Дата коронації.
Докладна дата коронації не відома. Данило Романович свідомо відтягував цю дату. Він добре володів інформацією про події в Орді і не хотів передчасно наражатися на небезпеку монгольського вторгнення, порушивши присягу Бату.
Він довго вагався, очікуючи слушного часу виступу. Посадивши у 1251 р. на престол в Каракорумі свого соратника Менгу, Бату до 1252 р. був зайнятий його утвердженням на престолі. Ця міжусобна боротьба в Монголії відволікала, але не підірвала сил Чингізидів. Менгу і Бату домоглися перемоги доволі легко. Данило Романович утримувався від поспішних кроків, очікуючи слушного моменту. Нарешті, отримавши інформацію про важку хворобу Бату[1820] і початок боротьби за його спадщину[1821], він відважився на активніші дії. Але безпосереднім поштовхом до прийняття корони послужили події у північно-східних землях Русі.Данило Романович давно шукав спільників, насамперед, серед суздальських Мономаховичів. Обидва старші сини Ярослава Всеволодовича, союз з якими у 1251 р. скріпив шлюб доньки Данила Романовича Анастасы[1822] з володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославовичем[1823], безсумнівно, були посвячені в усі ці плани. Олександр Ярославич приймав папських послів ще в 1248 р.[1824], до нього було скеровано й заклик до хрестового походу. Але Олександр Ярославич, невдоволений своїм місцем в ієрархії руських князів, зокрема, вищим становищем молодшого брата, не довіряючи перспективі зближення з курією, обрав інший вектор політики. На початку 1252 р. він виїхав до Орди[1825], після чого Сартак, в межах відповідальності улусу якого знаходилася Північно-Східна Русь, послав проти Андрія Ярославича каральну експедицію на чолі з еміром Неврюєм (у сучасній російській популярній літературі його прийнято ототожнювати з Олександром Невським, виводячи це ім’я від Неви, що, звичайно, не витримує критики: Неврюй походить від тюрк.
невре — правдивий), яка розгромила князя Андрія Ярославича 24 липня 1252 р. Він змушений був втікати до Швеції разом з донькою Данила Романовича, якій ледве вдалося вибратися з Володимира на Клязьмі[1826]. Ярлик на велике володимирське княжіння отримав Олександр Ярославич, що дало підстави пов’язати похід Неврюя з поїздкою князя до Бату[1827]. Спроби оправдати або спростувати цей вчинок Олександра Ярославича виглядають кволо[1828]. Так само кволими сприймаються спроби довести, ніби Андрій Ярославич не піддався на “авантюру” Данила Романовича, а Бату ніби-то вирішив його покарати тільки через дрібні непорозуміння[1829].Не випадало би шукати оправдання вчинку Олександра Невського, будь-якою ціною підганяючи його образ під Житіє, написане за канонами агіографічної літератури на знану потребу за цілком конкретних обставин. Князь Олександр Ярославич опинився перед вибором: кинутися у вир боротьби з монголами разом із братами в союзі з Данилом Романовичем при можливій підтримці європейських сусідів, при цьому розуміючи непевність наслідку цієї боротьби і власну скромну позицію у разі перемоги, чи отримати вищу гідність від монгольського правителя і потужну монгольську підтримку проти внутрішніх і зовнішніх противників. Князь зробив вибір на користь монголів.
Не варто також коментувати “легендарну” версію Льва Гу- мільова про його побратимство з ханом Сартаком. Звичайно, Олександр (як і багато сучасників на чолі з папою Інокен- тієм IV) покладав певні надії на Сартака як християнина, але для нього важливішим було усвідомлення того, що для монголів буде досить самого васалітету руських князів за умови їхнього підпорядкування. Зайве гадати як би розвинулися події, коли б виступи Данила Романовича та Андрія Ярославовича виявилися синхронними за підтримки європейської коаліції, якщо б така справді склалася.
Пам'ятник королю Данилу.
Львів, 2001 р. Скульптори - Василь Ярич і Роман РомановичЗрозуміло, що після Не- врюєвої раті плани Данила Романовича були розкриті, що продемонструвало вторгнення Куремси на початку 1253 р. зі спробою захопити Крем’янець[1830]. Тоді у Данила Романовича вже не залишилося вибору. І папа Інокентій IV підтримав його, видавши 14 травня 1253 р. буллу із закликом до хрестового походу проти монголів, учасники якого отримували ті ж духовні привілеї, що й учасників походів до Святої землі[1831]. Папські заклики були звернені до лицарів Русі, Польші, Чехії, Моравії, Сербії та Померанії[1832], в чому М. Грушевський слушно вбачав реакцію на прохання галицько-волинського князя[1833]. Однак навіть ще на зустрічі в Кракові з папським легатом Опізо після проголошення хрестового походу, Данило Романович все ще вагався щодо прийняття королівської корони, побоюючись остаточного розриву з монголами[1834].
Коронація відбулася на далекому західному кордоні в Дорогичині: так король намагався якомога довше зберегти її у таємниці від монголів. Складається враження, що уважно слідкуючи за подіями в улусі Джучі, Данило Романович очікував повідомлення про смерть Бату і початок усобиці. За таких умов навіть місяці і тижні відігравали роль. Тому і сама коронація відбулася без великих урочистостей і не у столичному Холмі, а у сусідньому Дорогичині.
Джерела дозволяють стверджувати, що на церемонії в Дорогичині були присутні брат короля — князь Василько Романович, син Лев Данилович і мазовецький князь Земовит Конрадович[1835]. Крім папського легата Опізо, на коронації був також і краківський єпископ Ян Прандота. Але на церемонії не було навіть близького соратника Данила Романовича його печатника Кирила, на той час уже митрополита київського і, схоже, холмського єпископа Івана.
Свого часу радянські історики пробували пов’язати вибір місця з пам’яттю про розгром хрестоносців, мовляв Данило Романович в такий спосіб застерігав курію утриматися від агресивних планів щодо руських земель.
Але менше десятка добжинських лицарів, які здалися при підході волинського війська до Дорогичина, не мали нічого спільного з планами курії, а, приймаючи корону, Данило Романович погоджувався і на унію з Римом. Тому ця версія не потребує навіть заперечення — вона була просто даниною тогочасній моді (=обов’язку) незмінно негативного сприйняття усього західного та католицького. Рюриковичі, і Данило Романович зокрема, були прагматиками в зовнішній політиці й, звичайно, не знали переобтяження ідеологічними кліше. У той момент важливою була допомога всього християнського світу, а також утримання противника від можливого наступу перед її сформуванням.Дату коронації дослідники відносять до пізньої осені 1253 р.[1836], зими 1253/1254 р.[1837] чи початку 1254 р.[1838] Згідно із європейськими середньовічними традиціями коронації володарів відбувалися виключно у святкові дні[1839], що підтверджують відомі дати коронацій польських королів Пшемисла ІІ, Владислава Локєтка чи Казимира ІІІ[1840], можна з певністю віднести дату коронації на Різдво 7 січня 1254 р. (тоді за Юліанським календарем Різдво співпадало у православних і католиків).