Теоретико-методологічні засади відносин власності у економічній системі України

Історія економічних і суспільно-політичних трансформацій свідчить про те, що відносини власності одними з перших отримують свій доктринальний розвиток і правове закріплення. Відносини власності становлять економічне підґрунтя будь-якого суспільства незалежно від ступеня та рівня його зрілості.

При цьому самі відносини власності зі зміною політичних формацій і здійсненням перетворень в сфері економіки значною мірою ускладнюються, що сприяє їх більш ретельному вивченню представниками різноманітних наук.

Якщо на початковому етапі формування відносин власності можна було говорити виключно про родоплемінну або, в цілому, общинну власність, то з появою ознак індивідуального усуспільнення засобів виробництва і предметів споживання поступово стали актуалізуватися дослідження індивідуальної, а потім і приватної власності.

Проголошуючи важливість приватної власності у формуванні основ ринкової економіки та зумовлюючи подальше відмирання власності публічної, суспільної (державної, комунальної, колективної), в теорії і практиці правового регулювання економічних відносин були допущені серйозні упущення, наслідки яких і до цього часу не вдається усунути у повній мірі.

Практично догматичною до теперішнього часу була переконаність у тому, що ринкова економіка і приватна власність, що лежить в її основі, зможуть забезпечити добробут і процвітання народу. Виключне саморегулювання вільного ринку, позбавлене державної опіки, зможе, як вважали представники ринкового фундаменталізму, надати системності та збалансованості економіці будь-якої держави. Хибність такого твердження не могла не спровокувати негативні економічні наслідки, які сколихнули багато країн світу (зокрема, фінансова криза 2008 року).

Зазначене в черговий раз спонукає замислитися над методами та засобами забезпечення економічного порядку в країні. Покладатися у вирішенні цього питання лише на принципи приватної власності представляється сутнісно невірним. Адже в умовах різноманіття форм власності переваги приватної власності повинні в деякій мірі компенсувати недоліки інших форм власності, позитивний економічний ефект яких не можна ставити під сумнів в силу ідеологічних упереджень.

У зв’язку з цим раціонального змісту сповнені думки засновника теорії господарського порядку В. Ойкена, який вказував на те, що приватна власність (або її усунення) не може виступати способом вирішення проблем економічної влади і створення конкурентного порядку. На його думку, «приватна власність на засоби виробництва потребує контролю з боку конкуренції.... Якщо виникнуть монополії і якщо буде відсутній контроль з боку конкуренції, то повноваження розпоряджатися приватною власністю повинні бути обмежені» [87, с. 359]. У той же час обмежити економічну владу (суть якої полягає не тільки у владі держави, а й інших суб’єктів економічної діяльності) не вбачається можливим і за рахунок будь-якої іншої окремо взятої форми власності. Зокрема, можна зустріти критику з боку В. Ойкена поглядів К. Маркса, який надавав колективній власності виняткове значення у справі нівелювання негативних «витрат» реалізації економічної влади [87, с. 265].

Вважаючи правильними судження В. Ойкена, можна прийти до висновку про необхідність цілковитої участі у забезпеченні економічно збалансованого розвитку держави всіх форм власності. Принаймні, таке єднання зусиль різних власників повинно попередити і надалі виключити можливість монополізації тих чи інших сфер економіки та суспільного життя в інтересах одного з них.

Однак історія розвитку відносин власності демонструє спроби домінування окремих форм власності, продиктовані не стільки економічною доцільністю, скільки політичною благонадійністю.

Адже радянське законодавство всіляко прагнуло без належного на те обґрунтування (намагаючись лише продемонструвати відмінність комуністичного устрою від капіталістичного укладу організації праці) мінімізувати і, в цілому, виключити з економічного обігу приватну власність.

З часом, наближаючись до пори політико-економічних реформ («перебудова» 1990 р.), прийшло усвідомлення упередженого ставлення до приватної власності та ігнорування її творчої ролі в економіці розвинених країн світу. У той же час, не занурюючись у глиб організації та побудови відносин приватної власності в праві зарубіжних країн і піддавшись в основному «формальному наслідуванню», було прийнято рішення про роздержавлення економіки України. Звичайно, таке роздержавлення було проведено у формі приватизації, передавши в приватну власність переважно ті об’єкти, діяльність яких не могла бути збитковою апріорі. У власності держави та територіальних громад залишилися, як можна логічно припустити, об’єкти соціального характеру, функціонування яких вимагає значних фінансових витрат.

Поступивши таким чином, можливо держава очікувала отримати якийсь синергетичний ефект від появи в структурі економіки об’єктів права приватної власності, який полягав у залученні інвестицій в модернізацію виробництва, будівництво нових об’єктів, підвищення якості соціального забезпечення працівників підприємств і т.д. Але цього не сталося тоді у важкі 90-ті роки ХХ ст., коли Україна переживала важливі етапи становлення самостійної державності, і не спостерігається в даний час вже на 20-му році незалежності країни.

Як бачимо, причини досить пасивної економічної позиції суб’єктів права приватної власності полягають в укоріненій ментально і на рівні правової ідеології концепції абсолютизації повноважень власника і відсутності узгодженості приватних і публічних інтересів. Прикриваючись абсолютницьким поглядом на сутність приватної власності і неоднозначною інтерпретацією відповідних положень римського права, а також Цивільного кодексу Наполеона з окремих питань власності, в деяких юридичних наукових джерелах дефініцію «право власності» намагаються піднести в значенні одноосібного і деспотичного панування індивіда над річчю [88, с.

Слід погодитися з С.С. Алексєєвим, що таке визначення представляється надмірно жорстким, не враховує ряд інших характеристик інституту права власності [88, с. 9]. Яким би там не було, здійснення повноважень власника навряд чи можливе в обхід інтересів суспільства, а тим більше всупереч їм. Прояв власником своєї деспотичної влади по відношенню до об’єкта володіння не може і не повинне завдавати шкоди людині і суспільству. Принаймні, така теза отримала своє закріплення в ч. 3 ст. 13 Конституції України від 28.06.1996 р.

І відсилання до положень римського права, під впливом яких нібито формувалися сучасні уявлення про право власності та про суть економічних взаємовідносин власників, представляється перебільшеним і дещо помилковим. До такого висновку підштовхують результати аналізу окремих наукових джерел.

Зокрема, робота Я. Лазара «Власність в буржуазній правової теорії» проливає світло на окремі аспекти рецепції та інтерпретації норм римського права з питань власності. У вступній статті, підготовленій до даного монографічного дослідження, підкреслюється, що римське право зовсім не знало jus utendi et abutendi як права будь-якого використання речі аж до її знищення або явного протиріччя публічним інтересам [90, с. 8]. Така «абсолютна» характеристика римського права приватної власності, на думку Ф. Піччінеллі, з’явилася в 1563 році, коли юрист Ф. Хотоманус (Хотман) помилково витлумачив відповідне місце з Corpus juris civilis [91]. Безсумнівно, через слабкий розвиток на той момент історичної і правової науки дане твердження було сприйняте безапеляційно, що до того ж задовольняло інтереси великого бізнесу (який, незважаючи на об’єктивну відсутність протистояння між капіталістичним і соціалістичним таборами, так і залишається експлуататорським по суті).

З часом критика прищепленого праву власності абсолютизму наростала, що стало виразно проявлятися у ході трансформацій в політико-правовому устрої більшості країн Західної Європи. Неприйняття «абсолютної концепції» права власності супроводжувало французьку буржуазну революцію, спрямовану на відновлення і розширення ряду конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Заслуговує на увагу точка зору Р. Деріна та інших авторів, які наполягали на тому, що право власності, згідно з Цивільним кодексом Франції від 1804 р., зовсім не було абсолютним, як стверджували більшість дослідників. Багато юристів Франції, Бельгії, Голландії вважали, що Кодекс Наполеона не встановлював абсолютного права власності. На їхню думку, в римському праві та праві середньовічної Франції (принаймні, з XIV століття) була відсутня повна «свобода власності», а ст. 544 Цивільного кодексу Франції відповідала саме цій традиції, оскільки не давала підстав для висновку про «індивідуалістичний абсолютизм» права власності. В обґрунтування своєї концепції вони спиралися на висловлювання авторів Кодексу Наполеона про неприпустимість зведення зловживання правом власності в закон (Греньє), про досягнення свободи власності шляхом обмеження її незалежності (Порталіс) [92, с. 16-18, 25-31, 67].

Під впливом подібних наукових поглядів в кінці XIX - початку XX століть деякі вчені - наприклад, Дж. Бартлетт, М. Оріу, Л. Дюгі, С. Романо, Р. Ієрінг, О. Гірке, А. Менгер та ін. - почали в тій чи іншій мірі визнавати невідповідність багатьох традиційних правових уявлень новим «загальним» і навіть «соціальним» вимогам, підкреслюючи неприпустимість зловживання правом власності, наявність у праві власності не тільки прав, а й обов’язків, ставлячи останні на перше місце. Особливо обов’язок використовувати об’єкти права власності відповідно до суспільних інтересів [93, с. 14-16].

У зв’язку з цим Л. Дюгі стверджував, що зростаюча «соціальна солідарність усіх класів» привела до загальних змін і приватного і публічного права: держава стала «соціальною службою», в інтересах суспільства обмежує приватну власність, яка перетворилася на «соціальну функцію».

Ґрунтуючись на публічному інтересі і необхідності його врахування, В. Ойкен вибудовує своє вчення про методи обмеження економічної влади та забезпечення стану господарського порядку. При цьому досягненню стану рівноваги в питаннях реалізації влади і отримання прибутку повинен служити, на думку вченого, принцип відповідальності. Сенс останнього полягає в тому, що той, хто має доходи, повинен нести і збитки [87, с. 366]. Практичне застосування даного принципу в сучасних умовах господарювання виявилося б незайвим і могло б сприяти раціональному вирішенню проблеми дотримання суспільного інтересу.

Слід погодитися з думкою окремих дослідників, які стверджують, що економічна свобода, яка розуміється як проста відсутність прямих обмежень господарської діяльності, за відсутності механізмів примусу до соціально- продуктивної діяльності спричиняє виникнення хаосу, анархії і свавілля в економіці. Принцип індивідуальності та економічної свободи перетворюється на економічне зло. За словами Г. Гегеля, в даному випадку ми маємо справу з «негативною» свободою або «свободою порожнечі». Така свобода, «стає «фанатизмом руйнування всього існуючого суспільного порядку» [96, с. 70].

Зазначеним зумовлюється неминучість сполученого і взаємообумовленого розвитку суспільних і приватних інтересів, виражених в повноваженнях публічного і приватного власників. Обмеженість свободи приватного власника потребами суспільства, в контакті з яким і реалізується капіталоутворююча функція самої власності, на даний час не викликає щонайменших сумнівів в конституційно-правовій доктрині та законодавстві більшості зарубіжних країн. Україна лише починає поступово відходити від нав’язаної в перші роки незалежності концепції «верховенства та недоторканості права приватної власності», яка була визнана елементом державної політики.

Переосмисленню природи взаємозв’язків у рамках відносин власності в значній мірі сприяють загальновизнані напрацювання теорії соціальних функцій власності (кінець XIX ст. - перша чверть XX ст.). Своїм походженням вона зобов’язана відомому французькому юристові Л. Дюгі, який вважав, що власність перестає бути абсолютним правом і трансформується для власника в соціальну функцію (обов’язок) і лише в цих межах вона користується соціальним захистом. Власність зобов’язує і повинна використовуватися в інтересах загального блага [94]. При цьому теорія соціальних функцій жодним чином не прагне нівелювати ті чи інші права власника. Навпаки, вона всіляко визнаються, але із застереженням про те, що «право власника виправдовується і в той же час обмежується соціальною місією, що лежить на ньому в силу особливого становища, в якому він знаходиться» [97, с. 22; 13].

На даний момент реалізація цієї теорії полягає в тому, що наявність власності надає не тільки права, але й встановлює певні обов’язки. У Конституціях Німеччині від 1919 р. і 1949 р., Італії від 1947 р. і ряду інших цей підхід був найбільш чітко виражений. В кінці XX ст. соціальні елементи права власності стали закріплювати в конституціях зарубіжних країн ще повніше. Наприклад, в Конституції Іспанії від 1978 р. є глава про основні принципи соціальної та економічної політики і розділ «Економіка та господарство». Цей розділ містить 9 статей, що встановлюють принципи, відповідно до яких все багатство країни в його різних формах підпорядковане загальним інтересам. У Конституції Бразилії від 1988 р., крім загальних положень про соціальну функцію будь-якої власності і соціальну службу держави, містяться розділи, присвячені економічному та соціальному устрою, навколишньому середовищу і т.д. [99, с. 13; 100, с. 30].

У порівнянні з Конституціями зазначених зарубіжних країн, Основний Закон України обмежується лише загальною згадкою про те, що власність зобов’язує (ч. 3 ст. 13). Але до чого вона зобов’язує, залишається нез’ясованим. Адже цю норму можна тлумачити і як обов’язок власника утримувати свою власність без прив’язки до дотримання загальних інтересів суспільства, як наприклад, утримувати в чистоті будинок. При цьому антисанітарія, яка може панувати в будинку окремо взятого власника не позначається на рівні чистоти і благоустрою всього кварталу і т.д. Звичайно, умовність в даному порівнянні очевидна, проте навряд чи воно може викривити правильність судження про те, що конституційно-правові норми, що регламентують питання власності, вимагають більшої деталізації.

Важливо пам’ятати й те, що власність зобов’язує всіх суб’єктів права незалежно від їх правового статусу та обсягу повноважень. Обов’язок узгоджувати свої дії і устремління з принципами громадянського суспільства та інтересами народу в рівній мірі важливий як для приватного, так і публічного власника. І про це ще буде сказано в наступних параграфах даного розділу.

На даний час власність розглядається досить вузько і змістовно постає в очах можновладців як засіб досягнення поставленої мети. Якщо виникає потреба у наповненні державного чи місцевого бюджету додатковими коштами, уповноважені органи влади довго не розмірковуючи приймають рішення про відчуження відповідних майнових комплексів, незважаючи на їхній стратегічний характер і важливе соціальне значення. Навряд чи будь-кого цікавить думка народу, від імені якого реалізуються повноваження власника щодо таких об’єктів.

Проблематичною в такому контексті бачиться і майнова самостійність наступних поколінь. Вкрай мізерною може виявитися матеріальна база майбутніх мешканців України, оскільки недбалість у розпорядженні об’єктами державної та комунальної власності практично досягла свого апогею. Якщо багато держав, розуміючи утопічність концепції «ринкової економіки», що призводить з певною періодичністю до економічних спадів, доводячи навіть економічно могутні країни до рівня дефолту, займають позицію доцільності збереження державного або, в більш широкому сенсі, публічного сектора з перспективою його збільшення, то український політикум (а не професіонали- управлінці) налаштовує себе на необхідність реструктуризації держсектора.

Чи можна настільки необачно формувати державну економічну політику в умовах, коли великі промислові та інші об’єкти, зосереджені в руках представників великого бізнесу, не демонструють високої продуктивності. При цьому всіляко зневажаються соціальні права і гарантії трудових колективів і вимоги екологічного законодавства.

Небажання великих приватних власників нести тягар соціальних зобов’язань просто обурює, як і спроби позбутися їх за певну суму. Зокрема, особливої гостроти набувають питання реалізації мешканцями гуртожитків своїх прав на приватизацію займаних приміщень. Адже відповідно до законодавства приватизація можлива лише за умови передачі гуртожитків у комунальну власність. При цьому гуртожитки, які були включені до статутного капіталу товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), передаються у власність територіальної громади за умови попередньої повної компенсації вартості гуртожитку або безоплатно, за умови згоди на це власника гуртожитку. Природно, що лише в рідкісних випадках можна буде говорити про безкоштовну передачу гуртожитків у комунальну власність, в основному, покладаючись на ринкові закони, здійснюватимуться активні дії з їх відчуження у власність територіальної громади.

Наявність або відсутність відповідних коштів у місцевому бюджеті приватного власника не цікавить, оскільки він знає, що в його руках знаходяться долі багатьох десятків і сотень людей і відповідно, маючи таких «заручників», можна не хвилюватися про виграшність свого становища. Досить згадати лише про непоодинокі факти, коли власники гуртожитків, створюючи неможливі для проживання умови (від’єднання майнового комплексу від ліній електропередачі, мереж тепло -, водопостачання), спонукали мешканців виселятися і, як наслідок, демонструючи незатребуваність гуртожитків, приймали рішення про їх продаж. Звичайно, за окремими зверненнями органів прокуратури такі дії щодо гуртожитків визнавалися незаконними з передачею їх у комунальну власність. Перешкодою на шляху власників гуртожитків з вільного розпорядження ними стали положення Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» від 04.09.2008 р. Зокрема, прикінцевими положеннями зазначеного Закону передбачено мораторій на всякого роду дії з відчуження гуртожитків та виселення мешканців з займаних кімнат.

У такій ситуації позитивний момент вбачається в тому, що для мешканців гуртожитків зберігається якийсь статус-кво, тобто вони можуть проживати на тих же умовах, як і раніше. Проте негативна сторона не менш значна: по-перше, передавати гуртожитки безоплатно в комунальну власність приватний власник не поспішає і чекатиме зручного моменту для продажу, а, по-друге, мешканцям доведеться сплачувати більш підвищені тарифи за житлово-комунальні послуги, у порівнянні з власниками приватизованих квартир, у зв’язку із збільшенням числа посередників у ланцюжку постачальників послуг до споживачів.

У сформованих правових умовах і при низькому рівні фінансової забезпеченості територіальних громад вкрай складно стверджувати про можливість вирішення житлового питання мешканців гуртожитків у найближчій перспективі. При цьому мова йде, за даними державної статистики, про населення більш ніж у 1 мільйон осіб [101, с. 15]. Виходить соціальні страждання населення є наявними, а вирішити їх держава не в змозі.

Дещо дивують при проведенні певних спостережень масштаби того, що можна зробити в приватних інтересах і те, чого ніяк не можна здійснити в інтересах публічних. Адже досить легко передаються стратегічні об’єкти, що становлять основу економічного суверенітету країни (насамперед, об’єкти енергетичного сектора), у приватну власність і вкрай складно повертаються у власність публічну об’єкти, що забезпечують реалізацію ст. 47 Конституції України, яка проголошує те, що кожен має право на житло.

Усвідомлюючи «деспотичність» повноважень приватного власника і пріоритет суспільних інтересів необхідно діяти за принципом, закладеним у Конституції Французької Республіки, згідно з яким «будь-яке майно, будь-яке підприємство, експлуатація якого має або набуває національне суспільне значення чи характер фактичної монополії, повинно стати власністю суспільства». В деякій мірі в цій конституційно-правовій нормі йдеться про націоналізацію приватної власності на підставах суспільної корисності. І це слід визнати правильним і необхідним, особливо важливим для збалансованого розвитку відносин власності в структурі економіки країни. Проблема одного мільйона громадян України незрівнянно велика і значна, щоб бути гідною свого вирішення методом націоналізації майнових комплексів гуртожитків.

Доцільність вибору такого способу усунення соціальних витрат приватної власності можна певною мірою підтвердити і розробками в галузі економічної теорії прав власності. Біля витоків економічної теорії прав власності стояли два відомих американських економістів - Р. Коуз та А. Алчян. Серед тих, хто активно брав участь в її подальшій розробці, можна назвати Й. Барцеля, Л. де Алессі, Г. Демсеца, М. Йенсена, Г. Еаламрезі, У. Меклінг, Д. Норта, Р. Познера, С. Пейовіч, О. Уїльямсона, Е. Фаму, Е. Фьюруботна, С. Чена.

У контексті проведеного дослідження особливої уваги заслуговує робота Р. Коуза «Проблема соціальних витрат», яка була опублікована в 1960 р. [102]. Як зазначає вчений у розробленій ним теоремі, будь-який вид діяльності супроводжується певними екстерналіями (відхиленнями), коли індивідууми при прийнятті рішень не рахуються з наслідками своїх дій для оточуючих. У такому випадку не враховуються або витрати, або вигоди, які дістаються іншим. Таким чином, виникають розбіжності між приватними і соціальними витратами (де соціальні витрати дорівнюють сумі приватних і екстернальних витрат) або між приватними і соціальними вигодами (де соціальні вигоди дорівнюють сумі приватних і екстернальних вигод). У результаті, оскільки будь-який агент ґрунтує свої рішення на зіставленні приватних вигод з приватними витратами, це приводить або до перевиробництва благ з негативними зовнішніми ефектами, або до недовиробництва благ з позитивними зовнішніми ефектами.

Випадки розбіжності між приватним і соціальним співвідношеннями витрати/вигоди характеризувалися А. Пігу як «провали ринку», усунути які було можливим лише при активному втручанні держави в економіку. Проте Р. Коуз виходив з того, що цю проблему необхідно вирішити за допомогою інструментів ринку, не звертаючись до адміністративних ресурсів [103, с. 13­14].

Звичайно, свої роздуми зазначені вчені-економісти будували на базі аналізу наслідків виробничої діяльності і ступеня їх впливу на суспільство. Однак з певною часткою умовності висновки економічної теорії прав власності можна застосувати і до тих ситуацій, коли соціальна складова постійна і не залежить від ступеня виробничої активності приватного власника.

Зокрема, присутність гуртожитків на балансі підприємств приватної форми власності є постійним джерелом соціальних екстерналій (витрат), усунути які економічними методами на даний час є неможливим. Тим більше, враховуючи перевищення соціального ефекту від передачі в порядку націоналізації гуртожитків у публічну власність над приватними витратами власників, слід нормативно, в тому числі на конституційно-правовому рівні, закріпити положення про підстави та порядок проведення націоналізації суспільно значущих об’єктів.

При всій прогресивності та корисності приватної власності (за умови створення всіх правових передумов для реалізації консолідуючого потенціалу з мінімізацією або повним виключенням деструктивних начал), у наукових дослідженнях підкреслюється її нездатність забезпечити соціальну справедливість у суспільстві. На цей недолік було акцентовано увагу в роботах ранніх соціалістів-утопістів Т. Мора і Т. Кампанелли, а також в працях Ж.- Ж. Руссо, К. Маркса, Ф. Енгельса, А. Лернера, О. Ланге та ін.

Сучасна економічна наука також з певною обережністю відноситься до функціонування приватної власності у тих чи інших областях народного господарства. Останнім часом досить активно відстоюється позиція про необхідність відродження державного сектора економіки та посилення його ролі у господарських процесах. Безсумнівно, досягти бажаної значимості державного сектора без розвитку державної форми власності практично неможливо, що повинно обумовити на майбутнє вектори правотворчої і правозастосовної діяльності. Крім того, слід забезпечити і належну методологічну базу для перетворень у публічному секторі економіки. На даний час можна відзначити серйозні зусилля, що вживаються з боку економічної науки в частині примноження теоретичних розробок проблематики державного сектора економіки. Зокрема, в 2011 році була захищена дисертаційна робота Н.П. Кононковою на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук на тему «Державний сектор у ринковій економіці: питання теорії і сучасної російської практики» [104]. І це як бачиться лише початок активної фази досліджень сутності державного сектора і особливостей функціонування державної власності в умовах не стільки вже ринкової, скільки змішаної економіки.

Питання розвитку державного сектора економіки знаходяться і в полі зору вчених-правознавців. У числі таких робіт, слід особливо виділити публікації академіка НАН України В.К. Мамутова. Зокрема, справедливо звертається увага на те, що на сьогодні роздержавлення немає межі, а також не визначені «галузі державної безпеки» країни, які, як правило, в європейських країнах перебувають у державній власності і управляються державними структурами. У свою чергу це означає, що в Україні немає власної моделі управління економікою країни і не враховується європейська [105, с. 3].

Безсумнівно, в економіко-правових умовах, які висвітлені у цьому параграфі, складно говорити про перспективи розвитку відносин власності, проте створити передумови для їх оптимального правового регулювання на базі норм Конституції Україні вкрай важливий для теперішнього дня теоретико- прикладний напрям, що вимагає глибокого вивчення і докладання зусиль наукової громадськості.

2.2.