“Подвійна” коронація Данила Романовича: фальсифікація, легенда чи реальний факт?

29 листопада 2001 р., виступаючи на Міжнародній науковій конференції, присвяченій 800-річчю від народження коро­ля Данила Романовича, Ярослав Дашкевич звернув увагу, що сучасна українська історіографія “продовжує тенденцію...

Противники визнання факту коронації Данила Романовича*, намага­ючись оправдати підстави своїх тверджень, часто спираються на давню легенду “подвійної” коронації, яка змусила сумніватися у факті корона­ції ще Олександро Гваньїні (1534/1538 — 1614). Італійський офіцер на польській службі, з критичним ренесансним мисленням, у своїй хроніці “Опис Сарматії Європейської” (1578), подаючи підступні наміри Данила Романовича стати королем, а також власну ініціативу легата Опізо в цьому напрямку, з приводу самого акту коронації, зазначив “чого мало й не здійснив”^[1718]. Потрібно розібратися звідки взялися ці сумніви щодо коронації взагалі і сама розповідь про “подвійну” коронацію.

Найбільш повну інформацію про обставини і перемовини, які пе­редували коронації Данила Романовича, подає Іпатіївське літописне зведення. Там же приведений і опис самої коронації, яка відбулася у Дорогичині пізньої осені 1253 р.: “Присла папа послы чтны носАще вѣнѣць и скыпетрь и короноу еже нареть королевьскый санъ рекыи сноу приими й насъ вѣнѣчь королевьства. Древле бо того прислалъ к немоу пискоупа Береньского и Камецького река емоу и приими вѣнѣць королевьства. Wн же в то времА не придлъ бѣ рѣка рать Татарьскад не престаеть злѣ живоущи с на то како могоу придти вѣнѣць без помощи твоеи.

Інформацію про коронацію Данила Романовича залишив ще один добре поінформований сучасник, якого важко запідозрити у фальшу­ванні — Ніколо де Курбіо (Ніколо де Кальві) (f1273) — францисканець, особистий духівник римського папи Інокентія IV. З 1250 р. він став єпископом Ассізі (Умбрія, Італія) і перебував на цій посаді до самої смерті, однак більшу частину свого часу й надалі проводив при пап­ському дворі^[1720]. Його “Житіє папи Інокентія IV”^[1721] — важливий істо­ричний твір для дослідження церковної історії XIII ст. — подає наступ­не: “At Rutenos quoque, qui ad Romanam curiam suos solemnes nuntios destinarunt ut eis Legatum mitteret, per quem instruerentur et infor- marentur in fide catholica, cum more Graecorum et ritu viverent, missus est Dominus Albertus Archiepiscopus Livoniae et Prussiae. Ubi quidem ad Regem subsequenter ab apostolica sede Legatus missus Domnus Abbas de Mazario, qui coronavit eundem”^[1722].

Ця інформація цілком узгоджена з повідомленням Іпатіївського літопису. Але маємо зазначити, що у Ніколо де Кальві звістка не датована. Редактори видання вважали, що коронація відбулася 1246 р.^[1723], йдучи за не за­вжди точними у хронологічному плані повідомленнями італійського історика Одоріка Рейналді (1595—1671), котрий саме так датував цю подію у своїй праці^[1724].

Ще одне польське джерело підтверджує цю інформацію: “Анна­ли Красінських”^[1725]. Ця компілятивна хроніка, доведена до 1341 р., складена невідомим автором орієнтовно у XIV ст. Вона, загалом, опи­рається на свідчення “Анналів краківського капітулу” та “Каталогу краківських єпископів”. Видавцеві джерела Августу Бельовському був відомий лише пізній список джерела від XVI ст., який було втрачено у 1944 р.^[1726] За цим джерелом: “Anno Domini 1253 Daniel dux Russie in regem coronatur” (“Року Божого 1253 Данило, князь Русі, на короля коронований”)^[1727]. Ця звістка давно відома в історичній науці^[1728], але вона є також поважним свідченням цієї події.

Угорський король Бела IV після 1253 р. визнавав Данила Романо­вича королем^[1729]. “Королем русинів” титуловано Данила Романовича в угоді, укладеній в Рачонжі у 1254 р.^[1730], внаслідок якої було орга­нізовано похід проти ятвягів і розділені їх території^[1731]. Ця кампанія розпочалася у кінці 1254 — на початку 1255 р. (за уточненою версією О. Майорова — у листопаді-грудні 1254 р.^[1732]) і завершилася швидкою перемогою Данила Романовича, про що натхненно писав літописець^[1733].

Із зрозумілих причин літописи Північно-Східної Русі не відбили зо­всім інформації про коронацію, проте подія залишалася добре відомою у середовищі української еліти навіть у ранньомодерний період.

Пізній Густинський літопис під 1247 р. подав наступну інформацію “Данило Романович по сей славной побѣдѣ въ Чехахъ [тобто після походу 1253 р. - Л.В.] начать повсюду славенъ быти, яко и папа Римский величаше его, и присла ему свое благословение и знамения кролевская, си ест корону, скипетро и проч. И моли его, да помагаеть христианом на Татар, онъ же обѣщася. И коронова его на кролевство Руское легатъ папежа Инокентия Четвертого во градѣ Дорогичинѣ”^[1734].

Києво-печерський архімандрит Захарія Копистенський (+ 1627) теж подав цю подію як результат військових подвигів князя Данила, які змусили папу звернутися до нього, додавши, що “през принятте той коруны Даниїл не отступовал віры, юно за почесть ко болшей своісй славі принял оную”^[1735].

Київський книжник Феодосій Софонович (+ 1672), який був добре обізнаний з давнім літописанням, у своєму творі “Кройніка з літописців стародавніх”^[1736] зазначив, що “Опиж, опат мезанский и бискуп маденский, на Лугдунскомъ соборѣ назначеныи”^[1737]. Його версія коронації дещо відмінна від тексту Іпатієвського зведення: “Теды кнзь Даниилъ принялъ в Дорогичинѣ корону королевскую и скипетръ от Гсда Бга и от престола свтых апостолъ Петра и Павла, от папы римского Инокентия и укоронованыи от православных єпископов зосталъ всея Руси, на полудню лєжачеи королемъ. Инокєнтии албо вѣмъ то и папа проклинал тых, которыи гонили вѣру правовѣную Грецкую, и в тои часъ не было гонєния на вѣру грекорускую, ни гонили єи, и в овшемъ хотѣл соборъ собрати па­па, жебы церковь западную, восточную соєдинити”^[1738].

Ф.Софонович був останнім українським хроністом, якого цікави­ла історія Галицько-Волинської Русі^[1739]. Після приєднання козацької України до Москви інтерес до колишніх галицько-волинських земель відпав. У популярній історичній праці “Синопсис”, яка витримала близько 30 видань від 1674 р.^[1740], про Данила Романовича інформації немає, хоча ряд інших фрагментів з Ф.Софоновича були повторені май­же дослівно^[1741].

Польський хроніст Ян Длугош (1415—1480) першим подав інформа­цію, відмінну від інших джерел. Хоча він і користувався руськими лі­тописами, але свідомо і несвідомо допускав значні неточності, особливо хронологічні^[1742]. Його повідомлення про коронацію Данила Романови­ча, датоване 1246 р. (ця дата пізніше через передачу інших польських хроністів дійшла до О.Рейналді), укладене зовсім у іншому ключі: Да­нило, князь Русі, Києва і Дорогочина, бажаючи королівського титулу і відповідних, пов’язаних з ним переваг, був коронований папським легатом Опізо, який зажадав переходу до правдивої віри латинської. Польські єпископи, а власне краківський Прандота були проти, бо вва­жали Данила облудним і підступним.

“Opiszo abbas de Meszano Apostolice Sedis legatus de mandato In- nocentii pape quarto, assumpto sibi Prandotha Cracoviensi episcopo et nonnullis aliis Polonie episcopis, Danielem ducem Russie altera vice pri- orem coronationem innovando et confirmando in castro Drohiczin in re­gem Russie inungit et coronat, sponsione iurisiurandi ab eo assumeret et Summo Pontifici Romano fideliter obediret. Et plurimis honoratur a Daniele rege novo insignibus donis”^[1744].

Як звернув увагу Даріуш Домбровський^[1745], більшість дослідників проблеми про первинну звістку, яка була закреслена Длугошем, не зна­ли^[1746]. Тільки в одному виданні латинського тексту є примітка що­до існування усуненого фрагменту^[1747]. Звідки Длугошем взято джерело інформації за 1246 р. невідомо^[1748]. Укладення церковної унії, мабуть, ґрунтувалося на засадах римсько-болгарської умови 1204 р. зі збере­женням східного обряду^[1749]. Про це свідчать і відповідні булли папи Інокентія IV. До проблеми використання латинського обряду звернувся папа Олександр IV (Рінальдо Конті), який відновив жорстку політику свого дядька папи Григорія ІХ щодо східного обряду і взагалі показав себе недалекоглядним політиком, що справедливо відзначив Іван Пас- лавський^[1750]. Але відмова Длугоша від первинного тексту і вторинна вставка, безперечно, несуть сліди міжконфесійного протистояння^[1751] і небажання автора підняття Данилового престижу, для чого він вдався до звичного перекручення фактів^[1752].

Погоджуюся з Д. Домбровським і в тому, що тут Длугош не вико­ристовував інформацію Галицько-Волинського літопису^[1759], а первинне повідомлення було взято з невідомої сьогоднішній науці грамоти кола краківського єпископа Прандоти, або ж із втрачених польських ан­налів^[1760]. А звістка про зрадливість Данилових обіцянок скомбінована автором, який спирався на буллу Олександра IV від 1257 р., яка була добре йому відома^[1761].

Очевидно, що на конструкцію Длугоша вплинули сучасні йому ре­алії трансформації королівства Русі у польську провінцію з невдалими спробами ліквідації православної церковної організації на цих теренах. Він не міг заперечити факту коронації, тож “звалив” всю вину за її проведення на папського легата, виправдавши при цьому як самого папу Інокентія IV, так і польський клір в особі краківського єпископа Прандоти.

Мацей Меховський (Меховіта) (1457—1523) у своїй “Хроніці Польщі”^[1762] використав працю попередника. Тому у нього “Danielem Drohicensem et Kiouiensem principem, знатнійшого серед князів русь­ких, просячого і обіцяючого, що разом з усіма землями руськими за­лишить віросповідання грецьке і перейде до підпорядкування і єдності з церквою римською, названий легат Опізо в тому самому році 1246 коронував і помазав у замку королем руським, що викликало спротив усіх єпископів польських, знаючих хитрість і непостійність Данила, в чому пізніше переконалися”¹⁷⁰⁸. Але, маючи під рукою і друге (закрес­лене Длугошем повідомлення), від подав під 1253 р. “відновлення попе­редньої коронації”, яке відбулося “за дорученням папи Інокентія IV”. На цю коронацію 1253 р. легат Opizo de Meszano “забрав з собою єпис­копа краківського Прандоту (Prandotha episcopo Craccouiensi) і деяких інших єпископів у замок Дрогичин (Drohiciensi)”¹⁷⁰⁹, де “отримавши від нього клятву, що як він, так і народ руський, залишивши віроспо­відання грецьке, будуть віддано сповідати віросповідання римське”^{[1763] [1764] [1765].}

Звичайно, єпископ Прандота не з’явився в тексті як комбіна­ція Меховіти, як вирішив Юрій Лимонов^[1766]. Ян Прандота з Бяличе- ва (1200—1200) гербу Одворонж, єпископ краківський (20.05.1242 — 20.09.1200) був вірним сподвижником краківського князя Болеслава Сором’язливого, а останній підтримував Данила Романовича, а потім Лева. Тому і Прандота не пішов би проти свого князя, який переко­нував Данила Романовича прийняти корону і унію. Продовження у 1253 р. святкування у Кракові канонізації краківського біскупа Ста­ніслава, яка відбулася 8 вересня 1253 р. в Асизі, приходило за участі краківського князя Болеслава Сором’язливого, великопольського кня­зя Пшемисла І, куявського князя Казимира, мазовецького князя Зе- мовита та опольського князя Владислава IV^[1767] під керівництвом пап­ського легата Опізо аббата з Мессани^[1768]. У чеських регестах збереглася інформація про грамоту від 19 липня 1255 р., яка мала сприяти на­лагодженню стосунків між польськими князями, Данилом Романови­чем та Пшемислом-Оттакаром II: “Pfzemysl rex Bohemiae mediante Prandota episcopo Cracoviensi concordat cum princibus Poloniae nec non Daniele rege Russiae, qui terras euis, raesertim territorium Oppaviense, devastaverunt” (“Пшемисл, ко­роль Богемії, за посередництвом Прандота, єпископа краківського, до­ходить згоди з князями Польщі та Данилом, королем Русі, котрі землі його, особливо околиці Опави, понищили”)^[1769]. Скоріше всього, польські єпископи, в першу чергу, краківський єпископ Ян Прандота, разом з Опізо брали участь у церемонії у Дорогичині, прибувши туди відразу ж після завершення урочистостей в Кракові. Це і знайшло відбиток у польському джерелі, яким користувався Ян Длугош. А пізніше саме джерело, як і ця звістка були відкинені польським хроністом.

Цікава особа самого Опізо. Він походив з родини тосканських аристократів Маласпіна з П’яченци графів ді Луна. Наймолодший син Моруелло ді Луна обрав духовну кар’єру, ставши спочатку папським нотарем, а потім абатом бенедиктинського монастиря св. Павла у Me- зано поблизу П’янченци^[1770]. Папа Інокентій IV (Сінібальдо де Фієскі), який теж був з походження аристократом з лігурійських графів Лава- ньї, повністю довіряв йому складні дипломатичні місії. Тому у 1245— 1246 рр. він виконував місії легата у Польщі та Прусії, а у 1253— 1254 рр. — у Польщі, Прусії та на Русі^[1771].

Не менш цікаво, звідки взялося “відновлення попередньої коро­нації”. Якщо у Меховіти це виглядає цілком логічно, то у Длугоша повідомлення про 1246 р. з’явилося пізніше, ніж інформація про “від­новлення”. Конструюючи свою версію, Ян Длугош допустився двох по­милок. Перша з них могла бути і не свідомою: він знав, що абат Опізо був легатом у Польщі у 1246 р., але, напевно, не знав, що у той час у нього не було повноважень щодо земель Русі. Друга помилка була радше конструкцією: він не міг не знати, що жоден легат не міг би рішитися на самовільну коронацію без повноважень від папи, а також присланих папою інсигній.

Після констирукції Длугоша, переданій Меховітою разом з його первинною інформацією, пішла в життя версія про дві коронації. На­ступні хроністи по різному відносилися до цих версій, напевно, маючи можливість користуватися й іншими матеріалами. Визначний поль­ський хроніст Мартин Кромер (1512—1589) у своїй знаменитій праці “De origine et rebus gestis Polonarum” (1555), детально описуючи вза­ємини польських князів, боротьбу за Ятвягію, участь у подіях легата Опізо^[1772], короля Данила майже не згадує. А епізод коронації у 9-й кни­зі поданий за Длугошем без дати, але в контексті подій початку 1260-х рр.: Данило, прагнучи отримати більше достоїнство, послав до легата Опізо посольство, обіцяючи з усім народом перейти в католицьку віру та боронити від татар польські землі. І хоча краківський єпископ Пран- дота попереджував легата, той все одно коронував князя Данила, який не тільки не боронив християн, а з татарами та литвинами пустошив їх землі^[1773]. Тому, посилаючись на нього, Олександр Гваньїні написав, що коронація не принесла Данилові Романовичу користі, бо він зра­див католицькій вірі^[1774]. Інший польський хроніст Мартин Бєльський (1495—1575)^[1775] повторив за Длугошем ряд його помилок, зокрема, по­давши під 1270 р., що з Ногаєм і Телебугою йшли дружини Лева та Романа Даниловичів^[1776] (похід мав місце у 1287/1288 р., а Роман за­гинув у 1260 р.). Йоахім Бельський (бл. 1540—1599)^[1777] переробляючи працю батька, зазначив, що до смерті Данила (яку він за Длугошем відносив до 1266 р.), вся Русь залишалася католицькою. Коронацію він датував 1260 р., при цьому не втримався, щоби зачепити якось короля Данила. Мовляв, унія прийнята, щоби разом з поляками боронитися проти татар, але князь за це сам напав на польські землі^[1778]. Так, вже в умовах релігійного протистояння відбувалася фальсифікація минулого.

Мацей Стрийковський (бл. 1547 — 1582) користувався при укладан­ні свого зведеного Літопису різноманітними джерелами^[1779]. Тому він вже впевнено розгорнув версії про дві коронації “папськими легатами: раз — у Дорогичині, а другий — у Києві”^[1780]. Данило у нього король київський і дорогичинський князь, а Василько — князь волинський і галицький^[1781]. За Стрийковським Данило відправив послів до Ліону, прохаючи у папи корону ще у 1240 р. (ця інформація подана з поси­ланнями на Длугоша, Меховіту і Кромера). У 1246 р. два легати абат Опізо з моденським єпископом у Києві коронували Данила, не зважаю­чи на протести краківського єпископа Прандоти. Тому папа повторно у 1253 р. послав легата Опізо, який з Прандотою та іншими польськими єпископами коронували Данила Романовича у Дорогичині. При цьому знову Стрийковський післався на Длугоша і Меховіту^[1782].

Без коментаря зрозуміло, яким чином було сконструйовано всю цю версію. Д.Домбровський справедливо звернув увагу, що ні Олександр Рогов^[1783], ні Криштоф Кв’ятковський^[1784], досліджуючи цю проблему, так і не зрозуміли, звідки взялися дві коронації^[1785]. Польський дослід­ник також детально проаналізував фрагменти, запозичені у Меховіти та Кромера^[1786].

Пізніші польські історики, черпаючи різноманітну інформацію, продовжували творення легенди. Станіслав Сарніцкий (1532—1597) подав дві коронації під 1246 та 1260 р.^[1787] Бартош Папроцький (1543— 1614) обмежився інформацією, що Данило був помазаний на королів­ство і коронований в Дрогичині абатом Опізо з Мезано папським ле­гатом, не подавши дати цієї події^[1788]. А єзуїт Ян Алоїз Кулеша, з по­силанням на Стрийковського, Длугоша, Меховіту і Кромера, писав у 1704 р., що король Данило присягнув Опізо та Прандоті “з цілим Русь­ким народом”, визнавши не тільки зверхність Риму, “ale nawet Ceremonie Greckie opuscic”^[1789], а до смерті Данила (у 1266 р. за Длугошем) вся Русь залишалася католицькою.

Таким чином, можна стверджувати, що жодних джерельних підстав для сумнівів щодо факту коронації не існує: жодне автентичне джерело таких підстав не дає. Всі відомості різних за походженням і не залеж­них одне від одного джерел, узгоджуються в часі і стосовно учасників цих подій та їх мотивів. Ян Длугош першим, маючи повну і правдиву інформацію про ці події, відмовився від неї на користь свідомо сфаль- шованої реляції, яка принижувала короля Данила. Ця реляція вини­кла під впливом сучасного хроністу міжконфесійного протистояння, породженого намаганням замінити православну ієрархію католицькою на анексованих Польщею землях королівства Русі. Наступні автори модернізовували цю версію, додаючи деталі власних конструкцій, при цьому польські автори ганили короля Данила за зраду католицькій ві­рі, приписуючи йому пустошення польських земель і далі заплутуючи хронологію слідом за Длугошем, а українські автори наголошували на його вірності православ’ю. Сучасні історики, не помічаючи досліджень з цієї проблеми В.Семкович-Зарембіни та Д.Домбровського, продовжу­ють шукати причини цих версій хроністів.

Але яку “попередню коронацію” мав на увазі Длугош чи його дже­рело у повідомленні 1253 р.: можливу коронацію у Відні у 1237 р., гіпотезу щодо якої висунув О.Майоров^[1790] чи коронацію Ярополка Із- яславича у Римі у 1075 р., інформацію про яку відшукали папські архівісти і в такий спосіб вона потрапила в документ Яна Прандоти? А, можливо, цей пасаж просто плутанина самого Длугоша, яка зустрі­чається у його праці не так рідко. Це питання залишається відкритим.