КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ УНІТАРНОГО ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ В УКРАЇНІ

Унітарний державний устрій в Україні є своєрідним. Вітчизняний унітаризм базується на адміністративно-територіальному поділі, який передбачає уніфікацію законодавства про місцеву владу та уніфікацію системи органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Принципи унітарного державного устрою. Не можна говорити про те, що ці принципи зафіксовані у законі виключно позитивно. Принципи унітаризму відображені також у міжнародно-правових актах. їх можна виводити із загального духу Конституції і законів України. Для з’ясування змісту унітаризму також необхідно врахо­вувати конституційні принципи організації публічної влади: поділ влади, верховенство права, субсидіарність, пропорційність.

А. Принцип єдності і суверенності публічної влади (ст. 1, 2). У складі України немає державоподібних утворень. Виходячи з того, що народ України делегує свою владу органам держави і місцевого самоврядування, єдність публічної влади можна тлумачити таким чином, що вона може здійснюватися на однакових правових заса­дах з урахуванням місцевих особливостей. Жодний орган влади не може узурпувати владу народу України та виконувати свої функції, порушуючи принцип поділу влади. Політичні партії можуть перед­бачати у своїх програмних положеннях запровадження відносин федералізму, але вони при цьому не можуть посягати на цілісність і недоторканність території України (ст. 1 Конституції) та зміни кон­ституційного ладу насильницьким шляхом, порушення сувереніте­ту і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади (ст.

Б. Принцип універсальності Унітаризм заснований на тому, що система органів публічної влади в Україні складають єдину і цілісну систему Незалежно в якому регіоні ми перебуваємо система органів влади на місцях буде однаковою. Проте Конституція встановлює певні винятки - система органів публічної влади трохи відрізня-

ється у містах Києві і Севастополі та в Автономній Республіці Крим через особливий статус міського голови міст Києва і Севастополя та Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

В. Принцип єдності національної правової системи (статті 5, 8 Конституції). В Україні існує єдина правова система, тому в адміністративно-територіальних одиницях немає власних право­вих систем. Навіть в Автономній Республіці Крим органи влади володіють лише нормотворчою самостійністю і можуть видавати правові акти, що регулюють сфери суспільного життя, визначені ст. 137 Конституції України. Конституція Автономної Республіки Крим лише конкретизує і деталізує цей перелік.

Однак місцеві органи влади володіють достатньою свободою маневру при прийнятті правових актів, якщо вони при цьому не порушують Конституції і законів України. Правові акти місцевих органів влади вважаються законними доти, доки у судовому по­рядку не буде встановлено порушення законності. Таким чином посилюється роль адміністративних судів у забезпеченні єдності національної правової системи у ході здійснення повноважень міс­цевими органами влади.

Г. Принцип єдності державної території. Насамперед Консти­туція визначає статус державного кордону і території України. Су­веренітет України поширюється на всю її територію (ст. 2), в межах якої не допускаються існування юрисдикцій інших суверенних утво­рень. Така влада є верховною і зв’язана Конституцією і законами України.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недо­торканною. Кордони України визначені нормами і загальновизна­ними принципами міжнародного права. Відповідно до Заключного акта НБСЄ (1973 р.) міжнародні відносини у Європі засновані на взаємному визнанні непорушності державних кордонів.

Д. Цілісність території України забезпечується делімітацією та демаркацією державного кордону. Визначення територіальних меж держави на карті (делімітація) та місцевості (демаркація) є важли­вою складовою державного суверенітету. Після розпаду СРСР дер­жавний кордон України був визначений на основі адміністративно- територіального поділу цієї держави. Разом з тим дуже затягнувся процес делімітації та демаркації державного кордону з Білоруссю, Російською Федерацією. Також є невизначений статус островів Змі- 892

їний таТузла, острівний статус яких оспорюють відповідно Румунія і Росія.

Цілісність території також означає, що Конституція визначає правовий статус територіальних колективів. Питання щодо зміни статусу території вирішуються на всеукраїнському референдумі (ст. 73 Конституції). При внесенні змін до Конституції Конститу­ційний Суд здійснює перевірку конституційних законопроектів на предмет забезпечення територіальної цілісності України.

Е. Недоторканність території України. Україна володіє правом на самооборону у випадку актів зовнішньої агресії, незаконного проникнення на територію України. При цьому Україна повинна додержуватися загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Зокрема, Президент у такому випадку може оголосити воєн­ний стан в Україні або в окремих місцевостях, прийняти рішення про використання Збройних сил та інших військових формувань з наступним затвердженням Верховною Радою. Недоторканність території України також досягається превентивними заходами - розвідувальною, контррозвідувальною діяльністю спецслужб і ор­ганізацій.

Є. Принцип поєднання централізації і децентралізації у здій­сненні державної влади. Децентралізація полягає в передачі прав на прийняття рішень не просто представникам центральної вла­ди, а органам, які не перебувають у ієрархічному підпорядкуванні центральним органам влади і які часто вибираються зацікавлени­ми громадянами.

Спільним для деконцентрації і децентралізації є той факт, що повноваження на прийняття важливих рішень вилучаються у цен­тральної влади і здійснюються на місцях. Але їх практичне і по­літичне значення досить різне. Деконцентрація - це лише техніка управління, яка сама по собі не тягне розвиток демократії, оскільки вона зберігає всю адміністрацію в розпорядженні центральної влади або її представників. Децентралізація має певні демократичні пе­реваги, оскільки передбачає передачу управління максимальним числом справ в руки безпосередньо зацікавлених осіб або їх пред­ставників.

Терміном «державне управління на місцях» визначається діяль­ність різних державних служб в масштабах всієї території країни, тоді як «місцеве самоврядування» має бути збережене за органами децентралізованого управління. Децентралізація також не рівно­значна федералізму Якщо вона і веде до виникнення публічних юридичних осіб, відмінних від держави, то ці публічні юридичні особи носять чисто адміністративний характер і зовсім не володіють законодавчою або судовою владою.

Децентралізація можлива тільки за певних умов. Перша умова полягає в тому, що автори конституції чи законодавець повинні визнати існування визначених інтересів, які є всезагальними, але меншою мірою, ніж ті, досягнення яких прагне держава. Це, напри­клад, інтереси певного міста.

Така умова доповнюється наступною: управління з встановлен­ням подібних автономних інтересів повинне бути доручене органам, що володіють певною незалежністю по відношенню до центральної влади, бо у протилежному випадку буде мати місце деконцентрація, а не децентралізація.

Досить важливою умовою децентралізації є фінансова автономія, тобто не тільки теоретичне право володіти і управляти майном, але і практична можливість для децентралізованого органу володіти не­обхідними ресурсами і вирішувати питання про їх використання.

Органами виконавчої влади України місцевого рівня є, по-перше, органи виконавчої влади загальної компетенції, місцеві державні адміністрації обласного та районного рівнів, які підзвітні і підконтр­ольні органам виконавчої влади вищого рівня. По-друге, до цього рівня належать органи спеціалізованої (галузевої та функціональ­ної) компетенції, які безпосередньо підпорядковані як центральним органам виконавчої влади, так і відповідним місцевим органам ви­конавчої влади. Компетенція органів виконавчої влади визначаєть­ся окремо для кожної ланки системи органів виконавчої влади.

Умовно можна говорити про інтеграцію у систему державних виконавчих органів також і виконавчих органів місцевого само­врядування, яким делеговано повноваження державної виконавчої влади. Закладений механізм відповідальності виконавчих органів місцевого самоврядування у сфері делегованих повноважень перед державою дозволяє зробити таке припущення.

Ж. Збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх різноманітності (когерентність). Цей принцип 894

гарантії рівномірного економічного, соціального розвитку тери­торіальних колективів. Він заснований на врахуванні соціально- економічних, екологічних, географічних, демографічних, культур­них, етнічних та історичних особливостей всіх частин України. Збалансованість забезпечується єдиними підходами у здійсненні державою регіональної політики, вирівнювання розвитку регіонів за допомогою економічних і фінансових важелів. Стосовно місце­вих жителів збалансованість означає доступність до управлінських послуг та відносно рівний їх перерозподіл в межах конкретних адміністративно-територіальних одиниць.

Як складові України органи місцевого самоврядування та органи місцевого управління повинні узгоджувати свої управлінські рішен­ня. На районному та обласному рівні це забезпечується громад­ським контролем місцевих рад над діяльністю місцевих державних адміністрацій.

Однак така інституційна система недосконала. Якщо буде ре­алізовано заходи з реформування територіального устрою, то з’являться додаткові і ефективніші засоби когерентності.

3. Конституційна гарантія місцевого самоврядування (ст. 7). Невід’ємним елементом унітаризму в Україні є місцеве самовря­дування, яке володіє правовою, організаційною та фінансово- економічною самостійністю. Гарантії місцевого самоврядування реально втілюються при забезпеченні розподілу повноважень згідно з принципом субсидіарності та передачею всіх необхідних фінансо­вих! матеріальних ресурсів. Серед останніх можна виділити систе­му місцевих податків і зборів - податок на доходи фізичних осіб чи податок на нерухомість. Можливість захисту своїх прав у судовому порядку є невід’ємною складовою забезпечення балансу у відноси­нах між державою і місцевим самоврядуванням.

Система адміністративно-територіального устрою в Укра­їні. Окрім визначення поділу України на територіальні складові, що складає зміст адміністративно-територіального поділу, система адміністративно-територіального устрою включає в себе також ор- галізацію влади у цих територіальних складових і розподіл повно­важень між органами публічної влади проміжного і місцевого рівня. Адміністративно-територіальний устрій зумовлений географічними, історичними, економічними, соціальними та іншими чинниками, які взяті за основу територіальної організації держави. Відповідно адміністративно-територіальні одиниці є частиною території Украї­ни, яка є просторовою основою для організації та діяльності органів місцевого управління та органів місцевого самоврядування.

А. Загальні засади. В основі адміністративно-територіального устрою поділ держави на адміністративно-територіальні одиниці. Згідно з правовою позицією Конституційного Суду адміністративно- територіальна одиниця - це компактна частина єдиної території України, що є просторовою основою для організації і діяльності ор­ганів державної влади та органів місцевого самоврядування. Цей орган також констатував, що Верховна Рада зволікає із прийняттям закону про територіальний устрій, незважаючи на прямий консти­туційний припис (ст. 92, ч. 1, п. ІЗ)^[651].

Систему адміністративно-територіального устрою України скла­дають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Конституція визначає перелік областей (ст. 133, ч. 2), яких налічується двадцять чотири. Міста Київ і Севас­тополь мають спеціальний статус, визначений законом. Кількість інших адміністративно-територіальних одиниць час від часу змі­нюється.

Стан законодавчого упущення у сфері територіального уст­рою є неприпустимим, зважаючи також і на те, що система адміністративно-територіального поділу в Україні залишилася майже незмінною з часів СРСР Тому пропонуються варіанти його реформування. У законопроектах про внесення змін до Конституції щодо удосконалення системи місцевого самоврядування передба­чається підняти рівень місцевого самоврядування до проміжного рівня публічної влади - роль місцевих адміністрацій зводитиметься до функцій адміністративного контролю та координації діяльності органів внутрішніх справ та безпеки.

З цією метою пропонується ввести нову систему територіального устрою, основу якого будуть склади регіони, райони та громади. Відповідно громада буде складати базовий рівень територіального

устрою. Такі заходи спрямовані на наближення управлінських по­слуг до населення. Для цього необхідне укрупнення громад, районів та регіонів. Порівняймо територіальний устрій Польщі та України: у Польщі нараховується 16 воєводств, 308 повітів та 2489 гмін, в Україні - 27 регіонів обласного рівня, 490 районів та 10270 тери­торіальних громад^[652]. Виникає питання про реальну здатність тери­торіальних громад і регіонів сконцентрувати достатньо матеріаль­них і фінансових ресурсів для ефективного надання управлінських функцій.

Зараз в Україні існують система і категорії адміністративно- територіальних одиниць, які за соціально-територіальними ознака­ми поділяються на населені пункти (міста, села, селища) та регіони (області та райони). Автономною адміністративно-територіальною одиницею в Україні є Автономна Республіка Крим.

Населені пункти поділяються на міські та сільські. Міста поді­ляються за значенням на міста районного, обласного, республікан­ського (Автономна Республіка Крим) значення та міста із спеціаль­ним статусом. До категорії міст районного значення належать міста, на території яких розміщені промислові підприємства, комунальне господарство, житловий фонд, мережа соціально-культурних за­кладів і підприємств тощо.

До категорії міст обласного та республіканського значення на­лежать міста, які є економічними і культурними центрами, мають розвинену промисловість, комунальне господарство, значний житловий фонд. До цієї категорії можуть бути зараховані також населені пункти, якщо вони мають важливе промислове, соціально- культурне, історичне, оборонне значення, перспективу економічно­го розвитку, а також населені пункти, які включені до культурних зон, і на їх території розташовані санаторії, стаціонарні лікувальні та оздоровчі заклади, туристичні бази, інші осередки відпочинку У містах можуть створюватися райони та інші складові частини цих населених пунктів. Райони у містах є також адміністративно- територіальними одиницями, які можуть утворюватись на певних умовах. Території населених пунктів (міст, селищ, сіл) можуть також поділятися на окремі мікрорайони та інші мікроструктури: вулиці, квартали, житлові масиви, дільниці тощо. Ці складові є територіаль­ною основою для створення органів самоорганізації населення.

До сільських населених пунктів належать села, тобто населені пункти зі сталим складом населення, переважна частина якого за­йнята в сільськогосподарському виробництві та лісовому госпо­дарстві.

Адміністративно-територіальні одиниці, які мають регіональний характер (регіони), - це райони та області.

Район — частина території області переважно з агропромисло­вим характером, економічною, транспортною системою, спрямо­ваною на забезпечення зв'язків між населеними пунктами, що роз­ташовані на його території. До таких населених пунктів відносяться села, селища, міста районного значення.

Область — адміністративно-територіальна одиниця у межах те­риторії України, що характеризується певними історичними, еко­номічними, екологічними, географічними, демографічними осо­бливостями.

Б. Інституційна основа організації публічної влади базового рівня- територіальні громади. Первинним об’єктом місцевого са­моврядування, основним носієм його функцій і повноважень є те­риторіальна громада села, селища, міста. Територіальні громади сусідніх сіл можуть об’єднуватися в одну територіальну громаду, створювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати єдиного сільського голову. У містах з районним поділом територі­альні громади районів у містах діють як суб’єкти права власності. Нормативне визначення територіальної громади надається в ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» - це жителі, об’єднанні постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Проблематичним здається законодавче визначення терито­ріальної громади як територіальної спільноти лише нарівні посе­лень. Таким чином Закон про місцеве самоврядування не визнає і не гарантує прав регіональних територіальних спільнот, які мають власний публічний інтерес, свій рівень питань місцевого значення, ширших за своїм предметом на відміну від територіальних гро­мад поселень. Навпаки, за Законом про місцеве самоврядування інтереси регіонів представляють районні, обласні ради, які в свою чергу «представляють спільні інтереси територіальних громад» (ст. 10, ч. 3).

У системі органів місцевого самоврядування можна вирізнити дві категорії органів - представницькі та виконавчі. Конституційний Суд надав визначення кола осіб, яким належить представницький мандат^[653]. Виходячи з цього переліку можна говорити про систему місцевих представницьких органів, які складають місцеві ради - сільські, селищні, міські, районні у містах, районні та обласні. Сільські, селищні, міські голови визнаються головною посадовою особою територіальної громади з представницьким мандатом, що фактично означає визнання представницької природи голови те­риторіальної громади.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самовря­дування, що представляють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами. Тобто сільські, селищні, міські ради є представницькими органами місцевого самоврядування. Під остан­нім слід розуміти виборчий орган (раду), який складається з депута­тів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади та приймати від її імені рішення.

Виконавчим органом сільської, селищної, міської, районної у місті ради є виконавчий комітет ради, який утворюється відповід­ною радою на строк її повноважень. Після закінчення повноважень ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті ради її виконавчий комітет здійснює свої повноваження щодо сформування нового складу виконавчого комітету Кількісний склад виконавчого комітету визначається відповідною радою. Персональ­ний склад виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради затверджується радою за пропозицією сільського, селищного, місь­кого голови.

Виконавчий комітет ради утворюється у складі відповідно: 1) сіль­ського, селищного, міського голови, районної у місті ради - голови відповідної ради; 2) заступника (заступників) сільського, селищного, міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради; 3) ке­руючого справами (секретаря) виконавчого комітету: 4) керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради; 5) інших осіб. До складу виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради входить також за посадою секретар відповідної ради.

Очолює виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради відповідно сільський, селищний, міський голова. У виконавчому комітеті сільської ради функції секретаря виконавчого комітету за рішенням ради може здійснювати секретар відповідної ради. Осо­би, які входять до складу виконавчого комітету, крім тих, хто працює у виконавчих органах ради на постійній основі, на час засідань ви­конавчого комітету, а також для здійснення повноважень в інших випадках звільняються від виконання виробничих або службових обов’язків з відшкодуванням їм середнього заробітку за основним місцем роботи та інших витрат, пов’язаних з виконанням обов’язків члена виконавчого комітету, за рахунок коштів відповідного місце­вого бюджету. На осіб, які входять до складу виконавчого комітету ради і працюють у ньому на постійній основі, поширюються вимоги щодо обмеження сумісності їх діяльності з іншою роботою (діяль­ністю), встановлені законодавством про місцеве самоврядування для сільського, селищного, міського голови. До складу виконавчого комітету не можуть входити депутати відповідної ради, крім секре­таря ради.

Сільська, селищна, міська районна у місті (у разі її створення рада у межах затверджених нею структури і штатів може створюва­ти відділи, управління та інші виконавчі органи для здійснення по­вноважень, що належать до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Керівники відділів, управлінь призначають­ся на посаду і звільняються з посади сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради одноособово, а у випадках, передбачених законом, - за погодженням з відповідними органами виконавчої влади. Положення про відділи, управління та інші ви­конавчі органи ради затверджуються відповідною радою.

Сільський, селищний, міський голова - головна посадова особа територіальної громади відповідно села (добровільного об’єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста. Він обирається територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки в порядку, визначеному Законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі.

Сільські, селищні, міські, районні у місті ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна. При цьому органи самоорга­нізації населення розглядаються законодавцем як представницькі органи, що створюються частиною жителів, які тимчасово або по­стійно проживають на відповідній території у межах села, селища, міста. Правовий статус, порядок організації та діяльності органів самоорганізації населення за місцем проживання визначають­ся Законом України «Про органи самоорганізації населення» від 11 липня 2001 року.

Ефективність місцевого самоврядування на сучасному етапі за­лежить від реального реформування інститутів публічної влади. Насамперед стоїть завдання наблизити владу до людей, зміни­ти стиль управління, зокрема органи місцевого самоврядування покликані захищати інтереси територіальних громад і регіону, не будучи занадто зв’язаними на виконанні функцій держави, які повинні виконувати органи державної влади. Отже, йдеться про формування культури управління місцевими справами незалежно від держави, «без оглядки» на політичний державний курс. З іншого боку, неоднозначність місцевого самоврядування зумовлена непро­зорістю оголошеної адміністративно-територіальної реформи та широкою практикою державного втручання у справи місцевого значення.

В. Інституційна основа організації публічної влади проміжного рівня. Вона базується на системі взаємовідносин між обласними і районними радами та відповідного рівня державними адміні­страціями. Питання взаємовідносин органів місцевого самовряду­вання та місцевих державних адміністрацій в Україні має довгу та складну історію і характеризується наявністю цілого кола проблем, пов’язаних із співіснуванням цих двох форм організації місцевої влади у межах певних адміністративно-територіальних одиниць.

Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, се­лищ, міст у межах повноважень, визначених Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищ­ними, міськими радами.

На сьогодні виконавчу владу в областях, районах, районах Авто­номної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють відповідного рівня державні адміністрації. Місцева державна адміні­страція є місцевим органом виконавчої влади і належить до системи органів виконавчої влади держави. Вона в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно- територіальної одиниці (тобто свої власні повноваження), а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою - органом місцевого самоврядування. Очолюють місцеві державні адміністра­ції їх голови, які призначаються на посаду Президентом за подан­ням Кабінету Міністрів на строк повноважень Президента.

Діяльність місцевих державних адміністрацій на відповідних територіях визначається взаємодією з органами місцевого само­врядування. Вони сприяють у здійсненні останніми власних по­вноважень, зокрема у вирішенні питань економічного, соціального та культурного розвитку відповідних територій, зміцнення матері­альної та фінансової бази місцевого самоврядування, також контр­олюють виконання наданих органам місцевого самоврядування законом повноважень органів виконавчої влади, але не мають права втручатися у здійснення ними їх повноважень.

Отже, система органів державної виконавчої влади та система органів місцевого самоврядування, не дивлячись на їхню функ­ціональну близькість, не є одною системою. Вони являють собою комплекс, що складається з різних за своєю природою органів (дер­жавних! громадських), проте об’єднаних в організаційне ціле необ­хідністю забезпечувати реалізацію практично тих самих управлін­ських функцій і владних повноважень на місцях.

Місцеві державні адміністрації здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі (ст. 118, ч. 1 Кон­ституції). Закон про місцеві державні адміністрації визначає, що місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади (ст. 1). Місцева державна адміністрація в межах повноважень здійснює виконав­чу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

У частині повноважень, делегованих місцевим державним ад­міністраціям обласними чи районними радами, вони підзвітні і підзаконні відповідним радам. Крім того, голови місцевих держав­них адміністрацій мають право вносити на розгляд відповідних рад питання, пов’язані з виконанням делегованих повноважень, та інші пропозиції. На засіданні відповідних рад голови місцевих державних адміністрацій мають право дорадчого голосу, щорічно звітують перед відповідними радами з питань виконання бюджету, програм соціально-економічного та культурного розвитку території і делегованих повноважень.

Обласна та районна рада можуть висловити недовіру голові від­повідної місцевої державної адміністрації з урахуваннями пропо­зицій органу виконавчої влади вищого рівня, Президент України приймає рішення і дає відповідній раді обґрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові обласної чи районної державної адміністра­ції висловили дві третини від складу відповідної ради, Президент України приймає відставку голови відповідної місцевої державної адміністрації.

Сьогодні відчувається невизначений статус районного рівня публічної влади, оскільки цей рівень залежний від обласного. У про­грамі реформи територіального устрою планується впроваджен­ня інституційної самостійності районного рівня. Зокрема, пропо­нується ліквідація районних державних адміністрацій. На думку одних із суб’єктів установчої влади (більшості від конституційного складу Верховної Ради та Конституційного Суду), функції держав­них адміністрацій обласного рівня цілком можуть забезпечити зба­лансованість розвитку регіонів та законність у діяльності органів місцевого самоврядування нарівні громад і районів.

Г. Конституційний статус територіальних утворень зі спеці­альним статусом. Судові, військові округи, екологічні, прикордонні, спеціальні (вільні) економічні зони, адміністративно-територіальні утворення з особливим режимом функціонування можуть утворю­ватися для забезпечення нормального здійснення спеціалізованих функцій публічного управління у відповідних сферах публічної вла­ди. Такі територіальні утворення враховують специфічний режим здійснюваних заходів та прийняття правових актів. Діяльність та­ких утворень регулюється спеціальними законами.

20.3.