ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ В УКРАЇНІ

Конституціоналізм як соціальне явище відображає еволюцію по­глядів, ідей, доктрин про природу конституції та політичної прак­тики втілення цих ідей в життя. Сутністю конституціоналізму є обмеження сваволі та здійснення судового контролю за актами органів публічної влади на предмет їх відповідності певним пра­вовим критеріям.

Відповідно, конституціоналізм втілюється, принаймні, натрьох рівнях: 1) сукупності певних доктрин, концепцій та теорій про при­роду конституції: 2) політично-правової практики втілення цих ідей в життя: 3) конституційного регулювання відповідних соціальних явищ і процесів. Такі три основі зрізи конституціоналізму і визна­чають специфіку саме теорії конституції.

Ідея конституціоналізму заснована на концепціях природного права, суверенітету народу, правонаступності (континуїтету) та судового контролю за правовим змістом актів органів влади. Пра- вонаступність означає збереження національних традицій кон­ституціоналізму, їх примноження на основі мінливої конкретної історичної реальності, реальних конституційних правовідносин. Сутнісним змістом правонаступності служить критерій примно­ження «каталогу» основних прав і свобод, а також розширення процедурно-процесуальних можливостей їх захисту з метою забез­печення гідного життя індивіда. Етимологічно поняття конституці­оналізму можна визначити як тривалість у часі певних конституцій­них явищ і процесів, зокрема тривале сприйняття та відтворення окремих правових рішень, а також підпорядкування політичних рішень соціальним цінностям, які забезпечуються конституційним захистом.

Правонаступність (континуїтет) означає те, що національ­на правова система має свою історію і її історична спадщина при­множується новими елементами із збереженням старих: розвиток конституційного права відповідно до «старого» права.

публічної влади, її легітимності, установчий характер конституції. Цей механізм забезпечує обмеження сваволі публічної влада що є ідеологічною цінністю конституціоналізму Основним юридичним механізмом обмеження владної сваволі є судовий контроль за ак­тами публічної влади.

Виникнення конституціоналізму як правило, пов’язують із по­явою писаних конституцій, тобто відштовхуються від проблеми наявності ідей і вчень про конституцію¹, ставлення до конституції як до юридичного документу, проблеми її бажаності або небажа­ності.

У літературі вирізняють три рівні конституціоналізму: сукуп­ність певного теоретичного знання, політично-правової практики та конституційно-правової регламентації окремих аспектів суспіль­них відносин^{[59] [60]. Проф. В. Шаповал трактує конституціоналізм як формулу «конституційно-правова норма + практика її реалізації», у поєднанні конституційної правотворчості і правозастосування[61], надаючи йому сенсу згідно з нормативістським праворозумінням. Радянська доктрина взагалі заперечувала цей концепт, оскільки конституціоналізм розглядався як суто «буржуазне» явище, що було пов’язано із фіктивним характером радянських конституцій.}

На перших етапах еволюції конституціоналізму переважав лі­беральний підхід, а нині спостерігається тенденція до політизації і соціалізації конституції, що насамперед виражається у концепції де­мократичної, соціальної, правової, тобто конституційної держави.

Конституціоналізм це сукупність ідей тауявлень про роль кон­ституції у суспільстві та відповідне їх втілення у політико-правові відносини. Інтелектуальною основою конституціоналізму є ідеї обмеження публічної влади та забезпечення основних прав і свобод.

повноважень та засоби парламентського контролю за діяльністю уряду. Дослідження ідей про закономірності конституційного право- застосування веде до формування поглядів на роль соціального та правового захисту основних прав і свобод, інтерпретації конституції та ролі у цьому процесі органів конституційної юстиції. Розвиток відповідних ідей та уявлень і відповідну політичну практику можна умовно поділити на чотири етапи.

Перший етап конституціоналізму є періодом становлення та утвердження ідей конституційної держави в обмежених просторо­вих рамках (країни Західної Європи та Америки з кін. ХУІП - поч. XX ст). В основі конституцій лежить ліберальна модель, відповідно до якої конституція максимально обмежує можливість втручання держави у життя громадянського суспільства та індивіда. У кон­ституціях того часу закріплюються принципи поділу влад, природ­ні права і свободи людини, «каталог» яких є порівняно невеликим. Класичною на той час вважається конституція США, якою було запроваджено жорстку модель поділу влад, заснованої на систе­мі стримувань і противаг. Роль держави зводилася до виконання функцій політичного арбітражу, здійснення соціальних функцій державою було невідомо. Американський досвід запозичено країна­ми Латинської Америки, однак практика показала непридатність американської моделі до латиноамериканського ґрунту, що призве­ло існування авторитарних режимів у цих країнах і нестабільності конституційних систем.

На відміну від американської моделі, у країнах Західної Європи реалізується поступово французька модель конституціоналізму (Італія, Іспанія таін.). Самостійно формується німецька доктрина, яка реалізується у конституції німецької імперії 1871 р., де впер­ше у практиці світового конституціоналізму закріплено соціальні зобов’язання держави.

Кінець XIX- поч. XX ст. є періодом інституціоналізації політичних партій, профспілок та інших громадських організацій, які знаходять закріплення свого статусу принаймні на рівні поточного законо­давства. Зростає доктринальна дискусія про межі конституційно- нормативного втручання, що насамперед пов’язано із поширенням марксистських, соціал-демократичнихідей, а також із зростанням ролі профспілок, робітничого руху в суспільному житті.

Конституція України спирається на багатовікові традиції укра­їнського конституціоналізму. Ще у період Київської Русі було сфор­мовано ідеї про єдність держави, необхідності широкого залучення 102

представників суспільства в управління суспільними справами, по­вагу до прав людини. Тоді це розуміли як «закон руський». Принцип свободи індивіда завжди був у основі всіх документів конституцій­ного значення в Україні. Зокрема, Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького 1710 р. є віддзеркаленням висо­кого рівня української юриспруденції. За сформульованими в ній принципами побудови держави, за демократичним духом-вона по праву вважається однією з найцінніших пам’яток політико-правової думки тогочасної Європи. Однак положення цього юридичного до­кументу не були втілені в життя. Перебування Гетьманщини у складі Московського царства (згодом - Російської імперії) перервало кон­ституційну традицію у формуванні інститутів публічної влади в Україні, вона продовжувалася лише в інтелектуальній традиції та на західноукраїнських землях. Цей процес є неоднозначним на фоні виникнення практики конституціоналізму у Північній Америці та Західній Європі.

У XIX ст. романтична інтелектуальна доктрина вітчизняного конституціоналізму найбільш рельєфно втілилася у діяльності то­вариства ім. Св. Кирила і Мефодія. Спираючись на демократичну традицію українців, М. Костомаров обґрунтовував ідею створення Республіки (Речі Посполитої) всіх слов’ян, в якій була б «посполита рівність і свобода, і станів не було зовсім»^[62]. Ця своєрідна федерація слов’янських етносів повинна бути побудована на засадах демокра­тії, самоврядування і поділу влади.

Другий етап (1918-1946) конституціоналізму характеризу­ється розколом ідей та уявлень про роль конституції у суспільно- політичному житті. На тлі конкуренції ліберальної та тоталітарної моделей у деяких країнах Західної та Центральної Європи прийма­ються конституції, які закріплюють певні елементи соціальної дер­жави (Німеччина, Чехословаччина). У деяких країнах під впливом ідей Г. Кельзена нормативно закріплено інститут конституційних судів (Австрія, Чехословаччина). Разом з тим більшість режимів кра­їн Центральної і Східної Європи в 1930-х рр. стають авторитарними, і державні інституції не дотримуються конституційних положень. У країнах Західної Європи спостерігається криза парламентської демократії, що насамперед пов’язано із надмірними соціальними зобов’язаннями держави та слабкістю політичних систем перед радикальними політичними рухами і течіями. На хвилі цього спо­стерігається очевидний розрив між змістом конституційних норм і практикою втілення їх у життя. Очевидною є криза ліберальної концепції конституції, що простежується у «новому курсі» уряду Ф.Д. Рузвельта в США, практиці Народних фронтів у Франції та Іспанії тощо.

Суспільно-політична криза в Російській імперії із середини XIX- на початку XX ст. призводить до переосмислення змісту російської державності - посилюються месіанські, ригористичні тенденції у концепції слов’янофільства. Воно полягало у трактуванні особли­вого «духовного» характеру російської державності, яка поклика­на репрезентувати та відстоювати колективні інтереси російської громади - «миру».

Національно-визвольні змагання в Україні в період 1917 - 1920 рр. були обтяжені неприродною інтелектуальною спадщиною необхідності побудови української державності переважно у складі федеральної Росії. Так, І - III універсали Центральної Ради визна­чали статус України як суб’єкта федерації у складі Росії. Було втра­чено невиправдано багато часу. Нездатність уряду М. Грушевського сформувати владні структури та вочевидь неадекватний розпуск військових частин позбавив молоду державність будь-якої опори в умовах загрози з боку Росії. Така практика М. Грушевського взагалі викликає неабиякий подив, зважаючи на практику Т-Г. Масарика по формуванню чехословацької державності також у складних умо­вах Центральної Європи. Вживалися також слабкі дипломатичні зу­силля серед країн Антанти і приділялася надмірна увага стосункам із ІІ-м Німецьким Рейхом. Лише у IV Універсалі проголошувалася незалежність Української Народної Республіки, однак вона ставала недієздатною через відсутність відповідних інституцій.

На цьому фоні еволюція суспільно-політичних ідей в радянській Росії проходить від заперечення ідеї права до визнання його регулю­ючої ролі. На основі більшовицького вчення про державу формуєть­ся тоталітарна модель конституції. Неефективність управлінських структур Центральної Ради-Директорії-УНРнатлі практики радян­ської Росії з створення в Україні паралельних структур радянської влади призвело до приходу більшовиків до влади. Більшовицький режим відкинув попередню практику формування інститутів влади та насаджував за московським взірцем владні інститути, основним методом управління яких була тактика масового терору, тотального втручання влади у приватне життя, усуспільнення власності.

У результаті слабкості соціал-демократичного руху в Італії полі­тичну владу захоплює фашистський рух, який проникає у держав­ний апарат. У Веймарській Німеччині надмірні соціальні та репа­раційні зобов’язання держави призводять до легального прийняття влади нацистськими структурами. Держава стає головним центром політичного життя суспільства, що втілюється в нацистській моделі конституції.

Як комуністичний, так і фашистські й нацистські режими апе­люють до вичерпання соціально-політичного потенціалу ідей лібе­ралізму, парламентської демократії, основоположних прав і свобод, ринкової економіки та інших конституційних цінностей. Прибіч­ники тоталітарної моделі обґрунтовували ідею тотального держав­ного втручання у життя громадянського суспільства, своєрідної конституційної інженерії, спрямованої на забезпечення переваги невизначеного інтересу панівної еліти (партійної номенклатури, апарату та їх громадських організацій-сателітів) поряд із відсутніс­тю демократичних процедур прийняття управлінських рішень.

Зокрема, на той час сталінська конституція 1936 р. за формаль­ними критеріями вважалася найдемократичнішою, оскільки міс­тила широкий «каталог» основних прав і свобод. Однак за змістом дана модель передбачала усуспільнення власності та заперечення гарантій приватної власності, ідеологічний, політичний та еко­номічний монізм у суспільстві. Закріплення монополії політичної

партій призводить до підміни партійним апаратом державних структур, нівелювання ролі органів держави у політичному житті, до створення тіньових процедур прийняття політичних і правових рішень. Ефективність державних інститутів цілком залежить від ре­пресивного апарату, політичної поліції, діяльність судових установ підмінюється системою прокуратури та діяльністю нелегітимних органів розправи (трибуналів, «трійок», «особливих нарад»).

Для третього етапу (1946-1988/89) є характерним інтелекту­альний шок від Другої світової війни і тісно пов’язаними з нею на­слідків втілення тоталітарної моделі конституції. На цьому тлі спо­стерігається достатньо успішний «експорт» останньої Радянським Союзом у ряд країн-сателітів: «країн народної демократії» та «країн, що розвиваються».

У Радянському Союзі до періоду так званої «перестройки» було перервано традиції конституціоналізму. Радянські конституції не мали нічого спільного із конституційною практикою, оскільки ле­гітимували тоталітарний режим правління. Так, ще згідно з кон­ституцією маріонетковоїУСРР 1919 р. встановлювалася «диктатура робітників, пролетаріату та найбіднішого селянства». Пізніші кон­ституції посилювали ці тенденції. Вінцем всього стала Конституція СРСР(1977) і відповідно УРСР( 1978), які встановлювали принципи демократичного централізму, однопартійну політичну систему на чолі керівної і спрямовуючої сили КПРС та «ядра політичної систе­ми», а також систему рад як «політичної основи» державної влади. Заперечувалася ідея самоврядності у суспільстві, навпаки всіля­кими способами посилювався дирижизм держави в усіх суспільно- політичних процесах.

Відхід від ліберальної моделі конституції втілюється шляхом оптимізації засад конституційного регулювання засад парламент­ської демократії, універсалізації інституту основних прав і свобод, формування цілісної системи правової охорони конституційного ладу.

По суті конституція перетворюється на основний закон суспіль­ства та держави, яканадумкуК. Гессе, є «основним порядком життя суспільства» і «не обмежується встановленням державного ладу», а також охоплює «основи устрою недержавного життя». У контексті глобалізації ідеї основоположних прав і свобод, що нормативно було втілено в положеннях Загальної декларації прав людини і грома­дянина 1948 р., у конституціях знаходить своє закріплення різно­манітні інститути захисту прав людини (конституційної скарги, 106

омбудсмена, визнання міжнародних інститутів). У працях вчених- міжнародників обґрунтовується ідея обмеження державного суве­ренітету з міркувань верховенства основоположних прав і свобод, підвищення ролі міжнародного співтовариства у їх забезпечені.

Конституції цього періоду поділяють на дві хвилі. Конституції «першої хвилі» репрезентують ті основні закони (Італія, Австрія, Греція, ФРН), які містять лише «основоположні права ліберального та політичного характеру.. а широкий спектр соціальних прав... від­носиться до області звичайного законодавства» (С. Морсшер), атому не підлягають, на відміну від перших, конституційному захистові у судах. «Друга хвиля» конституцій характерна для тоталітарних та авторитарних режимів Радянського Союзу та «країн народної демо­кратії». Поряд із широким декларуванням прав і свобод система їх гарантій функціонує вкрай неефективно, в якості основних визна­ються соціальні права, а не традиційні громадянські та політичні права і свободи.

Інтелектуальна інфляція тоталітарних конституцій, їх відвер­то декларативний характер пізніше спричинила суттєвий підрив ідей конституціоналізму в ряді посттоталітарних країн (Узбекис­тан, Казахстан, нещодавно Албанія, Югославія). Сьогодні це су­проводжується формуванням авторитарних форм державності із неконституційною практикою обмеження основних прав і свобод, непропорційним їх обмеженням у діяльності поліцейських структур, прокуратури та судових установ, а також у негласній практиці ви­біркового захисту порушених прав залежно від соціального статусу потерпілих.

Четвертий етап конституціоналізму характеризується зламом тоталітарних і диктаторських режимів. Сьогодні спостерігається поглиблення гарантій основоположних прав і свобод, виникнення наднаціональних структур, закріплення комплексу демократич­них принципів та інститутів. Основними тенденціями сучасного конституціоналізму є такі: а) розширення організаційних та проце­дурних гарантій основних прав і свобод з одночасним розширенням їх «каталогу»: б) підвищенням ролі політичних партій у політичній системі: в) посилення ролі конституційної юстиції у забезпеченні верховенства основного закону: г) розширення міжнародного спів­робітництва і конституційного закріплення його форм; д) встанов­лення конституційного механізму делегування держави частини суверенітету наднаціональним інститутам (EU, NAFTA, MERCOSUR, SAU). Сьогодні цікавим є процес розробки та прийняття Конституції Європейського Союзу, що зумовлює перегляд деяких положень про поняття та форму держави.

Правове оформлення незалежності Української держави було пов’язано з проблемами неврегульованості питання про порядок виходу союзних республік з СРСР. Право союзних республік на вихід зі складу СРСР носило декларативний характер і не було врегульо­вано ні в Конституції СРСР ні в Конституції УРСР. Отже, не існувало юридичних механізмів, які встановлювали процедуру консультацій між вищими органами влади Союзу РСР та союзних республік щодо реалізації цього права. Важливою віхою на реалізацію права УРСР на самовизначення стало прийняття закону про всеукраїнський та місцеві референдуми, що створило основи легітимного механізму оформлення незалежності Української держави.

З прийняттям Декларації про державний суверенітет 16 липня

1990 року було закріплено право народу України на самовизначення у формі незалежної держави та проголошення якісно нових прин­ципів організації публічної влади й правового статусу особи. З цією метою 24 жовтня 1990 року Верховною Радою УРСР було створено Конституційну комісію під головуванням Л. Кравчука, яка розро­била Концепцію нової Конституції України.

Ухвалення Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалеж­ності України 24 серпня 1991 року стало першим кроком до право­вого оформлення незалежної України. Легітимність установлення незалежності України було забезпечено шляхом схвалення Акта за результатами голосування на всеукраїнському референдумі 1 грудня

1991 року. Згідно з Законом України про правонаступництво Украї­ни від 12 вересня 1991 року на території України встановлювалося верховенство законодавства України. Акти союзного законодавства проголошувалися чинними у частині, якщо вони не суперечили законодавству України. Згідно зі ст. 7 цього Закону Україна стала правонаступницею прав та обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, якщо такі не суперечили Конституції України та інтер­есам республіки. Одночасно публічна влада брала на себе морально- політичний обов’язок з розроблення та ухвалення нової конституції. Паралельно Конституційна комісія здійснювала підготовку проекту Конституції України. До складу Конституційної комісії нарівні з на­родними депутатами увійшла когорта відомих юристів-практиків і науковців. Важливим результатом роботи комісії стала підготовка Концепції нової Конституції України, яка після тривалих жорстких дебатів 19 червня 1991 року була схвалена Верховною Радою та оприлюднена у пресі.

Концепція сформулювала загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції України, в основу яких покладені ідеали незалежної, демократичної, правової української держави, найви­щою цінністю в якій є людина. Вона містила багато нетрадиційних для тодішньої конституційної практики положень щодо організації державної влади в Україні та забезпечення прав і свобод людини. Основою суспільного і державного життя України Концепція про­голошувала економічний, політичний та ідеологічний плюралізм; запроваджувала принцип поділу влади, постійно діючий на про­фесійних засадах парламент України, вводила інститут Президента України, місцевого самоврядування таін. Принципових, концепту­альних змін зазнавав інститут прав і свобод людини. Вони визна­чались такими, що не даруються державою, а є природними, тобто іманентно належать людині від народження, а відтак є невідчужува- ними і непорушними. Каталог прав і свобод людини і громадянина, за Концепцією, мав відповідати міжнародним стандартам, усі права і свободи підлягали захистові в судовому порядку, вводився інститут омбудсмена тощо. Концепція стала помітною віхою на шляху роз­витку конституціоналізму в Україні та її становлення як незалежної держави.

На основі Концепції Конституційною комісією був підготовлений проект Конституції (в редакції від 1 липня 1992 року), який після бурхливих дебатів у Верховній Раді був опублікований для всена­родного обговорення, що тривало чотири з половиною місяці - з 15 липня до 1 грудня 1992 року

З урахуванням результатів всенародного обговорення було підго­товлено новий варіант проекту Конституції (в редакції від 27 травня 1993 року), який Комісією з розроблення нової Конституції Укра­їни внесено на обговорення восьмої сесії Верховної Ради України одинадцятого скликання. Після обговорення проект, за її рішен­ням, було знову доопрацьовано і опубліковано у пресі 26 жовтня 1993 року. Опублікуванням названого проекту завершився перший етап підготовки нової Конституції України. Після цього процес при­йняття Конституції Україні в силу політичних причин практично зупинився.

Він поновився лише після завершення дострокових виборів Вер­ховної Ради України (березень 1994 року) і Президента України (чер­вень 1994 року) та затвердження Верховною Радою нового складу Комісії з опрацювання проекту нової Конституції України (Консти­туційної комісії) (10 листопада 1994 року). Цією датою починається другий етап підготовки нової Конституції України.

Процедура розроблення таухвалення нової Конституції України у періоддо 1995 рокубула ускладнена рядом політичних факторів, зо­крема організацією публічної влади України. З введенням інституту президентства в Україні спостерігалося явище дублювання функцій органів законодавчої та виконавчої влади. Цікавим є те, що Верхо­вна Рада у той період так і не набрала у повній мірі характеристик представницького законодавчого органу влади - парламенту. Це створило умови для різкого політичного протистояння між Пре­зидентом та Верховною Радою, що по суті блокувало реалізацію установчої влади в Україні.

Тому постало питання про пошук політичного компромісу між провідними політичним силами у суспільстві. Через слабкість орга­нізаційних структур громадянського суспільства (політичних пар­тій, громадських організацій тощо) питання реалізації установчої влади перемістилося у площину політичного процесу між основни­ми центрами публічної влади, тобто між Президентом та Верхо­вною Радою. Вираженням такого політичного компромісу стало прийняття 8 червня 1995 року Конституційного Договору між ними на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний Договір значно вдосконалив засади організації публічної влади і по суті набрав характеристики «малої конституції». Така конституція виражала перехідний характер реалізації установчого процесу і зобов’язувала публічну владу забезпечити прийняття нової Кон­ституції України.

Конституція України була схвалена 28 червня 1996 року парла­ментом як вищим представницьким органом народу України, що володів згідно з Конституційним Договором та Конституцією УРСР 1978 р. установчими повноваженнями. Однак необхідно підкрес­лити, що парламент ухвалив нову Конституцію України під певним тиском глави держави, що вплинуло на її певні технічні елементи та деякі аспекти конституційного регулювання.

Реальне становлення конституційного ладу, основні принципи якого закладенні чинною Конституцією України, пов’язано зі ста­новленням деяких інститутів публічної влади, що регулюється по­ложеннями розділуXVКонституції «Перехідні положення». Зокрема, Перехідні положення встановили правонаступність інститутів публічної влади та 5-річний термін щодо формування інститутів правового захисту в Україні. Пункт 9 Перехідних положень встановив колізію між традиційними інститутами правового захисту (прокуратура, деякі елементи радянської системи організації судочинства тощо) поряд із новозаснованими (Конституційний Суд України, омбудсментощо). Нині прокуратура продовжує здійснювати функції загального нагляду до створення контрольних публічно- владних інститутів та прийняття законодавства про організацію та порядок їх діяльності. На п’ятирічний термін було відкладено набрання чинності конституційних гарантій недоторканності особи, житла чи іншого володіння особи, комунікацій особи тощо (п. 13 Перехідних положень).

Суттєвою проблемою Конституції України є слабкі гарантії реалізації права соціально-правового захисту особи, які по суті є програмними положеннями. Чинність положень Розділу II Основного Закону ускладнена й тим, що не втілено комплекс заходів по забезпеченню їхньої прямої дії, зокрема належного законодавчого регулювання та удосконалення інститутів соціально-правового захисту

Слабкість інститутів громадянського суспільства, яке по суті лише формується в Україні, зумовлюється слабкістю політичних інститутів. Оскільки Основний Закон визначає основні параметри організації держави, які скоріше характеризують її як напівпрезидентську форму правління, то виникають конфліктні відносини між парламентом та главою держави. Політичні партії в Україні, як і в більшості країн СНД, за влучним висловом авторитетного вченого Т. Каротерса, складають «сумне видовище». Конституція України ж заснована на важливій ролі політичних партій у політичній системі, які забезпечують легітимність центрів публічної влади. Це є причиною відсутності достатньої легітимної основи як для Президента, так і Верховної Ради.

Фрагментарність політичної системи призвело до дискусій про здійснення конституційної реформи у частині перерозподілу повноважень між парламентом і главою держави. У результаті, у 2000 р. було проведено всеукраїнський референдум за народною ініціативою про підтримку законопроекту про внесення змін до Конституції, який отримав схвалення переважної більшості виборців. Венеціанська комісія Ради Європи у цілому розкритикувала цей законопроект як такий, що посилює авторитарну владу глави держави, знижує ступінь гарантій основних прав і свобод, а також невідповідність засадам правової безпеки індивіда прийняття конституції безпосередньо на референдумі, зважаючи на неоднозначний світовий і європейський досвід (наприклад, голосування у нацистській Німеччині, легітимація диктатури X. Мубарака в Єгипті).

Однак цей законопроект не отримав підтримки в парламенті. Паралельно цьому процесові відбулася дискусія про пряму дію ухваленого на всеукраїнському референдумі конституційного закону без необхідності остаточного його схвалення парламентом. Згідно з рішенням Конституційного Суду № З-рп/2000 від 27.03.2000 р. було визначено, що схвалені на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою конституційні законопроекти є обов’язковими для розгляду Верховною Радою і підлягають розглядові згідно з процедурою, визначеної Розділом XIII Конституції, яка передбачає обов’язкове попереднє парламентське схвалення законопроекту.

Конституційна модернізація владних інститутів згідно із Законом № 2222-ІУ радше не сприяла оптимізації конституційної системи, а більшою мірою внесла ще більший дисбаланс у конституційну матерію. Прийняття конституційного закону у взаємозв’язку із прийняттям ординарних законів (так зване «пакетне» голосування у парламенті) викликало критику його легітимності щодо дотримання вимог належної правової процедури. Цей конституційний закон став предметом обґрунтованої критики з боку Венеціанської комісії. Зокрема, було внесено елементи імперативного мандата парламентарія, розбалансована процедура формування уряду, оскільки призначення міністрів оборони і зовнішніх справ можливе лише на основі подання Президента, що може блокувати цю процедуру. Також недоліком цього законопроекту є легітимізація повноважень загального нагляду прокуратури, що створює сприятливий ґрунт для вибіркового застосування законодавства органами прокуратури та порушення принципу верховенства права.

3.2.