ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА ГАРАНТІЙ ПРАВ ЛЮДИНИ Й ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД В УКРАЇНІ

Зв’язаність держави правом зобов’язує її належним чином забез­печити захист прав людини. Здійснення управлінських процедур у дусі верховенства права, дотримання прав і свобод людини ство­рює механізм їх гарантування.

Гарантії прав людини й основоположних свобод - це су­купність юридичних способів і засобів забезпечення праг­нення особи до певних матеріальних і духовних благ, які зобов’язують органи публічної влади діяти належним чи­ном та їх захищати. Гарантії прав людини зумовлені соціаль­ною активністю індивіда, яка залежить від певних умов. Зокрема, важливим фактором є обізнаність індивіда зі змістом суб’єктивних прав і свобод, засобами забезпечення та готовністю здійснювати їх захист, тобто певний рівень правосвідомості і правової культури. За таких умов важливе функціонування правозахисних інститутів (адвокатури, правозахисних організацій, профспілок тощо), які на­дають кваліфіковану правову допомогу Згідно зі ст. З Конституції права і свободи людини визначають зміст і спрямованість держави, яка відповідає за свою діяльність перед людиною, а забезпечення основних прав і свобод є її головним обов’язком. Належна діяльність органів публічної влади також полягає у забезпеченні права на до­ступне, справедливе і неупереджене правосуддя, атакож ефективну правоохоронну діяльність.

Конституційний механізм захисту людиною своїх прав розкрива­ють як систему влади держави, функцією якої є захист прав людини; процедури такого захисту а також конституційне право людини на захист, яке реалізується за допомогою держави і за цією процедурою (Н. Шукліна)¹. На думку М. Хавронюка, гарантіями реалізації кон­ституційних прав і свобод є умови та засоби, принципи та норми, які забезпечують здійснення, охорону і захист цих прав, є запору­кою виконання державою та іншими суб’єктами правовідносин тих обов’язків, які покладаються на них з метою реалізації таких прав^{[203] [204].}

А. Колодій та А. Олійник розглядають гарантії прав людини у контексті конституційного механізму їх забезпечення^[206], а саме: конституційних норм, власне права та свободи людини, обов’язки, юридичну діяльність, законність і правосвідомість, стадії реалізації конкретного основного права. Умовами забезпечення належних гарантій основних прав ці автори розглядають: наявність Осно­вного закону, який не можна змінити довільно: похідний характер державної влади від волі народу: конституційне закріплення фун­даментальних прав та способів і засобів їх здійснення: наявність незалежної судової влади; реальна можливість захисту основних прав і свободу правозахиснихустановах^[207].

У західній правовій доктрині прийнято вважати, що змістом конституційного захисту прав людини й основоположних свобод є захист особи від необґрунтованого державного втручання^[208]. Безпо­середньо держава не може втручатися у процес захисту прав при­ватної особи, оскільки це є сферою приватноправових відносин, а не публічно-правових. Конституційні норми як норми вищого порядку забезпечуються опосередковано. Насамперед Конституція спрямовує законодавця належним чином регулювати здійснення прав людини. У свою чергу це жодним чином не звільняє суд від обов’язку заповнювати прогалини у законодавстві при тлумаченні актів у сфері приватного права.

Неповнота законодавчого регулювання фундаментальних прав і свобод може спричинити труднощі у реалізації цих прав і, навіть, неможливості їх реалізації. Особливо важливим є законодавче ре­гулювання соціальних прав, без чого уряд і адміністрація не будуть мати можливості щодо забезпечення соціального страхування, здійснення соціального захисту, пенсійного забезпечення тощо.

Проблеми законодавчого регулювання (неповнота, наявність прогалин, колізій тощо) веде до зловживання виконавчої влади у сфері прав людини, вибіркового його застосування, створення не­виправданих преференцій у забезпеченні фундаментальних прав окремим колам осіб. Така ситуація також створює можливості для зловживання з боку суддів, які уповноважені тлумачити норми пра­ва і заповнювати у ньому прогалини, усувати недоліки, пов’язані із колізіями.

Гарантією фундаментальних прав і свобод є правовий порядок у суспільстві. Основою такою правового порядку є забезпечення свободи індивіда. Свобода індивіда тлумачиться багатоаспектно. Здатність індивіда щодо реалізації можливостей свого розвитку безпосередньо залежить від його поваги аналогічних можливостей та прав інших осіб. При цьому індивід є вільний у виборі варіанта своєї поведінки. Однак такий вибір обмежений, оскільки поведінка повинна відповідати правовим критеріям. Інакше інтереси індивіда не будуть забезпечені правовими засобами, ау випадку порушення ним норм права- переслідуватися державою на законних підставах. Отже, зворотною стороною медалі гарантій прав людини й осново­положних свобод є критерії обмеження основних прав.

Відповідно до принципу зв’язаності держави правом сутність обмежень фундаментальних прав людини полягає у забезпеченні легітимного втручання держави у приватну автономію індивіда з метою забезпечення загального блага. Саме критерії обмеження фундаментальних прав свідчать про те, що сучасна концепція прав людини й основоположних свобод не може тлумачитися вузькими рамками лібералізму

Принцип зв’язаності правом визначає, що фундаментальні права можуть бути обмежені обґрунтовано, виключно на правових засадах із дотриманням вимог принципу пропорційності. Такі обмеження повинні переслідувати легітимну мету Розглянемо ці критерії.

Законність. Допускається обмеження фундаментальних прав виключно на основі закону, оскільки таке повноваження народ де­легує виключно парламентові як вищому представницькому орга­нові влади.

У випадку регулювання соціальних прав парламент надає досить широку свободу розсуду уряду та адміністрації у сфері здійснення політики соціально-правового захисту. При цьому у законі повинні бути визначені в істотних елементах засоби та інструменти можли­вого обмеження соціальних прав, тобто такі засоби виконавча влада не вправі визначати виключно на свій розсуд. Є також неправо­мірним делегування законодавцем повноважень урядові стосовно обмеження фундаментальних прав людини у невизначеній формі. Прийнятий на такій крихкій основі регламентарний акт виконавчої влади буде мати суттєві вади нелегітимності.

Разом з тим на практиці такі повноваження парламент в окремих випадках делегує місцевим представницьким органам. Місцеві ради як місцеві колегіальні органи вправі накладати окремі обмеження, якщо це прямо випливає із Конституції та законів, які визначають їхній статус і повноваження. Однак такі дії місцевих органів вла­ди підлягають правовому контролю адміністративними судами. Принципово важливим у цих випадках, щоб дії виконавчої влади та органів місцевого самоврядування базувалися на Конституції і законах України.

Легітимність. Правовою основою обмеження прав людини є за­гальне визнання його суспільної необхідності, існування нагальної потреби визначення меж здійснення суб’єктивного права з ураху­ванням інтересів інших осіб. Гарантією загального визнання необ­хідності обмеження є вільне обговорення наслідків, що випливають із обмеження суб’єктивного права. Важливим є визначення такого обмеження, яке б не посягало на сутність фундаментального пра­ва і не створювало надмірних обмежень у його здійсненні. Інакше обмеження буде нелегітимним. Визначення меж, форм і засобів обмежень основних прав можливе у рамках парламентської проце- 278

дури прийняття закону. Якщо парламент делегує такі повноваження уряду, така делегація повинна бути ясною, чіткою і однозначною.

Зміст критеріїв обмежень прав людини й основоположних сво­бод чітко не визначений Конституцією України. Тому важливим є конституційне закріплення принципу пропорційності. Це упущення також можна компенсувати шляхом динамічного тлумачення Осно­вного закону Конституційним Судом України, оскільки принцип пропорційності є універсальним у галузі прав людини та визнаний у європейському правовому просторі.

Конституційна регламентація обмежень фундаментальних прав є диференційованою і залежить від особливостей здійснення кон­кретного суб’єктивного публічного права. Наприклад, право влас­ності (ст. 41) обмежене його соціальною функцією, зобов’язальним характером (ст. 13), правами, свободами та гідністю інших грома­дян, інтересами суспільства, охороною екології і природних якостей землі. Томуу теорії прав людини, зарубіжній практиці та діяльності Європейського Суду з прав людини вироблені такі критерії обме­ження основних прав і свобод.

А. Суспільна необхідність обмеження прав людини базується на тому, що таке обмеження необхідне для суспільства, оскільки існує потреба захисту більш важливих суспільних цінностей ніж мірку­вання особистих інтересів особи. В одному із своїх рішень Консти­туційний Суд ФРН, зазначив, що метою розгляду конституційних скарг є не лише захист індивідуальних інтересів, а забезпечення балансу приватного та публічного інтересу. Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини обмеження прав людини повинно кореспондуватися із інтересами демократично­го суспільства, тобто таке обмеження повинно бути забезпечено легітимними парламентськими процедурами. Сутність суспільної необхідності полягає в тому, що інтереси суспільства мають більшу вагу, ніж широке здійснення суб’єктивного публічного права, тому воно і потребує обґрунтованого обмеження.

Б. Національна безпека. В умовах реальної загрози нормального функціонування інститутам публічної влади та суспільства існує можливість у виключних випадках обмеження здійснення деяких прав людини. Таке обмеження ґрунтується на надзвичайному ха­рактері загроз соціальним, політичним, економічним, інформацій-

ним засадам суспільства, що несе в собі потенційну загрозу їх ста­лого розвитку Воно може здійснюватися з міркування відвернення загроз від найважливіших життєвих благ людей (життя і здоров’я, забезпечення мінімальних життєвих благ тощо).

В. Громадський порядок і безпека. Здійснення прав людини може бути обмежене з метою запобігання масових безпорядків та заво­рушень. Причиною таких обмежень може служити припинення масових заворушень, якщо вони загрожують правам і здоров’ю лю­дей, належному функціонуванню публічних служб тощо. В Україні такі обмеження застосовувалися судами щодо місця і часу прове­дення мітингів та зібрань з метою забезпечення упорядкованого функціонування установ і закладів, функціонування державних і муніципальних служб тощо. Даний критерій обмеження не може застосовуватися таким чином, щоб створювати істотні перепони у здійсненні суб’єктивного публічного права.

Г. Права і свободи інших людей. Цей критерій кореспондується із положенням ст. 23 Конституції. Необхідною умовою вільного розвитку індивіда у суспільстві є правова визначеність. Неправо­мірне зловживання правом (зокрема, шикана), тобто здійснення суб’єктивного публічного права на шкоду правам та законним ін­тересам інших осіб. Держава покликана забезпечити незалежний і неупереджений судовий розгляд таких обставин з метою забез­печення справедливості. Права і свободи інших людей можуть слу­жити загальним критерієм для визначення конкретних обмежень законодавцем. Поліцейські структури на цій підставі можуть об­межувати деякі права людини шляхом вчинення конклюдентних дій (законної вимоги припинити дії, якими вчиняються перешкоди правам і свободам інших людей, або затримання особи при вчиненні правопорушення тощо).

Д. Моральність населення є складним критерієм обмеження прав людини. За своєю логікою питання моралі є предметом судової оцін­ки, яка завжди носить суперечливий характер. Навіть Європей­ський Суд з прав людини у своїх рішеннях часто посилається на те, що національні органи такі питання можуть інтерпретувати більш компетентно. Тому визначення єдиних критеріїв мораль­ності є складним завданням. Моральність тлумачиться залежно від обставин конкретної справи. Питання моральності є завжди тісно пов’язані із релігійними питаннями, культурою, традиціями та звичаями, загальноприйнятими для конкретної спільноти. Мо- 280

ральність може стосуватися і корпоративної етики, усталеної ділової практики чи трудових відносин тощо.

Е. Неупередженість і незалежність правосуддя. Повага до суду є важливою умовою здійснення неупередженого і незалежного пра­восуддя. Вчинення тиску в будь-якій формі на правосуддя може служити підставою для притягнення винних осіб до юридичної від­повідальності за неповагу до суду. Якщо особа вчиняє дії, спрямо­вані на формування упередженої позиції суду в конкретній справі (наприклад, шляхом низки публікації про особисте життя судді, що розглядає справу), може бути застосовано обмеження суб’єктивного права, яке визначено безпосередньо у законі. Це є важливим, оскіль­ки судді уразливі та часто не можуть відповісти на критику Разом з тим відкрите обговорення питань, пов’язаних із здійсненням пра­восуддя, також складає значний суспільний інтерес, тому його об­меження повинно бути законним, обґрунтованим та відповідати суспільним інтересам.

Пропорційність обмеження прав людини. Принцип пропо­рційності є поширеним у країнах Європи і також передбачався у проекті Конституції України (ст. 64), однак з політичних міркувань був вилучений при її ухваленні. Цей критерій визначає домірність між здійсненням фундаментального права та необхідністю його обмеженням. Саме критерій пропорційності забезпечує обґрунто­ваний і легітимний характер обмежень прав людини. Придатність обмеження прав людини визначає лише законодавець, це не є пре­рогативою ні уряду, ні правосуддя.

А. Адекватність засобів покладеній меті. Заходи, пов’язані з об­меженням прав людини, мають бути необхідними для досягнення законної мети. При цьому можуть накладатися такі обмеження, які є достатніми для досягнення суспільного блага та створюють міні­мальний вплив на здійснення суб’єктивного публічного права.

Б. Неприпустимість надмірних обмежень. Заходи, пов’язані з обмеженням прав людини, не можуть накладати такі обмеження, які б посягали на сутність права, забезпеченого конституційним захистом.

Прикладом надмірного обмеження є регулювання свободи пе­ресування фізичних осіб. Сьогодні фактично зберігається режим прописки, який має свої корені в СРСР, з яким пов’язується доступ осіб до соціальних благ (надання медичних, освітніх послуг, деяких соціальних пільг тощо) та можливість здійснення деяких інших прав людини. У часи Радянського Союзу із режимом прописки були також пов’язані істотні перепони у реалізації права на освіту, на працю, на житло, доступу до соціальних послуг, вільного вибору місця проживання та свободи пересування.

Обмеження повинні кореспондуватися із характером та зміс­том суспільних цінностей, на забезпечення яких здійснюється таке обмеження. На практиці важко встановити, якими повинні бути критерії сутності фундаментального права. Водночас важливе до­тримання таких вимог, які б не дозволяли накладати обмеження, що унеможливлювали б здійснення фундаментального права. Сутність обмеження є відмінною від сутності заборони. Обмеження характе­ризує дозвільний правовий режим, тобто межі дозволеного.

В. Неприпустимість сваволі Держава не повинна припускатися сваволі по відношенню до приватних осіб. Це суперечить довірли­вості у відносинах між особою та державою, що може стати джере­лом взаємної ворожості у суспільстві. Термін «сваволя» тлумачиться по-різному. Насамперед сваволя пов’язана із зловживанням владою, внаслідок чого створюються перепони у здійсненні суб’єктивного публічного прав. Із сваволею також пов’язано прийняття вочевидь необґрунтованих рішень, які мають вади законності. Також озна­ками свавілля є неоднакове застосування права, прояви дискримі­нації, неоднозначного тлумачення закону тощо.

Свавільне застосування закону суперечить принципам правової держави та верховенства права. К. Екштайн вирізняє такі форми прояву сваволі: сваволю при встановленні права, сваволю при за­стосуванні права, сваволю у результаті та в обґрунтуванні право­вого акта^[209]. Також у якості форми сваволі може служити приклад довільного тлумачення правової норми судом, але не помилки при тлумаченні. Свавільне застосування права є несправедливим та порушує принцип рівності.

Г. Забороно. фор.маліз.му полягає у неприпустимості застосування права, що призводить до втрати його сенсу. Формальне застосу­вання права може проявлятися у створенні штучних бар’єрів на шляху реалізації права, встановленні додаткових строків, умов для визнання прийнятності заяви або скарги. Прикладом надмірного формалізму є діяльність адміністративних і судових органів, якими створюються штучні перепони шляхом зволікання у строках роз­гляду або неповноти розгляду заяви чи скарги. Формалізмом також є витребування непотрібних довідок або документів, що не мають безпосереднього відношення до справи тощо.

При розгляді Європейським Судом з прав людини справи ЗооТгапяАиіо-НоІсІіпд було встановлено низку фактів формального застосування права судами загальної юрисдикції України, що призвело до порушення права на справедливий і безсторонній суд: «Суд відзначає, що після першої касації арбітражні суди, здається, не виконали вказівки, викладені Вищим арбітражним судом у своїй постанові.., тоді, як відповідно до українського законодавства, ці вказівки були обов’язковими для судів нижчої ланки. Вищий арбітражний суд зробив зауваження судам нижчої ланки, що ті недостатньо взяли до уваги факти у справі та аргументи заявника, однак арбітражний суд Київської області у своїх двох рішеннях... обмежився тим, що знову відхилив позов заявника, не конкретизувавши мотиви відхилення. Крім того, рішення у справі.. було винесене судом без надання заявнику можливості подати свої пояснення на слуханнях».

Важливим в обмеженні надмірного формалізму є вирішення справи у розумні строки. Однак у вітчизняній юриспруденції при­йнято вважати, що для вітчизняного правосуддя термін «розумні строки» може служити джерелом свавільного застосування права. У процесуальному законодавстві України з’явилися правила щодо розумності строків розгляду справ, а також нещодавно внесено від­повідні поправки до Регламенту Конституційного Суду України (він встановлює, що КС розглядає справи у розумні строки, але не довше двох місяців). У зарубіжних країнах надають перевагу критеріям «розумного строку». Тобто тривалість процесуальних дій визначає суд, виходячи із того, скільки необхідно часу для вчинення справи за звичайних обставинах.

Вичерпний характер переліку підстав для обмеження прав людини це очевидний критерій, оскільки він випливає із принципу верховенства права. Обмеження прав і свобод людини може вста­новлюватися лише на основі закону і містити вичерпний перелік підстав таких обмежень.

В основі гарантій прав людини й основоположних свобод є право людини на захист її гідності. Право на охорону державою гідності індивіда кореспондується із обов’язком посадових осіб і всіх праців­ників державних структур поважати гідність людини та означає:

1) ніщо не може бути підставою для її приниження: 2) будь-які захо­ди впливу на неправомірну поведінку особи з боку працівників пра­воохоронних органів не повинні бути спрямовані на приниження гідності: 3) необхідне уважне, безкорисливе і моральне ставлення до задоволення прав і законних інтересів людини; 4) повинні додержу­ватися етичні норми у поведінці державних органів у поводженні з людьми у складних для них життєвих ситуаціях, особливо з людьми похилого віку, інвалідами, учасниками війни^[210].

Діалектична єдність зобов’язуючого характеру прав людини та легітимності їх обмеження визначають зміст їх. Систему консти­туційних гарантій прав людини складають нормативно-правові, інституційні та процесуальні гарантії.

8.2.