КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволен­ня релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру та діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми ста­тутами.

Зміст конституційного права на свободу об’єднання у релі­гійні організації. Відповідно до ст. 18 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії, це право включає свободу міняти свою релігію чи переконання та свободу сповідувати свою релігію чи переконан­ня як одноосібно, так і разом з іншими, публічно приватно в ученні, 454

богослужінні, в виконанні релігійних і ритуальних порядків. Подібне визначення містять декілька інших міжнародно-правових актів, наприклад ст. 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і полі­тичні права, ст. 1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань тощо.

Конституція України гарантує право кожного на свободу світо­гляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь- яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вес­ти релігійну діяльність (ст. 35). Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року містить вужчі від конституційних рамок засоби реалізації конституційної свободи світогляду та віросповідання:

«Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання».

Зокрема, свобода світогляду може передбачати можливість особи мати певні погляди на життя та сповідувати такі погляди, які є відмінними від релігійних. Особа може обирати відмінний від релігії світогляд. Разом з тим висловлювання та поширення відпо­відних поглядів повинно здійснюватися у певних правових рамках, відповідно до конституційних застережень (ст. 35).

Що ж стосується з’ясування змісту релігійних прав, то за основу можна взяти ст. 6 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань, за якою право на свободу думки, совісті, релігії або переконань включає зокрема! такі свободи: а) відправляти культи чи збиратися у зв’язку з релігією або переконаннями і створювати таутримувати місця для цієї мети; б) створювати і утримувати відповідні благодійні або гуманітарні установи: в) виробляти, набувати та використовувати у відповід­ному обсязі необхідні предмети і матеріали, пов’язані з релігійними обрядами або звичаями чи переконаннями: г) писати, випускати та розповсюджувати відповідні публікації у цих галузях; д) вести ви­кладання з питань релігії або переконань у місцях, що підходять для цієї мети; е) клопотатися про отримання і отримувати від окремих осіб та організацій добровільні та фінансові пожертви; є) готувати, призначати, обирати або призначати за правом успадковування відповідних керівників відповідно до потреб та норм тієї чи іншої релігії або переконань; ж) дотримуватися днів відпочинку та від­значати свята, відправляти обряди у відповідності з приписами релігії чи переконань; з) встановлювати і підтримувати зв’язки з окремими особами та громадами в галузі релігії та переконань на національному та міжнаціональному рівнях.

Моделі відносин між релігійними організаціями та держа­вою. Взаємовідносини між церквою та державою багато в чому ви­значаються рівнем соціально-економічного розвитку країни, істо­ричними традиціями, які склалися в суспільстві.

В умовах демократичної держави звичайно визначається на конституційному рівні повсякденна практика рівноправності всіх релігій і церкви, свободи совісті і віросповідання. За цих умов церква відокремлена від держави, а школа - від церкви, заборонена дис­кримінація на релігійній основі, відсутні привілеї, пов’язані зі спо­відуванням тої чи іншої релігії. Церква в цих умовах є хранителем культурних, історичних та характерних традицій народу.

Статус релігійних організацій регулюється конституційним зако­нодавством. Більшість конституцій фіксують відокремлення церкви від держави, визнають релігію виключно особистою справою лю­дини. Разом з тим в окремих країнах, наприклад, в Греції, Болгарії, Великобританії відмічається особливе положення релігії та церкви. Англіканську церкву в Англії та пресвітеріанську - в Шотландії воз­величує британський монарх, який призначає на вищі церковні посади і впливає на церковну політику.

У Франції згідно зі спеціальним законом про відокремлення церк­ви від держави держава не визнає і не субсидує жодну церкву, не оплачує її служителів. У місцях, призначених для релігійних служб, забороняється проведення політичних зборів.

Релігійні громади та церкви, що представляють світові релігії (християнство, іслам, буддизм), значною мірою впливають на со­ціальні та політичні процеси в суспільстві і держави, а тому вони стали інституйованими утвореннями. Більшість країн світу сьогодні є поліконфесіональними, відповідно до чого представники різних конфесій та відповідні громади і церкви є рівними перед законом і між собою. Релігійний фактор може тісно переплітатися з етнічним, національним чи расовим фактором.

Водночас є країни, де релігійно-общинна самосвідомість домінує, що виявляється на особливостях існуючих суспільних інституцій. Така самосвідомість може також впливати на конституційний лад окремих держав. Наприклад, у деяких арабських країнах до наці­ональних меншин належать не тільки ті групи, що не сповідують іслам, а й ті, які не належать до пануючої у країні течії ісламу (Йор­данія, Пакистан, Іран, Ірак).

З іншого боку, поліконфесіональність у деяких країнах є серйоз­ною проблемою, яку намагаються вирішити на конституційному рівні через забезпечення представництва конфесій у вищих органах влади. Зокрема, у Лівані невирішеність проблем міжконфесійного характеру вилилася у громадянську війну Проблему співжиття різ­них конфесій у Лівані (християн різних східних течій - маронитів, халдеїв, вірмено-католиків, арабів-мусусльман, протестантів, іуде­їв) намагалися вирішити шляхом укладення Національного пакту 1943 р. Відповідно до цього конституційного закону 54 місця у пар­ламенті і посада глави держави віддається християнам маронітам, а 45 місць - мусульманам. Прем’єр-міністром може бути мусульманін- сунніт, головою парламенту - мусульманін-шиїт, а його заступни­ком - православний. За маронітами закріплено також ряд важли­вих посад у державному апараті (головнокомандувач армії, голова національного банку тощо). Зрозуміло, із зростанням чисельності мусульманської общини ця відносна «рівновага» була порушена, що призвело до громадянської війни.

У світі зустрічаються чотири основні підходи конституційного регулювання відносин між церквою та державою. По-перше, при окремих тоталітарних чи авторитарних режимах релігія і церква пе­реслідуються з боку держави. Зокрема, у деяких країнах Латинської Америки у 1960-х рр. католицька церква включилася в опозицію до офіційного політичного курсу уряду Ліворадикальний католицизм створив християнські громади, демократичну народну церкву У цих громадах, так звана, «теологія визволення» проповідувала практику ненасильницької боротьби проти диктаторських режимів та інозем­ного засилля з метою відродження ранньохристиянської мораль­ності і реалізації практики спільних дій. У Бразилії подібні громади зіграли важливу роль у зруйнуванні військової диктатури, стали по суті першими демократичними інститутами, які поклали початок політичним партіям та профспілкам, увійшовши у їх склад.

По-друге, при визнанні свободи віросповідання у демократичних державах закріплюється поліконфесіональність.

Третя група країн при визнанні свободи віросповідання закріплює певну релігію в якості державної. Зокрема, у Сполученому Королів­стві визнаються державними англіканська церква в Англії та пресві- теріанськау Шотландії. Піавою обох церков виступає монарх, який здійснює призначення на вищі церковні посади. У деяких державах існує практика фінансової підтримки за рахунок державного бю­джету, а на релігійні об’єднання поширюється статус громадських організацій. Релігійна сфера суспільства виконувала і виконує насамперед засадничі духовно-культурні функції. Вона включає не лише систему вірувань, а й релігійні інституції, об’єднання ві­руючих. Її функції та вплив в цілому ширші, охоплюють загально­суспільні стереотипи поведінки, традиції, цінності.

Нарешті, існує група країн, в яких релігійна громада розгляда­ється в якості основи соціальної структури. Зокрема, це проявля­ється у арабських країнах, які визнають іслам як основа організації суспільства і в них важливу роль приділяється проблемам араб­ської форми державності (у суннитів - халіфату, шиїтів - імамату) та арабської общини (умми), принципам дорадчості в ісламській державі (аш-шура). Халіф у Саудівській Аравії одночасно виступає в якості глави держави - монарха, а також глави общини правовір­них мусульман (духовний лідер нації). В Ірані згідно з преамбулою Конституції Факіх (Керівник) стоїть вище від Президента, він ви­ступає гарантом дотримання державними органами та установами приписів ісламу. Факіх формує Раду по дотриманню конституції, призначає генерального прокурора, голову верховного суду, інших вищих посадових осіб.

Конституційне регулювання відносин між релігійними орга­нізаціями та державою в Україні.

Отже держава визначає межі своїх повноважень стосовно ре­лігійних організацій, і з іншого боку, наділяє релігійні організації певними правами та обов’язками. Тобто так чи інакше церква існує в межах правового поля, яке створює держава. Проте держава в свою чергу зазнає впливу церкви. Церква має вирішальний вплив на частину її громадян, які належать до цієї церкви, церква створює свою систему норм (церковне право), яке регулює внутрішні від­носини між її членами і зовнішні — з суспільством, церква суттєво впливає на формування ідеології в державі, моральних та інших соціальних норм, на рівень правової культури, може сприяти дер­жаві у виконанні її функцій. Щодо останнього, то ч. 6 ст. 5 Закону про свободу совісті і релігійні організації визначає, що релігійні організації не виконують державних функцій. Тоді як в реальному житті є чимало ділянок для співпраці та взаємодопомоги церкви та держави. Одним з них є встановлення інституту капеланства в Збройних силах України. Багато науковців погоджуються з тим, що інститут капеланства повинен бути введений, оскільки, по-перше, це буде сприяти реалізації ч. З ст. 21 Закону, яка надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні ре­лігійних обрядів, крім того, соціологічні дослідження показують, що присутність капелана позитивно впливає на виконання військовос­лужбовцями своїх обов’язків, піднімає бойовий дух армії, скорочує кількість самогубств тощо. Проте зараз тривають суперечки з при­воду правового статусу капеланів, а також особливостей реального забезпечення релігійних прав віруючих різних конфесій.

Існують спільні точки дотику між церквою і державою у сфері освітньої діяльності, сімейного законодавства, участі церкви в про­цесі реабілітації осіб, що відбувають покарання у вигляді позбавлен­ня волі, у процесі соціалізації безпритульних дітей та дітей позбав­лених батьківського піклування тощо. У всіх цих галузях співпраця церкви і держави, як свідчить зарубіжний досвід і соціологічні до­слідження, може дати колосальні результати. Але наразі в Україні немає жодної правової підстави для такої співпраці, хоча вона не в широких масштабах і відбувається завдяки ентузіазму деяких представників обох сторін.

Свобода релігійної діяльності та національна самобутність України. Право на свободу совісті та віросповідання має певні атри­бутивні ознаки. Насамперед вона включає свободу вибору віроспо­відання. Такий вибір залежить від волі людини. Свобода вибору є інтерпретацією католицької концепції свободи волі, обґрунтованої у працях Августина Блаженного і Томаса Аквіната. Згідно із концепці­єю свободи волі людина є вільною у своїх вчинках, які залежать від її волі. На людині лежить відповідальність за наслідки своїх дій і вона повинна усвідомлювати, які її дії розцінюються як гріховні, а які - як праведні. Зважування балансу таких гріховних і праведних справ особи настане в майбутньому, однак вона може наперед попіклува­тися про відпущення своїх гріхів через спілкування з Богом, яке може здійснюватися через відповідні релігійні ритуали та обряди. Пізніше ця морально-етична концепція зазнала трансформації у різноманіт­них протестантських вченнях. Вибір було вже пов’язано із свободою відправлення релігійних культів та ритуальних обрядів, частка яких у протестантів є меншою порівняно із іншими конфесіями. І навпаки, протестантські релігійні громади наголошували на розширенні про­зелітської діяльності, спрямованої на розширення мережі релігійних організацій та кількості прихильників віровчення.

Якщо йдеться про явище прозелітизму в міжконфесійних сто­сунках, то чим глибше занурюєшся у специфіку цієї теми, тим біль­ше схиляєшся до думки, що тут прозелітизм є явищем похідним від більш глибинних проблем Церкви... В гармонійно об’єднаній Церкві питання конфесійного прозелітизму втрачає свій сенс, оскільки зникає саме поняття конфесії. Натомість у розколеній Церкві співіснують (чи краще сказати - співконфліктують) різні підхо­ди, які поки що звести до спільного знаменника неможливо. Тому часом буває й так, що аргументом прозелітизму послуговуються спекулятивно не з огляду на реальний «склад злочину», а радше з політичних міркувань, коли йдеться про позиційне протистояння церков задля збереження сфер впливу.

Якщо ж усе-таки говорити не про політику, а про реальний фе­номен прозелітизму, то нині він виконує роль сигналу, що повідо­мляє про брак євангельської культури (причому як з боку місіонерів, так і з боку об’єктів їхнього проповідництва) та про переважання в позиції тих чи тих християнських груп владних амбіцій та ін­тересів. Відповідно нарощення євангельської культури, намагання жити за Євангелієм є єдиним ліком, який може якщо не ліквідувати явище прозелітизму, то хоча б суттєво зменшити його травму­ючий вплив^[326].

Проблема прозелітизму тісно пов’язана із природою основних прав і свобод. Згідно з універсальною концепцією прав людини й основоположних свобод, вони повинні застосуватися однаково, не залежно від особливостей суспільного устрою та культурних і етичних особливостей. Концепція релятивізму людських прав пе­редбачає застосування прав людини з урахуванням культурних, етнічних і релігійних особливостей^[327]. На це частково орієнтується Європейська Конвенція з прав людини, однак ЄСПЛ ще не визна­чився чітко із здійсненням релігійної діяльності представниками нехристиянської конфесій.

Свобода совісті та віросповідання може бути обмеженою, тобто здійснення цього права пов’язано з проблемою меж прав людини. Тобто своє право ми здійснюємо доти, доки воно не суперечить і не посягає на права іншої людини, на загальносоціальний інтерес. У зв’язку з цим виникає необхідність з’ясування меж релігійних прав. Під таким межами розуміють різноманітні природні та соціальні явища. Щодо природних меж прав людини, то їх визначають біоло­гічні, фізіологічні, екологічні властивості людини. Щодо соціальних меж, то вони зумовлюються тим, що людина живе в оточенні собі подібних, тобто соціумі, що накладає на неї певні обмеження. Межі прав людини встановлюються як в національному законодавстві, так і в міжнародних актах з прав людини.

Зокрема Міжнародний пакт про громадянські і політичні права у ч. З ст. 18 встановлює, що свобода сповідувати релігію чи пере­конання може піддаватися лише таким обмеженням, які визна­чені законами і необхідні для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров’я, моралі, основних прав та свобод інших осіб. У національ- йому законодавстві, зокремау ст. 35, ч. 2 Конституції України і ст. З, ч. 4 Закону про свободу совісті та релігійні організації є аналогічні норми. Тобто правове регулювання та діяльність органів державної влади не може звужувати обсяг релігійних прав, що визначений даними межами.

Оскільки обмеження релігійних прав здійснюється головним чи­ном державними органами, а здійснення релігійних прав залежить тільки від волі віруючих, які об’єднуються у релігійні організації, то тут постає питання про взаємовідносини релігійних організацій (церкви) і державних органів (держави), про межі їх взаємовпливу та співпраці.

Конституційне регулювання структури та функціонуван­ня релігійних організацій. Релігійними організаціями в Украї­ні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з релігійних громад, управлінь, центрів, монастирів, релігійних братств, місіонерських товариств, духовних навчальних закладів. Релігійні об'єднання представля­ються своїми центрами.

Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у ка­нонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.

Релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів, що реєструються у порядку, встановленому законодавством для реєстрації статутів релігійних організацій. Релігійні організації, керівні центри яких знаходяться за межами України, можуть керу­ватись у своїй діяльності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушується законодавство України. Не регламентовані законом відносини держави з релігійними управліннями і центрами, в тому числі й тими, що знаходяться за межами України, регулюються від­повідно до домовленостей між ними і державними організаціями.

Релігійні управління і центри мають право відповідно до своїх зареєстрованих статутів засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, які діють на підставі статутів. Релігійні управління і центри відповідно до своїх зареєстрованих статутів мають право створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей.

Громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних навчаль­них закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочення проходження військової служби, оподаткування, включення часу навчання до трудового стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів і учнів державних навчальних закладів.

Статут релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з’їздах, конференціях. Згідно із Законом «Про свободу совісті та релігійні організації» статут ре­лігійної організації^[328] повинен містити відомості про: 1) вид релігій­ної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження: 2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігій­ного об'єднання: 3) майновий стан релігійної організації: 4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів: 5) порядок внесення змін і доповнень до статуту релігійної організації: 6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації. Статут може містити й інші відомості, пов'язані з особливостями діяльності даної релі­гійної організації.

Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реє­страції в державних органах.

Громадяни мають належати тільки до одного релігійного об’єднання, тобто бути членом однієї релігійної громади, відправ­ляти релігійні культи. За цією нормою права розуміють право гро­мадян не порушувати громадського порядку та прав інших осіб, індивідуально чи спільно з одновірцями безперешкодно здійсню­вати релігійні обряди й церемонії. Це право здійснюється періо­дично і пов’язане, зокрема, з виникненням державно-правових, адміністративно-правових та інших відносин.

Свобода совісті, що юридично визнана державою та забезпечу­вана законом і нормами права, передбачає як для держави, так і для особи обов’язок здійснення певних дій або утримання від них. Контроль за цим покладено на відповідні державні органи, у струк­турі яких правоохоронні органи відіграють важливу роль у захисті права громадян на свободу совісті.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про свободу совісті і релі­гійні організації» встановлено, що церква в Україні відокремлена від держави. Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не супер­ечать чинному законодавству.

Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організа­цій, створених за ознакою ставлення до релігії. Усі релігії, віроспо­відання та релігійні організації є рівними перед законом. Встанов­лення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.

Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Закон «Про свободу совісті і релігійні організації» передбачає (ст. 8), що релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напря­му, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.

Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобува­ти релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обира­ючи мову навчання. Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм на­лежать або надаються у користування. Викладачі релігійних віров­чень і релігійні проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості таповаги до громадян, які не сповідують релігії, та

до віруючих інших віровчень. Відповідно до ст. 21 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» встановлено:

«Релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії.

Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безпере­шкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій терито­рії, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на під­приємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адмі­ністрації».

Щодо командування військових частин, то воно надає можли­вість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконан­ні релігійних обрядів. Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, шпиталях, будинках для престарілих та інвалідів, місцях попере­днього ув'язнення і відбування покарання проводяться на прохан­ня громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії.

В інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, цере­монії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільських, селищ­них, міських рад. Клопотання про видачу вказаного дозволу пода­ється не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, які не терплять зволікання.

Релігійна сфера є не лише важливим чинником політичної ор­ганізації, але й, власне, його географічної структуризації. Вплив релігії на формування політичного простору світу найчастіше бу­ває не прямим, а опосередкованим і здійснюється через вплив на культурно-цивілізаційні, міжетнічні та соціальні процеси.

Було висунуто три можливі причини, чому протестантизм був прихильним до демократії, а католицизм-ні По-перше, з док- тринальної точки зору, протестантизм наголошує на значенні індивідуального сумління, вільного доступу до Святого Письма для 465

кожної окремої особи, а також прямого зв'язку людини з Богом. Католицизм же наголошує на значенні посередницької ролі свя- щенства, втіленої в латинській месі. По-друге, протестантські церкви були самі по собі організовані більш демократично, з під­креслюванням верховенства конгрегації та обмеженням (якщо не повною відсутністю) ролі єпископату. Католицька церква, навпа­ки, була авторитарною організацією, що відзначалася наявністю санів священиків, єпископів і кардиналів, які завершувалися саном папи, і доктриною папської непомильності. Як зазначав Еліот Трюдо, католицькі країни «в духовних справах є авторитарними; а оскільки лінія розмежування між Духовним і світським може виявитися дуже тонкою, а то й заплутаною, то вони часто по­збавлені бажання шукати розв'язки у світських справах простим підрахунком голів». Нарешті, існує теза Вебера: протестантизм заохочував економічне підприємництво, розвиток буржуазії, капі­талізм та економічне багатство, а всі вони, у свою чергу, сприяли створенню демократичних інституцій^[329].

Етнополітичне значення та виникнення релігійної свідомості над етнічною або злиття релігійної свідомості з етнічною і загаль­носуспільною. Навіть у первинному етнооднорідному субстраті різних за конфесійною приналежністю груп населення могла бути причина формування нових субетносів чи навіть нових етносів. Тісний зв’язок конфесійних відносин з технічними ще виразніше виявляється під час процесів асиміляції, оскільки за конфесіями стоять і відмінні мовно-обрядові традиції та пов’язана з ними ментальність.

Ще одна важлива політико-географічна проблема релігійних відносин пов’язана з адміністративно-територіальною організа­цією конфесій, яка відображає не лише територіальний розподіл та ієрархію їхніх керівних структур, але й визначає фактично центри та територію релігійного життя, а в широкому аспекті - виступає одним з факторів формування територіальної структури суспільства^[330].

Майнові права релігійних організацій. Релігійна організація як юридична особа може укладати договори майнового найму з дер­жавними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно або тільки культові будівлі чи тільки майно переда­ються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, за догово­ром безоплатного користування.

Якщо питання передання релігійній організації культової будівлі і майна розглядається водночас з реєстрацією статуту, то рішення про культові будівлі та майно приймається або окремим розпоря­дженням, або окремим пунктом розпорядження про реєстрацію статуту Це спрощує розгляд спірних питань, пов’язаних або тільки з реєстрацією, або тільки з культовою будівлею чи майном. Рішен­ня державного органу про передання релігійній громаді культової будівлі та майна має бути мотивованим.

Право релігійної громади, яка користується цією будівлею і май­ном в установленому законом порядку, тобто користується культо­вою будівлею і майном за рішенням відповідного органу, незалежно від того, на засадах якого законодавства України це рішення було прийнято - чинного законодавства про свободу совісті і релігійні організації чи законодавства про релігійні культи, що зі сталось в Україні до прийняття Закону «Про свободу совісті і релігійні орга­нізації».

Якщо релігійна громада була зареєстрована до введення в дію вищезгаданого Закону, за договором, укладеним між її засновни­ками і відповідним державним органом, користувалася культовою будівлею і майном, то правовідносини за цим договором зберіга­ються у повному обсязі й після введення в дію Закону за умови, що релігійна громада встановленим порядком зареєструвала свій статут.

Рішення державного органу повинно, крім обставин, врахову­вати також висновки та пропозиції щодо можливого врегулюван­ня спірного церковного майнового питання шляхом призначення: передання під культові будівлі цивільного призначення: виділення земельної ділянки під забудову: матеріальної допомоги в будів­ництві нового храму: участі в регулюванні в справі зацікавлених релігійних організацій, громадськості тощо. Щодо практики за­стосування цих положень Вищий господарський суд зазначив:

«Жодна з обставин, перелічених у цьому пункті, не може мати наперед установленого або пріоритетного значення при вирішенні конкретних спорів». Згідно з вимогами цієї постанови господарський суд повинен враховувати перелічені та інші суттєві обставини у їх сукупності, оцінюючи їх співвідношення відповідно до принци­пів рівності усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій, закріплених у статті 5 Закону. Тобто слід виходити з того, що врахування взаємних прав і законних інтересів різних релігійних громад на спірні культові будівлі полягає у необхідності забезпе­чення віруючих усіх релігій, віровизнань та конфесійних угруповань рівними можливостями для відправлення культів у пристосованих для цього приміщеннях^[331].

Спір може бути вирішений також шляхом почергового корис­тування культовою будівлею двома або більше релігійними грома­дами за взаємною згодою. Вона викладається письмово у заявах релігійних громад. На їх підставі та згідно з рішенням державного органу про передання в почергове користування культової будівлі і майна. З кожною громадою укладається окремий договір, яким передбачається порядок і черговість користування.

Рішення державного органу може бути оскаржене до суду в по­рядку, встановленому законом. У власність релігійним організаціям повертаються або культові споруди і інше майно, або й те й інше разом, тобто повертається колишнє церковне рухоме і нерухоме майно, що в даний час є державною власністю, і вона в особі відпо­відного державного органу має можливість його повернути.

Релігійні організації мають переважне право лише на передання їм культових будівель і майна культового призначення. У поверненні іншого церковного майна за певних обставин може бути відмовлено. Культові будівлі та інше церковне майно повертається організація­ми, на балансі яких вони знаходяться, за відповідними документа­ми, актами про передачу майна.

Підставою для повернення є рішення обласної, Київської та Се­вастопольської міської державної адміністрації, а в Автономній Рес­публіці Крим - Уряду Республіки Крим, котре приймається також окремо від рішення про реєстрацію статуту релігійної організації, оскільки це різні питання, що вирішуються за законом різними державними органами і мають свої механізми проведення в життя прийнятих рішень.

Рішення державного органу має бути вмотивованим, оскільки колишнє церковне майно не обов’язково повертається так званим історичним власникам. Серед законних претендентів на це майно можуть бути їх нащадки, причому й ті з них, котрі вже сповідують не батьківську, а власну віру, а також релігійні організації, які на законних підставах користуються культовими будівлями і майном уданий час.

Забезпечення охорони і збереження культових будівель та іншого майна - пам’яток історії та культури покладається на ті релігійні організації, у власності чи користування яких вони знаходяться. За­бороняється зносити, переміщати або змінювати нерухоме культове майно, а рухому культову пам’ятку - без відповідного дозволу Мініс­терства культури України. Використання пам’яток історії та культу­ри здійснюється на підставі відповідних охоронних зобов’язань.

Якщо культові будівлі та інше рухоме майно, пам’ятки історії та культури використовуються не за призначенням або є загроза їх знищення чи зіпсування, то вони за рішенням Уряду України, прийнятим за відповідним поданням державних органів охорони пам’яток, можуть бути вилучені не тільки у користувачів, а й у влас­ників цього майна. А це тягне за собою як анулювання охоронних чи охоронно-орендних договорів, так і стягнення відшкодування за заподіяну пам’ятці шкоду

Коли релігійна організація не може з поважних причин забезпе­чити охорону чи зберігання рухомої пам’ятки, то вона передається на певний час у відповідну державну інституцію (наприклад, до музею тощо).

За користування пам’ятками історії та культури для здійснення богослужінь, релігійних обрядів та інших церемоній оренда плата не встановлюється. Користування цими пам’ятками здійснюється за охоронними договорами, що укладаються між релігійними ор­ганізаціями, в користування яких передаються ці пам’ятки, і міс­цевими державними органами охорони пам’яток, на балансі яких вони знаходяться^[332].

Клопотання про передання культових споруд та іншого церков­ного майна розглядається у місячний термін. Розглянувши його, а також інші необхідні документи, державний орган або задовольняє це клопотання і видає релігійній організації відповідний державний акт, або відмовляє з письмовим повідомленням.

Якщо культовою спорудою або іншим церковним майном, що передається, користується інша релігійна, громадська чи державна організація, то державним органом щодо цієї організації в рамках чинного законодавства приймається відповідне рішення із пись­мовим повідомленням її про це у той же термін. Рішення щодо во­лодіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду.

Якщо серед претендентів на культові будівлі є релігійні організа­ції, то їх клопотання розглядається і задовольняється у першу чергу, як і потреби у земельній ділянці для обслуговування цих будівель.

Договір користування культовою чи іншою будівлею і майном можу бути розірваний або припинений лише на підставах і в по­рядку, передбаченому цивільним законодавством України. Таки­ми підставами можуть бути: відмова релігійної організації від по­довження договору: не виконання релігійною організацією своїх зобов’язань за договором: користування майном не відповідно до договору або призначенням майна, внаслідок чого йому загрожує небезпека руйнування або псування: інші підстави, передбачені законодавством України.