РЕАЛІЗАЦІЯ КОНСТИТУЦІЇ

Конституція та її норми знаходять свою належну реалізацію, на­самперед, у позитивній діяльності публічної влади, яка покликана забезпечити гідність індивіда та його правовий захист.

Загальні положення. Механізм реалізації конституції у літе­ратурі розглядається як складний і суперечливий. Зокрема виді­ляють групу конституційних норм, які мають загальний характер (норми-принципи, норми-цілі, норми-визначення тощо) та норми, які визначають правосуб’єктність учасників конституційних пра­вовідносин. Тому правовий режим реалізації цих конституційних норм є відмінним. Причому ці відмінності настільки багатопланові, що провести їх типологію практично неможливо, тому у підручнику наведено лише основні відмінності, які проявляються: 1) в характері поведінки учасників суспільних відносин (суб'єктів) у процесі реалі­зації конституційних положень і її (поведінки) формах: 2) у ступені свободи суб'єктів реалізації: 3) у змісті, характері та кількості стадій реалізації: 4) у процедурному порядку реалізації: 5) у кількості і ха­рактері норм поточного законодавства, які включаються в процес реалізації: 6) в особливостях і кількості правовідносин, у яких ці положення реалізуються: 7) у наборі юридичних засобів і порядку охорони конституційних положень від порушень.

Реалізація положень конституції зумовлена її основоположним характером, ступінь унормування засад конституційного ладу ви­значає характер діяльності органів публічної влади та ефектив­ність системи юстиції, зокрема органів конституційної юстиції. Найчастіше реалізацію конституції розуміють як реалізацію кон­ституційних норм, що не одне й те саме. Тому цю проблему одні розкривають як послідовність стадій - роз’яснення змісту, ідей і положень конституції, з’ясування її положень, висвітлення їх у ЗМІ і насамкінець вплив конституції на свідомість і поведінку людей^[75]; другі - як втілення конституції у поведінці суб’єктів права шляхом вчинення певних дій або ухилення від їх вчинення^[76]; треті - у кон­тексті реалізації конституційних норм визнають норми-принципи, норми-визначення як самодостатні, анорми-правилареалізуються шляхом використання, виконання, дотримання та застосування^[77]; четверті розглядають цю проблему у контексті подолання розриву між фактичною та юридичною конституцією^[78]; розглядають також конституційне правотворення і правозастосування - у контексті конституціоналізму^[79].

Реалізація конституції та пряма дія її норм. Реалізація кон­ституції для фізичних і юридичних осіб починається з моменту набрання нею чинності, оскільки конституційні права і свободи людини та громадянина мають пряму дію. У випадку відсутності закону, який конкретизує конституційні права і свободи, органи державної влади та місцевого самоврядування зобов’язанні застосо­вувати відповідні положення Конституції України як безпосередньо чинне право. У випадку ігнорування таких стандартів-вимог при­ватні особи вправі у судовому порядку домагатися відшкодування завданих збитків внаслідок недбальства. Судові установи не вправі відмовити у захистові фундаментальних прав, посилаючись на не­доліки поточного законодавства в якості обґрунтування неможли­вості застосування відповідних приписів Конституції України. Про це зазначали у своїх правових актах як Конституційний Суд¹¹, так і Верховний Суд України^{[80] [81].}

Таким чином, публічна влада несе відповідальність за плано­мірний і раціональний розвиток положень Конституції України на наукових засадах, виходячи із загальних цілей та завдань Осно­вного Закону Зокрема, це втілюється у законодавчій діяльності парламенту, який у силу свого конституційного статусу покликаний забезпечити ефективне законодавче регулювання. Відсутність за­конодавчого регулювання загрожує правовій безпеці суспільства чи окремого індивіда, вносить елементи свавілля у діяльність органів публічної влади. Об’єктивно виконуючи функцію обмеження сва­волі органів публічної влади, закон як формальний акт парламенту - Верховної Ради, повинен визначати правові засади легітимного втручання та застосування примусу у випадку порушення правових норм. Тому законодавчий недогляд є неконституційним явищем і має наслідком звуження сутнісного змісту основного права (ч.

Реалізація конституції через законодавство. Належне втілен­ня Конституції у поточному законодавстві можливе за умови його стабільності. Стабільність законодавства є складовим елементом принципу верховенства права, з якого випливає обов’язок держа­ви забезпечувати чинність закону шляхом встановлення чітких, очевидних правил, які запрограмовані на майбутнє і не змінювати­муться свавільно. Дієвість таких приписів базується на легітимності законів, оскільки правові приписи переважно забезпечуються у силу визнання й авторитету^[82], а не монополії держави на примус.

Звідси висновок, що закон повинен застосовуватися конформно у контексті конституційних положень^[83], тобто за наявності колізій між нормами конституції і законів, правові приписи застосовують­ся у контексті конституційних положень. Таким чином, не завжди очевидним є необхідність внесення змін до законодавства, оскільки це може суперечити правовій визначеності та порушувати єдність правової системи.

Належне законодавче регулювання створює сукупність правил, необхідних для здійснення основних прав. Оскільки конституція доручає законодавцю визначати модель правового регулювання процедур реалізації основних прав, тому закон повинен забезпе­чити необхідну гнучкість регулювання, яке б дозволило проводити урядові ефективну соціальну політику.

Часто спостерігається надмірна деталізація окремих законів, прикладомчого є виборче законодавство. Аналіз виборчого законо­давства свідчить, що в його положеннях відбувається розмивання сутності правової норми, оскільки воно стає все більш казуальним. Нібито це переслідує мету попередити й унеможливити зловжи­вання у ході виборчого процесу. Однак надмірна деталізація по­ложень, навпаки, створює сприятливий ґрунт для зловживання правами (повноваженнями), оскільки вносить додаткові колізії у законодавство та зумовлює застосування вишуканої, філігранної юридичної техніки, до чого українське юридичне співтовариство, на жаль, поки що не готове і, навіть не тяжіє.

У цьому випадку, мабуть, слід говорити про те, що напередодні виборів політичні партії несуть відповідальність за підготовку ка­дрів, які братимуть участь у виборчому процесі, зокрема у складі виборчих комісій та здійснюватимуть контроль за їх діяльністю. З цією метою існує необхідність проведення тренінгів, методичних семінарів з виборчого законодавства. Однак такі заходи будуть позбавлені сенсу, якщо органи держави, покликані здійснювати контроль за дотриманням вимог виборчого законодавства, не бу­дуть послідовно вживати заходів юридичної відповідальності до порушників виборчого процесу.

Реалізація конституції через соціальну політику уряду й адміністрації (публічне управління). Стан соціальної політики уряду гарантується парламентським контролем, який є важливим засобом легітимності втілення соціальних, економічних, культурних прав у поточній діяльності компетентних органів влади та установ, які надають публічні послуги соціального характеру Як конститу­ційний орган влади Кабінет Міністрів повинен прослідковувати правозастосовчу практику з втілення норм соціального законо­давства та пропонувати Верховній Раді здійснення заходів з його удосконалення. Разом з тим соціальна політика держави повинна відповідати реальності та раціональності, щоб не виникало небез­пеки надмірних соціальних зобов’язань з боку держави, оскільки це може надмірно обмежувати свободу економічної діяльності (підпри­ємницької діяльності, вільного вибору трудової діяльності, професії тощо).

Правовими формами реалізації конституційних норм є зміст та дія принципів верховенства права, справедливості, прямої дії кон­ституційних норм.

Як правило, верховенство права пов'язується з ідеєю панування права, як співвідношення права та держави, права та політики тощо. При цьому увага зосереджується на провідній, визначальній ролі верховенства закону як такого у правовій системі (В. Погорілко)^[84]. У співвідношенні верховенства права і верховенства закону вбача­ють прояв загального й особливого (В.

Тому аналізоване співвідношення можна розглядати як певний унормований порядок втілення ідей верховенства права через діяльність структур громад янського суспільства, політичних структур і публічно-владних інститутів. Насамперед система конституції виражається через закріплені в ній основні права і свободи як позитивної форми втілення природного права. Конституювання основних прав і свобод визначає правовий порядок організації суспільства і держави, а тому при інтерпретації конституції перед конституційними судами стоїть завдання визначити межі реалізації основних прав. Закріплення організації публічної влади, її повноважень та засобів реалізації такої виражають сутність дії принципу верховенства закону. Саме тому у вітчизняній літературі зазначається, що кожну конституцію зорієнтовано на проведення такої політики, яка відповідає потребам суспільства та базується на високих моральних принципах, закладених у праві. Право як форма вираження свободи, рівності та справедливості володіє багатоманітністю форм прояву.

Відповідно до принципу верховенства права конституційні норми мають пряму дію. Конституційні норми повинні застосуватися органами публічної влади незалежно від стану поточного законодавства і вони не вправі відмовляти у їх застосуванні у випад ку наявності прогалин чи недоліків у поточному законодавстві. У цьому випадку судові установи встановлюють стан законодавчого упущення, а органи конституційної юрисдикції можуть визначати правові форми усунення такого стану поточного законодавства. У будь-якому випадку стан законодавчого недбальства накладає обов’язок на державу забезпечити справедливу компенсацію приватним особам у випадку порушення чи утиснення їх основного права.

Інституційні форми реалізації конституції носять організаційно- правову форму і втілюються у демократичних засадах функціону­вання суспільства та державі, свободі політичної діяльності, політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, належному функціонуванні публічної влади.

Демократичні засади організації суспільства і держави забезпечують наступність здобутків вітчизняного та світового конституціоналізму. Зокрема, принцип правової держави ґрунтується на засадах поділу влад, на формуванні вищих органів держави шляхом прямих виборів, на повазі основ саморегулювання та самовизначення суспільства. Нині принцип правової держави трансформується у принцип конституційної держави.

Свобода політичної діяльності полягає в автономності ланок політичної системи, забороні функціонування політичних структур в органах публічної влади, у самостійності визначення політичного курсу вищими органами держави на основі закону. В економічній сфері конституція закладає гарантії свободи вибору моделі економічних відносин, у культурно-духовній сфері визначає гарантії забезпечення свободи ідеологічного розвитку на основі застереження про закон. Забезпечення свободи саморозвитку ланок громадянського суспільства ґрунтується на гарантіях недоторканності основних цінностей українського суспільства.

Належне функціонування публічної влади розглядається як необхідна умова реалізації конституційних норм. Даний механізм полягає у конструктивній діяльності органів публічної влади на реалізацію цілей та завдань, визначених конституцією. Природно, відповідно до поділу влад забезпечується незалежність, функціональна відокремленість спеціалізованих органів публічної влади. Разом із тим органи влади покликані узгоджувати свій політичний курс відповідно до конституційних цілей. Таким чином, ідея співпідпорядкування гілок влад є важливою складовою забезпечення конституційного ладу. Наприклад, якщо не буде сформовано Конституційного Суду України згідно зі встановленою процедурою (ч. 2 ст. 148 Основного Закону), це підірве підвалини правової державності в України, стане реальною загрозою конституційному ладові.

Держава, яка діє відповідно до конституційних цінностей, принципів і норм, є конституційною. У зміст конституційної держави вкладають: а) наявність конституції як правового акта найвищої юридичної сили; б) визнання непорушності та невідчужуваності основних прав і свобод: в) зумовленість конституційного порядку основними правами і свободами: г) конституювання законодавчої, виконавчої та судової влади на основі їх взаємодії та співпраці: е) гарантії періодичних демократичних виборів і правонаступність інститутів публічної влади, а також визнання їх попередніх рішень; д) діяльність конституційного суду по гарантуванню верховенства конституції (Г. Кляйн)^[87].

Процедурні форми реалізації конституційних норм становлять комплекс процесуальних процедур, закріплених конституцією та конкретизованих у поточному законодавстві. Процедурні гарантії набувають усе більшої ваги, оскільки вони передбачають чіткий, передбачуваний та однозначний механізм розв’язання конституційно-правових спорів на відміну від механізмів політичного характеру. Можна видокремити певні загальні принципи процедурних форм реалізації конституційних норм. Такі принципи носять універсальний характер, оскільки притаманні не тільки вітчизняній правовій системі, а є також надбанням як європейської правової традиції, так і світової.

Такі принципи становлять логічну, взаємоузгоджену систему. Системність принципів юридичних процедур визначається, по- перше, їх провідним положенням у національній правовій системі, яка зумовлена основоположним характером конституції. По-друге, з метою забезпечення верховенства права та порядку вся діяльність органів публічної влади повинна бути зв’язана позитивним забез­печенням цінностей, що визнані конституцією та забезпечується відповідним правовим захистом. Таке забезпечення здійснюється за певними нормативними вимогами та втілюється у правовій формі, що визначає процесуальний режим застосування конституційно- правових норм.

Принцип верховенства права забезпечує дію правового механіз­му вищої юридичної сили Конституції. Яким чином забезпечується

верховенство Конституції є питанням стану та динаміки розвитку національної правової системи, атакож станом розвитку юридичної техніки та юриспруденції у цілому

Реалізація конституції у світлі концепції компенсації повно­важень. Згідно з теорією конституції конституційна юрисдикція покликана забезпечити правовий характер основного закону його вищу юридичну силу пряму дію конституційних норм і принци­пів, однакове застосування конституції на всій території держави (С. Ебзєєв). Органи конституційної юрисдикції у ході тлумачення конституційних положень здійснюють контроль норм над право­вими актами органів публічної влади. Загалом, з цього випливає, що орган конституційної юрисдикції нарівні із забезпеченням верхо­венства конституції також покликаний забезпечити конституцій­ні сть правотворення та правозастосування.

Правовий порядок у будь-якій країні є організацією ефектив­ної реалізації конституційних норм органами публічної влади. Зв’язаність органів публічної влади законом при реалізації ними своїх повноважень через форми і методи, визначених законом, ви­ражають саме юридичний режим публічної влади. Тому важливим здається висновок, що вплив (особливо примус) з боку держави на особу та суспільство в цілому мусить бути мінімальним, що мож­ливо лише за умови діяльності органів публічної влади виключно в межах закону

Комплексність конституційного права визначає складність форм і способів закріплення, реалізації та охорони основоположних цін­ностей. Імперативність у юридичних процедурах полягає в тому, що конституцією визначаються способи та форми забезпечення основоположних цінностей, що становлять засади конституційного ладу Диспозитивне начало у юридичних процедурах проявляється у виявленні, офіційному визнанні та забезпеченні певних ціннос­тей, що становлять конституційний лад конкретної країни. Такі цінності відображають наступність загальних цінностей у контексті традицій національного права та конституціоналізму в контексті загальнолюдських цінностей.

Правовий континуїтет державності забезпечується через плано­мірний розвиток конституційних положень у поточному законодав­стві, управлінських функціях виконавчої влади, здійсненні право­суддя судовими установами. Континуїтет державності імпліцитно зумовлений соціальною активністю фізичних та юридичних осіб до домагання, здійснення та захисту суб’єктивних прав, які є основни­ми за своєю природою і гарантуються конституційними засобами. У ході політичного процесу соціальна активність громадян втілюється у виборах, референдумах та інших формах безпосередньої демокра­тії. Відповідно через парламент політичні партії шляхом вільного обговорення визначають шляхи та моделі втілення конституційних приписів, що залежить від взаємодії парламенту з урядом та ефек­тивності парламентського контролю за виконавчою владою.

Згідно з теорією компенсації конституційних повноважень ре­алізація певних конституційних цілей та завдань здійснюється з боку різних органів влади. Тому у конституційній державі жодно­му органу влади не належить монополія щодо визначення змісту конституційних цінностей, принципів і правоположень. Зокрема, неодноразово у літературі пропонувалося закріплення за консти­туційними судами права законодавчої ініціативи (правоперетво- рювальної ініціативи) у тому випадку, якщо цей орган влади при розгляді справи констатуватиме стан законодавчого упущення (неякісного закону, прийнятого парламентом, або його відсутності взагалі). Однак не викликає сумнівів, що у випадку констатації фак­ту законодавчого упущення, конституційний суд у своєму рішенні зобов’язаний вказувати парламентові на правові форми та засоби його усунення або корегування.

4.4.