Городельська унія
В попередніх розділах уже йшлося про наслідки домовленостей в Городлі 1413 р. у сферах суспільної еволюції ВКЛ і етноконфесійних взаємин всередині цієї держави. Тепер час торкнутися питання про те, які зміни в стосунках між Литвою та Короною спричинили прийняті тут акти.
У вересні 1413 р. у названому місті відбувся з’їзд Йогайли, Витаутаса[1027] [1028] та литовсько-руських і польських панів. Внаслідок переговорів, що велися тут, 2 жовтня було видано три грамоти. Першу з них затвердили Йогайла як польський король і зверхник Литви (“ Lyttwaniae princeps supremus,... Russiaeque dominus et haeresn) та литовський вел. князь (“таgnus dux Lyttwaniae necnon terrarum Russiae dominus et hae- res”) Витаутас. У'ній в рішучих висловах підтверджувалася інкорпорація ВКЛ до Корони на вічні часи (“incorporamus, invisceramust appropriamust coniungi- mιιs, adiungimus, Confoederamus et perpetue anectimus”). Було підкреслено, що боярство ВКЛ має лишатися вірним як їм обом, так і їхнім наступникам і Короні. По смерті Витаутаса вел. князем повинен бути обраний той, за кого висловиться (порадившись з литовцями та поляками) Йоґайла чи його наступник. Вибір польського короля також не може відбутися без відома та участі (“sine scitu et consilion) Витаутаса і литовських бояр. Останні підтвердили ці пункти, не згадуючи, однак, про інкорпорацію; відповідні зобов’язання прийняли на себе й польські пани [231, s.7-24; 164, t.I, MCLXII, р.286-289; 229, t.I, s.1-15; 223, t.I, s.29-32; 212, t.II, M1025-1026, s.16-18; 149, M49-51, s.50-72; 18, М2, c.211- 216; 172, t.V, s.141-147]. На відміну від 1401 p., зовсім не брали участі в укладенні угоди князі; немає й ознак видання ними присяжних грамот.Спробував поставити під сумнів існування домовленостей 1413 р. Д.Зуб- рицький, назвавши звістки про них “байками”.
Якщо така угода й мала місце, нею, на його переконання, міг передбачатися лише оборонно-наступальний союз ВКЛ та Корони проти Ордену [763, с.246-250, 259, 269, 359; 764, с.16-17, прим.48; 761, с.79-80]. За хибним твердженням М.Кояловича, умова між Йоґай- лою та Витаутасом передбачала, що після смерті одного з них інший дістане відповідно Литву чи Польщу [954, с.160; 962, с.133]; ймовірно, на це вплинуло вищезгадане твердження Стрийковського щодо аналогічного погодження між кузенами в Перемишлі в 1401 р.Подібно до того, як Вільнюсько-Радомську угоду багато хто розглядав у якості наслідку катастрофи на Ворсклі, Городельську унію також часто було тлумачено крізь призму визначної попередньої події, а саме Ґрюнвальдської перемоги. Так, вважав її головною причиною угоди 1413 р. К.Шайноха [1756, т.П, с.650]. На думку А.Барбашева, посилення Польщі після 1410 р. зробило її відтепер єдиною загрозою для самостійності ВКЛ. Отже, розпочинається новий період в політиці Витаутаса, головним змістом якого стають відносини з Короною. Для Польщі ж підтвердження унії було необхідним, щоб уникнути унеза- лежнення Литовсько-Руської держави [316, с.16-17; 317, с.123, 266]. На пожвавлення контактів Витаутаса з лівонськими рицарями в погрюнвальдську добу і викликане цим занепокоєння поляків за долю унії вказував ФЛеонтович [1059, 1908, №3, с.64]. “Жодної політичної необхідності” не вбачав у Городельській угоді С.Платонов [1394, с.424][1029].
Що до оцінок власне умов унії, то протягом тривалого часу в східнослов’янській литуаністиці переважав погляд на неї як на суттєвий удар по самостійності ВКЛ і життєздатності цього державного організму. Так, Д.Бантиш- Каменський наголошував на тому, що утворення в 1413 р. “законодавчої влади” мало наслідком зменшення влади Витаутаса [311, с.35-36]. С.Соловйов вважав домовленості в Городні фактичним “завоюванням Литви, тобто її зараженням язвою Польщі” [1568, №11, c.26]. На думку М.Кояловича, аналізовані події знаменували крах мрій про самобутність Литовсько-Руської держави [954, с.161; 962, с.132].
Неважко помітити, що вищевикладені оцінки не є результатом дослідження власне юридичних аспектів взаємин, які встановлювалися Городельсь- ким договором між двома державами. Увага зверталася перш за все на гадане тотальне упослідження православних ВКЛ; оскільки переважна більшість дослідників вважала основою могутності останнього саме “руський елемент”, не мають дивувати апокаліптичні оцінки ними наслідків угоди 1413 р. для литовсько-руської державності. Вказувалося й на важливість тієї обставини, що, на відміну від попередніх актів, польська сторона намагалася зацікавити в унії привілейовані верстви ВКЛ.
С.Бершадський висловив погляд, згідно з яким метою договору був перехід від персональної до реальної литовсько-польської унії [376, c.305]. Наслідків, однак, це не мало аж до 1501 р., оскільки на заваді реалізації досягнутих домовленостей ставали відмінності суспільно-політичного ладу обох держав. М.Дашкевич, який вважав, що Кревську угоду було укладено лише на час правління Йоґайли, вбачав значення унії 1413 р. в тому, що нею першою передбачався зв’язок між Литвою та Польщею і після його (та Витаутаса) смерті [641, с. 110],04°. Важливою відмінністю від Вільнюсько-Радомського договору Дашкевич вважав те, що ним передбачалася спадковість влади у ВКЛ, тоді як у 1413 р. було встановлено її елекційність[1030] [1031]. Реально ж відтоді до смерті Витаутаса литовсько-руські землі лишалися “немовби самостійними” від Йоґайли та Корони. Отже, фактично має йтися про “фікцію унії”; Дашкевич додавав при цьому, що умови договору порушувалися обома сторонами [641, сЛ 14, 126, 132, 139]. Вимушеною поступкою, яка йшла “врозріз” із загальною політикою Витаутаса щодо Польщі, вважав Городельську унію А.Барбашев [317, с.265]. Однак на той час (наприкінці XIX ст.), на відміну від попередньої доби, подібна оцінка була вже швидше винятком. Навпаки, про зміцнення самостійності ВКЛ, починаючи від 1413 р., писав Н.Молчановський [1232, с.277]. На безпідставність поширеного раніше погляду східнослов’янських дослідників на Городельський договір як невдачу Витаутаса вказав і А.Прєсняков. За його оцінкою, вел. князь потребував єднання сил із Йоґайлою та Короною; антагонізму між ними тоді не існувало [1429, т.ІІ, вьш.І, с.95]. Ф.Леонтович (виходячи, як це бувало неодноразово, з позицій не стільки історика, скільки правника) твердив, що ВКЛ у 1413 р. погодилося на постійну унію у формі інкорпорації [1059, 1908, №3, с.65, 67-68]. Успіхом, що був наслідком посилення позицій Витаутаса після 1410 р., вважав угоду М.Довнар-Запольський; на його думку, в Городлі було послаблено зв’язок, встановлений між Литвою та Польшею 12 роками раніше [672, с.60-61, 95]. М.Чубатий вважав унію 1413 р. поверненням до умов Кревської угоди, що виявилося в новому підпорядкуванні ВКЛ Короні. Відмінність, однак, полягала в наявності відтепер окремого литов- ського вел. князя [ 1740, τ.CXLIV-CXLV, с.88]ІМ3. Як бачимо, різні, а подеколи и діаметрально протилежні тлумачення Го- родельської унії переважно залежали від того, чи мався на увазі безпосередній її зміст, чи віддалені в часі наслідки, спричинені наближенням суспільно-політичного ладу ВКЛ до польських зразків. Проте в цілому з кінця XIX ст. у східнослов’янських історіографіях перевагу здобуває перша тенденція і, як результат, оцінка угоди-1413 р. як такої, що закріпила самостійність Литовсько-Руської держави. Не буде зайвим зазначити також, що, на відміну від попередніх прикладів, в еволюції поглядів на городельські домовленості меншою мірою простежується вплив досліджень польських литуаністів.