ОРГАНИ ТА УСТАНОВИ, ЩО СПРИЯЮТЬ СУДОВІЙ ВЛАДІ

Деякі органи публічної влади певною мірою впливають на діяль­ність судової влади. Вони можуть відігравати значну роль у форму­ванні суддівського корпусу, а також у ході судочинства.

Конституційний статус Вищої ради юстиції. Вища рада юсти­ції впливає на формування суддівського корпусу, відає питаннями дисциплінарної відповідальності суддів і прокурорів. Конституція визначає повноваження цього органу у таких правових сферах (ст. 131): 1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад: 2) прийняття рішення стосовно по­рушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності: 3) здій­снення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення і про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, З’їзд суддів України, З’їзд адвокатів України, З’їзд представників юридичних вищих навчальних за­кладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури - двох. До її складу також входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України. Закон про Вищу раду юстиції визначає, що кандидат у члени ВРЮ повинен бути громадянином України, не молодший тридцяти п’яти років і не старший шістдесяти п’яти років, який проживає на тери­торії України не менш як останні десять років, володіє державною мовою, має вишу юридичну освіту та стаж роботи у галузі права не менше десяти років.

Такий порядок формування ВРЮ спрямований на забезпечення представництва основних суспільних інститутів, діяльність яких має важливе значення для функціонування юридичного співтова­риства та здійснення незалежного правосуддя.

Водночас зрозуміло, що поточне законодавство не належним чином регулює питання діяльності Вищої ради юстиції, зокрема неадекватно конкретизує конституційні положення про порядок діяльності цього органу влади. Згідно з конституцією ВРЮ бере участь у формуванні суддівського корпусу, може накладати дисци­плінарні стягнення на суддів і прокурорів, а щодо суддів Верховного Суду і суддів вищих спеціалізованих судів-безпосередньо здійснюва­ти дисциплінарне провадження 3 іншого боку, Закон про ВРЮ не пе­редбачає ефективних правових інструментів впливу на діяльність кваліфікаційних комісій суддів, статус яких визначається Законом про судоустрій. Зокрема, не існує механізму уніфікації процедури щодо організаційного та методичного забезпечення добору про­фесійних суддів, притягнення до відповідальності суддів і прокуро­рів, ведення провадження та прийняття заходів дисциплінарного впливу щодо цих категорій осіб. Зрозуміло, що статус ВРЮ пови­нен бути врегульований у Законі про судоустрій, який би визначив порядок організаційного і методичного забезпечення діяльності кваліфікаційних комісій суддів з боку Вищої ради юстиції.

Координує роботу ВРЮ її Голова, а за його відсутності - заступник Голови. Голова, заступник Голови, секретарі секцій ВРЮ працюють на постійній основі. Голова ВРЮ обирається з членів Вищої ради юстиції на три роки без права переобрання на першому засіданні Вищої ради юстиції таємним голосуванням шляхом подання бюле­тенів з будь-якою кількістю кандидатур, запропонованих членами Вищої ради юстиції. Голову Вищої ради юстиції не може бути обрано з тих членів ВРЮ, які входять до її складу за посадою.

ВРЮ здійснює свою діяльність у формі засідань.

Засідання секції Вищої ради юстиції вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менш як 3/4 від її складу. Висновки секції ВРЮ приймаються більшістю її членів, які взяли участь у засіданні.

Вища рада юстиції для здійснення своїх повноважень може ви­требувати та одержувати необхідну інформацію та судові справи від судів, підприємств, установ, організацій, громадян та їх об’єднань. Судові справи, розгляд яких не закінчено, надаються членам Вищої ради юстиції на їх вимогу для ознайомлення у зв’язку з виконанням доручень з перевірки конкретних справ Голови або заступника Голо­ви Вищої ради юстиції.

Член Вищої ради юстиції мають право ознайомлюватися з ма­теріалами, поданими на розгляд Ради, брати участь у їх з’ясуванні та перевірці, заявляти клопотання, наводити свої мотивування, подавати відповідні документи.

Член ВРЮ не може брати участі в розгляді питання і підлягає відводу, якщо буде встановлено, що він особисто, прямо чи побічно заінтересований у результаті справи, є родичем особи, стосовно якої розглядається питання, або якщо будуть встановлені інші обста­вини, що викликають сумнів у його неупередженості. Рішення про відвід (самовідвід) приймається більшістю членів ВРЮ, які беруть участь у засіданні, таємно в нарадчій кімнаті за відсутності члена ВРЮ, питання про відвід (самовідвід) якого вирішується.

Згідно зі ст. 27 Закону Вища рада юстиції приймає такі акти: 1) подання про призначення суддів; 2) подання про звільнення суд­дів з посади; 3) рішення про порушення вимог щодо несумісності; 4) рішення про дисциплінарну відповідальність; 5) рішення за скар- 814

гою на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальнос­ті; 6) рішення про звільнення члена Вищої ради юстиції у випадках, передбачених у ст.

За невиконання чи несвоєчасне виконання актів Вищої ради юс­тиції, ухилення від подання або порушення строків подання Вищій раді юстиції витребуваних документів і матеріалів посадові особи несуть відповідальність згідно із законом.

Рішення щодо внесення Вищою радою юстиції подання про звільнення судді, що порушили вимоги несумісності або присягу, приймається не менш як двома третинами голосів членів ВРЮ, які взяли участь у засіданні, а у випадках набрання обвинувального вироку щодо судді - більшістю голосів членів від конституційного складу ВРЮ.

Скаргу на рішення кваліфікаційної комісії у справі про притяг­нення до дисциплінарної відповідальності може бути подано до ВРЮ не пізніше одного місяця з наступного дня після вручення судді та­кого рішення. ВРЮ може продовжити строк для подачі скарги, якщо визнає, що місячний строк був порушений з поважних причин. ВРЮ розглядає скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів не пізніше одного місяця з дня їх надходження, а за потреби додаткової пере­вірки обставин та матеріалів справи - не пізніше двох місяців з дня надходження скарги.

Вища рада юстиції розглядає скарги суддів на рішення кваліфі­каційних комісій про притягнення суддів до дисциплінарної відпо­відальності, за наслідком розгляду приймає рішення за доповіддю члена дисциплінарної секції ВРЮ. Вирішуючи питання про дис­циплінарну відповідальність судді, ВРЮ повинна заслухати його пояснення. Розгляд дисциплінарної справи щодо судді за його від­сутності допускається лише у разі нез’явлення його на засідання ВРЮ без поважних причин.

Вища рада юстиції розглядає скарги прокурорів на рішення про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності, керуючись до­повіддю члена ВРЮ, та виносить рішення. Скарга прокурора може бути прийнята ВРЮ не пізніше одного місяця після дня вручен­ня йому наказу про притягнення його до дисциплінарної відпові­дальності. ВРЮ може продовжити строк для подачі скарги, якщо визнає, що місячний строк був пропущений з поважних причин.

Система органів суддівського самоврядування в Україні. Судді мають право на свободу організації асоціації суддів та інші організації і вступати до них для захисту своїх інтересів, вдоскона­лення професійної підготовки та збереження своєї судової незалеж­ності. Діяльність органів суддівського самоврядування стосується питань внутрішньої діяльності судів (ст. 130 Конституції). Такі пи­тання полягають у створенні належних умов нормальної діяльнос­ті судів загальної юрисдикції. Зокрема це питання фінансового, матеріально-технічного і кадрового забезпечення, організації ефек­тивного діловодства, утримання та оснащення приміщень судів, визначення оптимального навантаження суддів, комп’ютерного й інформаційно-нормативного забезпечення діяльності суддів. Також органи суддівського самоврядування вирішують питання соціаль­ного забезпечення суддів.

Важливим завданням органів суддівського самоврядування є роз­роблення і затвердження Кодексу професійної етики суддів, поло­жень про ради суддів, прийняття рішень про скликання конференцій суддів, З’їзду суддів України тощо. Ці рішення мають обов’язковий характер. Органи суддівського самоврядування також приймають рішення рекомендаційного й індивідуального характеру.

Завдання органів суддівського самоврядування регулюються у поточному законодавстві суперечливо. Згідно зі ст. 103 Закону про судоустрій на органи суддівського самоврядування покладено такі завдання: 1) забезпечення організаційної єдності функціонування судової влади: зміцнення незалежності судів, захист від втручання в їх діяльність: 2) участь у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів та контроль за їх дотриманням: 3) погодження призначення суддів до Консти­туційного Суду, Вищої ради юстиції, судів загальної юрисдикції, до кваліфікаційних комісій суддів; 4) заохочення суддів і працівників апарату судів; 5) здійснення контролю за організацією діяльнос­ті судів та інших структур у системі судової влади.

Так було визнано неконституційним обмеження видатків з Державного бюджету України на утримання судових органів без урахування передбачених ст. 130 Конституції конституційних гарантій їх фіна нсування Конституційний Суд України зазначив, що видатки Державного бюджету України на утримання судової влади захищені безпосередньо Конституцією і не можуть бути скорочені органами законодавчої або виконавчої влади нижче рів­ня, який забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя^[601]. Пізніше було визнано неконституційним зупинення дії положень законодавчих актів України в частині надання пільг, компенсацій і гарантій, у тому числі суддям, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів. Зменшення (в тому числі шляхом зупинення дії окремих нормативних актів) видатків державного бюджету на фінансування судів і суддів не забезпечує повного та незалежного здійснення правосуддя, нормального функціонування судової систе­ми, що може призвести до зниження довіри громадян до державної влади, загрожувати реалізації гарантованого Конституцією права людини і громадянина на судовий захист^[602].

Систему органів суддівського самоврядування в Україні скла­дають збори суддів, конференції суддів та З’їзд суддів України. У період між діяльністю цих органів їх функції здійснює відповідна рада суддів. Відповідно до принципів територіальності та спеціалі­зації судової влади збори суддів скликаються головою суду або за ініціативою не менш як третини від загальної кількості суддів даного суду а збори апеляційних судів та Верховного Суду - за пропозицією голови або президії суду, а також на вимогу не менш як третини від загальної кількості суддів. Вони скликаються по мірі необхідності, але не рідше одного разу на шість місяців. Конференції суддів є зібранням суддів області чи спеціалізованих судів і скликаються не рідше ніж один раз на рік за рішенням відповідної ради суддів або на вимогу не менш як третини делегатів останньої конференції суддів. З’їзд суддів України є найвищим органом суддівського самовряду­вання і скликається Радою суддів України один раз натри роки або на вимогу однієї третини конференцій суддів загальних судів, або на вимогу конференції суддів спеціалізованих судів, або на вимогу зборів суддів Верховного Суду

Прокуратура у системі органів сприяння правосуддю. Місце і роль прокуратури є предметом дискусії у вітчизняній літературі. Прокуратуру разом із Конституційним Судом, Рахунковою пала­тою та омбудсманом відносять до контрольно-наглядової влади^[603]; визначають як самостійну гілку державної влади^[604]. У зарубіжних країнах питання про статус прокуратури вирішується по різному: в країнах англ о-американської правової сім’ї та деяких країнах Євро­пи (Польща, Франція) у складі міністерства юстиції функціонують підрозділи, що виконують окремі функції прокуратури: у країнах романо-германської правової сім’ї входять до системи судової вла­ди (Австрія, Іспанія, Італія, Німеччина) або діють як спеціалізовані органи (Росія, Білорусь).

А. Конституційний статус прокуратури. Принаймні прокура­тура це конституційний орган спеціалізованої компетенції, який виконує владні повноваження у сфері правосуддя. Прокуратура по­кликана забезпечити кримінальне переслідування осіб та підтриму­вати державне обвинувачення в суді, а також здійснювати нагляд за законністю на стадії досудового слідства тау місцях тимчасового тримання осіб і в місцях позбавлення волі. Згідно з п. 9 Перехідних положень Конституції прокуратура продовжує виконувати функції нагляду за дотриманням і застосуванням законів і функцію попе­реднього слідства до введення законів, що регулюють їх діяльність та формування системи цих органів.

Б. Систему органів прокуратуристановлять: Генеральна проку­ратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, облас­тей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, атакож військові, транспортні, природоохоронні та інші спеціалізовані прокуратури. Отже, систему органів прокуратури становлять територіальні та спеціалізовані прокуратури. Територіальні прокуратури створені та функціонують відповідно до адміністративно-територіального устрою України, а спеціалізовані - за предметно-галузевим принци­пом і функціонують в окремих сферах життєдіяльності. На сучасно­му етапі система органів прокуратури включає такі спеціалізовані прокуратури: військові, природоохоронні та прокуратури з нагляду за виконанням кримінально-виконавчого законодавства.

Очолює систему органів прокуратури Генеральний прокурор, який призначається на посаду та звільняється з посади Президен­том за згодою Верховної Ради. Він очолює також і Генеральну про­куратуру України. Призначення на посаду Генерального прокурора здійснюється виходячи із результатів консультацій між Президен­том, Головою Верховної Ради та його заступниками, а також пред­ставниками парламентських фракцій. Конституція не визначає критеріїв щодо кандидатів на посаду Генерального прокурора, однак практика призначення цих посадових осіб свідчить, що признача­ються на цю посаду особи, які мають значний досвід прокурорської роботи і користуються авторитетом у системі прокуратури.

Генеральна прокуратура не лише здійснює керівництво підпо­рядкованими прокуратурами, ай безпосередньо виконує особливо важливі завдання щодо здійснення нагляду за дотриманням за­конів, вона являє собою складну державну структуру, яка органі­зовує свою діяльність за територіальним та предметно-галузевим принципами.

Особливі вимоги (віковий ценз, наявність визначеного стажу роботи) ставляться до осіб, які призначаються на посади керівників прокуратур. Прокурором Автономної Республіки Крим, прокуро­рами областей та прирівняних до них, прокурорами міст Києва та Севастополя призначаються особи не молодше ЗО років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не мен­ше семи років.

Міськими, районними та прирівняними до них прокурорами при­значаються особи не молодше 25 років із стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше трьох років. Це до­зволяє уникнути випадків призначення на керівні посади осіб без достатніх знань, практичних навичок та життєвого досвіду

Територіальні, атакож інші зазначені вище прокуратури у сукуп­ності становлять злагоджену триланкову систему органів прокура­тури. На чолі прокурорської системи стоїть Генеральна прокурату­ра України. Другу ланку системи органів прокуратури утворюють прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, атакож прирівняні до них спеціалізовані прокуратури (наприклад, військові прокуратури регіонів, військова прокуратура

Чорноморського флоту і Військово-Морських Сил України). Третю ланку прокурорської системи становлять міські, районні, міжра­йонні, районні у містах та інші прирівняні до них прокуратури (на­приклад, військові прокуратури гарнізонів).

В. Повноваження прокуратури. Згідно зі ст. 121 Конституції на прокуратуру покладаються: 1) підтримання державного звинува­чення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави у випадках, визначених законом; 3) нагляд за додержанням зако­нів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, ді­знання і досудове слідство; 4) нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян; 5) нагляд за дотриман­ням прав і свобод людини і громадянина, дотримання законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самовряду­вання, їх посадовими і службовими особами. Останнє повноваження істотно входить у колізію із п. 9 Перехідних положень Конституції, яка визначає особливості поступової ліквідації загального нагляду прокуратури.

Згідно із Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи Кес (2000) 19 від 6 жовтня 2000р. хоча функції прокурорів і суддів є поді­бними, однак прокурори не є суддями, якіне може бути здійснення впливу прокурорами на суддів. Відповідно відношення між двома професіями повинні відрізнятися взаємоповагою, об'єктивністю і дотриманням процесуальних вимог:

«17. Держави повинні вжити відповідних заходів, щоб правовий статус, компетенція і процесуальна роль прокурорів були вста­новлені законом таким чином, аби не могло бути законних сумнівів щодо незалежності і неупередженості суддів. Зокрема держави повинні гарантувати, що особа не може одночасно займати посаду і прокурора, і судді

Будь-яка невизначеність у відношенні до відповідного статусу і ролі прокурорів і суддів повинна бути виключена такимчином, щоб кожна професіячітко визначалася в очах суспільства, і не виникало плутанини серед тих, хто стає перед судом. Першим кроком до цього є встановлення чітких правил процедури, що стосується можливості прокурора виконувати посадові функції.

19. Прокурори повинні поважати незалежність і неупередже­ність суддів; а саме, вони ніколи не повинні ні ставити під сумнів 820

судові рішення, ні перешкоджати їхньому виконанню, зберігаючи використання їх прав на процедуру апеляції або на будь-яку іншу пояснювальну процедуру.

Близькі взаємовідносини між прокурорами і суддями не повинні впливати на неупередженість останніх. Прокурори, робота яких складається з гарантування застосування закону, повинні бути пильними щодо даного пункту і в той же час сумлінно поважати рішення суду, застосування котрих часто є їхнім обов'язком, охо­роняти під час виконання їх звичайне право на оскарження

Очевидно, що зворотній варіант також є правильним: судді по­винні поважати прокурорів як представників зазначених профе­сійних органів і не втручатися у виконання їхніх функцій.

20. Під час судових розглядів прокурори повинні бути об'єктивними і справедливими. Зокрема, вони мають гарантува­ти, що суду надані відповідні факти і правові докази, необхідні для справедливого здійснення правосуддя».

Фактичне повернення до моделі загального нагляду обґрунтову­ється тим, що в Україні традиційно існує система правового захисту приватних осіб. У цій системі прокуратура користується довірою населення і як розгалужена система органів влади гарантує широ­кий доступ населення до правової допомоги. Однак, з іншого боку, прокуратура є вразливою, оскільки на неї покладаються функції досудового слідства з окремих категорій кримінальних справ, дер­жавного обвинувачення в суді. Це також не дозволяє прокуратурі здійснювати ефективно нагляд за дотриманням законів на стадії досудового слідствау кримінальному процесі. Тому поєднання функ­цій загального нагляду та досудового слідства вносить внутрішній конфлікт у діяльність прокуратури як незалежного органу влади, що здійснює окремі функції юстиції в Україні.

Г. Відповідальність Генерального прокурора. Згідно зі ст. 122 Кон­ституції Верховна Рада може висловити недовіру Генеральному про­куророві, що має наслідком його відставку Як вид конституційної відповідальності відставка Генерального прокурора може ґрунту­ватися на негативній оцінці депутатів парламенту його діяльності на посаді. За результатами голосування у парламенті Генеральний прокурор складає свої повноваження шляхом написання заяви про відставку

Отже, за результатами консультацій між парламентськими фрак­ціями може бути прийнято рішення про негативну оцінку діяльності прокуратури, що маже мати наслідком вираження недовіри Гене­ральному прокуророві. З цих міркувань здається, що суди загальної юрисдикції приймали помилкові рішення у справі Піскун проти Ющенка, обґрунтовуючи свою правову позицію, що спір виник у сфері трудових відносин, а не публічно-правових. Оскільки спір стосувався саме публічно-правових відносин щодо призначення або звільнення з посади Генерального прокурора, то Президент В. Ющенко на підставі чинних на 2005 р. положень Конституції володів повноваженнями щодо звільнення з посади Генерально­го прокурора на підставі оцінки ефективності його діяльності на посаді. У свою чергу, Апеляційний адміністративний суд м. Києва обійшов вирішення цього питання, хоча здається, що такий Указ Президента був підсуднім Конституційному Суду, а не адміністра­тивним судам.

Конституційний статус адвокатури. Статусу адвокатури опо­середковано стосуються положень Конституції, які встановлюють гарантії права на правову допомогу (ст. 59). Конституційні положення визначають статус адвокатури як інституційну основу правової до­помоги в Україні, оскільки на неї покладаються функції захисту від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ст. 59, ч. 2). Втім, ще кілька статей Конституції в тому чи іншому аспекті стосуються діяльності україн­ської адвокатури з надання правової допомоги. Так, передбачається право заарештованого чи затриманого користуватися правовою до­помогою захисника (ч. 4 ст. 29) та гарантується підозрюваному, об­винуваченому та підсудному право на захист (ст. 63).

Згідно зі ст. 2 Закону про адвокатуру для отримання права за­йматись адвокатською діяльністю необхідно скласти кваліфікаційні іспити, прийняти Присягу адвоката України та одержати свідоцтво, котре підтверджує це право^[605]. Рівень знань претендента оцінюється кваліфікаційно-дисциплінарними комісіями адвокатури (атеста- ційною палатою), які видають свідоцтва про право на заняття адво­катською діяльністю і перед якими складається Присяга адвоката України.

Для визначення рівня знань особи, котра має намір займатися адвокатською діяльністю, вирішення питання про достатність про­фесійних теоретичних і практичних знань для виконання адвока­том покладених на нього обов'язків з подання правової допомоги, представництва громадян та захисту їх інтересів у складі КДКА діє атестаційна палата. Ця палата вирішує питання про допуск до складання іспитів осіб, які мають намір стати адвокатами, приймає кваліфікаційні іспити і ухвалює рішення про видачу (або відмову у видачі) свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. У разі, якщо особа не склала кваліфікаційні іспити, повторно вона може скласти їх через рік.

Відповідно до міжнародних стандартів адвокатської професії дисциплінарне провадження проти адвоката має здійснюватися безсторонніми дисциплінарними комісіями, створеними адвокату­рою, за можливості оскарження їх рішення до суду. Дисциплінарна палатаКДКА складається не тільки з адвокатів, ай із суддів і пред­ставника від управління юстиції, що не повною мірою відповідає згаданим вище стандартам.

Дисциплінарне провадження, як зазначено у ст. 29 Основних положень про роль адвокатів, прийнятих VIII Конгресом ООН з запобігання злочинів у серпні 1990 року, має здійснюватися згідно з кодексом професійної етики. Це вимагає активно застосовувати при розгляді кожної дисциплінарної справи адвоката Правила адвокатської етики, котрі покликані слугувати системою орієнтирів для адвокатів, а також мають закріпити єдину систему критеріїв оцінки етичних аспектів поведінки адвокатів у дисциплінарному провадженні КДКА при оскарженні дій адвоката.^[606]

У Конституції чітко не визначено правовий статус адвокатури, але з окреслених у ній завдань можна зробити висновок, що адвока­тура є одним з інститутів правової системи, який виконує завдання, без здійснення котрих функціонування цієї системи неможливе. При цьому адвокатура у певному сенсі відіграє роль «дружнього по­середника» між державою та/або іншими суб’єктами права в гро­мадянському суспільстві^[607].

Основні положення про роль адвокатів звертають увагу на необ­хідність забезпечення прав людини і основних свобод та ефективну можливість користуватися юридичною допомогою, здійснюваною незалежною юридичною професією, при цьому встановлюється, що професійні асоціації адвокатів забезпечують юридичну допомогу для всіх, хто має в ній потребу, і кооперуються з урядом та іншими інсти­тутами для досягнення цілей правосуддя й суспільного інтересу

Визнавши адвокатуру об’єднанням, законодавець характери­зує його як професійне і водночас громадське. Слід зазначити, що здебільшого і раніше колегії адвокатів розглядались як громадські організації з огляду на притаманні таким організаціям ознаки: добровільність об’єднання громадян, єдність здійснюваних ними цілей, спільні інтереси, самоврядування, недержавний характер організації, незалежність від державних органів тощо. Проте є до­сить серйозні відмінності адвокатури від громадської організації, а саме: об’єднання громадян лише однієї професії, спеціальний дозвіл на здійснення діяльності, виконання в рамках організації профе­сійної роботи за плату, відповідальність за неналежне здійснення обов’язків тощо.

Адвокатське об’єднання - організаційна форма діяльності ад­вокатури в Україні, за якою адвокат для здійснення адвокатської діяльності об’єднується з іншими адвокатами. Перелік видів адво­катських об’єднань, наведених в законодавстві України, не є ви­черпним. Закон конкретизує лише деякі з них- колегії, адвокатські фірми, контори. Об’єднання діють на засадах добровільності, само­врядування, колегіальності та гласності: вони не займаються під­приємницькою діяльністю, не отримують прибутку, не виконують роботи, не надають послуги - відповідно до Конституції України та чинного законодавства України адвокатські об’єднання забезпе­чують право на захист та надають правову допомогу не на засадах підприємництва, а здійснюють це як специфічну конституційну функцію адвокатури. Адвокатські об’єднання є юридичними особа­ми, діють на підставі законодавства та своїх статутів, реєструються Міністерством юстиції України^[608].

Адвокатські об’єднання діють на засадах добровільності, само­врядування, колегіальності та гласності. Добровільність означає, що адвоката не можна примусити стати членом будь-якого адвокат­ського об’єднання, так само, як ніхто не може утримати його від ви­ходу з будь-якого адвокатського об’єднання за його власним бажан­ням. Адвокат може вільно обирати з ким зі своїх колег об’єднуватися і чи об’єднуватися взагалі.

Самоврядування адвокатського об’єднання означає, що останнє створюється за ініціативою осіб, які мають свідоцтво про право на адвокатську діяльність, вони вільно виявляють бажання утвори­ти таке об’єднання, аби здійснювати свою професійну діяльність та брати участь у керуванні власними справами. Адвокати на свій власний розсуд обирають керівні органи, які їм підзвітні, визнача­ють їх права та обов’язки, самі встановлюють порядок діяльності ад­вокатського об’єднання, структуру, штати, порядок витрачання ко­штів та інші питання функціонування адвокатського об’єднання.

Під колегіальністю розуміється такий набір правил менеджменту, який зумовлює прийняття важливих рішень групою осіб, кожна з яких несе персональну відповідальність лише за свою сферу діяль­ності. Голова (керівник, президент тощо) адвокатського об’єднання є «першим серед рівних» колег і виконує суто господарські та роз­порядчі функції, не впливаючи на професійну діяльність решти членів адвокатського об’єднання. Втім принципові рішення щодо організації та функціонування об’єднання відповідно до коментова­ної форми Закону мають належати до компетенції загальних зборів чи іншого колегіального органу адвокатського об’єднання (що має бути зафіксовано у статуті об’єднання).

Адвокати та адвокатські об’єднання можуть створювати регіо­нальні, загальнодержавні та міжнародні спілки та асоціації. Спілки та асоціації адвокатів представляють інтереси адвокатів у держав­них органах і об’єднаннях громадян, захищають соціальні та про­фесійні права адвокатів, здійснюють методичну і видавничу роботу, сприяють підвищенню професійного рівня адвокатів, можуть ство­рювати спеціальні фонди відповідно до своїх статутів.

Згідно із Законом спілки та асоціації адвокатів можуть ство­рювати як фізичні особи (адвокати), так і юридичні (адвокатські об’єднання), тобто передбачено як індивідуальне, так і колек­тивне членство. Спілки і асоціації адвокатів не є професійними об’єднаннями у розумінні ст. 4 Закону «Про адвокатуру», які утво­рюються з метою здійснення ними адвокатської діяльності.

Цю різницю нескладно спостерігати: адвокатське об’єднання утворюється для виконання професійної діяльності, визначеної в Конституції України і в Законі «Про адвокатуру», яка полягає у захис­ті та представництві прав і законних інтересів інших як фізичних, так і юридичних осіб, які не є членами цих об’єднань. Здійснюючи цю діяльність, члени адвокатського об’єднання керуються наданими їм правами і встановленими для них обов’язками і передбаченими гарантіями. Діяльність адвокатури, і себто її складових - адвокат­ських об’єднань - передбачена Конституцією, що не характерно для громадських організацій, об’єднань громадян, а також регулю­ється спеціальним законом, в якому відсутні будь-які посилання на Закон «Про об’єднання громадян», дія якого не поширюється на адвокатські об’єднання щодо їх професійної діяльності. Однак для захисту своїх соціальних і професійних прав адвокати й адвокатські об’єднання можуть створювати спілки та асоціації, і це передбаче­но окремо ст. 19 Закону «Про адвокатуру», а серед визначених їм цілей, безумовно, відсутні такі, що пов’язані з поданням правової допомоги, забезпеченням захисту та представництвом фізичних та юридичних осіб.

Мета створення спілок та асоціацій адвокатів полягає в захисті цими організаціями соціальних і професійних прав адвокатів. Од­нією з таких організацій є Спілка адвокатів України - всеукраїнська організація адвокатів, метою якої є об’єднання зусиль адвокатів у сприянні формуванню демократичної правової держави, підви­щення рівня правової допомоги, піднесення ролі й авторитету ад­вокатури в суспільстві й державі, вдосконалення законодавчого регулювання діяльності адвокатури, сприяння досягненню адво­катурою повної самостійності та самоврядування, захист законних інтересів членів Спілки, поширення історичних традицій україн­ської адвокатури, сприяння розвитку і поглибленню міжнародних зв’язків адвокатів.