ЕПІЛОГ: КОНСТАНЦЬКИЙ СОБОР 1414-1418 РР.*

У 1387 р., домовившись з галицькою елітою, Польща анексува­ла галицьку частину королівства Русі, що було визнано Литвою за угодою в Острові у 1392 р. Але Угорщина не погоджувалася з цією анексією, угорські гарнізони ще утримували частину Прикарпаття.

Упродовж 1414—1418 рр. у швабському місті Констанці на березі Боденського озера працював XVI Вселенський собор, скликаний з іні­ціативи короля Угорщини і Німеччини Сигізмунда Люксембурга для подолання “Великої схизми” 1378—1414 рр. коли на чолі католицької церкви стояло два—три папи, які ворогували між собою. Крім трьох пап, трьох патріархів, 29 кардиналів, 33 архиєпископів, 150 єписко­пів, понад 100 абатів і понад 300 докторів теології та права з різних європейських університетів, на соборі були присутні герцоги Австрії, Баварії, Саксонії, Мекленбургу та Лотарингії, а також посольства ін­ших світських правителів: королів Франції, Англії, Шотландії, Поль­щі, Швеції, Данії, Норвегії, Неаполю, Сицилії^[2444] і “посольство королів­ства Червоної Русі” („das кьпдгісЬ von Rot Rusen”)^[2445].

Хроніка Констанцького собору, що її склав близько 1420 г. секре­тар міської ради міста Констанц і єпископський нотаріус Ульріх фон Ріхенталь (бл. 1366 — бл. 1437), який був головним канцеляристом цього собору і володів практично всією повнотою інформації про по­дії, служить основним джерелом з історії собору. Латинський текст хроніки не зберігся, а списки її ранніх перекладів середньо-німецькою мовою помітно відрізняються між собою^[2446]. Рукописи хроніки Ріхен- таля багато ілюстровані, зокрема, там приведено більше тисячі гербів участників собору^[2447]. Хроніку Ріхенталя видав ще у 1483 р. ауґсбурзь- кий друкар Антон Зорґ^[2448] за списком Гебхарда Дахера (1467)^[2449]. У виданні збереглося повідомлення, що в Констанц прибуло “від світ- лійшого високородовитого князя [і] короля Галіції повноважне велике посольство”^[2450]. Там же приведений і герб “короля Галіції” у вигляді увінчаного короною щита з поздовжніми голубими смугами на біло­му тлі. Це ж зображення є на мініатюрі рукопису хроніки Ріхенталя, яка належить Росгартенському музею у Констанці^[2451]. Віддалено герб нагадує популярний серед шляхти королівства Русі герб Корчак, який спершу був гербом Дмитра з Горая і Щебрешина, нащадка галицького боярина Вовчка з Дроговижа, який ще у середині XIV ст. перейшов на службу до польського короля Казимира III. Від угорського короля Людовика Анжуйського Дмитро отримав дозвіл доповнити свій герб у вигляді корчака (чаші) з собачкою трьома срібними смугами з угор­ського державного гербу. У результаті корчак з собачкою опинився в нашоломнику, а в полі щита залишилися три смуги^[2452]. Звичайно, ні сам Дмитро, який у 1368—1370, 1377—1390 рр. посідав уряд королів­ського підскарбія, ні його нащадки не могли претендувати на титул “світлійшого високородовитого князя [і] короля Галіції”. За часів Кон- станцького собору титул “короля Галіції і Лодомерії (Володимириї)” носив сам Сигізмунд Люксембург, король Угорщини і Німеччини^[2453].

У давніших рукописах Хроніки Констанцького собору згадка про “короля Галіції” і зображення його гербу відсутні. У рукопису, відомо­му як Олендорфський кодекс з бібліотеки графа Густава фон Кенігсег, складеному, як вважають, у 1438—1450 рр., згадується “високородо- витий шляхетний князь Червоної Русі” (це взагалі перша згадка Чер­воної Русі у європейських джерелах^[2454]) і поданий його герб у вигляді розділеного навпіл чорно-білого щита з трьомя хрестами у верхній по­ловині і двоголовим орлом — у нижній^[2455]. Аналогічне зображення є і в Констанцькому рукописі хроніки, який відтворює другу її редакцію^[2456].

Текст Олендорфського рукопису з фотографічним відтворенням всіх її мініатюр видано^[2457]. Опублікований тут герб Червоної Русі (роз­ділений навпіл щит з трьома червоними хрестами у верхньому сріб­ному полі і золотим двоголовим орлом — у нижньому черному полі) Францішек Пєкосінський відніс до територіальних гербів руських зе­мель у складі Великого князівства Литовського^[2458]. Червоні хрести на срібному фоні пов’язуються з Волинню та можливим гербом Любарта- Дмитра Гедиміновича. Українські дослідники вважають, що двоглавий візантійський орел (який згадується в ^атпвському літописі^[2459]) був гербом короля Данила Романовича²⁴⁸⁰ чи навіть Романа Мстиславича²⁴⁸¹. Аналіз часу і обставин появи візантійського орла на гербі Галицько- Волинської Русі зробив петербурзький історик О.Майоров²⁴⁸². Правда, окремі його висновки піддав ґрунтовній критиці В.Александрович²⁴⁸³. Проблема залишається дискусійною, хоча двоглавий візантійський орел на галицькому гербі після шлюбу Романа Мстиславича з Єфроси- нією-Анною є досить вірогідним²⁴⁸⁴.

Напевно раніші списки німецького перекладу Хроніки більше від­повідають дійсності. Заміну “високородовитого шляхетного князя Чер­воної Русі” на “світлійшого високородовитого князя [і] короля Галіції” із заміною його герба на герб з елементами гербу королівства Угорщини у пізніших списках, напевно, зроблено під впливом імператора Фрідрі- ха III Габсбурга (1452—1493). Констанц знаходився у спадкових землях Габсбургів, а Фрідріх III намагався зібрати все втрачене Люксембурга- ми і перетворити імперію на світову державу. “Європа Ягеллонів” була його політичним суперником.

Хто ж цей загадковий “високородовитий шляхетний князь Черво­ної Русі”, не названий на ім’я? Сумніватися у правдивості інформації У. фон Ріхенталя не доводиться. Для будь-якої фантазії у швейцар­ського хроніста не було жодних підстав. Але і дати однозначну відпо­відь на поставлене питання теж не просто.

На мою думку, цим князем міг бути тільки князь Федір Данилович Острозький, нащадок Романа Даниловича й останній з Романовичів на той час²⁴⁸⁵. Зрештою, Томас Прішух (f1419∕20), райця магістрату Аус- бурга, у своєму “Фундаменті собору” прямо відзначив присутність “Von wissen reussen ein herczog / Mer ein Гьгвѣ herczog von Ostrog”²⁴⁸⁸. Князь ^{[2460] [2461] [2462] [2463] [2464] [2465] [2466] [2467] [2468] Червоної Русі прибув на собор у товаристві претендента на смолен­ський престол та митрополита Григорія Цамблака. За ними стояв ве­ликий князь литовський Вітовт Кейстутович, очевидно, зацікавлений у відродженні королівства Русі. Його васал острозький князь Федір Да­нилович спочатку служив Любарту-Дмитру Гедиміновичу, а потім його синові Федору Любартовичу. У 1386 р. під тиском Ягайла Федір Лю- бартович звільнив Федора Острозького від васальної присяги. Далі цей князь став намісником Луцького князівства і залишався у цій гідності протягом 1387—1392 рр. А потім його шляхи з королем Владиславом Ягайлом розійшлися[2469] [2470].}

Тільки цей князь міг з’явитися у складі литовської делегації на соборі в Констанці з пишним титулом “високородовитого шляхетно­го князя Червоної Русі” і з гербом, у якому були об’єднані елемен­ти давніх гербів його предків короля Данила Романовича (двоглавий орел) і волинських Даниловичів (хрест^[2473]). Амбіцій і відваги нащадку Романа Даниловича було не позичати. Від усієї спадщини Романови­чів йому залишилося лише маленьке Острозьке князівство на Воли­ні, до якого він приєднав крихітне придане дружини Агафії-Агрипини Чурилівни Бродовської. Для останнього з Даниловичів^[2474] цього було яв­но мало. Він вірою і правдою служив Владиславу Ягайлу, сподіваючись взамін отримати від нього хоча б Луцьке князівство на правах лену, але останній, проводячи политику ліквидації уділів, цього не хотів зро­бити. А великому князеві литовському Вітовту Кейстутовичу доволі вигідно було підтримувати амбіції свого васала. Він готувався до коронації як король Литви та Русі і був зацікавлений аби галицька частина королівства Русі не була закріплена за Польщею.

Хто ще міг би з'явитися на соборі з таким титулом? За повне від­новлення королівства Русі до своєї смерті (4 серпня 1383 р.) боровся князь Любарт-Дмитро Гедимінович, якому у 1340—1349, 1353, 1370— 1371, 1372, 1376—1377 рр. вдавалося повністью або частково оволодіти галицькою частиною держави^[2475]. Старший син Любарта-Дмитра — Федір змушений був стати васалом Вітовта Кейстутовича і у 1390 р.

Довший час суперником Любарта-Дмитра був опольский князь Во- лодислав, якому у 1372 р. угорський король Людовик Анжуйський передав у лен “королівство Русь з містами і населенням”. Володислав Опольский правив у галицькій частині королівства до 1378 р., прийняв­ши титул „господаря Руської землі, вічного дідича і самодержця”, а та­кож карбував власні монети^[2478]. У 1383—1387 рр. він намагався відстояти Галицьку землю від наступу польсько-литовських сил і навіть nadorispanja Remzedekrendehez // Turul. T. 26. Miskolc, 1908. 30-37 old; Idem. Opuli Laszlo Herczeg Magyarorszag // Szazadok. T. 43. Budapest, 1909. 537-554 old; Gilewicz A. Stanowisko i dzialalnosc gospodarcza Wladyslawa Opolczyka na Rusi w latach 1372-1378 // Prace historyczne wydane ku uczczeniu 50-lecia Akademickiego Kola Historykow Uniwersytetu Jana Kazimierza we Lwowie 1878-1928. Lwow, 1929. S. 9-108; Pieradzka K. Wladyslaw ksigze opolski 1330-1401. Monografia historyczna. Krakow, 1945 // Archiwum Uniwersytetu Jagiellonskiego, syng. WF II 122; Котляр Н.Ф. Классификация червонорусских монет Владислава князя Опольского // Сообщения Государ­ственного Эрмитажа. T 26. Ленинград, 1965. С.38-41; Adrianyi G., Gottschalk J., Swiazihski S. Her­zog Ladislaus von Oppeln und Grundung der Pauliner-kloster Tschenstochau in Polen und Wiese bei Ober Glogau // Archiv fur Schlesische Kirchengeschichte. Bd. 36. Gorlic, 1978. S. 33-77; Frontczak M. Wladyslaw Opolczyk fundator obrazu czcstochowskiego // Nasza Przeszlosc. T. 52. Warszawa, 1979. S. 98-105; Sroka S.A. Czy Wladyslaw Opolczyk byl ojcem chrestnym Wladyslawa Jagielly // Nasza Przeszlosc. T. 74. Warszawa, 1990. S. 62-73; Idem. Itinerarium ksiccia Wladyslawa Opolczyka z lat 1372-1378 // Rocznik Przemyski. T. 28. 1993. S. 147-154; Idem. W sprawie daty objccia Rusi przez Wladyslawa Opolczyka // Ibidem. T. 29-30. 1993-1994. S. 302-312; Idem. Ksigzc Wladyslaw Opolczyk na Wξgrzech. Studium z dziejow stosunkow polsko-wcgerskich w XIV wieku. Krakow, 1996; Idem. Herzog Ladislaus von Oppeln als ungaricher Palatin (1367-1372) // Zeitschrift fur Ostmitteleuropa- Forschung. R. 46. Berlin, 1997. Z. 2. S. 224-234; Idem. Kariera Wladyslawa Opolczyka na dworze wcgierskim w drugiej polowie XIV wieku // Europa srodkowa i wschodnia w polityce Piastow. Torun, 1997. S. 265-274; Idem. Wladyslaw Opolczyk // Piastowie. Leksykon biograficzne / Red. K.Ozog,

S. Szczur. Krakow, 1999. S. 748-751; Sperka J. Z dziejow wojen Wladyslawa Jagielly z ksicciem opolskim Wladyslawem. Dzialania wojenne w latach 1393-1394 // Cracovia - Polonia - Europa. Studia z dziejow Sredniowiecza ofiarowane Jerzemu Wyrozumskiemu w scescdziesigtg pigtg rocznicc uroszin і czterdziestolecie prace naukowej. Krakow, 1995. S. 307-322; Idem. Wojny Wladyslawa Jagielly z ksicciem opolskim Wladyslawem (1391-1396). Cieszyn, 2003; Idem. Urzcdnicy Wladyslawa Opolczyka na Rusi (1372-1378). Spisy // Spoleczenstwo Polski sredniowiecznej / Red. S.K.Kuczynski.

T. 10. Warszawa, 2004. S. 83-103; Idem. Urzξdnicy Wladyslawa Opolczyka w ksiξstwie wielunskim (1370-1391). Spisy // Sredniowiecze polskie i powszechne. T.3 /Red. I.Panic, J.Sperka. Katowice, 2004. S. 110-121; Idem. Otoczenie Wladyslawa Opolczyka w latach 1370-1401. Studium o elicie wladzy w relacjach z monarchgm. Katowice, 2006; Idem. Wladyslaw Opolczyk wobec Sanoka i ziemi sanockiej (1371-1378) // 630. rocznica przybycia Franciszkanow do Sanoka / Red. WBanach, E.Kasprzak. Sanok, 2008. S. 49-53; Idem. Poczgtki osadnictwa rycerstwa slgskiego na Rusi Czerwonej // Княжа доба. Історія і культура. Вип. 3. Львів, 2010. С. 278-302. Idem. Wladyslaw ksigzξ opolski, wielunski, kujawski, dobrzynski, pan Rusi, palatyn Wξgier i namiestnik Polski (1326/1330 - 8 lub 18 maja 1401). Krakow, 2013. 508 s.; Janowska E. Konflikt Wladyslawa Opolczyka z Krolestwem Polskim // Rocznik Muzeum w Gliwicach. T. 9. 1993. S. 25-36; Swiezawski A. Otoczenie ruskie Wladyslawa Opolczyka // Prace Naukowe Wyzszej Szkoly Pedagogicznej w Czξstochowie. Seria: Zeszyty Historyczny. 1996. Z. 3. S. 71-80; Idem. Regencja Wladyslawa Opolczyka na Rusi Czerwonej // Ksigzξ Wladyslaw Opolczyk. Fundator klasztoru Paulinow na Jasnej Gorze w Czcstochowie / Red. M.Antoniewicz, J.Zbudniewek. Warszawa, 2007. S. 285-366; Wyrozumski J. Polska - Wξgry i sprawa Rusi halicko-wlodzimierskiej za Kazimierza Wielkiego // Europa srodkowa i wschodnia w polityce Piastow. Torun, 1997. S. 111-119; Юсяк П. Оточення князя Володислава Опольчика в період його правління на Русі (1372-1379) // Вісник Львівського університету. Серія Історична. T 34. Львів, 1999. С. 81-91; Wladyslaw Opolski, jakiego nie znamy. Proba oceny w szescsetlecie smierci // Red. A.Pobog-Lenartowicz. Opole, 2001; Dola K. Rzgdy Wladyslawa Opolczyka w Ksiξstwie Opolskim // Wladyslaw Opolczyk, jakiego nie znamy. S. 31-45; Idem. Wladyslaw Opolczyk jako ksigzξ opolski // Ksigzξ Wladyslaw Opolczyk. Fundator klasztoru Paulinow na Jasnej Corze w Czξstochowie. Warszawa, 2007. S. 12-32; Antoniewicz M. Podstawy i zakres wladzy ksiccia Wladyslawa opolskiego w ziemi wielunskiej oraz polnocno-zachodniej Malopolsce // Ksigzξ Wladyslaw Opolczyk. Fundator klasztoru Paulinow na Jasnej Corze w Czξstochowie. Warszawa, 2007. S. 195-246; Чорний М. Владислав Опольський // Енциклопедія Львова. Т. 1 / Під ред. А. Козицького та І. Підкови. Львів, 2007. С. 407-408; Salamon M. Wladyslaw Opolczyk a kraje kultury prawoslawnej // Piastowie slgscy w kulturze i europejskich dziejach / Red. A.Barciak. Katowice, 2007. S. 221-231; Karczewski D. “Meliorator terrae звернувся до чеського короля Вацлава IV, оголосивши Галицьку зем­лю васалом цього короля. У цього князя були всі підстави для титулу „господаря Руської землі, вічного дідича і самодержця”. В некролозі абатства св. Вінцентія згадується Гремислава, дружина опольського князя Болеслава І, яка померла 14 травня 1313 р. (“Grimizlaua ducissa Opuliensis”)^{[2479] [2480]}. Правда, в документі від 17 листопада 1301 р. вона названа Агнесою^[2481]. Але подібна практика подвійних імен (княжого і хресного) звична для Рюриковичів^[2482]. Тому заперечення К. Ясіньського не виглядає переконливим^[2483]. Князь Болеслав І доводився дідом Воло- диславу ©польському. Єдина княжна на ім’я Гремислава, яка жила в той час, була дочкою белзького князя Всеволода Олександровича, по­мерлого, очевидно, в еміграції у своїх родичів у Польщі^[2484]. Таким чи­ном Володислав Опольский по кужелю (тобто по жіночій лінії) також був спадкоємцем Волинських Мономаховичів.

Володислав ©польський помер у 1401 р. Синів у нього не було, зяті до часу Констанцького собору теж померли. Опольськое князівство три­мали племінники Болеслав IV і Ян Кропило^[2485]. Ян Кропило був ще й куявським єпископом. Обидва князі, будучи васалами чеського короля, намагалися підтримувати нормальні стосунки з польским королем. У 1417 р. брати зіткнулися з претензіями глоговських князів. Глоговсь- кий князь Генріх VIII Горобець (Wrуbel) як муж Катерини ©польської, яку батько Володислав Опольский залишив спадкоємницею князівства, звернувся до суду сюзерена, який відбувся у Празі 2 липня 1417 р. Суд признав спірні землі за глоговськими князями, а Болеслава IV і Яна Кропила присудив до вигнання. 1 квітня 1418 р. чеський король Вацлав IV підтвердив це рішення. Реалізувати його завадила смерть чеського короля (16 квітня 1419 р.)^[2486].

Зрозуміло, що очікуючи вторгнення в свої землі чеських і глоговсь­ких військ, ніхто з опольських князів не міг з’явитися в Констанці у складі литовської делегації з претензіями на королівство Русі, яке утримував їх єдиний можливий союзник польський король Владислав Ягайло. До того ж Володислав ©польський у своїх монетах, які він кар­бував у період боротьби за збереження королівства Русі, використав два герби — верхньосілезького одноглавого орла і галицького лева^[2487].

Князь Федір Данилович Острозький нічого не міг добитися у Кон­станці. Обидва суперники Сигізмунд Люксембург та Владислав Ягайло не були готовими до компромісу у цьому питанні і не хотіли бачити в королівстві Русі жодних інших фігур. Ініціатива була в руках угор­ського короля, бо він безпосередньо керував всім, що відбувалося на соборі. Повільний і нерішучий Сигізмунд залишив це питання відкри­тим, фактично дозволивши Польщі спокійно анексувати ці землі і во­лодіти ними до 1772 р., трасформувавши галицьку частину королівства у Руське воєводство у 1434 р.

Волинська частина Королівства Русі була інкорпорована до складу Великого князівства Литовського, сюзерен якого великий князь Вітовт Кейстутович мав намір зробити свою тут столицю. Отримавши “наві­чно” у 1392 р. Луцьке князівство^[2488], він у 1429 р. зібрав тут з’їзд європейських монархів, на якому мав намір прийняти королівську ко­рону^[2489]. Польській стороні вдалося зірвати цей акт. Наступник Вітов- та великий князь Свидригайло Ольгердович спробував розірвати поль­сько-литовську унію, але йому вдалося тільки відродити незалежне Волинське князівство, яке він тримав до самої смерті (1436—1452)^[2490]. Після його смерті Волинь перетворилася у конфедерацію удільних кня­зівств. Щоб полегшити їх інкорпорацію великий князь Казимир Ягел- лончик підтвердив старі надання своїх попередників. Острозьке, Чор- торийське, Клеванське, Корецьке, Збаразьке, Каширське, Кобринське, Ковельське, Дубровицьке, Степанське, а також цілий ряд дрібніших князівств складали політичну мозаїку Волині, яка отримала від Кази­мира Ягеллончика окремий привілей у 1452 р., підтверджений велики­ми князями і королями Олександром Казимировичем у 1501 р. та Си- гізмундом Старим у 1509 р.^[2491] Віденським привілеєм 1492 р. великий князь Олександр Казимирович позбавив удільних князів прав дипло­матичних зносин з іноземними дворами, надання урядів та земельних пожалувань, зміщення з урядів та позбавлення земельних володінь^[2492], чим фактично удільні князівства були зведені до рівня приватних во­лодінь шляхти. Це становище було закріплено у Литовському Статуті 1529 р. та наступних Статутах. Хоча ліквідація удільних князівств на практиці затягнулася надовго, вони вже втратили державний харак­тер. Більшість з них було і формально ліквідовано після прийняття Люблінської унії 1569 р., за якою послідували відміна земельних при­вілеїв та утворення Волинського і Брацлавського воєводств. Сильніші з удільних князів, щоб уникнути роздроблення своїх володінь, поспіши­ли перетворити їх на майорати.

Впродовж XI-XIV ст. прикарпатські князівства Ростиславичів, Га­лицьке князівство, Галицько-Волинське князівство і королівство Русі, які послідовно змінювали одне одного, залишаючись помітними держа­вами Центрально-Східної Європи, брали активну участь у політичному житті Європи.