ПОНЯТТЯ МЕХАНІЗМУ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ Й ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД

Права і свободи людини у світовому досвіді конституціоналізму розглядаються як засіб обмеження публічної влади, однак визна­ється, що держава зобов’язана забезпечити такий правопорядок, коли права і свободи належним чином гарантуються.

Верховенство права та вимога ефективного захисту прав лю­дини. Ідея верховенства права, пов’язаної зі станом правової захи­щеності особи, забезпечення її гідності та відповідних процедур за­хисту лежить в основі концепції конституційної держави. Існування правопорядку, де взаємопов’язані такі елементи як права і свободи людини, суверенітет народу та належні правові процедури здійснен­ня публічної влади створюють механізм конституційної держави. По суті конституційний порядок є мірилом свободи розвитку індиві­да, свободи його самовираження, забезпечення його гідності. Тому у конституційній державі особі має бути гарантовано процедури правового та соціально-правового захисту. Принцип суверенітету народу у структурі прав і свобод людини створює гарантії визна­чення органами держави через демократичні процедури стратегіч­них напрямів їх забезпечення, стану законодавчого регулювання, упорядкування та обмеження свободи розсуду органів виконавчої влади, особливостей правозастосування судовими органами.

Державна влада зв’язана основними правами і свободами (ст. З Конституції). Згідно зі ст. 8 Конституції основні права і свободи мають пряму дію.

Зв’язаність публічної влади основними правами і свободами людини. Забезпечення основних прав і свобод можливе в орга­нізованому в державу суспільстві. На суспільну користь держави існують різні погляди: згідно з ліберальною традицією держава уяв­ляється як необхідне зло, або згідно етатистської - держава покли­кана втручатися у особисте життя індивіда з метою забезпечення суспільного порядку, або згідно з соціальною - держава покликана піклуватися про соціальне благополуччя і регулювати з цією метою соціальні процеси. Разом з тим держава існує завжди для конкрет­ної людини, а не навпаки - інакше це буде тиранія. Тому завданням держави є захист гідності людини: її свободи самостійно приймати рішення і жити у відповідності з цими рішеннями до тих пір, поки це не зачіпає права інших людей.

Права індивіда повинні бути захищені від свавільних дій влади незалежно від того, за згодою чи без згоди громадян ця влада здій­снюється. Права і свободи кожної окремої людини одночасно є ви­правданням для державної влади, і межами її виконання. У якості вимог, які людина або громадянин може пред’явити органам держа­ви, це основні права і свободи, що належать кожному, хто вступає у стосунки з державною владою, дозволяє зберегти ці межі^[176]. При цьому держава покликана діяти відповідно до засад верховенства права і справедливості.

Відомий мислитель Г. Гроцій вважав, що справедливість є не­обхідною ознакою права, яке повинно відповідати критеріям ро­зумності, природному станові речей: «Оскільки право тут означає не що інше, як те, що справедливо, при цьому перевага в значенні заперечення, а не в твердження, бо право є те, що не суперечить справедливості.

НадумкуДж. Лока, етичний принцип права, нащастя, також до­повнюється принципом рівності людей в організованому у державу суспільстві, із чого випливає право народу на повстання. Кожен індивід володіє свободою, яка полягає в тому, що особа, яка перебу­ває під владою держави може дотримуватися своїх бажань, якщо це прямо не забороняє закон, а також вона є незалежною від невизна- ченого кола людей та невизначеної, невідомої волі інших людей^[178].

Б. Кістяківський зазначав, що головний і найістотніший зміст права складає свобода, і право є лише там, де є свобода індивіда: «Якщо ми зосередимо свою увагу на правовій організації консти­туційної держави, то для з’ясування його природи найменш важ­ливими є саме ці властивості права. Тому правовий порядок є кон­ституційною системою відносин, за якої всі особи цього суспільства володіють найбільшою свободою діяльності та самовизначення»^[179]. Юридичними засобами існування і функціонування правової дер­жави є недоторканність особи, «народне представництво, яке за­безпечується народом» та солідарність влади і солідарність націй. Гарантіями цих солідарностей є загальне виборче право, організова­не на основі рівності, прямого і таємного голосування. Аналізуючи взаємозв’язок держави і права, Б. Кістяківський зазначав: «Держава і право - це дві сторони одного й того складного явища, а детальніше - право є та засада, на якій заснована держава»^[180].

Отже, свобода індивіда не може бути абсолютною, оскільки необ­межена свобода призводить до необмеженої тиранії найсильніших і найбезсовісніших. Свобода однаково належить як сильним, так і слабким. За принципом рівності свобода слабких по відношенню до свободи сильних співвідноситься таким чином, що держава, яка вважає себе зв’язаною правом покликана захищати насамперед слабшого.

Основні права та межі державного втручання. Міра державного втручання у здійснення основних прав і свобод повинна бути легітим­ною, тобто бути обґрунтованою з точки зору від повід ності формальним вимогам закону, базуватися на загальному визнанні у суспільстві необ­хідності такого втручання (легітимності втручання), забезпечувати основоположні цінності суспільства.

Тому поведінка державних органів по відношенню до індивідів повинна бути заснована на законі; втручання у здійснення ним своєї свободи вони можуть лише тоді, коли це передбачено зако­ном, і про це має бути заздалегідь відомо адресатові. Гарантію цього може надати лише право кожного індивіда доручити якій-небудь неупередженій інстанції перевірку поведінки державних органів у процесі, який ведеться належним чином (за належною правовою процедурою)^[181].

Правова держава наділена такими ознаками: державні органи, що посягають на свободи індивіда, спираються у своїх діях на закон; особа, яка постраждала, може довірити перевірку законності таких дій інстанціям, незалежним від органу, що прийняв рішення. Захист свободи без правової держави неможливий, і навпаки - правова держава є неможливою без гарантій свободи індивіда.

Функція захисту, що надається державою, передбачає позитивні зусилля проти посягання з боку приватних осіб на життя і здоров’я, проти актів насилля, що спричиняють смерть або тілесні ушкоджен­ня, а також заходи по усуненню шкоди особі або довкіллю. Також право захисту особистості означає попередження і усунення ви-

падку неправомірного втручання у приватне життя з боку органів державної влади при здійсненні ними функцій управління.

Право на захист - це передумова свободи громадян, що утвердже­на державою і спрямована на те, щоб зберегти від неправомірних посягань з боку держави^{[182] [183]. Це право особи випливає з конститу­ційної гарантії свободи розвитку особистості (ст. 23), що включає заборону державного примусу у сфері приватного життя. Таким чином, держава виступає супротивником громадян у приватно­му житті. Тому законодавче закріплення основних прав визначає межі, а не встановлює права людини. Законодавче регулювання фундаментальних прав, засноване на конституції, визначає сферу державного втручання у приватне життя індивіда шляхом встанов­лення засобів правового захисту основних прав.}

У науковій думці сьогодні визнається, що практично всі права людини в певному чи іншому ступені інтенсивно взаємопов’язані з організаційною структурою держави та процесуальними норма­ми¹¹. Фундаментальні права і свободи людини, які визнаються, тоб­то санкціонуються та гарантуються державою в якості фундамен­тальних, потребують конкретизації у поточному законодавстві, а в деяких випадках у ході здійснення конституційної юрисдикції. На­приклад, у діяльності Конституційного Суду України вже виникала потреба інтерпретації деяких юридичних термінів, зокрема, таких, як «член сім’ї», «законодавство», «свобода вибору захисника» тощо.

Тому очевидним є те, що навіть так звані «негативні» права (право на життя, гарантії особистої недоторканності, приватної власнос­ті, житла та іншого володіння особи, засобів комунікації та зв’язку тощо), які виражають межі втручання держави у приватну сферу індивіда, потребують своєї конкретизації та деталізації у поточно­му законодавстві на відміну від практики судової нормотворчості, яка спостерігалася ще якусь сотню років тому в англосаксонській правовій системі. Ще більш складним є механізм захисту соціаль­них, економічних, культурно-духовних прав, який обумовлює цілу низку організаційно-структурних засад публічної влади, а також певну мережу «соціальних агентів» держави, які б обслуговували реалізацію таких основних прав і свобод.

Неконституційність відмови у захистові основних прав і свобод. Однак у випадку відсутності законодавчого регулювання держава не вправі відмовити у захистові порушених прав, посила­ючись на недоліки поточного законодавства.

Відмовляючим, у прийнятті заяви як такої, що не підлягає роз­гляду в суді відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК від 1963 р. місцевий суд виходив із того, що згідно з п. 16 Постанови Пленуму Верховно­го Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодову­ється державою лише безпідставно засудженій особі в разі скасу­вання вироку як неправосудного.

Проте наведене судами обґрунтування правового висновку, по­кладеного в основу постановлених судових рішень, не повною мірою узгоджується з нормамичинного законодавства та рішенням Кон­ституційного Суду України від 25 грудня 1997 р. 9-зп (справа за зверненнями жителів м. Жовті Води).

Згідно з п. 8 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрис­дикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про за­хист прав і свобод громадян.

Крім того, вищезазначеним рішенням Конституційного Суду України встановлено, щоч. 1 ст 55 Конституції містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або ство­рюються перешкоди для їх реалізації, мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначеною нормою суди зобов’язано приймати за­яви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Судова палата Верховного Суду Україні в ухвалі від 02.10.2003 р. визнала, що ст. 55 Конституції України гарантовано кожному громадянина право на звернення за захистом порушених прав і свобод, якщо ці права чи свободи були порушені або порушують­ся, створено чи створюються перешкоди для їх реалізації, мають місце інші ущемлення прав і свобод. Відмова суду на підставі ч. 1 ст 126 ЦПК України у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене.

За таких обставин Судова палата у цивільних справах Верхо­вного Суду України постановлені судами ухвали скасувала, спра­ву направила на новий судовий розгляд, зазначивши, що суду слід з’ясувати характер та зміст заявлених М. вимог і залежно від цього прийняти відповідне рішення.

Судові органи є обмежені у своїй діяльності щодо забезпечення конституційних прав і свобод. Через це висловлюються думки, що вся система конституційних прав і свобод в Україні не може бути ефективно захищена судами^[184]. Однак судові механізми захисту прав людини не вичерпують сукупності ефективних засобів правового захисту

Європейська Конвенція про захист прав людини й основопо­ложних свобод (1950) визначає, що кожна людина має право «на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку не­залежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону» (ст. 6), а також «має ефективний засіб правового захисту у відповід­ному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли як офіційні особи» (ст. 13).

Згідно з правовою позицією ЄСПЛ орган держави не обов’язково повинен бути судовим і в цьому випадку його повноваження і га­рантії мають значення для визначення того, чи є цей засіб право­вого захисту ефективним. У рамках ЄКПЛ 1950 р. ефективність правового захисту може бути досягнута через функціонування всієї сукупності засобів правового захисту, передбачених внутрідержав­ним правом^[185].

Навіть у випадку необхідності правового захисту особистих (гро­мадянських) прав, як, наприклад, гарантії недоторканності таємни­ці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспон­денції, виникають серйозні перепони у реалізації права на судовий захист. Зокрема Європейський Суд з прав людини у справі Klass пов’язав можливість правового захисту такого конституційного права не тільки із судовими засобами, «враховуючи обмежені можливості для звернення в суд у будь-якій системі таємного стеження». Було визнано те, що необхідно надавати оцінку всім доступним засобам, які мали позитивний ефект у захисті порушеного права та забезпеченні особі справедливої сатисфакції^[186].

7.4.