НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ГАРАНТІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ Й ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД

Конституційне регулювання та застосування прав людини по­винні відповідати принципу верховенства права. Реалізація осно­вних прав залежить від ступеня довіри у стосунках між державою та приватними особами.

Нормативно-правові гарантії прав людини й основопо­ложних свобод складають певні вимоги-стандарти до кон­ституційного регулювання та застосування прав і свобод людини відповідно до принципу верховенства права. Зокрема, існує низка вимог до законодавчої техніки, які зумовлюють юри­дичну силу закону, його чинність і перевірку судовими установами на предмет відповідності принципу верховенства права. Відповідно і застосування прав людини не може вести до вчинення штучних перепон у їх реалізації та звуження їх змісту.

Основні критерії до юридичної техніки. Регулювання фунда­ментальних прав і свобод здійснюється Верховною Радою у формі закону згідно з визначеною Конституцією сферою повноважень.

Зокрема, Конституційний Суд заборонив парламенту регулю­вати ціни (тарифи) та здійснювати контроль за ними, оскільки владна компетенція представницького органу у цій сфері була вже реалізована шляхом прийняття Закону про ціни і ціноутворення (Рішення КСУ від 9 березня 1999 року у справі щодо тимчасової за­борони підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту). Наслідком цього стало вне­сення змін до згаданого Закону парламентом, чим фактично було «подолано» рішення КСУ законодавчим шляхом. Однак наслідком розгляду цієї справи стало «виявлення» Конституційним Судом так званих регламентарних повноважень уряду.

Закони мають загальний характер і повинні об’єктивно відо­бражати цю функцію.

А. Правова безпека індивіда. Термін «правова безпека» або «право­ва визначеність» інтенсивно застосовується у європейській доктри­ні, зокрема у діяльності Європейського Суду з прав людини.

1) Насамперед правова безпека індивіда полягає у гарантіях стабільності законодавства, яке не може змінюватися свавільно, виходячи виключно із політичних міркувань. Так, часті поправки до законодавства дезорієнтують адміністративну та судову практику, що веде до зловживання владою.

У правовій державі законодавство повинно бути систематизова­ним, що є гарантією його правового характеру і стабільності. При систематизації законодавства правові акти повинні прийматися системно і не вносити додаткових суперечностей у правове регулю­вання, інакше це може загрожувати правовій визначеності.

Згідно з принципом верховенства права законодавство не може регулювати конкретні життєві випадки, оскільки це є прерогативою адміністрації та органів юстиції (правосуддя). Правова норма по­винна бути у певному розумінні гнучкою, щоб при її застосуванні була можливість визначити оптимальні шляхи її реалізації. Правова норма означає, що законодавець встановлює загальні рамки пове­дінки, які можуть конкретизуватися у договорі, адміністративній практиці чи судовому прецеденті.

Європейський Суд з прав людини з цього приводу зазначив: «Суд визнає, що формулювати закони із абсолютним ступенем визна­ченості... буває складно, а тому деяка гнучкість може бути допу­щена і навіть бажана, з тим, щоб дозволити національним судам розвивати право у світлі їх уявлень про те, які заходи є необхідними в інтересах справедливості^.

За своїм змістом законодавство повинно містити норми права, а не конкретні приписи. Кінець кінцем останнє є порушенням пар­ламентом принципу поділу влади. Парламент не вправі регулювати конкретні випадки. Якщо закон регулює окремі деталі, то він може упустити ті чи інші нюанси, що тягне за собою втрату загальних цілей правового регулювання. Такий закон через порівняно нетри­валий час втратить актуальність, оскільки буде відставати від ре­алій.

2) Принцип законних очікувань та стабільність законодавства. Прийняття закону означає, що на вищому політичному рівні існує консенсус стосовно передбачуваних наслідків його застосування адміністрацією та правосуддям. За таких умов розумно очікувати, що у майбутньому закон не буде змінюватися свавільно і звичайна людина може наперед раціонально планувати свою подальшу ді­яльність, щоб не порушувати правові норми. Звідси випливає пра­вомірна вимога стабільності законодавства та стабільного його за­стосування у адміністративній і судовій практиці. Таким вимогам суперечить зворотна сила законів.

У справі Магскх Європейський Суд з прав людини зазначив: «Принцип правової визначеності, який невід’ємно притаманний праву Конвенції і праву співтовариства, дозволяє державі... не вдаватися до перегляду судових рішень або ситуацій, що мають місце до прийняття судового рішення». Далі Суд констатував, що у багатьох країнах конституційні суди визнали неприпустимість прийняття рішень, що мають зворотну силу.

⁹ Рішення ЄСПЛ у справі Гудвін проти Сполученого Королівства // Европейский Суд по правам человека. Избранные решения. В 2 т. -Т. 2. - М., 2001. -С. 184.

Принцип правової визначеності передбачає чіткий і зрозумілий виклад закону одноманітний режим його застосування, пропорцій­ність і адекватність використання засобів для досягнення консти­туційних цілей. У матеріальному значенні принцип правової визна­ченості втілюється у фундаментальному характері конституційних принципів і норм, які не можуть тлумачитися довільно.

«Однією з найважливіших умов визначеності відносин між гро­мадянином і державою, гарантією закріпленого у статті 21 Кон­ституції України принципу непорушності прав і свобод людини є стабільність Конституції, яка, кріміншихчинників, значною мірою визначається правовим змістом Основного закону. Наявність у Конституції України надто деталізованих положень, місце яким у поточному законодавстві, породжуватиме необхідністьчастого внесення змін до неї, що негативно позначатиметься на стабіль­ності Основного закону»^[211].

3) Неприпустимість зворотної дії нормативних актів. Зворотна дія законів загрожує стабільності законодавства та відносинам дові­ри між державою та приватними особами. Згідно зі ст. 58 Конститу­ції закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відпові­дальність особи. Ніхто не може відповідати за правопорушення, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Виникає питання про адресатів дії правила зворотної сили. Згід­но з принципом загального характеру закону правило зворотної сили поширюється на фізичних і юридичних осіб. Протилежну по­зицію, що є занадто вразливою, зайняв Конституційний Суд:

«Виходячи з того, що в Розділі II Конституції «закріплені права, свободи і обов’язки насамперед людини і громадянина та їх гарантії... положення ч. 1 ст. 58 Конституції України про зворотну дію законів... стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб»¹¹. Це вельми проблемне рішення, оскільки воно демонструє занадто заформалізовану правову позицію Конститу­ційного Суду. Тому очевидним здається, що необхідно звертатися до прецедентного права Європейського Суду з прав людини, яке ти- tatis mutandis поширює положення Європейської Конвенції також і на юридичних осіб і зобов’язує органи публічної влади України, зокрема, органи правосуддя, поширювати правило про зворотну силу законів як на фізичних осіб, так і на юридичних осіб.

В якості правопорушення певне діяння може визнаватися лише у формі закону а не вигляді будь-якого нормативно-правового акта. Стосовно кримінальних законів поширюється зворотна сила, якщо у диспозиції норми зменшено коло предметів посягання; виключено із складу злочину якісь альтернативні суспільно-небезпечні наслід­ки; обмежено відповідальність особи шляхом конкретизації у бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст кваліфікуючих ознак злочину тощо^{[212] [213].}

4) Належний порядок доведення до відома населення змісту зако­нів є гарантією забезпечення правового змісту законів та обов’язку особи знати закони. Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (ч. 5 ст. 95 Консти­туції). Звісно, бажаним і відповідним принципу верховенства права є те, що між опублікуванням та набранням чинності закону пови­нен існувати певний розумний проміжок часу, щоб суспільство було адаптованим до застосування нового закону. Можна припустити, що наведена конституційна гарантія не повного мірою відповідає таким вимогам.

Недотримання порядку належного доведення до відома населен­ня змісту законів є умовою визнання у судовому порядку неправо­мірними заходів, які вживалися органами публічної влади на реа­лізацію правових актів, що були неналежним чином оприлюдненні. Ця гарантія тісно пов’язана із принципом незвільнення особи від юридичної відповідальності у випадку незнання закону.

Згідно зі ст. 32 Конституції кожному громадянинові гарантуєть­ся доступ до інформації, що стосуються його особи і не підлягає під режим охорони в якості державної таємниці чи конфіденційної

інформації. Відповідно до Закону про інформацію всі громадяни України мають право на правову інформацію, що включає їх видан­ня масовими накладами. На тій підставі, що забезпечується вільний доступ до правової інформації, діє правова презумпція не звільнення особи від юридичної відповідальності за незнання законів.

Б. Забезпечення права опозиції у розробці, обговоренні та при­йнятті законів. Оскільки закон повинен відображати консенсус щодо принципових питань людських стосунків, то вимогою у світлі верховенства права є гарантії доступу опозиції до розробки та при­йняття законів. Участь опозиції у цих процедурах є гарантією, що у майбутньому закон не буде змінений свавільно, виходячи із по­літичних міркувань. Належне інформування опозиції про розгляд законопроектів, її залучення до законопроектної роботи свідчить про відкритий демократичний дискурс щодо можливих наслідків чинності закону Також важливим є гарантування опозиції пропо­нувати альтернативні законопроекти на розгляд парламенту

В. Судовий контроль за конституційністю законів. Гарантією правового змісту законів є судовий контроль правових норм на предмет відповідності їх верховенству праву Головним критерієм такої перевірки є їх конституційність. Суд вирішує питання чи при­йнятий закон відповідно до таких вимог: визначеної у Конституції компетенції: на основі Конституції та на розвиток її положень: чи не суперечить Конституції: чи забезпечується ієрархія правових норм та їх стабільність: чи чіткі та однозначні формулювання закону

Конституційний Суд у контексті положення ст. 22 Конституції України визнає, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів неприпустимим є «звуження змісту та обсягу іс­нуючих прав і свобод». Таке конституційне положення може стати орієнтиром тлумачення правових норм та визначення того, в якому обсязі необхідно обґрунтовувати судове рішення. Суд констатував, що основні права і свободи кореспондуються з нормами поточного законодавства, яке доповнює їх перелік та розвиває ступінь норма­тивного регулювання та соціально-правового забезпечення.

Суд визнає, що закони як акти встановленої конституцією за­конодавчої влади «зумовлює їх субординацію відносно Конституції України»^[214], «Конституція України як головне джерело національної правової системи є... базою поточного законодавства», яке «кон­кретизує закріпленні в Основному законі положення»^[215]. Також Суд сформулював висновок, що у «правовій державі існує сувора ієрархія нормативних актів, відповідно до якої постанови та інші рішення органів виконавчої влади мають підзаконний характер і не повинні викривляти сутність і зміст законів»^[216].

Суди загальної юрисдикції також зобов’язані здійснювати контр­оль норм законів на предмет їх відповідності Конституції України. Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду від 1 листопада 1996 року суди зобов’язані застосовувати положення Конституції не зважаючи на недоліки або прогалини поточного законодавства. Вони можуть динамічно тлумачити зміст закону у світлі цілей та принципів Конституції України. У випадку коли суд виявить у ході розгляду справи ознаки неконституційності закону що підлягає застосуванню, він повинен вчинити певні процесуальні дії. Суд зу­пиняє провадження у справі і вносить подання до Верховного Суду який звертається із конституційним поданням до Конституційного Суду про вирішення питання про конституційність цього закону (процедура інциденти ого контролю норм).

Вимоги до адміністративної та судової практики у галузі прав людини. Застосування прав людини й основоположних свобод адміністрацією та судами є засновані на законі. На основі вимоги зв’язаності правом держава покликана забезпечити захист прав людини відповідно до певних правових вимог. Сьогодні набуває по­ширення низка вимог щодо адміністративної та судової практики, яка випливає із прецедентного права Європейського Суду з прав людини.

А. Застереження про закон. Застосування прав людини здійсню­ється виключно на основі закону, оскільки держава може регулюва­ти відносини із приватними особами у формі закону. Такі питання законодавець не уповноважений делегувати урядові. У законі чітко й однозначно визначається форми та способи застосування прав людини з тією метою, щоб ні адміністрація, ні правосуддя не під­мінювали функцію законодавця.

Б. Збереження сутнісного змісту (суті) фундаментального пра- ва(ч. З ст. 22 Конституції). Зміст цієї вимоги полягає у попередженні можливості посягання на зміст суб’єктивного права індивіда у ді­яльності адміністрації та правосуддя. Законодавче регулювання фундаментальних прав повинно узгоджуватися із конституційними цінностями. Це виражається також у конституційній вимозі щодо діяльності держави, яка визначається цінністю людини, її життям і здоров’ям, основними правами і свободами, честю і гідністю, недо­торканністю та безпекою (ст. 3). Наприклад, визначення меж реа­лізації права на інформацію повинно виражати втілення конститу­ційної цінності свободи ідеології та доступності суспільно значущої інформації для кожної особи.

У цьому відношенні заслуговують на увагу формулювання Кон­ституції Російської Федерації та Основного закону ФРН. Основний закон ФРН передбачає, що сутність основного права не може бути зачеплено (абз. 2 ст. 19). Згідно зі ст. 18 Конституції РФ права і свободи людини і громадянина «визначають смисл, зміст і засто­сування законів, діяльність законодавчої і виконавчої влади...», а в ч. 2 ст 55 міститься пряма заборона видавати закони, що скасо­вують або зменшують такі права і свободи. Конституція України визнає, що основні права є невичерпними, вони «не можуть бути скасовані» і при «прийнятті нових законів або внесенні змін до чин­них законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод» (ст 22).

Закон може встановлювати обмеження прав людини й осново­положних свобод лише на основі конституційних положень. Інак­ше такі положення закону можна визнати неконституційними у порядку конституційного контролю. З іншого боку, при вчиненні адміністративних актів і дій не допускається звуження змісту фун­даментального права.

В. Пропорційність і заборона надмірних обмежень основного права. Дія цього принципу пов’язана із застосуванням заходів, спрямованих на обмеження основних прав з метою забезпечення конституційного ладу, суспільної безпеки. Особлива напруга може виникати при накладенні обмежень на свободу вираження погля­дів, свободу зібрань, свободу пересування і поселення тощо. Пропо­рційність забезпечується також через правовий режим здійснення правових процедур.

Г. Нормативні гарантії належної правової процедури. Зміст на­лежної правової процедури має матеріальний та процесуальний аспекти. Відповідно до вимог матеріальної належної правової про­цедури існують певні стандарти щодо змісту нормативних актів, що регулюють поведінку особи. Такі нормативні акти не можуть бути свавільними, нерозумними, несправедливими, необґрунтованими чи залежати від політичної доцільності законодавця, а обрані за­соби мають органічно та раціонально співвідноситися з бажаним результатом, який досягається прийняттям державного рішення. Такі конституційні вимоги убезпечують особу від свавільних і необ- ґрунтованих дій публічної влади, які здійснюються на підставі нор­мативного права, який суперечить фундаментальним принципам права та гарантіям свободи вільного розвитку індивіда.

В англо-американському праві концепцію матеріальної належ­ної процедури розуміють у двох аспектах: 1) згідно з принципом верховенства права існують певні вимоги до нормативних актів, які визначають такі засади діяльності органів публічної влади, які зобов’язують посадових осіб діяти не лише формально, а й відпові­дати критеріям розумності, справедливості, загальноприйнятим принципам, встановлениморганамиправосуддя; 2)справедливість у досягненні легітимної мети, тобто пропорційність засобів за­хисту основних прав і свобод, який служить критерієм перевірки правових актів та дій органів публічної влади, які повинні відпові­дати критеріям легітимності, оптимальності, ефективності та здійснюватися за допомогою таких засобів, які пропорційно спів­відносяться із переслідуваною метою та мінімально обмежують основні права, гарантовані конституцією^[217].

Вимоги належної правової процедури передбачають гарантії при затриманні особи, веденні досудового слідства, основних стандартів розгляду справ у суді (статті 60 - 64 Конституції).

1) Право не виконувати явно злочиннірозпорядженнячи накази (ст. 60). Накладання обов’язків на особу повинно чітко й однозначно визначатися у законі (ч. 1 ст. 19 Конституції), оскільки стосовно службових осіб діє принцип «дозволено все, що прямо передбачено у законі». Таким чином, розпорядження та накази, які є явно необ­ґрунтованими та незаконними, не підлягають виконанню.

Проблема правомірності виконання явно злочинних наказів ви­никла в ході Нюрнберзького процесу. Нацисти, які звинувачу валися у вчиненні злочинів проти людства, виправдовували їх тим, що вони виконували накази вищих інстанцій. Однак Нюрнберзький трибунал не взяв цю позицію до уваги, оскільки ці особи усвідомлю­вали, що вони вчиняють злочини проти людства, антигуманні за своєю сутністю. На філософії усвідомлення особи щодо можливос­ті невиконання явно злочинних наказів базується законодавство країн Центральної та Східної Європи про люстрацію державних посадовців, які у минулому співпрацювали із спецслужбами країн так званої «народної демократії», які також вчиняли злочини проти людства. Сьогодні періодично виявляються високопосадовці, які активно співробітничали зі спецслужбами, що стає інколи при­чиною урядових криз.

Конституція встановлює опосередковано додаткові кваліфіка­ційні вимоги щодо обов’язків посадових осіб, оскільки вони повинні самостійно віддавати собі звіт у тому чи не вимагає вища інстанція виконувати накази, які є сумнівними з точки зору легітимності. Ва­дами явної та очевидної законності наказу можуть бути: прийняття його некомпетентним органом: примушення особи до вчинення злочину чи іншого делікту: видання наказу шляхом зловживання повноваженнями: виконання наказу не відповідає публічним ін­тересам: видання наказу з порушенням процедури тощо. У такому випадку адресат незаконного наказу зобов’язаний невідкладно по­відомити посадову особу, що видала наказ, про його незаконний характер.

2) Принцип non bis in idem (ст. 61 Конституції) передбачає, що особа не може бути притягнута двічі за одне і те саме правопорушення. Європейський Суд з прав людини тлумачить цю гарантію таким чином, що особа, яка притягалася до кримінальної відповідальності, не може бути повторно притягнена до відповідальності в іншій державі-учасниці Європейської Конвенції, якщо: вона була виправдана: призначена міра покарання була повністю відбута або відбувається, до неї застосовано акт амністії або помилування, сплив строк давності притягнення до відповідальності: суд визнав особу винуватою без призначення міри покарання.

Принцип non bis in idem особливо тлумачиться стосовно випадків застосування різних видів юридичної відповідальності. Так, призначення особі міри кримінального покарання жодним чином не може звільнити засудженого від відшкодування завданої злочином шкоди особі (цивільно-правової відповідальності). За логікою виключають одна одну лише кримінальна та ад міністративна відповідальність, оскільки їхня диференціація залежить від ступеня нанесення шкоди. Також виникає проблема законодавчого регулювання випадків притягнення до юридичної відповідальності у разі вчинення особою двох або більше правопорушень одного виду.

Згідно з Конституцією юридична відповідальність повинна мати індивідуальний характер. Це положення насамперед означає, що є неправомірною колективна відповідальність за принципом «кругової поруки», за ознакою приналежності до певної соціальної спільноти, що в свою чергу суперечить принципу неприпустимості дискримінації. Можливе притягнення до юридичної відповідальності лише тієї особи, яка безпосередньо вчинила правопорушення, а не членів її сім’ї, родичів і близьких. При визначенні міри покарання враховується вік, стать, особа правопорушника, час, місце й обстановка вчинення правопорушення, обставини, що обтяжують або пом’якшують вину, тощо.

3) Презумпція невинуватості (ст. 62 Конституції) - це припущення, що особа є невинуватою у вчиненні правопорушення до тих пір, поки її вину не буде доведено судом в установленому законом порядку. Тягар доказування покладається на осіб, які на основі закону уповноважені вести кримінальне переслідування особи (дізнавач, слідчий, прокурор). Докази повинні бути отримані виключно законним шляхом. Якщо існують сумніви у законності отримання доказів (проникнення в житло особи для обшуку без судового дозволу тощо), такі докази не можуть покладатися в основу обвинувачення особи і не підлягають оцінці судом. Особисте зізнання особи у вчиненні злочину не має юридичної сили, оскільки виникає необхідність судової перевірки обставин отримання такого зізнання, щоб воно не викликало сумнівів вірогідності.

Звичайною практикою діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду у Радянському Союзі було надання переваги у доказовій базі кримінальних справ саме особистому зізнанню особи у вчиненні злочину. За відомим висловом сумнозвісного прокурора А. Вишенського, особисте зізнання особи у вчиненні злочину взагалі вважалося «царицею доказів». Це накладало специфіку на стиль діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду, що призводило до неправомірних судових рішень, притягнення до кримінальної відповідальності невинуватих осіб. Така практика була зручною у політиці державних репресій проти «інакомислячих», дисидентівчи«антирадянського елементу». На жаль, ця практика ще й сьогодні інколи відчувається у діяльності правоохоронних органів та в ході розгляду кримінальних справ судами.

Особисте зізнання як доказ чимось нагадує стан, коли докази стосовно винуватості особи у вчиненні злочину ґрунтуються на припущеннях. Конституційна заборона засудження особи виключно на припущеннях має за мету попередити та припинити неправомірну практику зловживання повноваженнями посадових осіб, які проводять дізнання та досудове слідство. У випадку, коли особу, підозрювану у вчиненні злочину, затримують і тримають під вартою, виникає ситуація, коли вона цілковито залежить від адміністрації установи тримання під вартою, попереднього затримання. У затриманої особи зменшуються можливості у захисті своїх прав, навіть, якщо їй забезпечується право на правову допомогу захисника. Інакше кажучи така особа є занадто уразливою щодо можливих зловживань з боку органів, що ведуть слідство.

З презумпції невинуватості випливає, що всі сумніви стосовно доведення вини особи тлумачаться на її користь. У випадку неправомірного притягнення особи до кримінальної відповідальності, вона може вимагати у судовому порядку відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Однак судова практика свідчить, що досить частими є випадки засудження осіб до позбавлення волі саме на термін, який вона фактично відбула у місцях тимчасового тримання під вартою з метою уникнення від відповідальності держави, хоча існують істотні сумніви щодо доведення вини таких осіб.

4) Гарантії проти самообмови індивіда у ході кримінального про­цесу (ст. 63). Якщо особа є свідком, підозрюваною, обвинуваченою або підсудною у кримінальному процесі, діє конституційна гарантія звільнення від юридичної відповідальності за ненадання свідчень щодо себе, членів сім’ї та близьких родичів. Коло таких осіб кон­кретизується законом. Така гарантія спрямована на забезпечення моральності у суспільстві, метою якою є забезпечення цілісності сім’ї як соціальної цінності, інституційної основи суспільства.

Можливість юридичної відповідальності за ненадання свідчень проти близьких людей підриває засади довіри у суспільстві. Прак­тика масових доносів, яка заохочувалася органами ГПУ - НКВД - МГБ - КГБ у Радянському Союзі, служила важливою інституційною основою створення атмосфери взаємної недовірливості та страху у суспільстві. Як відомо, страх та панівна ідеологія є важливими ознаками тоталітарного режиму та засобом переслідування «іна­комислячих». З метою забезпечення правового характеру заборони такої неправомірної практикиКонституція передбачає, що закон повинен визначити коло таких близьких родичів. Згідно зі cm. 32 КПК до близьких родичів належать дружина/чоловік, батьки, діти, рідні брати і сестри, дід і баба, внуки. Також необхідно мати на увазі, що Конституційний Суд розширив коло таких осіб надавши тлумачення терміну «член сім’ї».

Підозрюваному, обвинуваченому гарантується право на захист. Такий захист здійснюється особисто або захисником. Права під­озрюваного, обвинуваченого може бути обмежено на основі закону та встановлено вироком суду. Таким чином встановлюється кон­ституційна вимога обґрунтованості обмежень прав підозрюваного, обвинуваченого. Згідно зі ст. 6 ЄКПЛ кожній людині, звинуваченій у вчиненні злочину гарантуються принаймні такі права. Насамперед їй гарантується право бути невідкладно і детально поінформованою зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинувачення проти неї, мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту. Підозрюваному, обвинуваченому гарантується захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника за власним вибором або одержати правову допомогу за кошт держави, якщо цього вимагають інтереси правосуддя. Також ці особи вправі допитувати свідків, що свідчать проти них, або вимагати їхнього виклику та допиту.

5) Принцип nulla poena sine lege. Основні права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України (ст. 64). У сенсі цього конституційного положення юридична відповідальність підпадає під ознаки поняття «обмеження прав людини й основоположних свобод». Заходи та міра юридичної відповідальності можуть бути передбачені виключно законом, а не адміністративним актом. Такий закон повинен носить правовий характер і не встановлювати надмірні обмеження у реалізації прав людини, принижувати честь і гідність особи. Законом є лише той правовий акт, яким у встановленому порядку набрав чинності та не володіє зворотною силою.

Гарантії справедливого і чесного судового та адміністратив­ного процесу. Конституційні стандарти вчинення адміністратив­них дій та розгляду справ у судах були вироблені протягом тривалого часу В Україні сьогодні є актуальним вивчення європейського до­свіду вчинення адміністративних дій, зважаючи на недавню то­талітарну практику у Радянському Союзі. Європейський досвід є актуальним також зважаючи на зобов’язання держави дотримува­тися відповідної прецедентної практики ЄСПЛ. Як зазначає К. Ек- штайн, приблизно з 1960-х років у Західній Європі були вироблені приблизно однакові неписані конституційні засади вчинення дій процесуального характеру між органами публічної влади та при­ватними особами^[218]:

«Обов’язок додавати до кожного рішення вказівку на правові за­соби, де наводиться інформація про те, в якій інстанції і в який строк рішення можна опротестувати.

Обов’язок державних органів приймати до уваги всі наступні документи, навіть якщо підняті питання не входять до його ком­петенції. Державна установа може самостійно направити до­кумент, що поступив, у компетентний орган і проінформувати заявника про те, куди був пересланий документ.

Принцип розслідування-державна установа повинна самостій­но перевіряти факти. Громадянин може лише стверджувати, але не наводити ніяких доказів. Громадянин не може бути зобов’язаний надавати довідки різного характеру з інших державних установ або завіряти документи у нотаріуса».

Зрозуміло, що такі європейські принципи ще лише потребують свого втілення у вітчизняну адміністративну практику. Сьогодні існують істотні труднощі щодо введення принципу «єдиного вікна» у практику реєстрації суб’єктів господарської діяльності, реєстра­ції фізичних осіб. В Україні поки не склався стан взаємної довіри між державними установами та приватними особами.

Правові процедури повинні відповідати певним конституційним принципам, насамперед адміністративна та судова практика прин­ципам верховенства права (ст. 8) і законності (ч. 2 ст. 19).

1) Законність та свобода розсуду уряду та адміністрації. Правові акти адміністрації та судової влади видаються на основі закону Такі акти видаються на виконання конкретних приписів закону або вони конкретизують його зміст що передбачає дискрецію (розсуд).

Адміністративний акт чи судове рішення, які прийнято відпо­відно до визначених формальностей, має юридичну силу закону в межах юрисдикції органу (його повноважень, території поширення влади, процедури прийняття), що прийняв цей акт. Однак у судово­му порядку адміністративні акти можуть бути заперечені та визнані нечинними згідно з певними правовими критеріями.

Такі критерії правового характеру актів органів влади визначені у судовій практиці лише фрагментарно. Згідно з усталеною практи­кою господарських судів лише окреслено окремі параметри право­вого змісту актів публічної влади:

Президія Вищого господарського суду пов’язала природу актів ор­ганів публічної влади з їх властивістю породжувати правові наслідки та регулювання «тих чи інших суспільних відносин», їх обов’язковим характером для учасників цих відносин. Залежно від характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на акти нормативного і ненормативного характеру. Основним критерієм нормативності правового акта визнається наявність правил, що носять «загальний чи локальний характер та застосовуються нео­дноразово». Відповідно підставами для визнання акта недійсним є порушення належної правової процедури і «прав та охоронюваних законом інтересів» заінтересованого учасника правовідносин. По­рушення правової форми акта може служити підставою для його скасування лише у випадку, якщо таке порушення «спричинило прийняття неправильного акта».^[219]

Важливою умовою принципу законності є обґрунтованість рі­шень. Рішення повинно бути обґрунтовано у письмовому вигля­ді, бути зрозумілим. При ухваленні рішення особі повинно бути роз’яснено про можливість його оскарження.

2) Доступність до управлінських процедур. Цей принцип ви­ступає фундаментальною основою для забезпечення ефективної системи гарантування прав людини й основоположних свобод. По- перше, цей принцип випливає із обов’язку органів публічної влади доводити до населення зміст нормативно-правових актів у визна­ченому законом порядку Оскільки незнання закону не звільняє особу від юридичної відповідальності, згаданий принцип повинен неухильно дотримуватися з точки зору забезпечення правової без­пеки особи.

По-друге, особа, права і свободи якої порушено, самостійно розпо­ряджається своїм правом на звернення до органів публічної влади. Вона самостійно визначає предмет свого звернення, фактичні об­ставини справи, предмет правового спору 3 боку третіх осіб, органів публічної влади, їх посадових осіб є неприпустимими діяння щодо встановлення перешкод, пов’язаних із самим фактом звернення особи за правовим захистом.

Доступність правового захисту виводиться із позитивного обов’язку органів публічної влади забезпечити сприятливі проце­дури розв’язання соціально-політичних конфліктів у суспільстві на основі принципів верховенства права і справедливості.

3) Гарантії довіри між чиновником та індивідом. Згідно з пре­зумпцією довіри припускається, що у правовій державі громадянин може очікувати, що держава буде поступати по його відношенню справедливо і добросовісно. У свою чергу держава повинна виходи­ти з того, що громадянин є добросовісним і лояльним по відношенню до неї. Презумпція довіри визначається конституційними засадами піклування про зміцнення громадянської злагоди, зв’язаності дер­жави правом та правами людини й основоположними свободами (ст. 3), права кожної людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23).

В Україні проходить суперечливий процес налагодження довірли­вих відносин між громадянами та державою. Труднощі полягають у стереотипах ставлення до громадян з боку держави, яке інколи досягає крайнощів: з одного боку держава намагається надмірно опікуватися над громадянином, що звужує можливість вибору ним варіантів реалізації своїх прав, з іншого боку, - держава розглядає громадянина як суб’єкта, що його інтереси знаходяться у супереч­ності із державним інтересом, до якого у крайньому випадку можна застосувати заходи репресії. З боку громадян відчувається значна недовіра до державних установ зважаючи не порівняно недавній адміністративно-командний стиль управління та практику пере­слідування інакомислячих.

Довіра передбачає взаємну відповідальність держави і громадя­нина. З боку державної установи є неприпустимим зловживання правом. Під зловживанням правом мається на увазі таке застосу­вання правової норми, яке суперечить її меті, для реалізації інтер­есів, які цією правовою нормою не захищаються.

4) Публічність та гласність процесуальних процедур. Згідно з п. 7 ч. 2 ст. 129 Конституції при здійсненні правосуддя гарантуєть­ся гласність судового процесу. З цього конституційного принципу випливає, що процесуальні процедури повинні відповідати певним вимогам. З аналізу конституційного регулювання прав людини ви­дно, що вимоги публічності та гласності поширюються на правовий режим їх здійснення та захисту. Конституція встановлює загальні гарантії публічності: зокрема, гарантується кожному громадяни­нові право ознайомитися в органах публічної влади з відомостями про себе, якщо вони не підпадають під режим правової охорони в якості предмета державної таємниці чи конфіденційної інформації. Кожен може у судовому порядку вимагати спростування відомостей, що мають ознаки дифамації, та вимагати відшкодування завданої моральної і матеріальної шкоди (ст. 32).

У випадку затримання особи їй невідкладно повідомляється про мотиви арешту/затримання, роз’яснюються права та надається можливість з моменту затримання захищатися особисто або за до­помогою захисника (ст. 29). Громадяни користуються правом рівно­го доступу до державної служби (ст. 38), з чого випливає необхідність проведення конкурсу з метою забезпечення принципу рівності і не­допущення дискримінації. У ході процедури публічність конкрети­зується такими правами: право виражати свою думку та вимагати вислухати її, право на доступ до матеріалів справи, претендувати на участь у наданні доказів та їх оцінки, право на вирішення справи компетентним органом у законному складі, право на обґрунтова­ність рішення тощо.

Важливою конституційною гарантією публічності є право особи на звернення до органів публічної влади, які зобов’язані розглядати їх звернення у встановлений законом строк і надавати обґрунтовану відповідь.

Принцип публічності означає в цілому, що особа в ході процедури вправі отримувати інформацію, яка стосується справи і впливає на результат розгляду справи. Зокрема, згідно зі ст. 12 Конвенції ООН про права дитини, за дитиною, яка здатна самостійно сфор­мулювати власну думку, визнається право на самостійне слухання її справи.

5) Принцип ефективних засобів правового захисту. Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на захист порушених прав і законних інтересів. У ст. 13 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод визнається, що кожному чиї права і свободи порушуються, надається ефективний правовий захист в органах публічної влади, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які діяли, виконуючи свої офіційні функції.

У справі Silver ЄСПЛ вивів критерії ефективності засобів правового захисту: 1) якщо особа аргументовано стверджує, що вона потерпіла від порушення основних прав і свобод, їй надається засіб правового захисту в органах публічної влади, так і для відшкодування заподіяної шкоди, у разі необхідності; 2) система інститутів правового захисту може бути як судовою, так і позасудовою, однак повноваження та гарантії такого захисту повинні бути ефективними, тобто забезпечувати реальний захист прав і свобод, їх поновлення; 3) ефективний правовий захист забезпечується у контексті усієї системи правозахисник процедур, визначених національним законодавством та належною діяльністю органів публічної влади; 4) форми і способи ефективного правового захисту визначаються конституцією і законами держави.

Система засобів правового захисту в Україні визначається ефек­тивністю діяльності органів правосуддя, прокуратури, омбудсмана, а також організацію та порядком розгляду звернень громадян орга­нами публічної влади. Між даними інститутами правового захисту існує певна субординація, система правових зв’язків між ними, яка заснована на їх взаємозв’язку, взаємовпливі та взаємодоповнюва- ності. Зрозуміло, що їх ефективність також залежить від діяльності адвокатури та правозахисних організацій.

Між органами прокуратури та омбудсманом існує певна конку­ренція щодо забезпечення захисту порушених прав особи. Ця кон­куренція базується на тому положенні, що особа, права і свободи якої порушено, володіє правом вибору звернення до цих інститутів правового захисту По суті засоби правового захисту через інститут омбудсмана є не настільки ефективними, яку системі прокуратури. Це пов’язано насамперед із розгалуженою системою органів про­куратури, яка є більш доступною. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини у своїй діяльності спирається на мережу власних представників у регіонах, яка на сьогодні не є повністю сформованою та розгалуженою.

6) Право на оскарження судових і адміністративних актів (п. 8 ч. 2 ст. 129). Необхідною умовою якісного забезпечення основних прав і свобод є гарантії оскарження рішення. Особливістю оскар­ження адміністративних рішень є альтернативний механізм їх оскарження - можна оскаржити у вищестоящий орган або до суду. У випадку якщо рішення ухвалено найвищою адміністративною інстанцією, то можливе його оскарження до адміністративного суду. При цьому закон може встановлювати строк оскарження з моменту набрання чинності рішення найвищої адміністративної інстанції. Неправомірним є створення штучних перепон в оскарженні рішень до вищестоящої інстанції. При цьому важливе, щоб інстанція, до якої оскаржується рішення, розглядала справу добросовісно, повно і об’єктивно, у строки, визначені законом (розумні строки).

Сьогодні існують істотні проблеми гарантованості права особи на апеляційне і касаційне оскарження судових рішень. Проблема полягає в тому, що суди не розглядають апеляційні скарги власне у режимі апеляції. Цьому перешкоджає як процесуальний закон, так і судова практика. Суди досить часто повертають справи до судів першої інстанції на повторний судовий розгляд, оскільки закон визначає надмірний перелік формальних підстав для цього. Навіть, якщо апеляція розглядається по суті, то не завжди суди додержуються вимоги повторного перегляду питань фактів і пра­ва згідно з принципом повного, об’єктивного і незалежного судового розгляду. Оскільки апеляційні суди не здійснюють добросовісно свої функції, це викликає істотні проблеми у забезпеченні права особи на оскарження судового рішення. Тому у Верховному Суді станом на 2006 рік накопичилося близько 80 тис. справ, матеріали яких потребують касаційного перегляду.

8.3.