Австрійська спадщина.
Історики давно звернули увагу на те, що окремі виступи Данила Романовича проти угорського короля у 1230-х рр. збігаються з аналогічними діями австрійського герцога Фрідріха ІІ Сварливого.
Це зближення австрійських Бабенбергів з галицькими Романовичами не було випадковим. Австрійський герцог Леопольд VI фон Бабенберг був одружений з Феодорою Ангеліною, дочкою візантійського василевса Ісаака II Ангела або, радше, його племінницею, дочкою молодшого брата Іоана[2351]. Тобто мати герцога Фрідріха II Бабенберга, як і її сестра Єфросинія[2352] — друга дружина Романа, тривалий час була регентшею і визначала політику Австрії. Обидві жінки сприяли зближенню своїх політичних інтересів. Тому й австро-угорські війни співпадають з загостренням стосунків Романовичів з Угорщиною. Фрідріх II та Данило Романович були двоюрідними братами. Крім політичних вигод в союзі, не останню роль відігравали і родинні зв’язки[2353]. Обидві сторони узгоджували свої дії стосовно угорського короля Бели IV.Ситуація несподівано змінилася у 1236 р. Герцог Фрідріх II вступив в конфлікт з матір’ю, яка намагалася і далі спрямовувати його політику. Врешті колишня регентша була вигнана сином і для захисту звернулася до імператора Фрідріха II Гогенштауфена. Можна не сумніватися, що герцогиня з відповідним посланням звернулася і до своєї сестри Єфросинії-Анни, матері Данила Романовича, яка й в монастирі зберігала вплив на сина. Бо, як встановив О.Майоров, в назріваючому конфлікті Данило Романович відмовився підтримати герцога Фрідріха II, за що отримав від імператора 500 марок сріблом як компенсацію за похід в Австрію. На думку російського вченого, Данило Романович, після пошуків контактів з імператором у 1235 р., був присутнім на з’їзді у Відні у 1237 р., де й отримав королівську корону від Фрідріха II Гогенштауфена[2354].
Ця гіпотеза залишається відкритою, але можна не сумніватися, що зміна стосунків з австрійським герцогом вплинула на позицію угорського короля, який призупинив підтримку претендента Ростислава Михайловича.Герцог Фрідріх II Сварливий загинув у битві з угорським військом на р.Лейте 15 червня 1246 р. від руки „короля Русі”, який брав участь у цій битві[2355]. Полеміка навколо цієї проблеми розглянута у третьому розділі цієї праці. Смерть Фрідріха II Бабенберга відкрила проблему Австрійської спадщини. На підставі Privilegium minus, дарованого герцогу Генріху II Язомирготу імператором Фрідріхом I Барбаросою, у родині Бабенбергів успадкування престолу відбувалося по мечу і по кужелю[2356]. Тому по смерті Фрідріха II австрійський престол зайняв принц Владислав, син чеського короля Вацлава (1228—1253), одружений з племінницею герцога — Гертрудою. Чеський принц на австрійському престолі, звичайно, зовсім не влаштовував Арпадів. Але його рання смерть (3 січня 1247 р.) знову залишила цю проблему відкритою. Папа римський ^окентш IV висунув претендентом баденського маркграфа Германа V Церінгена, який став другим чоловіком Гертруди. Герман помер 4 жовтня 1250 р. і знову виникла проблема Австрійської спадщини.
Чеський король Вацлав II, одруживши 12 лютого 1252 р. свого сина маркграфа моравського Пшемисла Оттокара із значно старшою за нього сестрою Фрідріха II — Маргаритою, вдовою німецького короля Генріха VII Гогенштауфена[2357], задекларував претензії Пшемислідів на австрійський престол. Щоб запобігти цим планам, угорський король Бела IV, до якого звернулася для захисту своїх прав герцогиня Гертруда фон Бабенберг, зустрівся на з’їзді у Пожоні (Братиславі) з Данилом Романовичем[2358].
Угорський король не мав сина, якого можна було би одружити з Гертрудою, легітимізувавши таким чином перехід до нього Австрійського герцогства. Ситуація ускладнювалася хаосом в імперії, коли відлучений від церкви імператор Фрідріх II втратив реальну владу за межами далекого Сицилійського королівства.
За такої ситуації угорський король готовий був посадити на австрійський престол сина свого свата Романа Даниловича. Одруження князя Романа з Гертрудою робило його легітимним герцогом, претензії якого могли підтримати об’єднані угорсько-русько-польські війська (король розраховував на двох польських зятів). Ставши герцогом, Роман, нові володіння якого відділялися угорськими землями від Галицько-Волинської держави, мусив би орієнтуватися на Угорщину, а за допомогу передав би Белі IV
Гертруда фон Бабенберг (1226-1288) (Кодекс Ладислава Сунтхайма, 1490.
Монастир у Клостернюбурзі)
герцогство Штирію. Зрозуміло, що утвердження чеського принца в Австрії було небажаним для угорського короля і загрожувало його інтересам. Шлюб Романа Даниловича з Гертрудою Бабенберг відбувся після пожоньської зустрічі у 1252 р. в тому ж самому замку Гайн- бурзі, де перед цим вінчалися Пшемисл Оттокар з Маргаритою Бабенберг[2359].
Ще Володимир Пашуто звернув увагу на розуміння літописцем важливості цієї війни[2360]. Микола Котляр, в цілому негативно оцінюючи боротьбу за спадщину Бабенбергів та її наслідки, стверджував, що у Данила Романовича були наміри створити спільну русько-австрійську державу[2361]. Слідом за Іваном Крип’якевичем, який допускав, що Данило Романович “захопився планом посадити одного із синів на австрійському престолі, щоб в час загрози від ординців мати тут резерв для князівської сім’ї”[2362], на ординські мотиви змін у політиці галицько-волинського князя вказував польський дослідник Маріуш Бартніцкий[2363]. Даріушем Домбровським була висунена версія вимушеної участі в цих подіях галицько-волинського князя під впливом і в інтересах угорського короля Бели IV[2364].
Що ж змусило Данила Романовича вв’язатися у боротьбу за Австрійську спадщину в розпал переговорів з римським папою, формування антиординської коаліції та проведення військової реформи? При всій запальності свого характеру, яка особливо проявлялася під час битв, назвати цього князя авантюристом в політиці не можна.
Напевно, все-таки інтереси Данила Романовича і Бели IV в австрійському питанні збігалися. Утвердження сина в самому серці Європи ще тісніше зближало Данила Романовича з європейськими володарями, яких він хотів залучити до боротьби з монголами. Після шлюбу з Гертрудою Бабенберг законність претензій Романа Даниловича визнала також і австрійська еліта, зокрема ландріхтер Австрії і герцогський шенк граф Генріх фон Хассбах, його брат Ульріх, брати Бернгард і Генріх Пройселі, Конрад фон Васербург, Оттон фон Майсау, Конрад фон Фалькенберг, Конрад фон Гімберг, Генріх фон Ліхтенштейн, Ульріх фон Гюттендорф, Крафт фон Слеюц і Оттон фон Лейсс, які пізніше звинувачували князя Романа Даниловича у зраді через відмову подальшої боротьби за австрійський престол[2365].Війні за Австрійську спадщину (1246—1278) присвячені численні наукові дослідження, перш за все австрійські[2366], німецькі[2367], угорські[2368], чеські[2369], польські[2370], українські та російські[2371]. Найкраще дослідження, на мій погляд, належить польському історику Норберту Міка[2372]. Але розгляд участі галицько-волинських князів у цих подіях здебільшого займає маргінальне місце або ж здійснений поверхово.
Союзникам необхідно було силою відстояти права Романа Даниловича, з якими Пшемисліди не збиралися рахуватися. Потужня коаліція Бели IV та Данила Романовича, до якої приєдналися польські князі, зяті угорського короля (краківський князь Болеслав Сором’язливий і його племінник молодий ленчинський князь Лєшек Чорний), васальні сербські і болгарські князі та половці[2373] й литовські свояки Данила Романовича, здавалося легко повинна була здолати чеські війська. Війна розпочалася вторгненням половців у другій половині 1252 р. в Мораву. Наприкінці весни — на початку літа 1253 р. до Чехії вторглися галицько-волинські, польські та литовські війська. Біля міста Козлій (нині Козле на березі Одри на території Польщі) князь Лев Данилович з дружинами литовських князів Товтивіла та Ердивіла і полком двірського Андрія відділився від основних сил і став пустошити чеські землі, відволікаючи сили чеського короля від походу до Австрії.
Потім він вчасно підійшов під Опаву, яку взяли в облогу Данило Романович та поляки[2374].Здобуття Опави та битва під Оломоуцем (25 квітня 1253 р.) давали надію на швидке переможне закінчення війни. У цій ситуації чеська сторона пропонувала Романові Даниловичу розділити австрійську спадщину. Але 23 вересня 1253 р. помер чеський король Вацлав І й у жовтні Пшемисл ІІ Оттокар був коронований королем Чехії, що спричинилося до втручання папи Інокентія IV. Монголи чітко дали зрозуміти, що вважають папу ворогом. Відношення до нього було сформоване в посланні великого каана Гуюка від 3—11 листопада 1246 р. (останні дні джамада-аль-ахар року 644): “Ти сам на чолі королів, всі разом без виключення, прийдіть запропонувати нам службу і покору. З того часу ми будемо вважати вас підкореними. І якщо ви не підете за Божим велінням і будете противитися нашим наказам, то ви станете ворогами”[2375]. Незважаючи на постійні пошуки порозуміння та надії, які спричинила інформація, що старший син і спадкоємець Бату — Сартак є християнином, папа трудився над організацією своєрідного санітарного кордону з християнських держав вздовж умовної лінії фронту, якою вважалися межі впливів Орди. Посланому французьким королем Людовиком ІХ францисканцю Гільому де Рубруку, який у 1253 р. прибув до Сартака, даруючи йому євангеліє, псалтир, кадило і розп’яття, монгольський оглан відмовив у розмові, відіславши до батька, а його секретар Колка, християнин-несторіанин за віросповіданням, заявив монахам: “не смійте говорити, що наш пан християнин, а монгол”[2376]. Монголи вірили, що їх Тенгрі (Небо) — верховний Бог всіх народів, які в тій чи іншій мірі вірили в нього через своїх богів, тому підтримували всі релігії. Сартак, оточення якого складали несторіани і улус якого охоплював князівства Північно-Східної Русі, більше схилявся до християнства, але назвати його християнином можна було тільки умовно[2377]. Надії, звичайно були, вони відбиті і у джерелах, які часто видавали бажане за дійсне, в реальності ж монгольська еліта залишалася прагматично монгольською і продовжувала політику реалізації завоювання світу, яке начебто Тенгрі доручив Чингіз-хану[2378].
Папа був реальним політиком і готував хрестовий похід проти монголів, який не був реалізований через постійні конфлікти з імператором Фрідріхом II, а також байдуже ставлення європейських володарів, які не бачили перспективи далі власних кордонів[2379]. Велика війна між центральноєвропейськими володарями занепокоїла папу. Свою позицію папа Інокентій IV обґрунтовував побоюванням, що продовження цього конфлікту може закінчитися підпорядкуванням цих християнських держав монголам[2380]. Така розв’язка подій видавалася доволі реальною.Завершувалися переговори Данила Романовича з папою. Конфронтація з литовським королем Міндовгом закінчилася компромісним миром, який в кінці 1253 р. був скріплений шлюбом Шварна Даниловича з дочкою Міндовга[2381]. Навряд чи вартує розглядати цю акцію ізольовано від переговорів з Римом. Прийнявши титул короля Русі (а не короля Галичини і Володимири!, як перед ним угорські королі та принц Кал- ман), Данило Романович, без сумніву, підкреслив цим свої претензії на всю Русь, і це не могла не сприйняти як виклик Золота Орда[2382]. За таких умов Данило Романович просто не міг продовжувати боротьбу за Австрійський престол. Бела IV легко погодився на переговори, так, як він не стільки допомагав союзникові, як сам намагався оволодіти австрійськими землями. Якщо не вдалося здобути всю Австрію, то вартувало отримати хоча б якусь частку.
Заложником цієї складної політичної ситуації став Роман Данилович. Чехи обложили його в замку Гайнбург, а родичі не давали допомоги. Рятуючи чоловіка, Гертруда добровільно погодилася на розрив шлюбу[2383]. До такого виходу Романа теж, ймовірно, підштовхували і угорський король і батько та інші родичі. Але для сучасників таке рішення виявилося цілком несподіваним, що й знайшло своє відбиття у джерелах[2384] (деякі хроністи навіть писали “qui dum proficere non posset, reversas ad partes suas uxore sua relicta minus honeste”[2385]).
Після усунення Романа Даниловича як претендента, сторони легко дійшли згоди в травні 1254 р., підписавши відповідні угоди у Буді та Пожоні. Пшемисл II Оттокар отримав Австрію, погодившись на передачу Штірії синові Бели IV — Стефанові[2386].
А князь Роман Данилович, який повернувся з Австрії у 1254 р., відразу ж отримав від короля Міндовга в лен Новогрудське князівство. Такий крок литовського короля не міг бути випадковим. Напевно, папа Інокентій IV доклав зусиль до цього компромісу, який мав гарантувати мир в Центрально-Східній Європі. Міндовг, який напередодні прийняв християнство і отримав від папи королівську корону, а також внормував свої відносини з Данилом Романовичем, скріпивши союз родинними зв’язками, погодився на цей компроміс.
З часом, остаточно утвердившись в Австрії, Пшемисл II Оттокар у 1260 р. розлучився з Маргаритою Бабенберґ. Дітей у них не було, а значно старша за нього дружина йому просто набридла. Розлучення, однак, позбавляло Пшемисліда легітимних прав на спадщину за Бабенберґами, що давало підстави угорському королеві Белі IV для відновлення боротьби. Нова війна була короткотривалою і завершилася 12 червня 1260 р. битвою біля Кресенбрун у Штирії[2387]. Лицарське військо, очолене штирійським маршалом Ульріхом фон Вільдоном, ще до підходу військ короля Пшемисла II Оттокара розгромило армію короля Бели IV. У цій битві брав участь і король Данило Романович з синами Мстиславом та Шварном. Після другого походу Бурундая він змушений був емігрувати і знайшов притулок у землях свата[2388].
Після цієї перемоги римський папа Урбан IV змусив Пшемисла II Оттокара та Белу IV укласти компромісний мир, скріплений 25 жовтня 1261 р. шлюбом чеського короля з внучкою угорського короля — Кунегундою, донькою князя Мачви Ростислава Михайловича та Анни Бейлівни[2389]. Европа ще чекала вторгненя монгольських полчищ хана Берке.
Після смерті Данила Романовича на початку літа 1264 р. в королівстві Русі склалась не проста ситуація. Номінально сюзереном став володимирський князь Василько Романович, але молодший з Даниловичів холм- ський князь Шварн отримав від брата своєї дружини і спадкоємця вбитого змовниками короля Міндовга — Войшелка Велике князівство Литовське (“Воишелк да кнАжение свое зятю своемоу Шварнови”[2390]). Ставши великим князем литовським, Шварн Данилович, звичайно, не збирався залишатися васалом
Пам'ятник Пшемислу ІІ Оттокару (Кенігсберг, ХІХ ст.)
Надгробок Рудольфа І Габсбурга (Шпаєрський собор, ХІІІ ст.)
дядька далі. Подібна ситуація була небезпечною для Льва Даниловича, у якого зіпсувалися стосунки з батьком, після повернення останнього з еміграції. Батько навіть вирішив передати Галицьке князівство Шварну, тільки, схоже, не встиг цього зробити[2391]. Лев Данилович зробив все, аби завадити братові утвердитися у Литві. Він вміло використав амбіції чеського короля і австрійського герцога Пшемисла II Оттокара, схиливши його до участі в боротьбі за Литовську спадщину, а в кінці підтримав литовського князя Трой- дена[2392]. Смерть Шварна Даниловича і Василька Романовича зробила Лева Даниловича сюзереном королівства Русі, а Тройдена — сюзереном Литви.
Використовуючи сприятливу
кон’юнктуру після миру 1261 р., Пше- мисл II Оттокар приєднав також Шти- рію, Каринтію, Крайну, Віндийську марку та Фріуль аж до Адріатичного моря. 3 травня 1270 р. помер король Бела IV. Його наступник Стефан V зразу відновив війну проти короля Пшемисла II Оттокара, якого вважав своїм головним ворогом, особливо після втрати Штирії у 1271 р. Краківський князь Болеслав Сором’язливий та галицько-волинський князь Лев Данилович виступили на підтримку свояка угорського короля Стефана V, атакувавши союзника Пшемисла II Оттокара врацлавського князя Генріха Пробуса. Лев Данилович залучив до цього походу волинських і литовських князів[2393]. Війна завершилася перемир’ям, підписаним 2 липня 1271 р. в таборі поблизу Пожоння (Братислави), після чого укладено мир, підписаний у Празі 14 липня 1271 р. До обидвох документів Стефан V включив і “зятя нашого Льва руського князя” (“Leonem generum nostrum Ruthenorum ducem”), а також його братів[2394].
Бунт бана Славонії Йоахіма Гуткеледа, несподівана смерть короля Стефана V (6 серпня 1272 р.) і боротьба за угорський престол привели до того, що Лев Данилович та Болеслав Сором’язливий стали союзниками Пшемисла II Оттокара (однією з причин такого союзу було підступне вбивство їх родича, одного з угорських претендентів, князя Мачви Бели Ростиславича в листопаді 1272 р.). Союз цей остаточно сформовано в Опаві наприкінці 1273 — на початку 1274 р.[2395] До нього активно долучився також цілий ряд польських князів, причому не лише з числа сілезьких, які здавна тяжіли до Чехії.
1 листопада 1273 р. рейхстаг німецьких князів обрав королем графа Рудольфа фон Габсбурга. Чеський король, який сам претендував на німецьку корону, не захотів визнати обрання володаря незначних швейцарських графств Габсбург і Лауфенбург. Щоб змусити Пшемисла II Оттокара визнати своє обрання, король Рудольф у 1274 р. висунув широку програму повернення самовільно захоплених після 1245 р. імперських ленів (до яких, в першу чергу, належала Австрія). А коли чеський король і австрійський герцог проігнорував цю програму і не склав васальної присяги, оголосив його зрадником і несподівано вторгнувся до Австрії у 1276 р. Заскочений зненацька і не готовий до боротьби, Пшемисл II Оттокар за Віденським трактатом 25—26 листопада 1276 р. віддав Австрію королю Рудольфу I Габсбургу[2396].
Але обидві сторони готувалися до війни. Угорський король Ласло IV, шукаючи підтримки в боротьбі з баронами, перетворився на палкого прихильника Рудольфа Габсбурга, підштовхуючи останнього до війни. 13 липня 1277 р. укладено угорсько-німецький союз, а 11 серпня 1277 р. обидва королі зустрілися в Хеймбурзі на австрійсько-угорському по- граниччі[2397].
У свою чергу, Пшемисл II Оттокар теж шукав тіснішого зближення зі своїми союзниками. На думку польського генеалога Казимира Ясіньського, між 1275—1278 рр. укладено угоду, скріплену шлюбом Казимира, старшого сина опольського князя Владислава, з Оленою з роду Романовичів[2398]. Цю версію підтримав Станіслав Срока[2399]. За Д. Домбровським, Олена була донькою Лева Даниловича[2400]. Такий шлюб, з огляду на близькі стосунки опольського князя з Пшемис- лом II Оттокаром, мав би означати підтвердження і чесько-галицького союзу[2401]. Влітку 1277 р. імперські дипломати вважали руських і польських князів союзниками чеського короля[2402]. Перед 21 січня 1278 р. до Лева Даниловича приїздив чеський дипломат (venit de Russia) Пар- дус, син Неплаха[2403].
Рудольф Габсбург теж спробував поборотися за позицію руських князів. Німецький король взагалі старанно готував свої військові акції. 21 серпня 1277 р. він доручив провести переговори з руськими князями ченцю-мінориту Генріху фон Брене, молодшому синові Ді- тріха фон Веттіна, графа фон Брене, та Євдокії, доньки мазовецького князя Конрада та Агафії Святославівни[2404]. Але німецький дипломат не встиг виконати свою місію. Галицько-чеський союз, скріплений шлюбом доньки Лева Даниловича із спадкоємцем опольського князя, уже відбувся.
Війна розгорнулася у 1278 р. і завершилася жорстокою битвою поблизу Дюрнкрута (Сухих Крутів) на Моравському полі біля впадіння Морави до Дунаю неподалік від Відня 26 серпня 1278 р.[2405] Загибель у ній короля Пшемисла II Оттокара нарешті розрубала “австрійський вузол” і перетворила Австрію на довговікову опору династії Габсбургів. Але тут виникає ще одна малодосліджена проблема щодо можливої участі у цій битві князя Лева Даниловича. За Рифмованою хронікою Оттокара Штирійського (f1318) “післав з допомогою багато добрих воїнів король Лев з Русі” на допомогу союзникові Пшемислу II Отто- кару[2406]. За хронікою абата ^гана з Віктрінга (XIV ст.), король Лев Данилович (“Leo rex Ruthenorum”) сам брав участь у битві на стороні чеського короля[2407]. Участь військ Лева Даниловича підтверджує і хроніка Леопольда Стайнреутера, який, правда, міг користуватися працею Оттокара Штирійського[2408], а також пізніші австрійські[2409] та німецькі хроністи[2410]. Про участь русичів у битві на стороні чеського короля повідомляють також баварські та східнонімецькі джерела, не уточнюючи з яких князівств походили війська[2411]. Участь військ польських князів у битві також підтверджують джерела, втім і перелічені[2412].
Справедливі закиди окремих дослідників хроністу Оттокару Шти- рійському, який створив свою працю близько 1330 р., ніби він дбаючи більше про поетичну сторону твору, довільно скорочував слова, що ускладнює, враховуючи і діалектичні особливості, розуміння тексту[2413], до інформації про князя Лева навряд чи дотичні. Польська історіографія піддала сумніву участь війська князя Лева Даниловича в цій битві, виступаючи з доволі загальних міркувань і залишаючи осторонь питання для чого австрійським хроністам було вигадувати участь далекого галицького князя, при цьому називаючи його на ім’я[2414]. Антоні Бер- цяк взагалі спробував довести, що в битві під Сухими Крутами брали участь тільки польські найманці, а не війська польських князів[2415]. Однак з чеських джерел випливає, що король чекав на польських князів та їх дружини, на що слушно звернув увагу Норберт Міка[2416]. Поважні дослідники ухиляються від вирішення цих проблем[2417].
Володимир Пашуто помилково вказав на участь Лева Даниловича в битві на стороні цісаря Рудольфа Габсбурга[2418]. Він виходив з інформації Продовжувача хроніки пресвітера Магнуса, за якою серед союзників цісаря поряд з половцями названі русини[2419]. Але це могли бути дружини з угорського війська Ласло IV Куна, набрані в закарпатських комітатах, значна частина території яких входила до королівського домену[2420].
Серед джерел, які згадують події цієї війни, цікаве повідомлення Томаса з Павії. Відомий теолог і францисканський дипломат Томас Тусці з Павії (бл. 1212—1284) був освіченою людиною. 1245 р. він брав участь у Ліонському собору (де виступав Петро Акерович[2421]), у 1253 р. їздив до Греції, Далмації та Богемії й по інших землях імперії як причетний до унійних переговорів нікейського патріарха з папою Інокентієм IV, потім викладав теологію у Пармі, Болоньї і Феррарі, а з 1258 р. був пріором тосканської провінції францисканського ордену[2422]. Його “Історія імператорів і понтифіків” свідчить не тільки про ерудицію автора, а й поінформованість у багатьох дрібницях. Принаймні про королівство Русі він знав не тільки з чуток. Унійні переговори з патріархом відбувалися паралельно з переговорами з Данилом Романовичем і були ланками однієї програми. Томас Тусці записав, що чеському королеві вдалося схилити русичів до виступу проти німецького короля, але Божим помислом сталася несподівана конфронтація між останніми та волохами (bruteni et blaci)[2423]. Цілком вірогідно, що оточенню Ласло Куна вдалося організувати похід половців з волохами (віасйі за тогочасними джерелами локалізуються від верхньої течії Самоша і далі на південь разом з слов’янським населеннням[2424]) у Прутсько-Дністров- ському межиріччі, який завадив ширшій участі військ Лева Даниловича або і його самого у виправі проти Рудольфа Габсбурга, через що, як записав чеський хроніст Інджіх з Хеймбургу, “Оттокар, крім поляків, зібрав небагато гостей”[2425].
Загалом проблема участі князя Лева Даниловича в битві під Дюрн- крутом вимагає додаткових досліджень самих хронік та їх джерел. Але саме після цієї битви розгорнулася важка і кривава конфронтація галицько-волинського князя з угорським королем, яка тривала аж до загибелі Ласло IV Куна 10 червня 1290 р. Після цього німецький король Рудольф Габсбург 31 серпня 1290 р. надав Угорщину як власний лен синові Альбрехту І, герцогу Австрії2420. Угорська знать підтримала племінника Бели IV — Андрія ІІІ, сина герцога Стефана. Війська нового короля Угорщини в червні 1291 р. вторглися до Австрії. їм на допомогу виступили галицькі дружини Лева Даниловича[2426] [2427]. Ця війна завершилася миром у Хайнбурзі 26 серпня 1291 р., за яким Альбрехт І визнав Андрія ІІІ королем Угорщини[2428].