ІНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ Й ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД

У силу конституційного обов’язку зв’язності держави правом (ст. 3), її організація та діяльність покликані забезпечити ефектив­ний захист прав людини. Систему захисту прав людини й основопо­ложних свобод визначають положення статей 29-32, 40, 55, 56, 59, 101, 121, 124 та 150 Конституції України.

залежною і безсторонньою при розгляді фактів їх порушення. Важ­ливою передумовою належного судового розгляду фактів порушень основних прав є організація правової допомоги (діяльність адво­катури, правозахисних організацій), належна діяльність органів дізнання та досудового слідства, які забезпечують розслідування злочинів, а також діяльність омбудсманата органів прокуратури.

На вітчизняну систему правового захисту сьогодні впливає і між­народне співтовариство. У силу конституційного застереження (ч. 4 ст. 55) кожен може звернутися за захистом до міжнародних право- захисних установ, юрисдикція яких визнана Україною, у випадку, коли вичерпано усі національні засоби правового захисту

Національний рівень інститутів захисту основних прав. Кон­ституційна вимога «використання всіх національних засобів пра­вового захисту» як необхідна умова для звернення до міжнародних правозахиснихустанов передбачає, що в Україні діє цілісна система правового захисту і забезпечення її ефективного функціонування є конституційним обов’язком держави.

А. Судові інститути захисту основних прав і свобод є найбільш ефективними. Вони в цілому дають змогу забезпечити пряму дію конституційних норм, безпосередньо захистити права люди­ни. Згідно зі ст. 55 Конституції заснована якісно цілісна система процедур захисту прав і свобод людини, яка відповідає визнаним міжнародно-правовим стандартам. Норми Основного закону су­місні з положеннями Міжнародного пакту про громадянські та по­літичні права, Конвенції про захист прав людини й основних свобод щодо надання ефективного засобу правового захисту Право на за­хист гарантується навіть у випадку виконання посадовою особою публічних функцій і законність їх дій не може обґрунтовуватися міркуваннями службового підпорядкування чи «особливих» інтер­есів публічної служби.

1) Конституційний Суд України. На рівні конституційних органів влади важливу роль відіграє діяльність Конституційного Суду Укра­їни з гарантування основних прав і свобод. Орган конституційної юрисдикції здійснює захист основних прав безпосередньо та опо­середковано. Опосередковано КСУ захищає основні права у формі конституційного контролю за нормативно-правовими актами Біави держави, парламенту, уряду та представницького органу Автоном­ної Республіки Крим. Безпосередньо Судом захищаються основі права шляхом здійснення інциденти ого контролю. Детально така процедура врегульована главами 12, 13 Закону про Конституційний Суд України. При вирішенні такого роду спорів рішення Консти­туційного Суду України мають преюдиційне значення, які можуть лягти в основу для перегляду попередніх рішень адміністративних органів і судів загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України забезпечує опосередкований захист конституційних прав і свобод при розгляді будь-якої справи. Сьогод­ні така форма захисту спостерігається при здійсненні цим органом конституційного контролю. Зокрема, при здійсненні інцидентного конституційного контролю Суд вирішує питання щодо відповід­ності нормативного акта Конституції або офіційного тлумачення Конституції та законів України, якщо буде виявлено неконститу­ційність інших нормативно-правових актів (ч. З ст. 61 Закону про КСУ). Також така форма конституційного контролю застосовується, якщо у процесі розгляду справи судом загальної юрисдикції вини­кає спір щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом, а суд звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який вносить відповідне конституційне подання до Конституційного Суду України. Також Конституційний Суд забезпечує захист основних прав і свобод шляхом вирішення спірних питань щодо конституційності норм двох або більше законів або актів міжнародного права, що встановлюють різний порядок реалізації одних і тих самих конституційних прав і свобод (глава 13 Закону про КСУ) та розгляду спорів щодо відповідності норм чинно­го законодавства принципам і нормам Конституції стосовно прав і свобод людини і громадянина (глава 12 Закону про КСУ).

Фізичні і юридичні особи вправі безпосередньо звернутися до Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України, оскільки положення ч. 2 ст. 150 Конституції не містять жодних застережень щодо такого права на конституцій­ний захист. Звернення до КСУ приватних фізичних та юридичних осіб з приводу офіційного тлумачення Конституції і законів України є прийнятними для розгляду, якщо воно зумовлено практичною необхідністю та наявністю неоднозначного застосування положень Конституції та законів України (статті 93, 94 Закону про КСУ). Оче­видно, що поновлення порушеного конституційного права не є ме­тою вирішення конституційних звернень, що в свою чергу знижує ефективність конституційного захисту основних прав і свобод.

Зрозуміло, такі положення знаходяться у внутрішньому кон­флікті із природою прав людини й основоположних свобод. Підста­ви для застосування процедури захисту прав людини у консти­туційній юрисдикції містять дискримінаційні елементи доступу приватних осіб до захисту. Згадані підстави для розгляду справи в Конституційному Суді передбачають так звану «позитивну» ді­яльність держави, тобто втручання держави у здійснення прав і свобод людини, що суперечать природі фундаментальних прав людини, свободі вільного розвитку індивіда і ставить реалізацію фундаментальних прав у залежність від правової політики.

Оскільки система захисту основних прав є інцидентною за своєю природою, що передбачає соціальну активність індивіда по реалі­зації та захисту своїх суб’єктивних прав, то система правового захисту, яка ставить ефективність конституційного захисту природних і невідчужуваних прав у залежність від міри, ступеня активності державних інститутів у цій сфері, дає змогу зробити висновок, що це є звуженням права на свободу розвитку особистос­ті у сенсі ст 23 Конституції України. Інститут конституційної скарги таким чином може зробити систему повноважень Консти­туційного Суду України комплексною, яка буде носити цілісний і завершений характер.

2) Суди загальної юрисдикції є основним гарантом прав люди­ни й основоположних свобод, які розглядають скарги фізичних і юридичних осіб на дії та рішення органів публічної влади, якими порушуються ці права і свободи. Суд не вправі відмовити у захисті порушеного права в силу положень ч. З ст. 8 та ч. 2 ст. 124 Кон­ституції України. Загальні суди зобов’язані застосовувати норми Конституції як безпосередньо чинне право, оскільки їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Адміністративна юстиція забезпечує захист прав і свобод лю­дини від порушень з боку органів публічної влади, а також інших суб’єктів при здійсненні ними управлінських функцій на основі за­конодавства, в тому числі й на виконання делегованих повноважень (ст. 2 КАС). Основне покликання адміністративної юстиції полягає у забезпеченні незалежного і неупередженого контролю за акта­ми органів публічної влади як індивідуального, так і нормативного характеру КАС визначає критерії правового змісту актів органів публічної влади (ч. З ст. 2), зокрема пропорційність, добросовісність, неупередженість, розсудливість, обґрунтованість, своєчасність. Судовий контроль за дотриманням законності у діях органів ви­конавчої влади та місцевого самоврядування за позовною заявою

приватної особи забезпечує якісно нові в Україні умови для захисту основних прав і свобод.

До компетенції адміністративних судів належить розгляд таких справ у сфері захисту прав і свобод людини: 1) спори фізичних та юридичних осіб щодо законності рішень, дій або бездіяльності ор­ганів публічної влади: 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу її проходження, звільнення з публічної служби:

3) спори щодо дотримання законності в ході виборів та референду­мів. По відношенню до конституційної юрисдикції адміністративна юрисдикція несе основне навантаження щодо забезпечення прав і свобод людини, оскільки основну масу конфліктів між державою та приватними особами покликані вирішувати саме суди загальної юрисдикції, до яких належать адміністративні суди.

Неоднозначне трактування викликає закріплення компетенції адміністративних судів щодо розгляду ними позовних заяв при­ватних осіб щодо оскарження нормативно-правових актів органів публічної влади, якими порушується їхнє суб’єктивне публічне пра­во. Насамперед, ця проблема є очевидною стосовно нормативно- правових актів парламенту, бо КАС жодним чином не обмежує можливість перевірки цих актів на предмет відповідності прин­ципу верховенства права: чи він не посягає на гідність особи; чи не створює надмірних та непропорційних обмежень щодо реалізації конституційних прав і свобод; чи не посягає на сутність конститу­ційного права; чи не встановлює надмірних та заформалізованих перепон на шляху реалізації конституційного права, що посягає на сутність основного права тощо. Це також може стосувати­ся нормативно-правових актів уряду. Конфлікт полягає в тому, як розуміти співвідношення функції конституційного контролю Конституційного Суду та сутність функції судового адміністра­тивного контролю у сфері дотримання основних прав і свобод. Тут все залежатиме від судової практики.

Важлива роль адміністративної юстиції належить у реалізації конституційного права на відшкодування шкоди, завданої незакон­ними рішеннями, діями або бездіяльністю органів публічної влади та посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56). Право на справедливе відшкодування кореспондується із позитив­ним обов’язком держави передбачувати у державному бюджеті спе­ціальні видатки на таку компенсацію приватним особам. Держава 306

не може посилатися на відсутність бюджетних асигнувань як на обставину що виправдовує зволікання у виплаті відшкодування.

Загальна судова (кримінальна) юрисдикція забезпечує захист права особи на справедливий і неупереджений судовий розгляд. При цьому такий розгляд є однаково цінний як для потерпілої сто­рони, так і для сторони підозрюваного, обвинуваченого, підсудно­го. Потерпілий вправі вимагати від держави визнання себе у такій якості з метою справедливого відшкодування шкоди, заподіяної діями/бездіяльністю злочинця.

У свою чергу підозрюваний, обвинувачений, підсудній вправі ви­магати від держави справедливого і неупередженого розслідування кримінальної справи з метою забезпечення законності. Правова вимога таких категорій осіб насамперед базується на міркуваннях забезпечення належної правової процедури розслідування, зокрема права на правову допомогу захисника, забезпечення змагальності у процесі, можливості вимагати зустрічі зі свідком, який надає певні свідчення тощо.

Забезпечення єдності практики судів загальної юрисдикції має важливе значення для дотримання режиму конституційності, од­накового й однозначного застосування законів. За наявності само­стійних адміністративної та загальної судової юрисдикцій можливі випадки неоднакового застосування Конституції і законів України. Згідно із Законом про судоустрій Пленум Верховного Суду уповно­важений забезпечувати єдність практики судів загальної юрисдик­ції шляхом надання керівних роз’яснень Пленумом цього органу Згідно зі ст. 237 КАС рішення адміністративних судів можуть бути скасовані Верховним Судом у порядку провадження за винятко­вими обставинами у випадку неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права.

Б. Інститут омбудсмана. Посередником у вирішенні конфлік­тних ситуацій між приватними особами та державою є Уповнова­жений Верховної Ради України з прав людини (ст. 101 Конституції). Його основне покликання - забезпечити неупереджений і незалеж­ний розгляд за власного ініціативою або звернень приватних осіб

та розслідування фактів порушення прав людини. Гарантією неза­лежності омбудсмана є парламентська процедура призначення на посаду та зміщення з неї.

Інститут омбудсмана виник у Швеції в серединіХУП ст з метою забезпечення контролю над діями влади для належного реагування на факти порушення прав людина Моделі інституту омбудсмана у зарубіжних країнах різноманітні- це може бути одна (Росія, Польща, Франція) або кілька посадових осіб при парламенті (Німеччина, Швеція), може функціонувати як колегіальний орган (Угорщина). Сьогодні ця інституція відіграє важливу роль у забезпеченні прав людини, однак вона частково залежить від політичних інституцій. Зокрема, на ефективність інституту омбудсмана суттєво впливає система парламентаризму і парламентського контролю. Оскількиомбудсманфункціонуєприпарламенті, режим парламентаризму може сприяти / стримувати розвиток цього інституту. На жаль, дуже низька активність омбудсмана щодо забезпечення верховенства прав людини й основоположних свобод шляхом звернення до Конституційного Суду України, що є єдиний шляхом для індивідів порушувати питання про конституційність закону саме у галузі прав людини.

Омбудсман обирається Верховною Радою строком на п’ять років з числа осіб, які мають досвід роботи у сфері правозахисної діяльності та володіють високими моральними та діловими якостями. Оскільки сферою діяльності омбудсмана є належне реагування на факти порушення прав і свобод людини та їх розгляд/розслідування, такі підвищенні вимоги до особистих та ділових якостей забезпечують високі стандарти у діяльності омбудсмана. Метою діяльності омбудсмана є забезпечення вирішення конфліктів між приватними особами та публічною владою. Конфлікти між приватними особами не є сферою діяльності омбудсмана, це предмет розгляду правоохоронних органів та суду.

Сьогодні існують проблеми у ефективній діяльності інституту омбудсмана в Україні. З метою забезпечення його ефективної ді­яльності повинні діяти регіональні представники, мережа яких лише формується. Функції регіональних представників омбудсма­на сьогодні виконують посадові особи регіональних управлінь Мі­ністерства юстиції, хоча більш оптимальним є утворення мережі самостійних регіональних бюро омбудсмана. Також важливим є 308

створення мережі муніципальних омбудсманів (уповноваженого з прав територіальної громади), що посилить роль і вагу цього інсти­туту^[220]. Слід зазначити, що діяльність омбудсмана у сфері захисту прав людини й основоположних свобод деякою мірою переклика­ється із діяльністю прокуратури.

В. Інститут прокуратури у забезпеченні основних прав і свобод. Органи прокуратури забезпечують контроль дотримання правової процедури органами дізнання і досудового слідства. Така роль про­куратури випливає із конституційного закріплення її повноважень (ст. 121). Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів РЄ прокурорам належить важлива роль у забезпеченні прав людини у криміналь­ному процесі^[221]. З цією метою держава зобов’язана гарантувати не­залежність прокуратори у ході кримінального процесу:

Держава повинна вжити відповідних заходів, щоб прокурори були в змозі виконувати свої професійні обов'язки і повноваження без неправомірного втручання або незаконного притягнення до цивільної, кримінальної або іншої відповідальності. Проте проку­ратура повинна періодично звітувати перед громадськістю про свою діяльність у цілому, і зокрема про шляхи, за допомогою яких втілювалися ці пріоритети.

Забезпечення контролю за належним здійсненням досудового слідства органами прокуратури є важливою гарантією забезпечен­ня ефективного розслідування кримінальних справ. Однак в Україні не розподілено функцій досудового слідства та правового контролю у кримінальному судочинстві, оскільки прокуратура згідно з по­ложеннями чинного Кримінально-процесуального кодексу (КПК) наділена повноваженнями досудового слідства і правового контр­олю. Це призводить до загрози порушення принципу незалежності у діяльності прокуратури та небезпеки впливу на слідчих з боку прокурорів у кримінальному судочинстві. Такими чином, важливим завданням прокуратури є забезпечення дотримання верховенства права у кримінальному судочинстві та представництво інтересів держави в судах.

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави гос­подарському суді було визначення відмінності інтересів держави від інтересів приватних осіб. Згадане рішення було спрямоване насамперед на припинення неправомірної практики звернень про­курорів до суду від імені держави з метою звільнення приватних осіб від сплати державного мита.

Згідно з останніми змінами до Конституції прокуратура здійснює «нагляд за дотриманням прав і свобод людини і громадянина, дотри­мання законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами» (п. 5 ст. 121). Це свідчить про відверто патерналістський підхід до проблеми захисту прав людини й основоположних свобод, відпо­відно до якого саме держава визначає яким чином і за допомогою яких засобів необхідно гарантувати права людини. Напевно, це є надмірне втручання держави у приватне життя індивіда та пору­шення його конституційного права на самозахист (ч. 1,2 ст. 55). Парламентська Асамблея Ради Європи в Рекомендації 1604 (2003) про роль прокуратури в демократичному суспільстві, побудованому на засадах верховенства закону, визначила такі положення щодо обов’язків прокурорів, які не караються законом:

«При визначенні обов’язків прокурорів, які не караються законом, важливо зазначити, що:

a. будь-яка функція прокурорів щодо загального захисту прав людини не призводить до несумісності інтересів або не стримує фізичних осіб просити у державних органів захисту своїх прав;

b. будь-який ефективний розподіл державної влади між гілками уряду схвалюється при розподілі додаткових функцій для прокурорів, де передбачена цілковита незалежність прокуратури від втручан­ня будь-якої гілки уряду в процес розгляду справ окремих осіб; та

c. до повноважень і обов’язків прокурорів належать лише пере­слідування злочинів і загальна функція визначення громадських інтересів за допомогою системи кримінального судочинства і окре­мих, розташованих відповіднимчином і ефективно діючих органів, створених з метою виконання будь-яких інших функцій».

На думку експертів Венеціанської комісії РЄ Дж. Гамільтона (Ір­ландія) таГ. Сухоцької (Польща),^[222] здійснення нагляду за дотриман­ням прав і свобод людини є неефективним, оскільки Конституція України визначає ці повноваження невизначено, чинне законодав­ство не гарантує громадського контролю над діяльністю прокурату­ри і такі її функції тісно переплітаються із функціями законодавчої, виконавчої і судової влади. Таким чином, існує очевидна загроза незалежності прокурора і його функції виходять далеко за межі кри­мінального судочинства, які є запорукою належного здійснення функцій прокуратури у правовій державі.

Г. Органи дізнання та досудового слідства. На державі лежить позитивний обов’язок забезпечити попередження злочинних по­сягань на права і свободи людини та захисту потерпілих від запо­діяної шкоди їх правам і свободам. Це забезпечується діяльністю органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, тобто збір інформації про злочини, що готуються, та про діяльність зло­чинних угруповань, які можуть істотно загрожувати конституцій­ному ладу, основним правам і свободам, державному суверенітету, територіальній цілісності України, засадам ринкової економіки, політичній, соціальній, культурній сфері суспільства.

Додержання законності при здійсненні оперативно-розшукової діяльності органами внутрішніх справ, Служби безпеки, прикор­донних військ, митниці забезпечується судовим контролем. Гаран­тією дотримання вимог належної правової процедури органами дізнання і досудового слідства є вирішення судом питання про на­явність правових підстав для проведення або перевірка законності найважливіших слідчих дій - обшуку майна чи іншого володіння особи, арешту/затримання особи, перлюстрації/прослуховування листів, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (статті 29-31 Конституції). За наявності інформації, яка дає змогу обґрунтовано вважати, що проти певної особи готується злочин суд приймає рішення про вжиття заходів, передбачених статтями 29-31 Конституції. Такі заходи є виправданими у демократичному суспільстві, оскільки вони необхідні для повного об’єктивного роз­слідування кримінальних справ у розумні строки з метою поперед­ження посягання на охоронювані законом права та інтереси особи або відшкодування завданої шкоди.

Д. Адвокатура та правозахисні організації. Конституційна га­рантія про право особи на захист передбачає позитивний обов’язок держави забезпечити правовий контроль за якістю з надання пра­вової допомоги. Основою в організації правової допомоги є адвокату­ра як всеукраїнська громадська організація, яка за своєю природою є правозахисним інститутом громадянського суспільства.

Конституційний Суд у справі про свободу вибору захисника ви­значив, що можливість підозрюваного, обвинуваченого, підсудного обирати захисника означає не лише можливість обрати послуги адвоката, а також можливість допуску до справи на його стороні «приватно практикуючого юриста, який займається наданням правової допомоги особисто або за дорученням юридичної допомо­ги». Така позиція Конституційного Суду викликала неоднозначну реакцію серед юридичного співтовариства.

Дане рішенняКонституційного Суду розкрило проблему не уре- гульованості статусу правових радників (юрисконсультів), для чого потрібно прийняти відповідний закон. По суті свобода вибору захисника повинна забезпечуватися шляхом позитивної діяльності держави щодо організації правової допомоги, зокрема ліцензування діяльності юристів, які здійснюють приватну практикою, а також регулюванням статусу юридичних фірм (контор) з метою забез­печення якісної правової допомоги у суспільстві.

Діяльність громадських організацій у сфері правозахисту сприяє підвищенню рівня правової культури у суспільстві та соціальної ак­тивності громадян. Діяльність асоціацій, спілок юристів забезпечує процес саморегулювання та самоорганізації у системі правозахисту. У ринковій економіці діяльність таких організацій сприяє підвищен­ню рівня правової допомоги, оскільки вони впроваджують заходи щодо самоконтролю за рівнем правової допомоги клієнтам та вжи­вають дисциплінарних заходів до винних практикуючих юристів.

Міжнародні інститути захисту прав людини. Захист основних прав і свобод сьогодні стало глобальною проблемою людства. Зо­крема, виправдовується обмеження державного суверенітету та вжиття гуманітарної інтервенції чи аналогічних заходів з боку між­народного співтовариства у випадку, якщо держава масово і грубо порушує основні права і свободи^[223].

Міжнародне право в галузі прав людини як складова міжнарод­ного права частково базується на принципі взаємності, наприклад, в області гуманітарного права і права збройних конфліктів. Одно­часно міжнародне право в області прав людини привнесло до між­народного права дві важливі новації. По-перше, воно ґрунтується не на взаємних правах і обов’язках, а головним чином на системі багатосторонніх конвенцій, яка і встановлює об’єктивні стандар­ти дій держави. По-друге, ці конвенції накладають на держави зобов’язання переважно по відношенню до конкретних осіб, які пе­ребувають під їхньою юрисдикцією, і меншою мірою по відношенню до інших держав-сторін.

А. Субсидіарність міжнародник інститутів захисту прав людини Основне завдання по захисту прав людини лежить на державі. Саме держава, виходячи із соціальних, політичних, економічних, культур­них особливостей країни, визначає яким чином і за допомогою яких інститутів забезпечити якісний захист прав людини й основополож­них свобод. Саме нарівні національного законодавства та правозасто- совчої практики забезпечується повнота захисту прав людини. Однак не кожна держава здатна забезпечити належний рівень правового захисту, що викликає необхідність міжнародного співтовариства із забезпечення захисту прав людини. Міжнародна система правозахис- ту надає лише мінімальні гарантії прав людини, як це стверджують конституційні суди деяких країн (Німеччини, Франції).

Ефективність дії міжнародного права в цілому залежить від волі держав передати частину своїх суверенних повноважень під більш широкий міжнародний контроль. У контексті права між­народних договорів суверенні держави при ратифікації договору виходять з того, що всі держави - сторони цього договору делегу­ють рівну частку суверенних повноважень. Тому основоположним принципом цих договорів є взаємність, тобто розуміння того, що кожна сторона діятиме у визначений спосіб саме тому, що інша сторона теж буде діяти подібним чином.

Міжнародні інститути захисту основних прав і свобод є додатко­вими до національних, тобто їхнє основне призначення - скоригу- вати національну політику держав у сфері основних прав і свобод щодо їх дотримання. Згідно з ч. 4 ст. 55 Конституції гарантується звернення приватних осіб до міжнародних судів та організацій, юрисдикція яких визнанаУкраїною. Отже, Конституція України ви­знає діяльність таких установ в якості додаткових, що доповнюють національну систему правового захисту тобто міжнародні установи є останньою можливістю для захисту прав людини й основополож­них свобод.

У справі про Римський статут Конституційний Суд^[224] визначив Міжнародний кримінальний суд як установу що доповнює наці­ональні органи кримінальної юстиції, юрисдикція якої на відміну юрисдикції Європейського Суду з прав людини пов’язана з ініціа­тивою не тільки держави-учасниці, а й з власної ініціативи, коли держава, під юрисдикцією якої перебуває особа, підозрювана у вчи­ненні передбаченого Статутом злочину, «не бажає або не здатна проводити розслідування чи порушити кримінальне переслідуван­ня належним чином». Очевидно, що Конституційному Суду було складно з’ясувати зміст субсидіарності правозахисних інститутів і принципу доповнюваності публічно-владних інститутів, що є по суті одне і те саме^[225]. А також така позиція не узгоджується із їх су­бординацією із принципами правової визначеності та верховенства прав людини й основоположних свобод, захисту загальнолюдських цінностей в якості конституційних. Зокрема, по суті не надано ха­рактеристики колізії положень ст. 55 та Розділу VIII Конституції, в тому числі ст. 124, що визначають відповідно систему правового захисту в Україні та організаційні засади правосуддя в Україні.

Б. Вичерпання національних засобів правового захисту. Це пра­вило випливає з того, що найповніший і найкомпетентніший захист порушеного права можуть здійснити саме національні органи вла­ди. Міжнародні установи вправі здійснювати захист лише у випадку звернення уповноваженої особи, якщо при цьому були порушені ті права і свободи, які передбачені міжнародно-правовими актами. Така вимога означає, що особа повинна використати як судові, так і позасудові засоби, які були розглянуті вище (див. також рішення Європейського Суду з прав людини Класс проти Німеччини).

1) Універсальний рівень міжнародного захисту прав людини діє під егідою ООН. Сьогодні існують суттєві проблеми у забезпечені його ефективності. Зокрема, до цієї системи відноситься Міжнарод­ний суд ООН та Міжнародний кримінальний суд (Гаага). Для того, щоб Міжнародний суд ООН мав компетентність розглядати справу необхідна згода держав, стосовно яких ця справа розглядається. Тому Суд розглянув за період своєї діяльності порівняно небагато справ. Міжнародний кримінальний суд здійснює переслідування держав та їхніх посадових осіб за злочини проти людства і миру

Також універсальний рівень захисту прав людини складає діяль­ність таких інститутів ООН, як Рада ООН з прав людини, Комітет ООН проти катувань, Управління Верховного комісара ООН з прав біженців, Економічна та соціальна рада ООН, Міжнародна органі­зація праці (МОЛ). Зокрема, діяльність Ради ООН з прав людини (раніше - Комітет) є неоднозначною, оскільки до її складу входять представники тих держав, які масово та грубо порушують права людини, а тому не завжди її діяльність є ефективною.

Серед згаданих організацій істотним авторитетом володіє МОП, оскільки її рекомендації склали основу трудового законодавства багатьох держав світу Досить ефективною є діяльність Управління Верховного комісара ООН з прав біженців, який сприяє наданню захисту біженців.

2) Європейський (регіональний) рівень захисту прав людини. Цей рівень захисту складають діяльність інститутів у рамках Ради Європи, насамперед Європейський Суд з прав людини, а також Організація по безпеці і співробітництву в Європі. Як справедли­во підкреслюють авторитетні спеціалісти, система європейського права в галузі прав людини характеризується як «система право­вого примусу, яка користується як психологічними, так і фізичними засобами і діє як непрямо, так і прямо на учасників цієї системи, а саме - на держави»^[226].

Під юрисдикцію Європейського Суду з прав людини підпадає юридична оцінка виконання державами своїх зобов’язань згідно з Конвенцією про захист прав людини й основних свобод та Про­токолів до неї у випадках, коли Суд розглядає скарги, що визнані прийнятними відповідно до Конвенції. Стосовно негативних прав позиція ЄСПЛ полягає у визнанні того, що держава зобов’язана утримуватися від будь-яких дій, які б могли призвести до порушення прав і свобод. Зокрема, це може бути пов’язано з неприпустимістю втручання держави в ту сферу реалізації прав і свобод, що Конвен­цією не обмежено. Зокрема, до негативних зобов’язань держави належить: неприпустимість наявності повноважень органів дер­жавної влади у випадку захисту особою права на повагу особистого і сімейного життя: неприпустимість надання органам виконавчої влади необмежених дискреційних повноважень при здійсненні збо­ру інформації про осіб.

З точки зору позитивних прав, держава покликана належним чином їх законодавчо врегулювати згідно зі змістом конвенцій­них прав і свобод, а також вживати адекватних заходів для їх реального функціонування у національній правовій системі^[227]. Необхідною умовою для прийнятності скарг до ЄСПЛ є вичерп­ність національних засобів і дотримання правила шести місяців звернення до Суду.

Діяльність правових інституцій європейської системи правоза- хисту доповнюється діяльністю політичних інституцій. Зокрема, важливу роль відіграє Організація по Безпеці і Співробітництву в Європі (ОБСЄ). У галузі виборчих прав має значення діяльності Бюро з демократії та прав людини, яке досить інтенсивно критику­ється Росією. Політичні інституції дають змогу ефективно впливати на політичний курс європейських держав, що сприяє поліпшенню політики захисту основних прав і свобод у цих країнах. У цьому контексті ОБСЄ сприяє політичним процесам, попереджує і врегу­льовує конфлікти, сприяє побудові громадянського суспільства. З цією метою зазначена політична інституція здійснює такі заходи безпеки: контроль над озброєнням, превентивну дипломатію, захо­ди зі зміцнення безпеки, прав людини, демократизації, моніторинг виборів, а також економічної та екологічної безпеки.

8.4.