3.1. Загальні засади визначення підсудності справ різним складам суду

Проведення правової реформи в Україні в напрямку подальшої диференціації процесуальної форми, окрім іншого, потребує нових підходів до розуміння підсудності. Зокрема, йдеться про те, що поряд з визначенням конкретного суду, в якому повинна бути розглянута дана справа, необхідним є визначення його складу.

Вказана проблема визначення складу суду, який повинен розглядати справу по першій інстанції, є однією з тих, котрі привертають підвищену увагу як теорії, так і практики. Пояснюється це перш за все прагненням знайти той оптимальний варіант складу суду, при якому вірогідність судової помилки була б зведена до мінімуму. По мірі поглиблення диференціації процесуальної форми підвищується значення правил про підсудність справ різним складам суду. Це підтверджує вітчизняна та зарубіжна практика застосування інституту одноособового розгляду кримінальних справ, яка створила прецеденти невірного визначення компетентного складу суду по конкретним кримінальним справам. Так, ухвалою Судової колегії Верховного Суду Росії від 29 листопада 1994 року були відмінені вирок та касаційна ухвала по справі Лисичкіна та Кушумбаєва в зв’язку з тим, що “Суддя не вправі розглядати одноособово без згоди на то обвинуваченого справи про злочини, за які може бути призначено більш суворе покарання, ніж позбавлення волі строком на п’ять років” [28].

Декларація прав і свобод людини і громадянина, визначаючи принцип презумпції невинуватості в статті 34, пов’язувала цю презумпцію з вироком “компетентного, незалежного та неупередженого суду”. Є всі підстави вважати, що компетентність суду – це, крім всього, ще і його відповідність вимогам закону відносно складу суду.

Отже, можна визнати, що право на розгляд справи компетентним складом суду відповідно до її підсудності відноситься до основних прав і свобод людини і громадянина. Виходячи з цього, порушення правил про підсудність справи законному складу суду, що є компетентним розглядати дану справу, - це завжди безумовна підстава для відміни судового рішення, рівно як і порушення правил предметної підсудності або тайни наради суддів.

Зазначена проблема тісно взаємопов’язана з двома іншими спірними питаннями: уніфікація та диференціація складу суду, а також співвідношення колегіальних і одноособових засад при розгляді справ по першій інстанції.

Проблема диференціації складу суду, як і взагалі проблема диференціації процесуальної форми, носить дискусійний характер. Законодавство країн світу пропонує різноманітні вирішення цієї проблеми, однак, ідеального варіанту остаточно так і не створено. Різні погляди по цій проблемі можуть бути зведені до наступних трьох точок зору.

Панування першої точки зору прийшлося на радянський період, коли в судах всіх рівнів для всіх кримінальних справ, які розглядались по першій інстанції, існував стандартний “набір” суддів – один суддя-професіонал та двоє народних засідателів. Тому питання про склад суду не виникало. Відповідно до поглядів цієї позиції, склад суду повинен бути однаковим по всім категоріям справ незалежно від тяжкості злочину та встановленої за нього міри покарання, ступеня складності справ, їх суспільно-політичного значення та інших властивостей. В подібній уніфікації складу суду прибічники цього погляду (Н.С. Алексєєв, В.З. Лукашевич, М.С. Строгович, П.С. Елькінд) бачили вираз ідеї єдиного процесу та принципу рівності громадян перед законом і судом.

Дві інші позиції базуються на ідеях, згідно яких склад суду слід диференціювати в залежності від тих чи інших властивостей справ про різні категорії злочинів. Однак, якщо на думку одних така диференціація може бути пов’язана з деякими обмеженнями процесуальних гарантій та демократичних принципів правосуддя, то інші заперечують можливість подібних обмежень.

З першими двома точками зору, на думку автора, не можна погодитись. Єдність кримінального судочинства не означає, що для справ по всім категоріям злочинів, без врахування тих чи інших їх властивостей, повинен бути встановлений однаковий склад суду. Різниця в юридичних і фактичних властивостях злочинів, в ступені їх небезпеки, у складності їх дослідження і вирішення, особливому статусі особи не можуть не впливати на побудову порядку судочинства та складу суду. Тому питання про ту чи іншу процесуальну форму не може вирішуватись безвідносно до властивостей окремих категорій злочинів. З викладених причин встановлювати підсудність всіх категорій справ уніфікованому складу суду, без врахування їх специфіки було б недоцільним. Диференціація за ознаками справ різних категорій виступає необхідною умовою ефективної і раціональної побудови процесу, законності та послідовного здійснення демократичних засад правосуддя. Розвиваючи цю думку М.Л. Якуб зазначає, що процесуальні форми тільки тоді і можуть відповідати своєму призначенню, якщо вони будуються відповідно до властивостей окремих категорій справ. Але різниця в побудові порядку судочинства не може бути пов’язана з процесуальним “упрощенчеством”, обмеженням процесуальних гарантій та принципів правосуддя [295, c.80].

Отже, названі відмінності у властивостях справ тих чи інших категорій злочинів мають важливе значення для процесу і повинні враховуватись при визначенні складу суду. Йдеться не про те, що процесуальні гарантії необхідні тільки по справам про тяжкі злочини та найбільшої складності, як це розуміють прибічники другої точки зору, а для справ інших категорій вони необов’язкові або, що ступінь надійності цих гарантій повинен знаходитись в залежності від тяжкості злочину та складності справи.

Відповідно, як з теоретичної точки зору, так і з практичних міркувань диференційована побудова судової системи і процесуальної форми об’єктивно необхідна, однак, вона повинна провадитись із дотриманням процесуальних гарантій та демократичних принципів правосуддя.

Сучасне українське законодавство обрало шлях на диференціацію складу суду, закріпивши його в статті 129 Конституції, але він не повинен призвести до великого різноманіття процесуальних форм. Помилковим і недоцільним було б встановлення для розгляду кожного виду або навіть роду злочинів свого, особливого складу суду. В цьому випадку основним критерієм розмежування підсудності має бути визначена статтею 12 КК України тяжкість злочину через міру покарання. Міра покарання базується на ряді критеріїв, основним із яких є ступінь суспільної небезпеки.

Український законодавець при проведенні судово-правової реформи обрав шлях на диференціацію судочинства та судоустрою, одним з напрямків якого став пошук оптимального складу суду. Процес вдосконалення призвів до поновлення в Україні одноособового розгляду кримінальних справ, суду присяжних, та до введення суду в складі трьох професійних суддів при розгляді справ по першій інстанції.

В юридичній літературі питання диференціації складу суду на моноскладний та колегіальний є дискусійним, що підтверджує його велике значення для успішного вирішення завдань судочинства. Вузловою проблемою при виборі складу суду стало дотримання процесуальних гарантій та демократичних принципів, поєднане з раціональним використанням процесуальних засобів, і як наслідок об’єктивності вироку.

Нову для України проблему вибору оптимального складу суду можна віднести до “гордієва вузла” судового права, підходи до вирішення якого в різних державах і в різні історичні періоди можуть значно відрізнятися. Відсутність в наш час абсолютного вирішення цієї проблеми пояснюється тим, що досить не просто знайти оптимальне співвідношення між намаганням, з одного боку, забезпечити процесуальні гарантії, мінімізувати вірогідність судової помилки та необхідністю того, щоб рішення по справі, приймалося в розумні строки і при цьому не було занадто обтяжливим у фінансовому відношенні для учасника процесу та для самої держави, з іншого боку. Особливу актуальність пов’язані з цим проблеми набувають в період реформ, коли на зміну одним концептуальним конструкціям приходять інші. Вище вказане характерно для нашого часу і має пряме відношення до становлення правил про визначення підсудності в аспекті співвідношення одноособових і колегіальних засад при розгляді судами справ.

Вирішення проблеми диференціації складу суду можна звести до двох напрямків: по-перше, пошуку оптимального співвідношення колегіальної та одноособової засад при встановленні підсудності справ і, по-друге, – визначення ступеня і форми участі громадян у відправленні правосуддя.

Намагання вирішити вказані питання призвело до протистояння колегіальних і одноособових засад в розгляді судових справ, про що свідчить історичний досвід як України, так і більшості країн світу. Так, ще 1841 році професор Я.І. Баршев зазначав, що колегіальний устрій суду є необхідним там, де предмет суду вимагає особливої обачливості, обміркованості та розсудливості. З цього видно, стверджував він, що устрій кримінальних судів, в наслідок особливої важливості та важкості довірених їм справ, повинен бути колегіальним [6, c.10]. За радянських часів принцип колегіальності розгляду справ в суді першої інстанції вважався непорушним і традиційно закріплювався на конституційному рівні. Причин відмови від традиції, на думку В.

Практичне вирішення питання диференціації складу суду неможливе без аналізу позитивних і негативних сторін як колегіального, так одноособового розгляду справ в суді. Результатом дослідження повинна стати розробка загальних правил визначення підсудності справ різним складам суду, які б посилили позитивні сторони кожного з них та зменшили вплив негативних. Так, безумовною перевагою розгляду справ суддею одноособово є можливість суттєво прискорити та здешевіти судову процедуру. Важливим моментом також є особиста відповідальність судді за винесене рішення. З іншого боку, більше, ніж при колегіальному розгляді справ, вірогідність судової помилки, можлива упередженість судді та небезпека протизаконного впливу на нього з боку однієї із сторін, змушує з обережністю відноситись до розгляду справ в такому складі суду.

Усвідомлення недоліків, з якими пов’язаний одноособовий розгляд справ суддею, призвело до того, що в більшості держав переважаючою формою став колегіальний розгляд справ. Переваги такої організації суду лежать на поверхні – в першу чергу, це необхідність наради суддів при винесенні рішення, що сприяє зваженій та всебічній оцінці обставин справи, та посилення гарантій незалежності суддів (на всю колегію суддів вплинути значно складніше, ніж на одного суддю).

Необхідно відмітити, що і раніше процесуалісти піддавали критиці одноособовий розгляд справ. Наприклад, А.Ф. Коні вважав, що одноособово суддя взагалі не повинен володіти правом призначити покарання, пов’язане з позбавленням людини волі, оскільки “у випадку несправедливості цього покарання вже неможливо винагородити вчинене їм зло. Арешт є вирахування з життя, доповнити котре нездатна ніяка сила людська. Надавати таке безповоротне невиправне покарання свавіллю одного судді – немає ніякої можливості. Розпорядження ним може бути надане тільки суду колегіальному, але ніяк не одному судді” [116, c.19] .

В наш час в більшості країн до компетенції одноособового судді віднесені “прості” та “малозначимі” справи, при вирішення яких дуже часто саме швидкість процесу та мінімальні витрати на нього сторін і держави є вирішальними, в той час, як перегляд справ вищої інстанцією, навпаки, здійснюється тільки колегіально. В цьому контексті слід відмітити, що радянська процесуальна доктрина визнавала тільки колегіальну форму здійснення правосуддя. Відповідні норми були навіть включені до ст. 154 Конституції СРСР 1977 року та ст. 152 Конституції УРСР 1978 року. Порядок, що існував по обмеженому колу їх одноособового вирішення суддею розглядався правознавцями як деякий “специфічний правовий інститут одноособової юрисдикції”, відмінний від правосуддя. Традиція радянської кримінально-правової науки (М.С. Строгович, В.П. Нажимов, А. Тамаш), вважала колегіальність правосуддя найважливішим досягненням соціалістичної демократії, поряд з виборністю суддів та народних засідателів. Колегіальний склад суду є, безумовно, більш досконалою процесуальною формою. Проте він є і значно дорожчою формою, що і призвело в більшості країн до відмови від нього при розгляді „незначних” справ і надання в цих випадках переваги одноособовому складу суду.

Колегіальна та одноособова засади в нинішніх умовах в Україні мають доповнювати одна одну у визначеному законом порядку з метою найбільш ефективного вирішення завдань судочинства. При цьому, на нашу думку, пріоритетною повинна залишатися колегіальна форма розгляду справ, що вимагає максимального обмеження кола підсудних одноособовому судді справ.

В російській дореволюційній літературі правило про склад одноособового та (або) колегіального суду, компетентного розглядати кримінальну справу, відносились до загальних умов судового розгляду. Так, професор Г.С. Фельдштейн виділяв “одноособовість та колегіальність судових органів” серед інших “умов, що забезпечують належний прояв судової влади в рамках її носія” [257, c.119]. Думається, що саме такий підхід є вірним в сучасних умовах, коли одноособовий та колегіальний порядок розгляду кримінальних справ судами стали рівноможливими.

На думку А.А. Тарасова, поєднання одноособового та колегіального порядку розгляду судами кримінальних справ є загальною умовою судового розгляду, тобто найбільш загальним правилом провадження по кримінальним справам в даній стадії, що випливає з принципів процесу та направлене на їх реалізацію, і яке відображає специфіку цієї стадії та забезпечує найбільш ефективне вирішення її завдань [236, с.227]. Потрібно вказати, що поєднання чого-небудь (а в даному випадку – поєднання колегіальної та одноособової засад) – це непросте з’єднання одного з іншим, а визначення умов їх співіснування. Так, слово “сочетать” означає “сделать существующим вместе одно наряду с другим в каком нибудь единстве, согласии” [168, c.419]. В Україні до ідеї поєднання одноособової та колегіальної форм правосуддя в кримінальному процесі звертались, зокрема, В.Д. Бринцев [23, с.23] та С. Нечипорук [163, с.82].

На підставі сказаного можна стверджувати, що введення колегіальних і одноособових засад в розгляді справ створює необхідність формування цілої системи процесуальних норм, які не тільки закріплюють підсудність конкретної справи одноособовому або колегіальному складу суду, а й визначають умови вибору того чи іншого порядку у випадку їх конкуренції. Отже, розмежування підсудності вказаним складом суду повинно бути підпорядковане певним правилам. Але критерії, котрими може керуватись при цьому законодавець, в юридичній літературі мають неоднозначний характер.

Один з основних критеріїв визначається відповідно категорії злочину, що став предметом судового розгляду, і який характеризується максимальною мірою покарання, котре може бути призначене за цей злочин, вказане в санкції кримінально-правової норми. В літературі цей критерій іноді називають скоєння злочину тієї чи іншою категорії або матеріально-правовим. Крім нього слід зазначити декілька критеріїв процесуального характеру. Це, по-перше, властивості особи підсудного, оскільки законодавець багатьох країн (Німеччини, Російської Федерації), визнав за правило, що всі справи про злочини неповнолітніх (іноді крім справ малозначимих) розглядаються колегіально. Іншим критерієм є клопотання обвинуваченого, при наявності якого закон пов’язує можливість розгляду справи про злочин певної тяжкості відповідним складом суду. В даному випадку клопотання обвинуваченого є вольовою дією його самого. Різновидом цього критерію є визнання підсудним своєї вини, що позбавляє його, наприклад, в англо-саксонському праві можливості розгляду справи судом присяжних. На противагу цьому критерію інший за основу має ініціативу у виборі процесуальної форми, що виходить від суду. Цей критерій випливає з права вищестоящого суду прийняти до свого провадження справу, підсудну нижчестоящому суду. Рішення відповідного суду законодавством багатьох країн передбачає, і вибір варіанту складу суду в основному колегіального. Безпосередньо з цим критерієм пов’язана згода обвинуваченого на прийняття вказаного вище рішення. Так, наприклад, згода обвинуваченого як умова зміни складу суду, що розглядає вже призначену до слухання справу, передбачена статтею 267 КПК РРФСР: обвинувачений може виразити свою згоду на колегіальний розгляд його справи з участю народних засідателів або колегію професійних суддів. Для одноособового розгляду справи такої згоди не потребується. І нарешті, склад суду залежить від стадії процесу, в котрій розглядається дана кримінальна справа: вирішення за суттю, апеляція чи касація.

Існуюча в Україні система розподілу підсудності між одноособовим і колегіальним складами суду є хаотичною і потребує належного впорядкування. Головний її недолік – жорсткість та безальтернативність використання конкретних процесуальних форм, незабезпеченість їх вибору обвинуваченим.

У вітчизняній юридичній літературі однією з малодосліджених проблем залишається застосування альтернативної підсудності справ різним складам суду. Право особи на вибір конкретного складу суду випливає з його законного, суб’єктивного права на розгляд справи компетентним судом, а в передбачених законом випадках – за участю представників народу. Можливість вибору між різними процесуальними формами відправлення правосуддя припускає обов’язок держави (в особі її уповноважених на те органів) забезпечити свободу цього вибору і його практичну реалізацію. Таке рішення має і практичне обґрунтування. Розгляд справ, наприклад, за участю присяжних засідателів досить складна в організаційному і не дешева у фінансовому плані процедура, особливо з врахуванням сучасної ситуації в Україні. Тому у справах про злочини, що характеризуються великою суспільною небезпекою та тягнуть сувору міру покарання, держава повинна бути зацікавлена у наданні особі права обрати як суд присяжних, так і інші колегіальні склади суду. Застосування альтернативної підсудності економізує процесуальні засоби та забезпечує дотримання прав і гарантій особи в кримінальному судочинстві. Так, зокрема, в Росії суд присяжних розглядає справи лише за клопотанням обвинуваченого (ч. 1 ст. 30 КПК РФ). В Україні нормативно закріпити право особи відмовитись від розгляду її справи судом присяжних пропонує в своєму дисертаційному дослідженні І.О. Русанова [198, с.9].

Отже, є доцільним закріплення в Кримінально-процесуальному кодексі України права особи на вибір складу суду, особливо, коли його справа розглядається по першій інстанції в апеляційному суді. Альтернативна підсудність в даному випадку повинна проявлятись у праві особи заявити клопотання про розгляд її справи або колегією професійних суддів, або суддею та народними засідателями, або судом присяжних.