Юрисдикційна форма захисту житлових прав дітей

Застосування цивільно-правового захисту житлових прав дітей пов’язано з обранням відповідної форми захисту, яка може бути юрисдикційною та неюрисдикційною. Форма захисту обирається особою, яка потребує захисту.

Найбільш поширеним у юридичній науці є погляд на те, що під формою захисту пропонується розуміти комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів щодо захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів [73, с. 18]. На думку А. І. Базилевича форма захисту цивільних прав є впливом, що ґрунтується на нормі права або договорі, здійснюється у межах правової процедури, або без неї, спрямованим на попередження, припинення порушення прав та їх відновлення, що реалізується спеціальними юрисдикційними органами або правоволодільцем [74, с. 46]. Ю. М. Андрєєв вказує, що форма захисту прав не тільки являє собою встановлений законом порядок, процедуру, процес здійснення захисту, правозахисної діяльності суб’єктом захисту, але і вказує на конкретний вид суб’єкта правозахисної діяльності (державний або третейський суд, представницький або виконавчий орган влади, орган прокуратури, адміністративний орган, нотаріат, корпоративний орган, громадські правозахисні структури; самозахист тощо); на обсяг правозахисних повноважень цього суб’єкта захисту, допустимі способи та засоби захисту, на всю системну діяльність уповноважених державою суб’єктів захисту порушених прав [68, с.

Аналізуючи наведені позиції науковців можна стверджувати, що форма захисту є широкою категорією, яка охоплює як дії суб’єкта права якого порушені, так і діяльність спеціальних державних органів, органів місцевого самоврядування, нотаріусів тощо щодо відновлення, захисту порушених прав чи прав, на які направлено протиправне посягання. Залежно від характеру дії суб’єкта, права якого порушені, тобто самостійна діяльність чи діяльність щодо звернення до спеціалізованих суб’єктів захисту, форми захисту поділяються на юрисдикційну та неюрисдикційну. У межах юрисдикційної форми виділяється:

1) загальний (судовий) порядок захисту, тобто, у судах загальної юрисдикції, третейських судах, у яких засобом захисту є позов (у справах окремого провадження - заява);

2) спеціальний (адміністративний) порядок захисту (у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин - адміністративний позов, скарга);

3) альтернативний порядок захисту, що застосовуються у випадках, передбачених законом [74, с. 182].

Для захисту житлових прав дітей адміністративний порядок виникає щодо дій прокурора, органів опіки та піклування, які звертаються до уповноважених органів щодо захисту прав дитини. До альтернативного порядку варто віднести дії нотаріуса щодо захисту житлових прав дітей.

Основним у юрисдикційний формі захисту є судовий порядок захисту житлових прав дітей. Судовий захист суб’єктивних житлових прав громадян та організацій є найбільш впливовим та ефективним [72, с. 324-325]. М. К. Галянтич зауважує, що наразі законодавець, зважаючи на гарантії захисту житлових прав осіб, так і не зумів законодавчо закріпити поняття «захисту житлових прав осіб» [75, с. 398]. Виходячи з цього для покращення судового захисту житлових прав дітей необхідно дослідити загальні засади судового захисту, які обґрунтовані сучасною юридичною наукою.

На думку А. В. Лужанського, специфіка судового захисту полягає в тому, що його ефективність набагато вища ніж інші несудові засоби, оскільки: захист у позасудовому порядку фактично є проханням або пропозицією добровільно чи в порядку адміністративного контролю усунути порушення й ліквідувати його негативні наслідки і ґрунтується на презумпції належної та добросовісної поведінки правопорушника; судовий розгляд є єдиним остаточним законним засобом вирішення правового конфлікту; при розгляді конкретної справи суд має право на превентивний вплив у формі обов’язкових до виконання окремих ухвал (постанов) щодо запобігання надалі виникненню причин і умов, що призвели до порушення прав; судові рішення, які набрали законної сили, як правило, мають остаточний характер; виконання судового рішення щодо питань факту чи права забезпечене державним примусом [76, с.

Судовий захист є доступним для кожного суб’єкта правовідносин. Цей принцип, який розкривається у судовому захисті прав людини, потребує окремого розгляду щодо дітей. Розглядаючи принцип доступності І. Є. Енгельман зазначав, що до інтересів держави входить турбота про створення процесу, який би рівною мірою забезпечував правовий захист кожній простій людині та високопоставленому посадовцю, більш заможному та менш заможному [77, с. 42]. Право на доступ до правосуддя є складовою інституту основних та невідчужуваних прав і свобод людини та громадянина, який становить основу правового статусу особи [76, с. 48]. В. А. Лужанський підкреслює специфіку гарантій права на доступ до правосуддя, яка обумовлюється:

- особливою природою об’єкта правової охорони (право на судовий розгляд є одним із способів захисту всіх інших прав і свобод, до того ж нерідко - єдиним з точки зору ефективності);

- особливими суб’єктами, що беруть участь у реалізації цього права (ініціатор судового процесу, суди, органи прокуратури, адвокатура, міжнародні судові установи чи відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна);

- особливими методами та процедурами захисту (судовий порядок, зокрема і шляхом оскарження судових рішень; адміністративний порядок, наприклад, шляхом реалізації права на звернення до Вищої кваліфікаційної комісії суддів у разі неправомірної поведінки судді; захист за межами держави права, порушеного нею на національному рівні);

- наявністю цілої низки гарантів в особі держави та її спеціально уповноважених інституцій, а також особливим статусом установ, що здійснюють захист [78, с. 45].

Наведені особливості зумовлюють і специфіку доступу до правосуддя дітей, зокрема щодо захисту житлових прав. Так, згідно з ч. 1 ст.

Для захисту свого права дитина по досягненню нею повноліття має право звернутися до суду самостійно. Наприклад, Хустський районний суд Закарпатської області 24 листопада 2014 року розглянув справу № 309/1676/14 про визнання права власності на житло. Громадянка А. звернулася до суду з позовом до своє матері - громадянки В.

частки у житловому фонді. Тим більше, що на момент приватизації квартири їй було 17 років. Позивач вважала незаконним позбавлення її права на частку у квартирі. У грудні 2010 року їй стало відомо, що відповідач приватизувала квартиру на своє ім’я та отримала свідоцтво про право власності на житло. Отже, її, як члена сім’ї наймача та неповнолітню особу, незаконно позбавлено права на житло. Рішенням суду позов громадянки А. було задоволено [79]. Аналізуючи вказану справу можна стверджувати, що у разі не здійснення батьками, органами опіки та піклування захисту права на житло, зокрема права власності, воно може бути реалізовано дитиною по досягненню нею повноліття. Зауважимо, що ні в Цивільному, ні в Сімейному кодексах України право на захист дитини свого житла та власності чітко не визначається, тому визнання та відновлення цього права можливо лише на підставі судового рішення.

Юрисдикція судів поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі (ст. 124 Конституції України) [1], зокрема і житлові правовідносини. Це означає, що судочинство забезпечує захист законних житлових прав та інтересів фізичних осіб з моменту народження. Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового чи майнового права та інтересу [22]. Що стосується житлових прав дітей, то право на судовий захист здійснюється батьками, оскільки правосуб’єктність дитини не дозволяє самостійно використовувати належні їй права.

Вона вказує, що лінгвістичне значення префікса «про» дозволяє застосовувати вказаний термін для позначення обох варіантів реалізації правоздатності неповнолітнього [80, с. 7]. Отже, особливість судового захисту житлових прав дітей полягає в тому, що їх права на доступ до правосуддя реалізуються їх представниками.

Батьки або інші представники дитини мають право звертатися до суду з такими позовами щодо захисту житлових прав дітей: про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням; про визнання права власності на житло; виселення, вселення дітей до житлових приміщень; зміна договору найму житлового приміщення; зобов’язання взяти на облік, чергу, зняття з реєстраційного обліку місця проживання, а також спори щодо забезпечення житлових прав мешканців гуртожитків; про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, дарування, застави житлових приміщень, які укладені з порушенням прав дітей; визнання недійсними свідоцтв, ордерів, рішень суб’єктів владних повноважень щодо житла, на яке мають право діти тощо.

Р. В. Холод вказує, що юридичний механізм здійснення права на судовий захист - це комплекс цивільно-процесуальних правових засобів, які опосередковують дії учасників правореалізуючого процесу, закріпляючи сприятливі умови і фактори перетворення юридичної можливості, закладеної в конституційному праві громадян на судовий захист. Захист житлових прав здійснюється судом шляхом: 1) визнання житлового права; 2) поновлення становища, що існувало до порушення житлового права, і припинення дій, що порушують це право або створюють загрозу його порушення; 3) визнання судом не чинним повністю або в частині нормативно-правового акту державного органу або нормативно-правового акту органу місцевого самоврядування, що порушують житлові права визначені нормативно- правовими актами, які мають більшу юридичну силу; 4) незастосування судом нормативно-правового акту державного органу або нормативноправового акту органу місцевого самоврядування; 5) припинення або зміна житлових правовідносин; 6) іншими способами, передбаченими законами

України [81, с. 101, 104]. Варто зазначити, що справи щодо захисту житлових прав дітей відбувається у порядку цивільного судочинства у позовному, окремому та наказному провадженнях.

Судовий захист житлових прав дітей може відбуватися як на національному рівні, так і на рівні ЄСПЛ. З цього приводу Н. С. Кузнєцова вказує, що розширення Європейського Союзу, територіальне наближення його до українських кордонів зумовлює не тільки необхідність з’ясувати обсяг і зміст поняття «право Європейського Союзу», «загальноєвропейські правові стандарти», а й прискорити процес гармонізації цих стандартів і норм національного права, надати цьому процесу реального та динамічного характеру. Особливо важливим напрямом у цій діяльності є імплементація у національне законодавство і запровадження в судову практику норм Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також загальних принципів права ЄС і юриспруденції Європейського суду з прав людини, опрацьованих у процесі їх застосування [82, с. 151-152]. Адаптація законодавства України до стандартів ЄС вимагає і зміни відношення до захисту житлових прав дітей за допомогою судової процедури. Досвід ЄСПЛ є необхідним для удосконалення, зокрема житлових прав дітей. Наприклад, у справі Кривіцька та Кривіцький проти України (Заява № 30856/03) предметом розгляду у певній частині були і житлові права дітей [83].

Виходячи з викладеного можна зробити висновок, що здійснення права на судовий захист житлових прав дітей - це система гарантованих державою дій законних та/або інших представників дитини щодо звернення до суду з приводу захисту житлових прав дітей. Право на судовий захист житлових прав належить кожній дитині з моменту народження.

Наступний порядок у межах юрисдикційної форми захисту є діяльність прокуратури і органів опіки та піклування, що відноситься до адміністративного порядку захисту житлових прав дітей. Л. В. Красицька вказує, що адміністративною формою захисту особистих та майнових прав батьків і дітей є діяльність усіх компетентних державних органів, крім судових, органів місцевого самоврядування, спрямована на відновлення порушених сімейних прав та інтересів матері, батька і дитини, припинення правопорушення або усунення реальної загрози такого порушення та вплив на правопорушника [25, с. 276]. Отже, науковець визначає адміністративну форму, хоча вбачається більш коректно застосувати термін адміністративний порядок захисту прав дітей.

Одним із проявів адміністративного порядку із захисту житлових прав дітей є діяльність прокуратури, котра базується на тому, що захист дітей в умовах сучасності та розвитку ювенальної юстиції є одним із державних пріоритетів. Захист житлових прав дітей прокурором здійснюється відповідно до ст. 121 Конституції України [1], наказу Генерального прокурора України «Про організацію діяльності органів прокуратури щодо захисту прав і свобод дітей» від 06.12.2014 року № 16 гн [84]. Ці нормативні акти вказують, що завданням для прокурорів усіх рівнів є захист особистих та соціально-економічних прав дітей, гарантованих Конституцією України, законами України, Конвенцією ООН про права дитини, іншими міжнародно- правовими актами, що здійснюється через представництво інтересів у суді. Напрями діяльності органів прокуратури щодо захисту житлових прав дітей мають представницький характер. Тому прокурор у судових справах, пов’язаних з житловими правами дитини має право: вживати заходів щодо своєчасного забезпечення позовних вимог; застосовувати надані законом повноваження щодо участі у розгляді будь-якої справи, якщо цього вимагає захист житлових прав і законних інтересів дітей; вживати заходів, спрямованих на своєчасне та реальне виконання судових рішень, ухвалених у справах за його позовами і заявами, забезпечувати належний захист інтересів дітей при виконанні рішень судів. Наприклад, прокурор має право звернутися до суду з позовом про накладення заборони на відчуження житла, що належить дітям, позбавленим батьківського піклування. Наприклад, у березні 2015 року прокуратурою Київського району м. Харкова подано заяву про скасування заходів забезпечення позову, застосованих ухвалою Київського районного суду м. Харкова. До прокуратури району 29.01.2015 року надійшло звернення гр.-на А. щодо представництва інтересів неповнолітнього гр.-на Б. 2007 р. н., у суді. Прокуратурою було встановлено, що у провадженні Київського районного суду м. Харкова перебувала цивільна справа № 640/10494/14-ц за позовом гр.-на В. до гр.-ки Д. про вселення позивача та її неповнолітнього сина - гр.-на Б. в житловий будинок, у якому вони були зареєстровані та постійно проживали. Прокуратура вступила у справу у зв’язку з тим, що рішення у вказаній справі зачіпало інтереси неповнолітнього, який неспроможний самостійно захистити свої права, а його мати померла. У зв’язку зі смертю гр.-на В. ухвалою суду від 21.01.2015 року закрито провадження у справі, але розгляд справи про виселення неповнолітнього гр.-на Б. було продовжено, під час розгляду якої розглянуто заяву про заборону Службі у справах дітей вчиняти дії щодо закріплення спірного домоволодіння за неповнолітнім гр.-ном Б. 13.12.2007 року народження, посилаючись на те, що вирішення зазначеного питання зробить неможливим виконання можливого рішення суду. Суд задовольнив цю вимогу. У зв’язку з цим прокуратура звернулась до суду з вимогою про скасування такої ухвали. Ця судова справа ще раз підкреслює, що дитина- сирота одразу опиняється у складній ситуації з приводу захисту своїх житлових прав. Отже, можна констатувати, що житлові права дитини порушуються не тільки близькими родичами, а і державними органами, установами і тому діяльність прокурора, як незалежної особи, є доцільною та справедливою.

Ще одним органом, який здійснює адміністративний захист житлових прав дітей є орган опіки та піклування. Відповідно до п. 3 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 року № 866, органами опіки та піклування є районні, районні у містах Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад, що провадять діяльність з надання статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлення опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, із захисту особистих, майнових та житлових прав дітей [51]. Безпосереднє ведення справ та координація діяльності щодо захисту прав дітей, зокрема дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладаються на служби у справах дітей районних, районних у містах Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах рад. Згідно з п. 65 вказаного Порядку служба у справах дітей здійснює підготовку і забезпечує контроль за виконанням рішень районної, районної у містах Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу міської, районної у місті ради щодо захисту житлових та майнових прав дітей. Тобто з моменту набуття дитиною статусу сироти на відповідні органи опіки і піклування покладається безумовне виконання вимог чинного законодавства щодо закріплення за дитиною майна, в якому вона проживала з батьками, рідними до встановлення опіки, піклування та збереження його за дитиною. Місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування за місцем знаходження житла дітей несуть відповідальність за збереження такого житла і повернення його дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, а також особам з їх числа після закінчення строку перебування у сім’ї опікуна чи піклувальника, прийомній сім’ї, дитячому будинку сімейного типу, закладі для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

У ст. 5 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції, визначеної законом, забезпечують вирішення питань щодо встановлення опіки і піклування, створення інших передбачених законодавством умов для виховання дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів дітей [14]. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» органи опіки та піклування забезпечують вирішення питань щодо соціального захисту і захисту особистих, майнових, житлових прав та інтересів дітей [15]. Слід підкреслити, що ст. 32 вказаного Закону закріплює відповідальність за збереження житла і повернення його дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, яку несуть місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування за місцем знаходження житла. У ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» закріплено положення, згідно з яким для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна [15].

Згідно з ч. 3 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» органи опіки та піклування зобов’язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла [14].

Аналізуючи вказані положення законів можна виокремити такі види діяльності органів опіки та піклування у захисті житлових прав дітей: забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування шляхом влаштування у дитячі будинки, прийомні сім’ї тощо; здійснення дій для збереження житла дитини; повернення житла дитині; надання згоди для вчинення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти;

здійснення контролю за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла; звернення до суду для захисту житлових прав дітей.

До альтернативного порядку юрисдикційної форми захисту житлових прав дітей варто віднести діяльність нотаріуса. Нотаріальний порядок захисту прав, за своєю правовою природою, найбільш близький до діяльності суду. Їх відмінність полягає у тому, що нотаріат захищає інтереси, пов’язані з установленням очевидних фактів і обставин, тоді як суд установлює такі факти й обставини, існування яких не є очевидним і вимагає досить великого аналізу доказів [85, с. 14-15]. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про нотаріат» нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності, а також здійснює функції державного реєстратора прав на нерухоме майно [86]. Отже, нотаріальний спосіб захисту не може бути віднесено до адміністративного порядку, оскільки нотаріус не є адміністративним органом (адміністративний орган завжди здійснює управління, має право вибору при ухваленні рішення), не управляє будь- якою сферою, а застосовує норми права, як і суд. Правова природа нотаріату не управлінська, а правозастосовна [87, с. 8].

Самостійність діяльності нотаріуса при здійснені захисту прав свідчить, що при реалізації нотаріальної дії виділяють такі обов’язкові стадії нотаріального провадження: 1) порушення діяльності нотаріального органу (подання заяви та її прийняття посадовою особою, перевірка наявності правових підстав на вчинення нотаріальної дії та умови її виконання; 2) розгляд справи по суті; 3) вчинення нотаріальної дії. Виділяють і факультативні стадії нотаріального провадження, до яких відносять: 1) попередню підготовку до вчинення нотаріальної дії, яка проводиться у випадку виникнення необхідності витребування нотаріусом додаткових відомостей і документів, проведення експертизи; 2) виконання нотаріальної дії; 3) оскарження нотаріальних дій або відмову в їх виконанні [88, с. 45].

Згідно зі ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом [22]. Незважаючи на таку чіткість у визначенні виду нотаріального захисту в юридичній науці визначаються особливості нотаріального захисту. Так, О. О. Кармаза вказує, що аналіз норм Закону України «Про нотаріат» засвідчує: захист житлових прав громадян у нотаріальному процесі доцільно розглядати через призму вчинення нотаріусом процесуально-нотаріальних дій у межах нотаріального провадження щодо житла із дотриманням матеріальних (норм житлового, сімейного і цивільного права) та процесуальних норм (норм законодавства у сфері нотаріату), закріплених у законодавчих актах України. Наприклад, захист безспірних житлових прав під час здійснення нотаріального провадження: з посвідчення безспірного права щодо житла полягає у тому, що нотаріус, здійснивши низку процесуальних дій, визначених законом, видає, зокрема, свідоцтво про право на спадщину та здійснює державну реєстрацію прав на житло; з посвідчення безспірних фактів щодо житла - посвідчує договір купівлі-продажу житла та здійснює державну реєстрацію прав на житло; з надання документам виконавчої сили - вчиняє виконавчий напис тощо. Тобто, захист житлових прав у нотаріальному процесі здійснюється нотаріусом шляхом юридичного підтвердження та закріплення, а також державної реєстрації прав на житло громадян загалом та житлових прав зокрема з метою попередження можливого їх порушення у майбутньому, а також шляхом захисту порушеного права [89, с. 46]. З цією позицією науковця варто погодитися, однак слід зазначити, що захист житлових прав дітей нотаріусом має власну специфіку. Наприклад, у Роз’ясненні Міністерства юстиції України «Особливості правового регулювання посвідчення правочинів щодо нерухомого майна за участю малолітніх та неповнолітніх осіб» від 22.08.2011 року встановлено, що суд у разі позбавлення батьків батьківських прав або відібрання дитини без позбавлення батьківських прав одночасно накладає заборону на відчуження майна та житла дітей, про що повідомляє нотаріуса за місцем знаходження майна та житла [90]. Вказану заборону нотаріуси повинні внести у відповідний державний реєстр щодо обмеження прав на певне житлове приміщення.

Відповідно до положень гл. 3 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України при укладенні правочину неповнолітньою особою нотаріусом витребовується заява батьків (одного з них - у разі документально підтвердженої смерті, позбавлення батьківських прав або права опіки другого з батьків, а також у разі коли запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень проводився за прізвищем та громадянством матері, а ім’я та по батькові батька дитини були записані за її вказівкою чи взагалі відсутні у свідоцтві про народження відомості про батька) про згоду на вчинення правочину неповнолітнім. Текст зазначеної заяви може розміщуватися у тексті самого правочину перед підписом неповнолітнього, якщо батьки (або один із них) присутні при укладенні такою особою правочину. У главі 4 вказаного Порядку зазначається, що нотаріус при здійсненні нотаріальних дій зобов’язаний перевірити дієздатність особи. Наприклад, у разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, нотаріус зобов’язаний звернутися до органу опіки та піклування за місцем проживання відповідної фізичної особи для встановлення факту відсутності опіки або піклування над такою фізичною особою. У разі перевірки цивільної дієздатності фізичної особи, яка не досягла 18 років, але може бути визнана такою, що має повну цивільну дієздатність у зв’язку з укладенням такою особою шлюбу, нотаріус вимагає свідоцтво про шлюб щодо факту реєстрації шлюбу особи, яка не досягла повноліття. При перевірці цивільної дієздатності фізичної особи, яка досягла 16 років і займається підприємницькою діяльністю, нотаріус отримує відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців шляхом пошуку через офіційний веб-сайт розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців [91].

Підводячи підсумок треба визнати, що нотаріальний спосіб захисту житлових прав дітей має обмежений характер. Діяльність нотаріуса щодо захисту житлових прав дітей поширюється на встановлення і посвідчення безспірних фактів; перевірку дієздатності дітей при вчиненні нотаріальних дій; витребування заяви батьків при укладенні правочину неповнолітньою особою нотаріусом; внесення у державний реєстр даних щодо обмеження житла дитини - сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування.

На підставі проведеного дослідження у цьому підрозділі можна зробити такі висновки. Юрисдикційна форма захисту є найбільш поширеною у сфері захисту житлових прав дітей, оскільки включає судовий, адміністративний, альтернативний (нотаріальний) порядок захисту. Здійснення права на судовий захист житлових прав дітей - це система дій батьків або представників дитини, гарантованих державою, щодо звернення до суду з приводу захисту житлових прав дітей. Право на судовий захист житлових прав належить кожній дитині з моменту народження.

Захист житлових прав дітей може здійснюватися прокурором у межах, встановлених чинним законодавством. Прокурор у судових справах, пов’язаних з житловими правами дитини має право вживати заходів щодо своєчасного забезпечення позовних вимог; застосовувати надані законом повноваження щодо участі в розгляді будь-якої справи, якщо цього вимагає захист житлових прав і законних інтересів дітей; вживати заходи, спрямовані на своєчасне та реальне виконання судових рішень, ухвалених у справах за його позовами і заявами, забезпечувати належний захист інтересів дітей при виконанні рішень судів.

Встановлені такі повноваження органів опіки та піклування у захисті житлових прав дітей: забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування шляхом влаштування у дитячі будинки, прийомні сім’ї тощо; здійснення дій для збереження житла дитини; повернення житла дитині; надання згоди для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким належить дітям; здійснення контролю за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла; звернення до суду для захисту житлових прав дітей.

2.2