випадку можна обґрун­тувати як необхідні у демократичному суспільстві.

Якщо існує інший, більш м’який спосіб обмеження права або впли­ву на нього, який дозволяє адекватно відреагувати на нагальну соціальну необхідність, використання більш жорстких заходів вважається непропорційним переслідуваній законній меті, і відпо­відно порушує право на свободу слова та вираження поглядів.

Г. Законна (легітимна) мета. Будь-яке обмеження свободи вира­ження поглядів повинно переслідувати законну мету, що передбачає забезпечення у демократичному суспільстві балансу інтересів як окремих індивідів, окремих соціальних груп, громадськості у цілому, забезпечення національної безпеки, громадського порядку і мораль­ності населення, авторитету та неупередженості правосуддя.

Д. Інтереси національної безпеки, територіальна цілісність, попередження безпорядків і злочинів. Конфлікт між інтересами на­ціональної безпеки щодо територіальної цілісності, попередження безпорядків і злочинів та свободою вираження часто виникають по відношенню терористичних організацій, прибічників насиль­ницького повалення демократичного ладу і тих, хто виражає інші антидемократичні погляди. У якій ступені повинна бути застосована свобода вираження до цих осіб?

Питання також є по відношенню попередження безпорядків та злочинів і свободи вираження також стосовно громадських орга­нізацій. Участь у громадському житті є певний спосіб вираження поглядів. Відповідно, необгрунтоване перешкоджання участі у гро­мадському житті вважається порушенням права на свободу слова та вираження думок. Тйм не менш, якщо характер протесту є реальною загрозою виникнення безпорядків і небезпеки для інших осіб, пропо­рційне обмеження такого протесту (наприклад, зміна його маршруту або місця проведення) можна обґрунтувати.

Е. Збереження авторитету та неупередженості суду. Повага до суду та впевненість у ньому є важливим фактором. Тому визна­но, що інколи необхідно захищати судову владу від деструктивних та необгрунтованих нападок, особливо з причини, що судді часто не можуть відповісти на критику Однак при визначенні обґрунто­ваності обмеження свободи вираження критики на адресу судової влади і судового процесу, особлива роль судової влади не повинна 493

перевищувати важливості відкритого обговорення питань, що ма­ють суспільний інтерес.

Особливу увагу необхідно приділяти тому як триваючі судові процеси висвітлюються засобами масової інформації, оскільки це може впливати на неупередженість суду Отже обмеження, що на­кладаються на незбалансоване і необ’єктивне висвітлення судового процесу, яке відповідно може вплинути на підсумки справи або хід судового провадження, можна обґрунтувати.

Свобода вираження поглядів та правове регулювання Інтер- нету. World Wide Net (Інтернет) дозволяє отримати вільний доступ до інформації будь-якого роду, яка інколи може носити шокуючий характер та посягати на гідність та права інших людей. З іншого боку, за допомогою Інтернету формується світовий інформаційний простір, який складає основу інформаційного суспільства і в майбутньому він може скласти основу діяльності електронного уряду. Оскільки Інтернет створює віртуальну реальність через різноманітні потоки інформації, виникає питання про здатність застосування до нього правового регулювання як засобу зовнішнього контролю.

На думку одних спеціалістів, Інтернет - це таке середовище, до якого неможливо застосувати право. Інші вважають, що право можливо застосувати до Інтернету, однак необхідно з’ясувати його юридичну природу та властивості об’єктів, з приводу яких суб’єкти вступають у суспільні відносини^[353].

З аналізу природи Інтернету як інформаційного середовища, певної віртуальної реальності випливає, що існує перспектива ви­значення форм правового захисту інформації, що складає предмет права інтелектуальної власності. Важливим також здається регу­лювання статусу виробників програмно-технічної сторони інфор­маційної структури, виробників і розповсюджувачів інформації в Інтернет!.

Зокрема, статус виробників програмно-технічного забезпечення Інтернету опосередковано може підлягати через правовий захист створюваного ними продукту як об’єкта інтелектуальної власності. При цьому слід зазначити, що на виробників цієї продукції може по­ширюватись вимоги антимонопольного законодавства. У випадку створення продукції, розповсюдження якої суперечить публічного порядку, можливі накладання обмежень, які випливають із поло­жень ст. 34 Конституції.

У системі віртуальної реальності змінюються фізичні властивості інформації, а тому походження інформації визначається доменним іменем. Доменне ім’я виражає як зміст інформації, так і її носія, що зумовлює спори щодо них. На думку директора Центру посередни­цтва і арбітражу Всесвітньої організації інтелектуальної власності (WIPO) Ф. typpi, це можна пояснити важливістю Інтернету для біз­несу Однак існує й інша обставина, котра зумовлює збільшення спорів: доступність доменів перетворила їх на ідеальний плацдарм для недобросовісної конкуренції. Проблема володіння доменними іменами не є класичною проблемою права власності: володіння, користування, розпорядження доменами в умовах українського сегменту Інтернет не має чіткого правового регулювання. Сьогодні ще не існує державних актів, які б регулювали процеси, пов’язані з доменними іменами. Більш того, даний термін поряд з усіма інши­ми, котрі успішно використовуються в мережі, не згадується у чин­ному законодавстві. Відсутність правового регулювання доменних імен - це значна прогалина у законодавстві, а виникнення трудно­щів під час вирішення спорів з доменними іменами пояснюється не особливістю об’єкта спору - доменного імені, а низьким рівнем підготовки суб’єктів, уповноважених законом вирішувати спірні питання, оскільки в Україні не існує спеціалізованого суду щодо захисту прав інтелектуальної власності, а працівники загальних судів не є висококваліфікованими в даному аспекті^[354].

Тому законодавче регулювання режиму реєстрації доменних імен можливе у рамках положення ст. 10 Конвенції про захист прав людини й основних свобод у частині можливого ліцензування під­приємств з метою забезпечення публічного порядку поширення інформації, що власне за юридичною природою накладає певні об­меження на власника доменного імені. Зокрема такі обмеження є обґрунтованими у демократичному суспільстві з метою поперед­ження зловмисної реєстрації доменних імен та їх захисту від недо­бросовісної конкуренції (ст. 42 Конституції). Оскільки використан­ня інформації з Інтернету є вираженням приватної сфери життя індивіда, держава може підтримувати освітні заходи, пов’язані із висвітленням різноманітних аспектів використання інформації, розміщеної в цій мережі з метою забезпечення вільного розвитку індивіда у сенсі ст. 23 Конституції.

Свобода вираження поглядів та національна безпека. Воло­діння інформацією є важливим засобом формування громадської думки та здійснення управлінням суспільством. Відповідно вини­кають проблеми забезпечення інформаційної безпеки та створен­ня електронного уряду з метою розширення доступу громадян до інформації та поліпшення управлінських послуг.

У сфері інформаційної безпеки сьогодні є актуальним забезпе­чення суспільства від елементів інформаційної війни. Забезпечення інфраструктури державного і військового управління здійснюєть­ся за допомогою криптографії (шифрування) як основи захисту та створення системи обмеження доступу до таємної та інформації з обмеженим доступом. З метою попередження впливу на інфор­маційні та телекомунікаційні системи необхідно вживати заходів щодо ліцензування ефіру та радіочастот а у випадку втручання зарубіжних суб’єктів - вживати заходів щодо застосування засобів радіоелектронної боротьби. З метою попередження перехоплення та дешифрування інформаційних потоків іноземними спецслужбами необхідно вживати заходів щодо ведення радіоелектронної контр­розвідки за допомогою сучасних технічних засобів. Для попереджен­ня випадків ведення хакерної війни, метою якої є прорив системи захисту інформаційних та телекомунікаційних систем наступним пошкодженням, знищенням та викраденням інформації, необхідно вживати заходів щодо належного функціонування захисту системи цих мереж. Якщо існує загроза ведення психологічних воєн, необ­хідно вживати належних заходів щодо інформування суспільства про позитивні та негативні наслідки політичних заходів держави. Прикладом цього є ведення російськими ЗМІ психологічної війни під час президентських виборів 2004 р. та вчиненої ними так званої «антинатовської істерії» влітку 2006 р., пов’язаної із перспективами військових навчань Sea Breeze.

Одним із засобів забезпечення національної безпеки сьогод­ні розглядають концепцію електронного уряду. Відповідно до цієї концепції громадянам гарантується вільний доступ до інформації про діяльність публічної влади на всіх її рівнях, що дає змогу більш повно та ефективно здійснювати функції публічного управління. І. Коліушко та М. Демкова пропонують термін «електронне уряду­вання», під яким вони розуміють спосіб організації державної влади за допомогою систем локальних інформаційних мереж та сегментів глобальної інформаційної мережі, яка забезпечує функціонування певних служб в режимі реального часу та робить максимально про- 496

стим і доступним щоденне спілкування громадянина з офіційними установами^[355].

Концепція електронного уряду не зводиться до розповсюдження інформації про діяльність органів публічної влади та забезпечен­ня документообігу в режиму on line, а полягає у функціонуванні трьох рівнів обміну інформацією: між самими органами влади, між органами влади та бізнесовими колами та між органами влади й громадянами. Серед прикладних елементів електронного уряду ви­діляють: свобода доступу громадян до державної інформації, пере­ведення державних органів на безпаперове діловодство, встанов­лення для всіх державних органів показників ефективності роботи на рік і регулярний їх контроль, що проводиться як парламентом, так і громадянами, введення в державних органах пластикових карт для ідентифікації держслужбовців, перерахування їм зарплати, розрахунків за відрядженнями, перенесення до мережі більшості стандартних трансакцій між державою та громадянами чи бізнеса­ми тощо^[356]. В Україні існують спроби щодо впровадження елементів електронного уряду^[357], однак вони знаходяться лише в зародковому стані й про ці заходи мало відомо громадськості.

Правовий статус журналіста. Журналіст як особа, що профе­сійно займається збором, одержанням, створенням та підготовкою інформації для ЗМІ та діє на підставі трудових чи інших договірних відносин з його редакцією або займається такою діяльністю за її упо­вноваженням, несе певні права і обов’язки. У сенсі ст. 10 Конвенції про захист прав людини й основних свобод права і обов’язки журна­ліста не можна тлумачити як додаткові підстави для обмеження їх свободи вираження думки. Навпаки, це означає їх здійснення на до­бросовісній основі з метою належного інформування громадськості про події та відомості, що мають суспільне значення, та право їх певним чином інтерпретувати. Гарантією діяльності журналіста є його акредитація в органах державної влади і місцевого самовря­дування з метою повного забезпечення його права вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію, окрім ви­падків визначених законом.

Права й обов’язки журналіста. У цьому відношенні важливе значення набуває система відносин між журналістом та редакцією ЗМІ, яке може регулюватися окремим договором про редакційну політику електронного чи друкованого ЗМІ. При цьому засновник, видавець чи редакція друкованого чи електронного ЗМІ не можуть впроваджувати заходи, які можна розцінювати як пряму або опосе­редковану цензуру. Зокрема, згідно зі ст. 26 Закону про друковані за­соби масової інформації журналіст має право: на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання інформації: відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіональ­ного самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами; відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом; на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; об­меження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються чинним законодавством України; переваги на одержання відкритої за ре­жимом доступу інформації; на безкоштовне задоволення запиту щодо доступу до офіційних документів по пред’явленні редакційного посвідчення чи іншого документа, що засвідчує його належність до друкованого ЗМІ, перебувати в районі стихійного лиха, катастроф, в місцях аварій, масових безпорядків, зібрань, натериторіях, де ого­лошено надзвичайний стан; звертатися до спеціалістів при переві­рці одержаних інформаційних матеріалів; поширювати підготовлені ним повідомлення і матеріали за власним підписом, під умовним ім’ям (псевдонімом) або без підпису (анонімно); відмовлятися від публікації матеріалу за власним підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора; на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці оприлюднюються на вимогу суду.

Журналіст зобов’язаний: дотримуватися програми діяльності друкованого засобу масової інформації, з редакцією якого він пе­ребуває у трудових або інших договірних відносинах, керуватися положеннями статуту редакції; подавати для публікації об’єктивну і достовірну інформацію; задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо їх авторства або збереження таємниці авторства; відмовлятися від доручення редактора (головного редактора) чи редакції, якщо воно не може бути виконано без порушення закону; представлятися та пред’являти редакційне посвідчення чи інший документ, що засвідчує його належність до друкованого засобу ма­сової інформації; виконувати обов’язки учасника інформаційних відносин; утримуватися від поширення в комерційних цілях інфор­маційних матеріалів, які містять рекламні відомості про реквізити виробника продукції чи послуг (його адресу, контактний телефон, банківський рахунок), комерційні ознаки товару чи послуг тощо.

Гарантії нерозголошення журналістських джерел інформа­ції. У ході професійної діяльності журналіста необхідною основою його ефективної діяльності є гарантії конфіденційності джерел ін­формації. Європейський Суд з прав людини вважає^[358], що офіційне оприлюднення інформації, яка хоча б і підпадає під охорону як ін­формація, на котру поширюється режим державної таємниці чи конфіденційної, не може служити підставою для розкриття журна­лістом джерел інформування. Сам факт офіційного оприлюднення є засвідченням того, що така інформація має суспільний інтерес, а тому журналіст, який професійно займається такою діяльністю, користується імунітетом від можливого переслідування. Навпаки, тягар відповідальності за неправомірне поширення таємної чи кон­фіденційної інформації лежить на посадовій особі, яка зобов’язана забезпечити режим її таємності чи конфіденційності. При цьому суд повинен брати до уваги кодекс професійної етики поведінки журналістів.

Захист журналістських джерел інформації є одним із основопо­ложних умов свободи друку, в тому числі як вона знайшла відобра­ження в законах і кодексах професійної поведінки у низці Договірних держав і в декількох міжнародних актах. У разі відсутності поді­бного захисту джерела не стали б надавати сприяння пресі, що не­гативно вплинуло б на можливості преси надавати точну і надійну інформацію з питань, що мають суспільний інтерес. У результаті [ цього ] життєво важлива роль преси як сторожа інтересів суспіль­ства була б підірвана. Беручи до уваги важливість захисту журна­лістських джерел для свободи друку у демократичному суспільстві і небезпечний вплив, який судовий наказ про розкриття джерела може вчинити на здійснення свободи друку, подібний захід не може вважатися сумісним зі ст. 10 Конвенції, якщо він не виправданий більш важливою вимогою суспільного інтересу^[359].

Основи юридичної відповідальності журналістів за дифама­цію. Журналісти несуть відповідальність за зловживання в ході про­фесійної діяльності. Зловживаннями у діяльності журналіста у сенсі положення ст. 34 Конституції слід розцінювати дії, що посягають на національну безпеку територіальну цілісність, розпалювання міжрелігійної, міжетнічної, расової ворожнечі, пропаганди війни, насильства, посягання на права і свободи інших людей.

Законодавство багатьох країн передбачає відповідальність за ди­фамацію, тобто поширення відомостей, що порочать честь, гідність і ділову репутацію особи. На відміну від наклепу, при якому такі відо­мості завідомо брехливі, при дифамації вони можуть бути й правдиві або особа може вважати їх за правдиві. Як свідчила практика, кілька років тому інститут дифамації використовувався посадовими осо­бами для розправи із неугодними журналістами.

Зокрема, можна виділити позов колишнього міністра внутріш­ніх справ В. Кравченка проти газети «Київські відомості» про від­шкодування моральної шкоди загальною сумою 6 млн дол. США, що фактично призвело до розорення цієї газети та зміни її власника. Лише після внесення змін до цивільно-процесуального законодав­ства, яке встановило високий розмір державного мита для таких позовів, така практика застосовується дещо рідше.

Згідно зі ст. 297 ЦК кожному гарантується право на повагу чес­ті, гідності. Зокрема, особа може захистити це право шляхом по­дання позову про спростування відомостей, що порочать честь і гідність, або у позасудовому порядку (ст. 277 ЦК). Під поширенням відомостей розуміють опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, атакож в іншій формі не- визначеному числу (колу) осіб або хоча б одній людині. Відповідно до положень абз. 4 п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4^[360], критична оцінка певних фактів і недо­ліків, думки, судження не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Журналіст не несе відповідальність за поширення інформації, яка була оприлюднена в офіційних джерелах. Це пов’язано з тим, що така інформація носить офіційний характер, може виражати офіційну позицію органу публічної влади чи посадової особи. При цьому журналісти, які представляють ЗМІ, на котрі поширюється законодавство про державну підтримку ЗМІ, несуть додатковий тягар відповідальності за зловживання свободою вираження по­глядів.

Відповідно до ст. 42 Закону України «Про друковані засоби ма­сової інформації (пресу) в Україні» на засоби масової інформації та журналістів не може бути покладено обов’язок відшкодувати мо­ральну (немайнову) шкоду за публікацію чи поширення відомостей, які не відповідають дійсності, якщо останні містяться в офіційних повідомленнях чи були одержані від інформаційних агентств, прес- служб державних органів, організацій або об’єднань громадян.

Крім того, вирішуючи позов, поданий до журналіста, про захист честі, гідності й ділової репутації та відшкодування моральної шко­ди суд повинен брати до уваги ст 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист жур­налістів», в якій передбачено, що моральна (немайнова) шкода, за­подіяна поширенням неправдивої інформації, компенсується лише в тому випадку, коли мав місце умисел журналістачи службових осіб щодо засобу масової інформації. Суд повинен ретельно переві­рити наявність такого умислу^[361].

Розмір моральної шкоди, що заподіяна особі у результаті поши­рення ЗМІ інформації, що порочить честь, гідність і ділову репутацію особи або заподіяної йому іншої немайнової шкоди, відшкодовується за рішенням суду засобом масової інформації, а також винними поса­довими особами і громадянами у розмірі, що визначається судом. На визначення розміру відшкодування судом впливає законодавче вре­гулювання державного мита у вигляді відсотка на суму позову, що обмежує зловживання з боку посадових осіб використовувати позов як спосіб розправи із неугодними ЗМІ.