Доля Волині.
До смерті Любарта-Дмитра, який титулувався великим князем, Волинь залишалася незалежною державою[2211], хоча її тісне зближення з Литвою та поява ряду удільних князівств, престоли яких займали Гедиміновичі, вела до інкорпорації до складу великого князівства.
Вже наступний великий князь волинський Федір Любар- тович (1384—1390) став литовським васалом. У серпні 1384 р. великий князь литовський Ягайло Ольгердович повернув Вітовтові Кейстуто- вичу волинські володіння його батька (Волковиськ, Мельник, Сурож, Берестя, Дорогичин і Кам’янець). Це означає, що Федір Любартович вже не розпоряджався цими землями. Після Кревської унії (1385 р.) для Литви відпала необхідність в існуванні навіть формально незалежної Волині. Галицька частина королівства Русі була включена до складу Польщі у 1387 р., ще зберігаючи автономний статус. Разом з нею туди ввійшло і Холмське князівство. Белзьке князівство отримав колишній суперник Ягайла Ольгердовича — мазовецький князь Земовит Земовитович (1388—1426). З цього часу Холмське і Белзьке князівства відпали від Волині. Перше у 1434 р. ввійшло до складу Руського воєводства, а другим — мазовецька династія володіла до свого вигаснення у 1462 р., після чого воно було анексоване Польщею. Для волинського боярства та міської верхівки інкорпорація до складу Великого князівства Литовського була природньою: Гедиміновичі не зачіпали релігії, традицій, системи управління, землеволодіння і мови, а прилучення до сформованого потужнього ринку сприяло економічному розвитку. Загал населення навіть не помітив перемін. Тому, коли Ягайло Оль- гердович у 1388 р. передав Вітовтові Луцьк[2212], який з часів Любарта став столицею Волині, а у 1392 р. запропонував Федору Любартовичу поміняти Волинь на Сіверську землю, останній вже не зміг організувати ніякого опору[2213]. Діяльний та енергійний Вітовт Кейстутович користувався на Волині загальною підтримкою місцевої еліти. Ще з часів Любарта-Дмитра сюди почали емігрувати противники польсько-угорського панування з галицької частини королівства Русі. Спираючись на цю еліту, використовуючи багаті ресурси землі, Вітовт Кейстутович поступово домігся відновлення великого князівства і зайняв його престол. Розширення литовського впливу до берегів Чорного моря і далеко на схід, безперечно, також сприяли економічному піднесенню цих земель. Не випадково саме Луцьк обрав Вітовт Кейстутович для своєї коронації у 1429 р.[2214]За часів його правління на Волині зберігали свої дрібні удільні князівства як Рюриковичі (Острозькі), так і Гедиміновичі (Любартовичі та Наримунтовичі). Більшість з них взяли участь у нещасливій битві на Ворсклі (12 серпня 1399 р.), де полягли, зокрема, князі Михайло та Дмитро Даниловичі Острозькі та Іван Юрійович Белзький[2215].
Останнє політичне піднесення Волині пов’язане з діяльністю князя Свидригайла-Лева-Болеслава Ольгердовича (1430—1452). Особистість цього князя ще не отримала належної оцінки. Польська історіографія народила міф, який досі залишається панівним в історіографії, ніби легітимний великий князь Литви, чиє обрання на престол у 1430 р. визнали всі, “повстав” проти узурпатора, висуненого польською стороною у 1432 р. — Зигмунта Кейстутовича. Свидригайло Ольгердович послідовно боровся за розрив польсько-литовської унії і відновлення окремого Великого князівства Литовського. Наступні унії та збереження Литвою свого статусу до кінця XVIII ст. значною мірою було наслідком цієї боротьби. Щоби привернути на свою сторону князівську верству (як Рюриковичів, так і Гедиміновичів, як католиків, так і православних), Свидригайло відновлював удільні князівства, ліквідовані Вітовтом. Через це вся місцева еліта була на його стороні. Після страшних поразок, втративши до 1435 р. майже всі володіння, він зумів закріпитися на Волині в Луцьку, де залишався фактично незалежним володарем до самої смерті (1431—1439, 1440—1452), зберігаючи титул великого князя литовського.
Саме завдяки його діяльності після 1440 р. було відновлене і Київське князівство, яке пережило в середині XV ст. короткочасний розквіт[2216].Під час боротьби проти Польщі та Зигмунта Кейстутовича на Волинь до Свидригайла емігрували литовські, білоруські та українські князі і магнати, які втратили свої володіння в інших землях. Свидри- гайло Ольгердович надав їм там інші уділи, перетворивши Волинь в складну мозаїку дрібних удільних князівств, володарі яких намагалися піднести і облаштувати свої малі столиці. Рюриковичі — князі Острозькі зберегли свій уділ, з якого молодша гілка бл.1450 р. виділила Заславське князівство. Нащадки Федора Любартовича — князі Сангушки утримали Кошерське (Каширське), Ковельське і Ратненське князівства. Нащадки Федора Ольгердовича — Кобринське князівство; Костянтина Ольгердовича — Чорторийське і Клеванське князівства; Корибута-Дмитра Ольгердовича — Несвіцьке (Несвіч поблизу Луцька), Збаразьке, Вишневецьке, Воронецьке, Порицьке і Тристенське князівства; Наримунтовичі — Ружинське і Корецьке князівства; Корятовичі — Ольшанське і Буремльське. І князі Козеки невстановленого походження отримали від Свидригайла володіння на Волині у 1445 р.[2217].
Після смерті Свидригайла Ольгердовича, інкорпорована до складу Великого князівства Литовського Волинська земля отримала від Казимира Ягеллончика окремий привілей (1452 р.), підтверджений Олександром Казимировичем (1501 р.) та Сигізмундом Старим (1509 р.)[2218], який зберігав без змін існуючі стосунки. Управляли цими територіями поперемінно князі Острозькі та Сангушки у ранзі старост луцьких, маршалків Волинської землі та намісників брацлавських. Великокняжий уряд, практично не втручаючись у внутрішні справи, постійно намагався ліквідувати статус удільних князівств. Вже Віденським привілеєм 1447 р. великий князь Казимир Ягеллончик зрівнював “княжат” з рештою шляхти[2219]. Але вдалося це значно пізніше. Віденським привілеєм 1492 р. великий князь Олександр Казимирович залишив за собою дипломатичні зносини з іноземними державами, надання і зміщення з урядів та земельні пожалування[2220]. Фактично це означало ліквідацію удільних князівств і зрівнення їх з приватними володіннями шляхти. І хоч потужніші з князів (Острозькі, Сангушки, Корецькі, Чорторийські і Вишневецькі) зберегли окреме військо, васалів-клієнтелу і трималися і надалі як окремі володарі, а великокнязівський уряд, при якому вони займали значні посади (особливо Острозькі та Сангушки) не втручався у справи підлеглих їм територій, волинські землі стали відрізнятися від сусідніх литовських земель хіба що присутністю великої кількості князівських родин і наявності їх замків та дворів. Після Люблінської унії 1569 р. ніщо вже не заважало утворити на цих землях Волинське і Брацлавське воєводства.