Королівство Русі.
Українські історики в еміграції започаткували дискусію[1791], яка пройшла повз увагу радянських істориків і вимагає
продовження. Треба з’ясувати два важливі аспекти: чому князь Данило Романович коронувався як “король Русі” і що тоді розумілося під назвою “королівства Русі”?
Данило Романович ніколи не забував, що він є представником найстаршої гілки Мономаховичів, які тримали Київ і ніколи не відмовлялися від боротьби за першість на Русі.
Не випадково він зайняв Київ у 1240 р. Не випадко князівський літописець висловив незадоволення поїздкою свого князя у ставку Бату-хана, хоча там після аудієнції у Бату йому надали ярлик на Галицьку і Волинську землі. Тобто підтвердили володіння землями, які улусбек Мауці погрожував відібрати. Князя приймали мало не як Чингізида[1792], а літописець написав: “о злая честь Татарська! Його ж отець був цісарем у Руській землі, який підкорив Половецьку землю і воював проти інших різних країв. Син того не дістав... відпущений був і доручена була земля його йому. І прийшов він у землю свою, і зустрів його брат і сини його. І був плач через біду його, але ж більшою була радість, що він здоровий”[1793]. Князь Данило Романович був незадоволеним, бо він розраховував на київський престол і зверхність над всією Руссю. А Бату дав зрозуміти, що тепер ця зверхність перейшла до нього. Що він із кожним князем окремо вирішуватиме чи дозволяти тримати ту чи іншу землю, чи просто знищувати.Отож, приймаючи королівську корону з рук папського легата, Данило Романович безсумнівно кидав виклик правителю Золотої Орди, який вважав себе єдиним сюзереном Русі[1794]. Він не мав на це права, бо таким чином порушував присягу, складену Бату. А королівська корона ставила його, навіть, на рівні з Бату, який сам був королем у великого каана (імператора) Монголії Менгу, попри те, що допоміг йому зайняти трон у Каракорумі[1795].
Звичайно, монголи не надавали великого значення європейським титулам, але правителі, які їм присягнули, не мали права приймати достоїнства без їх згоди та ще й з чужих рук.Папу римського монголи вважали ворогом, одним із головних європейських правителів, якого не можна ігнорувати. Тому вони прагнули, щоби папа визнав монгольську зверхність. А похід Бату у Європу, фактично, мав остаточно на меті підпорядкувати Рим. Смерть каана Угедая не дозволила тоді реалізувати це завдання. Але воно залишалося актуальним. Відмінно поставлена монгольська розвідка (і тактична, й особливо стратегічна, куди залучали переважно іноземців та іновірців[1796]) не могла не знати про заходи папи щодо організації хрестового походу проти монголів.
Тому можна погодитися з Ю. Уміньським, що для папської курії у стосунках з руськими князями, окрім укладення унії, було важливо також залучити руські князівства до антимонгольської коаліції[1797]. І це останнє завдання у той період вважалося настільки необхідним, що курія була готова йти на різноманітні поступки у процесі прийняття унії.
“Світлійшим королем Русі” титулував Данила Романовича римський папа Інокентій IV[1798]. “Світлому мужеві Данилові І, королеві русинів” писав у 1254 р. віце-магістр Тевтонського ордену Бургард фон Хорнгаузен[1799]. Чи означав цей титул перетворення Галицької-Волин- ської або просто Галицької землі з князівства на королівство?
На перший погляд, подібний висновок можна зробити на підставі титулу короля Юрія Львовича: “король Русі (regis Russiae), князь Лодомерії (principis Ladimiriae)”. Тобто “король галицький і князь во- лодимирський (волинський)”. Тоді під королівством Русі випадало би розуміти власне Галицьке князівство. Але ж, якби йшлося тільки про Галицьке князівство, то потрібно було би скористатися титулом rex Galicie, яким ще у грамоті від 2 травня 1189 р. титулувався угорський король Бела ІІІ[1800], тим більше, що цей титул за принцом Калманом (1215—1241) визнавали й папа римський, і галицьке боярство[1801].
Якби у Римі вирішили коронувати Данила Романовича галицькою короною, його іменували б “rex Galiciae” чи так, як титулувався від 1206 р. Андрій ІІ — “rex Galiciae et Lodomeriae”[1802] та наступні угорські королі. Отже, титул короля Русі означав щось інше й більше, ніж титул воло- дара Галицької землі.Пізніша історіографія ввела до наукового обігу назви “Київська Русь”, “Древня Русь” чи “Давня Русь”. Державу, центром і столицею якої був Київ, сучасники називали — Русь[1803] або Руська земля[1804]. Друга назва вживалася і у широкому значенні — для усієї країни, і у вузькому — для території Київської, Чернігівської і Переяславської земель чи, власне, Київської землі[1805]. Іноземні джерела подають назви Rus, Rus(s) іа, Ruria. Rusria, RuzzK Ruzzia ar-Rus, Rutzeland, Ryscaland, Ryssland, Rusco, Ros і т. д. З похідних назв джерелам відомі тільки чотири — Мала, Велика, Біла і Червона Русь. Мала Русь — вперше зафіксована під 1334 р. у титулі галицько-волинського князя Болеслава Юрія: “Беі gratia natus dux totws Russae Mmoris” (“З Божої ласки природжений князь усієї Малої Русі”)[1806], Велика Русь вперше згадана у 1542 р.[1807], та Біла Русь (тобто “Західна Русь” за аналогією з Білою Хорватією та Білою Сербією) зафіксована під 1305 р., але у такому пізньому джерелі як Густинський літопис[1808]. Термін “Червона Русь” (тобто “Південна Русь”) вперше згаданий у рукописному варіанті Хроніки Ульріха фон Ріхенталя (бл. 1366 — бл. 1437), присвяченої історії Констанцького собору (складена бл. 1420 р.)[1809].
Термін “Велика Русь” вигадали московські книжники як підставу для претензій до територій, які колись входили до складу Русі (Київської Русі). Це, власне, відображало реалії московської політики XVI ст. А незабаром термін цей став основою офіційного титулу великих князів московських.
Тобто, у XIII ст. назва королівство Русі могла означати тільки усю федерацію чи конфедерацію руських князівств, яку сучасники тоді називали Русъ, а історики пізніше назвали Київською Руссю.
Упродовж усього Середньовіччя та ранньомодерної доби територіальна складова титулу правителів, безсумнівно, відображала їх реальні та уявні претензії на володіння землями, декларованими у титулах. Отже, приймаючи титул короля Русі (а не короля Галичини і Володимири} як перед тим угорські королі та принц Калман), Данило Романович, однозначно, підкреслював власні претензії на об’єднання під своєю зверхністю усіх земель, які колись визнавали старшинство Києва. А це, власне, і було викликом тій же Золотій Орді[1810], перший правитель якої Бату ясно дав зрозуміти Данилові Романовичу та іншим князям, що не збирається розглядати Русь як політичну реалію, а намірений будувати відносини з її князями на основі васальних стосунків безпосередньо з ним або ж його улусбеками.
З подібним висновком погоджується ряд дослідників, зокрема, сербський історик Дюра Гарді[1811]. Таке розуміння титулу короля Русі вважав допустимим і Ярослав Ісаєвич[1812]. Королівський титул можна було отримати тільки від імператора або папи. Якщо Данило Романович ще раніше прийняв титул від імператора (як припускав О.Майоров), то підтвердження його римським папою мало сенс тільки за умови, якби Данилові необхідне було визнання цього титулу усім християнським світом. Як васал правителя улусу Джучі, Данило Романович не мав права приймати будь-які корони чи титули від інших володарів[1813]. Такий акт міг означати тільки одне: повну відмову від ординської залежності[1814], а сам титул кидав виклик Бату, бо для претензій на інші землі, окрім Галицької та Волинської, Данило Романович мусив отримати ярлик хана, якому присягнув під час поїздки до його ставки. Коронація та нова титулатура Данила Романовича свідчили про безсумнівну декларацію повної незалежності її володаря з погляду і європейського, і монгольського права.
Якщо у прийнятті чи підтвердженні корони був зацікавлений тільки Данило Романович задля визнання рівності з Белою IV чи іншими сусідами, то для цього зовсім не потрібно було розривати стосунки з монголами, наражаючи свої землі на величезну небезпеку.
Можна було вірно служити, як ось Олександр Невський, і отримати необхідну монгольську допомогу чи дипломатичну підтримку. Ще менш вірогідними виглядають пошуки безпеки від монголів через зближення із папою, який робив спроби використати тих же монголів проти своїх суперників на Близькому Сході[1815]. Данило Романович був васалом Бату, отримав від нього ярлик на Галицько-Волинське князівство і гідний прийом, на якому його було потрактовано на рівні огланів (царевичів). Тож монголи йому не загрожували, допоки він залишався їхнім васалом.Прийняття Данилом королівської корони від папи римського (особливо, якщо таку корону він вже отримав раніше від імператора) означало одне: він сподівався за підтримки усього християнського світу стати реальним володарем Русі, звільнивши руські землі від монгольської залежності. І цьому була підпорядкована уся внутрішня і зовнішня політика самого Данила Романовича, його брата володимирського князя Василька Романовича і старшого сина та соратника батька перемишльського князя Лева Даниловича. Антиординську спрямованість тогочасної політики Данила і його пошуки союзників також і на Сході, зокрема у Нікеї, зауважив словацький візантолог Олександр Авенарі- ус[1816]. І прийняття королівської корони теж служило цьому напрямку зовнішньої політики.
Переговори з римською курією щодо прийняття корони залишаються дискусійними[1817]. Можна погодитися з висновком О. Майорова, що вони проходили у порозумінні з Нікейською імперією. Не виключено, що окремі моменти узгоджувалися з імператором Іоаном Вата- цом через посередництво угорського двору. Там активно підтримувала візантійські потуги дружина Бели IV. Королева Марія була донькою нікейського імператора Федора Ласкаріса, наступник якого Іоан Ватац був мужем її старшої сестри Ірини. Королева Марія була також племінницею матері Данила Романовича. А Єфросинія-Анна теж була причетною до цих подій, бо схиляла сина до прийняття корони та унії[1818]. Однак, виходячи з віддалі між Нікеєю, Секешфегерваром та Холмом, складності комунікацій з новою столицею Візантії та часу, необхідного для обміну інформацією, можна стверджувати, що всі ці погодження могли носити дуже загальний характер.
Головними мотивами Данила Романовича виступали не візантійські інтереси, а власні. Не бажаючи миритися з роллю покірного монгольського васала, Данило Романович різко перейшов до тісних контактів із Західною Європою, щоби знайти твердих союзників для боротьби з ординською зверхністю[1819]. Пошуки інших мотивів містять погано приховане бажання будь-якою ціною принизити значення самої коронації і роль самого Данила Романовича на фоні конформізму його східних родичів.