СУДОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ

Сукупність органів судової влади складають судову систему Укра­їни. Судові органи влади організовані таким чином, щоб забезпечи­ти доступ приватних осіб до правосуддя і їх можливість оскаржити судове рішення.

Загальні положення. Судова система не побудована на відно­синах субординації між судами нижчого і вищого рівня. Основою відносин між судами нижчого і вищого рівня є інциндетний ха­рактер судочинства - суд вищого рівня може переглядати рішення суду нижчого рівня лише за зверненням сторони у справі або тре­тіх осіб, якщо судове рішення стосується їхніх прав та інтересів, захищених законом. Можливість перегляду судового рішення за ініціативою посадової особи (наприклад, прокурора), якщо це не стосується державних інтересів, є правом-привілеєм. Можливість такого функціонального зв’язку між судами нижчого судового рівня суперечить принципу верховенства права, нівелює незалежність судів, створюючи небезпеку для упередженої правової позиції при ухваленні рішення судом. Це право-привілей є джерелом правової невизначеності. Воно порушує принцип обов’язковості судових рі­шень, оскільки вони можуть бути переглянуті у будь-який час після набрання ними законної сили.

Європейський Суд з прав людини визнає як правообмежуваль- ну практику надання привілеїв щодо захисту порушених прав. Як право-привілей ЄСПЛ визнав процедуру оскарження судових рішень у порядку нагляду, що здійснювалося прокурорами та судами ви­щого рівня до так званої малої судової реформи 2001 р. При роз­гляді справи Кучеренко проти України Суд визнав звернення непри­йнятним, оскільки заявник вже використав всі засоби правового захисту і втратив шестимісячний строк на оскарження. Відмова у перегляді його справи у порядку нагляду не була взята до уваги, оскільки дотримання вимоги щодо остаточного судового рішення не залежала від волі заявника, а належала лише прокуророві, голові суду, що виніс рішення про перегляд, або його заступнику^[581].

Отже, судова система у конституційному сенсі повинна бути ор­ганізована таким чином, щоб гарантувати доступ приватних осіб до правосуддя. Доступність до судочинства випливає із позитивного обов’язку органів публічної влади забезпечити сприятливі процеду­ри розв’язання соціальних конфліктів у суспільстві на основі права та справедливості. Сама по собі судова процедура коштує дорого, оскільки вона може бути тривалою за часом та затратною у мате­ріальному плані. Це зумовлює обмеження у використанні особою права на судовий захист. Тому судова система повинна бути орга­нізована таким чином, щоб надати можливість захистити права тим особам, які реально потребують правового захисту. З іншого боку, закон встановлює такі рамки права на звернення, щоб мінімі­зувати можливість зловживання правом на звернення особою або затягування процесуальних строків розгляду судом, адвокатом чи прокурором. Доступність правосуддя також не може опосередковано обмежуватись шляхом встановлення надзвичайно високих розмірів судових витрат чи особливих умов їх оплати.

Федеральний суд Швейцарії у 1887р. повинен був надати оцінку правилу, відповідно до якого у випадку подання апеляції у криміналь­ному судочинстві необхідно було здійснити передоплату витрат у розмірі 180 франків. Федеральний суд постановив, що ця сума діє стримуючим фактором для малозабезпечених, на противагу осо­бам, що мають достатньо фінансів. Це правило про передоплату витрат, «хоча зовнішньо і було однаковим для всіх громадян, але було за своєю практичною дією у різкому протиріччі» з принципом рівноправності^[582].

У ході розгляду ЄСПЛ справи Совтрансавто-Холдинг було з’ясовано, що українські арбітражні (нині - господарські) суди встановлювали штучні перепони на оскарження судового рішення, оскільки скаржник неправильно оформлював документ про сплату державного мита, хоча такі дії судів нижчого рівня визнавалися неправомірними Вищим арбітражним судом. ЄСПЛ з цього при­воду зазначив: «Вищий арбітражний суд зробив зауваженнясудам нижчої ланки, що ті недостатньо взяли до уваги факти у справі та аргументи заявника, однак арбітражний суд Київської області у своїх двох рішеннях...

Не завжди цілі правосуддя досягаються ефективно в рамках судо­вої системи. Оскільки здійснення правосуддя може тривати значний час і вимагати залучення значних фінансових ресурсів, то необхід­ною умовою для ефективного правового захисту є функціонування квазісудових установ - арбітражу, служб посередництва тощо. Зо­крема, у сфері підприємницького права є досить поширеною прак­тика третейських судів, яка при укладенні комерційного договору оформляється у вигляді арбітражного застереження. Відповідно до цього сторони вправі створити третейський арбітраж, який буде володіти компетенцією щодо вирішення всіх спорів, пов’язаних із виконанням або невиконанням цього договору. Для цього функці­онують Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово- промисловій палаті України чи авторитетні органи міжнародного комерційного арбітражу (наприклад, Будапешт, Лондон, Москва, Стокгольм тощо).

Достатньою гарантією права на судовий захист є судовий контр­оль рішень органів комерційного арбітражу чи інших посередників (медіаторів). Це дає змогу зекономити як час, так і фінансові ресурси при улагодженні правового спору, оскільки сторони звернулися до авторитетних і неупереджених фахівців у галузі права. Тому важли­вою є повага до рішень третейського арбітражу і належне виконання їх рішень, оскільки вони є судовими рішеннями^[584].

Судову систему розкривають як сукупність усіх судів, яка побу­дована у відповідності з їх компетенцією, завданнями і цілями та ґрунтується на конституційних засадах правосуддя^[585]; складноорга- нізовані структури, що мають декілька рівнів автономії, розгалуже­ну систему взаємозв’язків^[586]; сукупність всіх видів судових установ, що взаємодіють, здійснюють правосуддя та інші правові функції у процесуальних формах^[587].

Отже, судова система - це організація судової влади на за­садах спеціалізації, територіальності й інстанційності з метою забезпечення доступного і справедливого правосуддя та єдності судової практики за встановленою процесуаль­ною формою.

Види судових систем. Судові системи поділяють на системи із внутрішньою та зовнішньою спеціалізацією. Судові системи із внутрішньою спеціалізацією не передбачають створення спеці­алізованих судів. У складі суду одного рівня може бути спеціалізація між суддями щодо окремих категорій справ або у формі окремих судових колегій, або палат щодо розгляду окремих категорій спо­рів (цивільна, кримінальна тощо). Це характерно для порівняно невеликих країн, а також країн із власними традиціями побудови судової влади. Таким чином була організована судова влада України у складі СРСР.

Судові системи із зовнішньою спеціалізацією передбачають утворення автономних спеціалізованих судових установ, які скла­дають своєрідну підсистему. У деяких зарубіжних країнах створе­но самостійні юрисдикції - адміністративна (Австрія, Німеччина, Франція), фінансова (Німеччина, Франція), трудова (Німеччина), комерційна або господарська (Німеччина, Росія). Також спостеріга­ється тенденція до створення квазісудових юрисдикцій у публічно- правовій сфері - податкової, військової, соціальної юстиції тощо.

В Україні засади судової полісистемності були закладені ще в часи СРСР з утворенням квазісудової юрисдикції - державного арбітражу, компетентного розглядати спори між господарюючими суб’єктами. Обриси реальної судової полісистемності стали оформлюватися, коли арбітраж був реформований на арбітражні суди. Отже, сьо­годні в Україні судова система є полісистемною, оскільки у системі судів загальної юрисдикції виділяються три само­стійні судові юрисдикції - загальну, адміністративну та господарську. Загальні суди мають внутрішню спеціалізацію щодо вирішення цивільних і кримінальних справ, а також справ про ад­міністративні правопорушення. В апеляційних судах функціонують судові палати з цивільних і кримінальних справ та військова судова палата (ст.

Територіальна організація судової влади, як правило, буду­ється з метою забезпечення доступності правосуддя. Створення судових округів здійснюється таким чином, щоб забезпечити макси­мальне наближення судів до населення. При цьому дискутується за яким принципом здійснювати створення судових округів: чи згідно з адміністративно-територіальним поділом, чи не потрібно такої прив’язки. У першому випадку говорять про зручність, оскільки населенню є зрозумілим підхід щодо утворення судових округів. З іншого боку, його недоліком є загроза незалежності суддів, оскільки місцеві органи влади можуть здійснювати на них тиск шляхом обі­цянки різного роду соціальних благ чи використовуючи посадове становище тощо. У другому випадку існує загроза забезпечення доступності правосуддя, але це компенсується більш незалежними позиціями суду

При характеристиці територіальної організації судової влади вживають ще термін судова ланка, яка власне означає суд, юрис­дикція якого поширюється на певну територію. В Україні загальні суди побудовані відповідно до адміністративно-територіального поділу: місцевими судами є районні і міськрайонні суди; апеляційні суди утворені на рівні регіонів (областей, міста Києва, Автономної Республіки Крим); найвищим судом є Верховний Суд. Особливи­ми рисами відзначається територіальна організація військових судів, оскільки місцевими військовими судами є суди гарнізонів і суд ВМС.

Територіальна організація адміністративних та господарських судів частково співпадає із адміністративно-територіальним поді­лом. Зокрема, місцеві господарські суди створені на рівні регіонів (областей, міста Києва, Автономної Республіки Крим), однак апе­ляційні господарські суди функціонують у рамках судових округів, які можуть співпадати із межами одного регіону або включати в себе кілька регіонів: вищою судовою установою виступає Вищий Господарський суд.

Поняття та види судових інстанцій. Організація судової влади повинна забезпечити належні гарантії права на оскарження судо­вих рішень. Відповідно до конституційної гарантії права на оскар­ження судових рішень та доступності правосуддя (ст. 129, ч. З, п. 8та ст. 124, ч. 2) судова система складається із судових інстанцій. Згідно з правовою позицією Конституційного Суду, зміст судової інстанції зумовлений особливостями стадій судочинства та відповідними формами проваджень^[588]. Судові інстанції відображають особливості ієрархії в судовій системі. На відміну від органів виконавчої влади у судовій владі немає місця підпорядкування судів нижчого рівня вищим судам. Це суперечить принципу незалежності суду і суддів. Інстанційний принцип побудови судової влади дозволяє перегляда­ти судові рішення і забезпечувати однакове застосування судами законів та єдність судової практики. Оскільки суди розглядають справи за ініціативою уповноваженої особи - сторони у справі, від­повідно до цього забезпечується рух справи по щаблям судової влади - судовим інстанціям.

Таким чином, судовою інстанцією виступає судова установа, наді­лена повноваженнями щодо розгляду правового спору, вирішення конфлікту на засадах повноти та всебічності розгляду справи. При цьому є важливим те, яким чином суд вирішує питання факту і питання права. Питання факту - це обов’язок суду вивчити фактичні обставини справи. Він полягає у повному всебічному й об’єктивному дослідженні судом фактичних обставини справи, на­лежної їх оцінки та фіксації доказів технічними засобами. Питання права - це обов’язок суду правильно визначити норми права, що підлягають застосуванню до фактичних обставин, зробити пра­вильну кваліфікацію юридичного складу На основі вивчення питань факту і права, як правило, суд певної інстанції постановляє судові рішення.

Відмінністю у судових інстанціях є те, яким чином суди здійсню­ють оцінку фактичних обставин та застосовують правові норми. Однак найголовнішим моментом при визначенні природи судової інстанції є юридична сила судового рішення. Відповід­но до цих критеріїв в Україні діють суди першої інстанції, апеляційні і касаційні суди. Слід підкреслити, що звернення Верховного Суду до Конституційного Суду з приводу конституційності закону, якого необхідно застосувати судам загальної юрисдикції, не є формою оскарження рішень судів загальної юрисдикції.

При побудові судових інстанцій у зарубіжній практиці врахову­ють також критерій складності справ, що розглядаються судами. У такому випадку, з метою розвантаження судів першої інстанції, створюються так звані низові суди. Вони дозволяють розглядати справи про дрібні правопорушення та цивільно-правові спори. Як правило, це такі спори, вирішення яких не потребує спеціальних юридичних знань. В якості низових судів діють мирові суди^[589], по­ліцейські, дільничні суди тощо. Такі суди функціонують у Німеччині, Франції, Росії. Зокрема, мирові суди діяли у Російській імперії в пері­од 1863 - 1917 рр. Низових судових установ зараз в Україні немає.

А. Суди першої інстанції розглядають правові спори за звернен­ням уповноваженої особи вперше. На основі матеріалів звернен­ня суд встановлює фактичні обставини справи і застосовує до них відповідні положення закону Тобто суд розглядає питання факту і права, виходячи із предмета вимог, які поставлені у позовній за-

яві, або визначених у матеріалах кримінальної справи. В Україні суди займають досить активну позицію у процесі, оскільки з метою повного, об’єктивного та всебічного розгляду справи суд може ви­требувати від третіх осіб матеріали, що мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Б. Апеляційні судп переглядають рішення судів першої інстанції, що не набрали законної сили. Апеляція означає повторний пере­гляд як питання факту, так і питання права. Залежності від обсягу перегляду вирізняють повну та часткову апеляцію. Повна апеляція передбачає повторний перегляд всіх фактичних обставин справи та правильність застосування судом першої інстанції правових норм. Неповна апеляція означає перегляд питань факту і питань права лише в межах, в яких клопоче апелянт. Суд не вправі виходити за межі вимог апелянта. Як правило, апеляція закінчується постано­вою судового рішення, яке набирає чинності з моменту його офі­ційного оголошення сторонам у справі. Допускається скасування рішення суду першої інстанції та повернення його на повторний розгляд лише у випадку грубого порушення процедури - винесення або/і підписання рішення не тим суддею, що розглядав справу; ви­несення рішення неналежним чи незаконним складом суду.

Неповна апеляція повніше відображає принцип диспозитивності та суддівської незалежності, оскільки суддя зв’язаний лише вимо­гами апеляції, які самостійно визначає апелянт, і не існує потре­би самостійно визначати необхідність залучення до справи нових матеріалів. Однак у цьому і криється небезпека - можливі зловжи­вання у ході процедури надання сторонами доказів у суді, що може вплинути на результати розгляду справи.

В. Касаційні суди здійснюють перегляд судових рішень, що на­брали законної сили. Межі судового перегляду обмежені виключно питаннями права, тобто правильності кваліфікації судом нижчого рівня юридичного складу і правильності застосування положень закону. В Україні касаційними судами виступають Верховний Суд щодо кримінальних і цивільних справ, а також Вищий Адміністра­тивний Суд і Вищий Господарський Суд.

Конституційний Суд визнав неконституційним утворення Ка­саційного Суду, оскільки в Україні існує конституційно визначена система судів загальної юрисдикції, яка узгоджується із стадіями судочинства, відповідними формами провадження: «Систему судів загальної юрисдикції в Україні складають: Верховний Суд України- 792

найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, вищі спеціалізовані суди, апеляційні та місцеві суди»?^[590].

Касаційні суди займають важливе місце у судовій системі і саме на цьому рівні починає формуватися судове прецедентне право, оскільки на них лежить тягар забезпечення однакового застосу­вання законів. Якщо касаційні суди не забезпечують однакового застосування законів, то це може стати підставою для перегляду їх рішень Верховним Судом.

Г. Забезпечення єдності судової практики. Перегляд судових рішень за винятковими обставинами. Це положення є найбільш дискусійним та невизначеним у поточному законодавстві України. Наприклад, згідно зі ст. 237 КАС судові рішення в адміністратив­них справах можуть бути переглянуті Верховним судом, якщо вони оскаржені з мотивів неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї ж норми права. У свою чергу Пленум Вищого адміністративного суду надає роз’яснення з питань застосування адміністративними судами при вирішенні адміністративних справ (ст. 44, ч. 1, п. 1 Закону про судоустрій). Тому виникає питання про забезпечення єдності судової практики, режиму однакового засто­сування правових норм.

На думку голови Судової палати у господарських справах Верхо­вного Суду: «З наданням вищим спеціалізованим судам більш ши­роких повноважень, зокрема касаційних, виникають питання про доцільність існування Верховного Суду України або щонайменше про обмеження його юрисдикції. Це стало очевидним, оскільки крім повноважень Верховного Суду України, зумовлених його роллю як учасника процесу імпічменту Президента України та суб’єкта звернення до Конституційного Суду України, інші його повноважен­ня майже такі ж, які вищого спеціалізованого суду.

Вищі спеціалізовані суди не можуть виконувати таку ж функ­цію, оскільки мають іншу природу (саме тому, що вони спеціалізова­ні) та внаслідок їх множинності Проте жодним чином не йдеться про обмеження їхніх повноважень. У структурі, що визначена кон­ституційно, вищі спеціалізовані суди перебувають на проміжному рівні й цим зумовлена їх інстанційна вищість серед спеціалізованих судів, але їхні касаційні повноваження не можуть збігатися з та­кими ж повноваженнями Верховного Суду України.

Автономізація спеціалізованих судових підсистем є нічим іншим як способом виведення з-під юрисдикції Верховного Суду України окремих правовідносин, що межує з порушенням вимог статей 124, 125 Конституції і, власне кажучи, є спробою в принципі змінити конституційно визначену структуру судової системи^³.

Здається, що такий висновок є занадто песимістичним. Консти­туція залишає вільний простір для забезпечення єдності судової практики Верховним Судом. Відповідно, поточне законодавство адекватно конкретизує конституційні положення. І Верховний суд для досягнення цієї мети володіє достатніми процесуальними ін­струментами. Зокрема, згідно зі ст. 111^[591]ГПК Верховний Суд може переглянути рішення господарських судів фактично на тих же під­ставах, що і рішення адміністративних судів. Таким чином, ні ГПК, ні Закон про судоустрій не звужує можливості Судової палати у гос­подарських справах Верховного Суду у забезпеченні єдності судової практики шляхом винесення судових рішень, сукупність яких ста­новитиме прецедентне право господарських судів. Пленум Верхо­вного суду забезпечує єдність судової практики шляхом скасування рішень судів касаційної інстанції, які неоднаково застосовують за­кон, та надання відповідних керівних роз’яснень, юридичну силу яких ще цілком адекватно не визначено законом.

18.3.