ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ КОНСТИТУЦІЇ

Термін «конституція» (від лат. consti.tuti.o- встановлення, устрій)^[65] вживається від часів Давньої Греції та Стародавнього Риму. Він зу­стрічався, зокрема, ще в актах, що видавалися римськими імпера­торами.

У науці конституційного прав є різні підходи до визначення при­роди конституції. Серед них найбільш поширеними є природно- правова, договірна, соціологічна, політологічна, позитивістська.

Природно-правова (звичаєво-правова) теорія трактує конститу­цію як результат еволюції публічно-владних форм життя, накопи­чення народом досвіду управління та його оформлення у певні ін­ститути. Зокрема, Ш.-Л. Монтеск’є звертав увагу на демографічні, економічні, географічні фактори, які впливають на «дух народу», на основі якого й побудована конституція. Однак накопичення народом практики управління зумовлює необхідність обмеження правління, встановлення балансу між центрами влади, тобто поділу влади, за­безпечення основних (природних) прав людини тощо.

Договірна теорія. Конституція є актом установчої влади, яка ви­ражає компроміс між політичними силами у суспільстві та за приро­дою є суспільним договором, що виражає визнання публічної влади зв’язаною основними правами і свободами. Основні права і свободи визначають організаційні та процедурні основи функціонування публічної влади.

Соціологічна теорія розглядає конституцію як джерело солідар­ності в суспільстві (Л. Дюгі) та роль інститутів влади у політичному житті суспільства (інституційний напрям - М.

Політологічна школа права розглядає конституцію як засіб забез­печення стійких «правил політичної гри», як регулятор політичних відносин. Ж.-П. Жакке визначає конституцію таким чином: «Будь- яке політичне суспільство володіє сукупністю правил, писаних чи неписаних, які призначені для встановлення, умов набуття і здій­снення політичної влади. Такі правила складають конституцію».

Позитивістська (нормативістська) теорія трактує конституцію як систему правових норм, що мають вишу юридичну силу і регу­люють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою, - з іншого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством. Зокрема, поняття консти­туції розкривають як «установчий правовий акт, основний закон держави, що приймається в ускладненому порядку, володіє у сучас­них умовах особливим об’єктом регулювання, вищою юридичною силою і є юридичною базою для правотворчості, правозастосування і правосвідомості»^[66].

Поняття конституції є багатомірним, однак основна дискусія зво­диться щодо її нормативного та сутнісного змісту Тому з одного боку конституцію необхідно розглядати як певний нормативний акт, а з іншого, - як певний тип правопорядку, який забезпечує правове оформлення публічної влади та свободу вільного розвитку індивіда у демократичному суспільстві.

З формальної (нормативної) точки зору конституцію розгляда­ють в якості закону, що «виникає в особливій формі, який може бути змінений тільки певним прописаним шляхом і... наперед встанов­леній формі» (Т. Маунц). Найчастіше у формальному розумінні кон­ституцію характеризують як джерело права. Серед таких визначень для прикладу можна навести одне із них: «Конституція є норматив­ним актом (сукупністю актів), що володіють верховенством (вищою юридичною силою) та регулюють засади взаємовідносин держави та особи, організацію держави в цілому, механізм функціонування державної влади і місцевого самоврядування» (М.

За основу поглядів французьких мислителів на конституцію було взято постулат про те, що це основний закон, який покликаний на­самперед обмежити публічну владу та забезпечити захист основних прав і свобод. У Декларації прав людини і громадянина 1789 р. міс­титься положення, що «суспільство, в якому не забезпечено гарантії прав та немає поділу влад, немає конституції».

На сьогодні найпоширенішим є визначення конституції за її змістом. Зокрема, Ж. Бюрдо визначає її як «сукупність правил, що стосуються способу призначення, організації та функціонування політичних влад». Нігерієць Б. Нвабуезе надав таке розгорнуте ви­значення: «Звичайно конституція є формальним документом, що має силу закону, за допомогою якого суспільство встановлює для себе управління, визначає та обмежує його повноваження, припи­сує відносини між його різними органами та відносини останніх з громадянами». Український вчений В. Шаповал вважає, що «кон­ституція - це акт вищої юридичної сили, що регламентує окремі сторони економічної і політичної організації суспільства, встанов­лює засади державного ладу і визначає основи правового статусу особи». На думку Ф. Ардана, «конституція є синонімом організації влади, тому навіть за відсутності письмового документу держава має конституцію, а якщо такий документ є, то його положення не охоплюють всієї конституції».

У доктринальних колах звертають увагу на співвідношення фор- мальноїта матеріальної конституції. Під матеріальною конститу­цією мають наувазі реальний порядок здійснення публічної влади, який може співпадати або не співпадати з порядком, встановле­ним юридичною конституцією. Такий розрив між формальною та матеріальною конституцією вбачають як результат змін у співвід­ношенні політичних сил, який відбувається після прийняття юри­дичної конституції, прийняття якої має одномоментний характер (В. Маклаков). Якщо у процесі чинності конституційних норм спо­стерігається такий розрив, то у конституцію вносять поправки або її норми знаходять «динамічну», «творчу» інтерпретацію органами конституційної юстиції.

Згідно з конвенціоналістським підходом конституція вважа­ється суспільним договором, який встановлює «правила гри» на політичній арені, визначає відносини між публічною владою, грома­дянським суспільством та індивідами. Реальна практика свідчить, що елементи конвенціоналізму присутні, однак вони виражають сам механізм формування політичної волі народу з приводу ухва­лення Основного закону, а також розвиток норм Основного закону парламентом, тобто через інститут представницької демократії. У даному випадку приділяється основна увага не конституції, а її нормативному вираженню - Основному закону Конституція як со­ціальний договір виражає механізм узгодження соціальних інтер­есів, які виникають у суспільстві, що передбачає відповідні гарантії вільного демократичного ладу, відповідального парламентського правління, функціонування незалежної судової влади та існування громадянського суспільства.

Як свідчить історичний досвід, зокрема, вітчизняний, розрізнен­ня юридичної і фактичної конституцій (очевидно, у відмінному від розрізнення конституції у формальному і матеріальному значеннях) має не тільки пізнавальне, а й практичне значення. Адже в сучас­ному світі знайдеться небагато навіть найреакційніших політичних режимів, які б повністю відмовились від прикриття своєї соціальної сутності більш-менш респектабельним конституційним фасадом.

Цілковите нехтування надбанням людської цивілізації в галузі конституціоналізму неминуче призводить до ізоляції таких режи­мів, а зрештою, до їх політичного банкрутства. Тому характерною рисою сучасних авторитарних режимів (включаючи їх крайні про­яви - тоталітарні режими) є не стільки наявність відверто антиде­мократичних юридичних конституцій, скільки їх номінальність, тобто значне розходження між проголошеними в конституції по­ложеннями і реальною практикою їх реалізації.

Яскравим прикладом може слугувати конституційна практика колишнього Радянського Союзу та його складових - радянських республік, у тому числі УРСР. Чинними в них конституціями про­голошувалась, зокрема, влада народу, яка здійснюється через пред­ставницькі органи - Ради народних депутатів.

Певне розходження між юридичною і фактичною конституці­ями наявне і в країнах з демократичними режимами, хоч ступінь такого розходження, як і чинники, що його обумовлюють (причи­ни), у різних країнах мають істотні відмінності. Суттєво впливають на розходження між юридичною і фактичною конституціями такі чинники, як «вік» юридичної конституції (чим вона «старша», тим вірогідність розходження з фактичною конституцією у неї більша внаслідок змін у суспільних відносинах, які відбулися після при­йняття юридичної конституції); співвідношення політичних сил; стан юридичних механізмів реалізації конституції; тип суспільної політичної і правової культури та ін.

За всієї неоднозначності поняття «конституція» все ж найпо­ширенішим в Україні як у науці, так і в практиці є його вживан­ня у формально-юридичному значенні, тобто як правового акта, що має найвищу юридичну силу. Разом з тим, важливим здається трактування конституції за змістом відповідно до принципу верхо­венства права. У такому контексті конституцію можна розуміти як певний типу правопорядку, що легітимує публічну владу, яка обме­жена правом і покликана забезпечити індивідам доступ до якісних управлінських послуг та права на захист від свавільного втручання у здійснення ними своїх суб’єктних прав.

Зміст конституції зумовлений станом соціального регулюван­ня та сукупністю інститутів конституційного права. Залежно від стану соціального регулювання формується певний тип втручання держави в життя громадянського суспільства. Якщо для консти­туції є традиційним порівняно детальне регламентування статусу провідних політичних інститутів і публічної влади, то мінімальне регулювання сфери індивідуальної свободи та інститутів громадян­ського суспільства вказують на ліберальну за змістом конституцію, надмірне втручання у приватне життя індивіда - про антиконсти- туційну практику та існування авторитарного/тоталітарного по­літичного режиму, якщо держава зв'язує себе певними соціальни­ми зобов'язаннями щодо громадян - це свідчить про соціальну за змістом конституцію.

Зміст конституції втілюється у принципові мінімальної достат­ності конституційно-правового регулювання.

Принцип мінімальної достатності визначає основні інститути конституційного права із врахуванням стану конкретно-історичного розвитку суспільства. Серед таких можна виокремити інститути основних прав і свобод, інститути власності та свободу підприєм­ницької діяльності, сім'ї, націй та національних меншин, форми та організації публічної влади, інститути парламенту, глави держави, уряду, судової влади, конституційної юстиції, місцевого самовряду­вання тощо.

Держава є продуктом розвитку суспільства, державна організація черпає свою силу в організації та структуризації суспільства. Роз­винене суспільство, яке базується на механізмах саморегуляції та самоорганізації, дозволяє створити ефективну та сильну державу Об'єднання різноманітних інтересів у суспільстві, організація єднос­ті національного, релігійного, світоглядного чи іншого порядку мож­ливе через досягнення політичної єдності. Тому політику необхідно розглядати як засіб інтеграції різноманітних інтересів суспільства у єдиному державному механізмі на засадах верховенства права та конституції. Встановлюючи та гарантуючи свободу політичної діяльності, конституція визначає засади її легітимності.

Засобами стримування та попередження нелегітимної політичної діяльності виступають превентивні та репресивні засоби правової охорони конституції, засоби конституційно-правової відповідаль­ності, конституційна юстиція, правові процедури розв'язання по­літичних конфліктів. Саме тут відшуковується та межа юридичного, яку не можуть переступати органи публічної влади, приймаючи соціально-політичні рішення та вирішуючи спори (конфлікти) полі­тичного характеру Тому конституція виражає верховенство права у політичній сфері, визначає правові основи політичної діяльності.

За допомогою права, основним інструментом якого виступає конституція, держава стає інституйованою і визначає систему основних організаційних і правових форм суспільних відносин, які безпосередньо втілюють сутність конституційної державнос­ті. Тобто тут закладається певний юридичний режим соціально­го управління, що здійснюється публічною владою. Тому система конституційно-правових відносин становить певний усталений правовий порядок, тобто систему методів управління суспільством, основних цінностей суспільства, забезпечення яких є основою роз­витку суспільства і держави. Тому правовий порядок (юридичний режим) втілює форми та способи забезпечення стабільного та раці­онального конституційного порядку, тобто функцію упорядкуван­ня. З формально-юридичної точки зору це означає певний спосіб нормативно-правового регулювання.

Відповідно до ліберальної моделі конституційне регулювання ха­рактеризується обмеженістю нормативного визначення, яке стосу­ється сфери політичних! громадянських відносин. Тому ліберальні конституції являють собою «рамки управління», визначаючи основні параметри політичних відносин, залишаючи багато елементів по­літичної системи неврегульованими. При цьому надається перевага емпіричним способам знаходження балансу інтересів у політичній системі, що передбачає важливу роль конституційних звичаїв та деякою мірою і діяльності конституційної юстиції.

Неповнота гарантованості основних прав і свобод доповнюєть­ся давніми демократичними традиціями, хоча в громадянському суспільстві поряд із цим існує ряд архаїчних традицій (Велика Бри­танія - практика конвенційних угод, «старі» акти конституційного характеру [Magna Charta]).

Етатистська конституційна модель характеризується над­мірним розширенням предмета конституційного регулювання. У зміст конституції включаються відносини, що визначають усі системи, підсистеми і навіть елементи суспільства, що утворюють майже всі елементи суспільного життя (економічного, соціального, культурно-духовного тощо). Дана модель є властивою для так званих «соціалістичних» чи «держав народної демократії», а також країн, в яких функціонували нацистські чи фашистські режими. Осно­вною їх ознакою є одержавлення суспільства, підміна механізму його саморегуляції механізмом тотального державного втручання (публічний інтервенціоналізм), повна залежність суспільства від патерналістської держави. У чистому вигляді така модель є ніщо інше, як антиконституційна практика.

Змішана (соціальна) модель конституції визначає параметри функціонування соціальної держави. Згідно з цими уявленнями держава не може обмежуватися гарантуванням «правил гри» на політичній арені, однак вона не може надмірно втручатися у гро­мадянське життя з міркувань «суспільного блага». До даної моделі відносять конституції «першого покоління» (ФРН, Італія, Франція та ін.) та новітні основні закони.

Соціальна модель конституції базується на таких принципових положеннях, які визначають поєднання публічно-правових і при­ватноправових начал у конституційному регулюванні:

а) регулювання комплексу суспільних відносин, що визначають

засади організації суспільства, міри впливу держави на різні сфери громадянського життя. Відповідно до цього визначають межі публічно-владного втручання у життя громадянського суспільства та визнаються і захищаються певні суспільні цін­ності, які підіймаються на рівень конституційних:

б) гармонійне поєднання публічно-владних засобів втручання із

механізмами саморегулювання громадянського суспільства, що випливає із концепції «держави загального блага». Це може виражатися у делегуванні окремих функцій держави громад­ським структурам (асоціаціям підприємців, приватним пен­сійним фондам, нотаріальним палатам тощо), координація діяльності органів публічної влади із громадськими структу­рами та проведення взаємних консультацій і т.п.;

в) соціальний зміст конституції складають найсуттєвіші суспільні

відносини, що мають принципове значення у визначенні орга­нізації держави, відносин між нею, суспільством та індивідом. Сьогодні такими сферами є фінансова система, соціальне за­безпечення, політична система суспільства, інститути влас­ності, сім’ї, церкви. Конституція у зазначених сферах встанов­лює принципи регулювання. Поточне законодавство визначає різні статутні аспекти суспільних інститутів як із точки зору публічного права, так і приватноправових засад.

Сьогодні визнається, що ні ліберальна, ні етатистська модель не задовольняє потреби сучасного суспільства: перша-не забезпечує захисту слабкиху суспільстві, часто встановлюється правління ци­нічних політиків, порушується соціальна справедливість у суспіль­стві: логічним результатом другої є авторитарний і, навіть, тоталі­тарний режим. Змішана конституційна модель передбачає важливу роль держави як соціального партнера, який гарантує соціально- правовий захист і баланс різноманітних інтересів у суспільстві. У Конституції України формально відображається змішана модель конституційного регулювання. Зокрема, Конституцією передба­чені достатні гарантії приватної автономії індивіда та закріплено принцип соціальної держави. Однак практика свідчить, що існують серйозні проблеми у забезпеченні захисту прав людини у зв’язку із некомпетентністю державного апарату та через збереження харак­терних для радянської моделі окремих форм соціального захисту, які не відповідають сучасним реаліям (переважно солідарна систе­ма пенсійного забезпечення, система необґрунтованих соціальних пільг, слабкість адресної соціальної допомоги, що часто призводить до корупції чиновників).

Змістом Конституції України є легітимація правопорядку, ви­значення його правового характеру. Правовий характер конститу­ційного правопорядку зумовлений визначенням системи відносин між публічною владою і суспільством та встановленням гарантій прав людини й основоположних свобод. При цьому Конституція України базується на ієрархії норм, основу якої складають своєрідні три конституційні цінності: права людини й основоположні сво­боди, державний суверенітет та територіальна цілісність України. Нормативно це гарантується контролем Конституційного Суду над конституційними законопроектами на предмет дотримання вимог ст. 157 Конституції України, яка передбачає неприпустимість по­рушення цих конституційних цінностей.

Далі у системі ієрархії конституційних норм йдуть норми влас­не самого Основного Закону. Однак і тут існує своєрідна ієрархія. Згідно з правовою позицією Конституційного Суду положення роз­ділів І, III таXIII Конституції складають засади конституційного ладу України. Вони складають норми другого порядку. Нормами третього порядку є інші положення Основного Закону, окрім згаданих вище розділів Конституції. Завершує такий своєрідний конституційний дизайн норми, що містяться у конституційному законодавстві. Тому необхідною складовою Конституції слід розглядати органічні зако-

ни. які розвивають і конкретизують її, часто абстрактні, положення. У цьому відношенні Конституція України носить незавершений характер, оскільки не прийнято низки органічних законів (близько ЗО із 50, передбачених Конституцією), що служить джерелом кри­зових ситуацій.

3.3.