ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЙНОГО СТАТУСУ СУДОВОЇ ВЛАДИ

Місце і роль суду в суспільстві та механізмі публічної влади ви­значається основними завданнями цихустанов. У демократичному

суспільстві суди виконують функції з вирішення спорів про право, забезпечують захист прав людини й основоположних свобод від свавільних дій публічної влади та накладають певні обмеження на приватних осіб у випадку порушеннями ними правових приписів.

Поняття судової влади. В основі судової влади лежить вирішен­ня спорів про право, тобто це діяльність із забезпечення правосуддя. За допомогою спеціальних процесуальних засобів судова устано­ва вирішує соціальний конфлікт або конкретну життєву ситуацію, тому правосуддя носить конкретний характер. Отже, на відміну від законодавця, суд на основі закону і правосвідомості суддів у ході вирішення юридичної справи виводить правовий зв’язок між зви­чаєм і нормою права, конкретизуючи зміст останньої та узгоджує практику відповідно до принципу верховенства права.

Тому необхідно з’ясувати співвідношення функцій правосуддя із законодавчою та управлінською. Відповідно виникає питання про роль судового прецеденту, тобто можливості участі судової вла­ди у творенні норм права. Якщо в англо-американській правовій сім’ї судовий прецедент є основним джерелом права, то у романо- германській - принаймні сукупність судових рішень, що містять керівні принципи права, становлять судове прецедентне право.

Незважаючи на законодавчі повноваження парламенту, які, на перший погляд, мають виключний характер, законодавчі акти при­ймаються у порядку делегованого законодавства та регламентарної правотворчості, тобто вони також володіють силою закону. З іншого боку, законодавець впливає на судову владу шляхом ухвалення зако- 776

нів про судоустрій та процедуру розгляду справ судами. У свою чергу судові органи забезпечують верховенство права шляхом розгляду спорів про відповідність правовим принципам актів парламенту та уряду, які насамперед визначені в конституції або випливають з її змісту Таким чином, прецедентне право виводиться судами, ви­ходячи із положень закону

При здійсненні правосуддя судові установи зв’язані правом. Це означає, що суди вирішують правові спори виключно на основі за­кону та за встановленою процедурою. Важливою складовою для належного виконання функції правосуддя є обов’язковість судових рішень, які мають силу закону Таким чином, судова влада служить правовим інструментом забезпечення балансу між органами пу­блічної влади шляхом здійснення контролю над їх правовими ак­тами і діями.

Судова влада - це організація і порядок вирішення спо­рів у суспільстві за встановленою правовою процедурою на засадах верховенства права і справедливості. Правосуддя здійснюється професійними юристами, уповноваженими розгля­дати спори про право, - суддями тау визначених законом випадках представниками народу - присяжними, народними засідателями, шефенами тощо. Суддя як носій судової влади забезпечується га­рантіями незалежності. Можна виокремити принаймні такі ознаки судової влади.

Судова влада як правовий порядок організації вирішення соціальних конфліктів.

На думку І. Карпечкіна, функції Конституційного Суду України відрізняються від функцій судів загальної юрисдикції за змістом, сутністю, принципами та процесуальними формами їх реалізації, предметом судочинства. Водночас ті й інші функції слід розгляда­ти не в їх протиставленні, а в органічному і гармонійному поєднан­ні та взаємодоповненні. У такому вигляді вони утворюють єдину цілісну систему — систему функцій судочинства у державі¹.

Здійснення судової влади за допомогою процесуальних за­собів. Суд діє в рамках належної правової процедури і не може до­вільно приймати рішення. Розгляд соціальних конфліктів у рамках встановленої процедури створює належні гарантії від зловживань та відкритого, публічного розгляду справи. Закон встановлює чітку процесуальну форму здійснення судочинства. Залежно від процесу­альної форми судочинство поділяється на конституційне, адмі­ністративне, цивільне, господарське та кримінальне.

Процесуальна форма судочинства дозволяє вирішувати соціальні конфлікти виключно правовими засобами, що мінімізує можливість зловживань у порівнянні з органами виконавчої влади. Навпаки, за допомогою процесуальних засобів забезпечується судовий контроль за правомірністю дій уряду та адміністрації.

Правосуддя є основною функцією судової влади. Судові уста­нови - це єдині установи, які наділені повноваженнями здійснювати контроль над діями публічної влади. Критерієм такого контролю є або конституція, або закон, на основі яких суд приймає рішення про свавільний характер або обґрунтованість (конституційність, законність) актів, дій або претензій про наявність/відсутність по­рушення прав і свобод людини^{[569] [570]. На думку проф. Ю. Тодики, метою правосуддя є захист конституційного ладу, прав і свобод громадян, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій неза­лежно від форм власності[571].}

Забезпечення верховенства права судовою владою передбачає модель вирішення соціальних конфліктів у площині «А. проти Укра­їни». Звідси випливає висновок, що суди при вирішенні конфліктів зв’язані правом у конституційному сенсі (ст. 3) і як органи, які наді­лені публічно-владними функціями, покликані забезпечувати права людини й основоположні свободи. Відповідно до критеріїв судового контролю правових актів і дій органів публічної влади є дотриман­ня ними позитивних обов’язків по утвердженню людської гідності (ст. 3) та неухильного дотримання основних прав і свобод (ст. 22, ч. 2, 3 Конституції).

Положення ст. З Конституції, яка визначає людське життя, честь і гідність найвищою соціальною цінністю, критикують ні­бито за декларативний характер. Однак це положення визначає не конкретне суб’єктивне публічне право, а правовий принцип як критерій законодавства та правозастосування, зокрема принцип застосування правових норм при здійсненні правосуддя Поточне законодавство повинно відповідати духові цього конституційного положення.

Суди не можуть відмовити від здійснення правосуддя в силу конституційного застереження про поширення правосуддя на всі правовідносини (ст. 124, ч. 2). Основною метою правосуддя є забез­печення балансу публічних і приватних інтересів, встановлення винуватості або невинуватості особи у вчиненні злочину і застосу­вання до винного встановлених законом правових обмежень.

Судова влада носить інцидентний і конкретний характер. Особливістю діяльності судів є те, що вони можуть реалізувати свої повноваження лише за зверненням уповноваженої особи. Відкриття провадження у справі за власного ініціативою судом розглядається як несправедливе і упереджене здійснення суддівських повнова­жень. Так, згідно зі ст. 11, ч. 2 КАС адміністративні суди розглядають справи не інакше, як за позовною заявою, поданою у встановленому порядку Неприпустимість розгляду справи судом за власного ініціа­тивою є гарантією належної правової процедури, оскільки гарантує

арбітраж при залагодженні соціального конфлікту, вирішення спору про право.

Важливим завданням суду є дослідження фактичних обставин справи та правильне застосування закону. При вирішенні соціаль­ного конфлікту суд вирішує питання про усталену практику одно­рідних відносин, з’ясовує існуючі звичаї, що стосуються істотних обставин справи, враховує загальний рівень правосвідомості і мо­ральності в суспільстві. При цьому докази, які одержані з порушен­ням правил належної правової процедури, є неприйнятними і не можуть бути взяті за основу судового рішення. Згідно з принципом довіри суд несе позитивний обов’язок дослідити всі істотні обстави­ни справи і при всебічному й об’єктивному їх дослідженні прийняти справедливе й неупереджене рішення.

Судова влада здійснюється через уповноважених носіїв - професійних суддів і представників народу. Конституція Украї­ни визначає, що правосуддя здійснюється професійними суддями (ст. 126) та народом через народних засідателів і присяжних (ст. 124, ч. 5). Здійснення правосуддя професійними суддями створює гаран­тії дотримання справедливого та неупередженого розгляду судом права виключно на основі закону та правосвідомості осіб, які по­становляють судове рішення.

Місце і роль судової влади у системі публічної влади. Судова влада посідає особливе місце у системі публічної влади, оскільки суд може визнавати нечинними акти і дії органів публічної влади з мотивів їх неконституційності або незаконності. Для вітчизняної системи правосуддя є складним винесення рішень на користь при­ватних осіб у випадку виникнення спору про право між органами публічної влади та фізичними і юридичними особами. Зрозуміло, що це пов’язано із радянською правовою спадщиною, яка ще не­давно була тоталітарною і авторитарною. Водночас здатність суду визнавати у правових актах порушення прав людини свідчить про реальну незалежність і безсторонність суду, існування реальних гарантій доступу індивіда до справедливого суду.

Доступ до справедливого та безстороннього правосуддя дозво­ляє забезпечувати баланс публічних і приватних інтересів, що є основою правопорядку. Згідно зі ст. 2 Закону про судоустрій при 780

здійсненні правосуддя суд на засадах верховенства права забезпе­чує захист гарантованих Конституцією та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави^{[572] [573].}

Здійснюючи правосуддя судові установи здійснюють контроль над дотриманням принципу верховенства права та законності у діяльності органів публічної влади. Цим самим суди впливають на існуючий правопорядок. Це виразилося у конституційних поло­женнях, у відповідності до яких юрисдикція судів поширюють на всі правовідносини, що виникають у державі.

На думку Ш.-Л. Монтеск’є, «помірковане управління» базуєть­ся на вмінні «комбінувати влади» та на системі стримувань і рівноваг. Звідси висновок мислителя: «якщо влада законодавча і виконавча будуть поєднані в одній особі або установі, то свободи не буде, оскільки можна побоюватися, що цей монарх або сенат створюватиме тиранічні закони для того, щоб також тиранічно застосовувати їх. Не буде свободи і в тому випадку, якщо судова влада не відокремлена від законодавчої і виконавчої. Коли вона по­єднана із законодавчою владою, то життя і свобода громадян по­траплять під владу сваволі, адже суддя буде законодавцем. Якщо судова влада поєднана із виконавчою, то суддя дістає можливість стати гнобителем»^. Характеризуючи судову владу Росії за Судо­вим статутом 1864 р., російський вчений І. Фойницький вирізняв зовнішню та внутрішню самостійність судової влади. Зовнішня самостійність означає незалежність судової влади від усіх влад, що існують у державі, а внутрішня залежить від самих суддів, їх моральних якостей, вірності закону. «Вона є плодом твердого пере­конання та високої, бездоганної моралі».

У ході здійснення правосуддя суди забезпечують тлумачення правових норм. Відповідно до принципу рівності суди покликані однаково вирішувати правові спори і належним чином застосувати закон до подібних фактичних обставин. Тому суди при вирішенні правових спорів забезпечують однакове застосування законів, що можна розглядати як належну гарантію від свавільного застосуван­ня закону суддями. У цьому значна роль належить вищим судовим інстанціям - вищим спеціалізованим судам та Верховному Суду^[574]. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 47 Закону про судоустрій Верховний Суд розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку провадження за виключними обставинами всі інші спра­ви, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов’язані з виключними обставинами. Тому такі рішення носять квазіпреце- дентний характер, їх сукупність складає судове прецедентне право судів загальної юрисдикції в Україні.

Питання однакового застосування судами законів є дуже дис­кусійною проблемою. Пленуму Верховного Суду належить повно­важення приймати керівні роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства (ст 55, ч. 2 п. 5 Закону про судоустрій). До прийняття Закону про судоустрій у 2002 р. суди загальної юрисдикції були зобов’язані дотримуватися цих керівних роз’яснень, сьогодніце питання вирішується безпосередньо в актах процесуального законодавства. Однак лише адміністративні та господарські суди зобов’язані додержуватися керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду (ст. 237, п. 1 КАС, ст. 111¹⁵ГПК ). Інші акти процесуального законодавства не містять такої вимоги. Тому це може послужити джерелом суддівської сваволі

Режим однакового застосування є вкрай важливим для належ­ного захисту прав і свобод людини. Він сприяє правовій безпеці індивіда, який може планувати свою діяльність і розраховувати на те, що при реалізації його прав і законних інтересів органи влади і суди діятимуть передбачувано у відповідності до встановленого порядку. Суд є посередником у конфлікті між публічною владою і громадянином, тобто він останній прихисток у випадку вчинення органами публічної влади чи посадовими особами свавільних дій проти приватних осіб. Критерієм правильного застосування зако­нодавства є конституційність. Відповідно до цього суди загальної юрисдикції при здійсненні правосуддя покликані застосовувати конституційні положення як норми прямої дії.

Зокрема, Пленум Верховного Суду зобов’язав суди при розгляді конкретних справ давати оцінку змісту будь-якого закону чи ін­шого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати її як акт прямої дії. Суди зобов’язані безпосередньо застосовувати положен­ня Конституції у разі: 1) коли зі змісту норм Конституції не випли­ває необхідність додаткової регламентації її положень законом; 2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього суперечить їй; 3) коли правовідносини, що розглядаються судом не врегульовано, а нормативно-правовий акт Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, суперечать Конституції України; 4) коли укази Президента, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосу­ванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції. Відповідно судам підвідомчі всі справи про захист прав і свобод людини (ст. 124, ч. 2 Конституції) і вони не можуть відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом порядку^[575].

Судова влада є найбільш вразлива у системі публічної влади, оскільки судові установи утримуються із державного бюджету і судді повинні отримувати гідну винагороду. Незалежність суддів також вразлива в силу самої процедури формування суддівського корпусу та широкої можливості законодавчої і виконавчої влади маніпулювати цим процесом. Незалежність правосуддя пов'язана із нерозривною єдністю інституційно-організаційної та самостій­ності судових установ й окремих суддів по відношенню до інших державних або громадських органів, що втілюється у формуванні відособленої та самоврядної судової системи і забороною іншим дер­жавним органам здійснювати функції правосуддя або втручатися в нього (пп. 1, 3-5, 7 Основних принципів незалежності судочинства 1981 р.)^[576]. Влада не повинна втручатися у діяльність суду і пере­шкоджати виконанню рішень суду (п. 2 Монреальської декларації з незалежності судочинства 1983 р.)^[577].

У п. 1 Основних принципів незалежності суддів, затверджених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН № 40/32 від 29 листопа­да 1985 р. та № 40/146 від 13 грудня 1985 р., встановлено вимогу відповідно до якої незалежність суддів повинна бути гарантована державою і закріплена в її конституції та законах; уряд й інші уста­нови зобов’язані поважати і дотримуватися принципу незалежності суддів. Рекомендація N И (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи «Незалежність, дієвість та роль суддів» містить положення про те, що виконавча і законодавча влади повинні гарантувати незалеж­ність суддів та утримуватися від кроків, які б могли поставити її під загрозу^{[578] [579].}

Отже, будь-яка судова установа виступає відособленим, самостій­ним органом правосуддя. Судова незалежність - це право і обов’язок судді бути незалежним від будь-якого тиску, обмежень, втручань, погроз чи інших форм впливу. Незалежність судової влади та її носіїв у даному контексті є неупередженість та підкореність під час здій­снення правосуддя тільки закону (пп. 2, 4-7 Основних принципів).

Конституційний Суд у рішенні у справі про фінансування судів констатував, що обмеження видатків на фінансування судової влади не гарантує належних умов для повного та незалежного здійснення правосуддя та функціонування судів і підриває довіру громадян до державної влади, ставить під загрозу утвердження і забезпеченняосновнихправ і свобод. У випадку виникнення дефіци­ту Державного бюджету України, скорочення видатків на фінансу­вання судів повинно проводитися на пропорційній основі за згодою Конституційного Суду, Верховного Суду та Вищого Господарського суду (колишній Вищий арбітражний суд). Як зазначив в окремій думці суддя КСУ М. Козюбра, не віднесення Судом до захищених законом видатків на забезпечення об’єктивного, неупередженого і всебічного розгляду судових справ, зокрема, на виклик свідків, екс­пертів, оплату поштових послуг тощо ставить також під загрозу гарантоване Конституцією право на захист¹¹.

Судова влада в Україні здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції. В Основному законі наголошується на пріоритетності Конституційного Суду в національній системі судочинства. Конституційний Суд наділений особливою функці­єю — функцією конституційного правосуддя, яка передбачає ви­рішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України й офіційне тлумачення її положень і законів України^[580]. Суди загальної юрисдикції зобов’язані застосувати норми Конституції при здійсненні правосуддя і в цьому полягає їх функці­ональний зв’язок з Конституційним Судом. В даному аспекті суди загальної юрисдикції є включеними у конституційну юстицію, але це не основна функція системи цих судів. Основне завдання судів загальної юрисдикції - забезпечення розгляду адміністративних, господарських і цивільних спорів, а також кримінальних справ. Відповідно до цього функціонує судова система в Україні.

По відношенню до судів загальної юрисдикції Конституційний Суд не виступає в якості суперревізійної чи надзвичайної судо­вої інстанції, оскільки йому підвідомчі справи окремої категорії - конституційно-правові спори. Суди загальної юрисдикції можуть звернутися до Конституційного Суду через Верховний Суд, якщо в ході розгляду адміністративних, господарських! цивільних спорів, а також кримінальних справ буде виявлено, що закон, який підлягає застосуванню, не відповідає Конституції і вирішення питання про конституційність має істотне значення для винесення правильного судового рішення.

18.2.