Вільнюсько-Радомська унія

Події, що розгорнулися на межі XIV-XV ст., істотно вплинули на пода­льший розвиток литовсько-польських взаємин. Ідеться, по-перше, про катаст­рофу на Ворсклі. Ставлення в Польщі до цієї виправи Витаутаса проти татар було неоднозначне.

Менше ніж за півтора роки після погрому татарами війська Витаутаса (на Різдво 1400 р.) останній скликав до Вільнюса вищих урядників і найвизначні­ших литовських бояр. Очевидно, йшлося про представництво лише власне ВКЛ: обласні князі та руське боярство були відсутні, і взагалі з князів тут бачи­мо лише одного з найближчих прихильників Витаутаса - Івана Гольшанського із синами. Внаслідок нарад постали дві грамоти, видані 18 січня 1401 р. У пер­шій з них Витаутас за те, що Йогайла надав йому пожиттєво гідність литовсько­го вел. князя, підтвердив зобов’язання вірності та допомоги останньому і Коро­ні. По смерті Кейстутовича землі ВКЛ та влада над ними мусять повернутися ^{[1015] [1016] до Йогайли (чи його наступників) і Польщі. В другому акті присутні репрезен­танти литовсько-руської знаті обіцяли (за себе та решту боярства) завжди до­помагати королеві та полякам, не полишаючи їх. По смерті Витаутаса вони не мають шукати собі іншого володаря, окрім Йогайли (про його нащадків тут не згадано) та Корони.}

Деякі додаткові відомості про події 1401 р., окрім актового матеріалу, мі­стяться в хроніках. Так, Й.Посільґе розглядав вільнюсько-радомські домовле­ності лише як оборонний союз BKJI із Короною [183, s.245]^{[1017] [1018]. За тлумаченням М.Кромера, литовсько-руські землі мали повернутися до Йогайли в разі безпо- томної смерті Витаутаса [187, s.755]. Цей погляд спростовує М.Стрийковський. Він повідомляє, нібито після унії 1401 р. у Перемишлі Йоґайла та Витаутас до­мовилися, що в разі, коли один із них не матиме дітей, другий дістане по його смерті і Литву, і Польщу [217, s.338-339; 216, t.II, s.118; 99, с.76-77]’028. Дехто (наприклад, І.Шараневич) поставився до цього твердження з довірою [1760, с.292]. Однак уже !.Данилович заперечив існування подібної умови [212, 1.1, s.324]; як “чутки” кваліфікував звістку Стрийковського С.Соловйов [1559, кн.П, с.372-373]. На думку А.Барбашева, хоча згадані відомості й не мають підтвер­дження в актах, вони все ж є цінним свідченням того, як угоду 1401 р. сприй­мали її сучасники [316, с.104][1019].}

Як було показано, окремі формулювання Вільнюсько-Радомської угоди, подібно до Кревської, лишають простір до відмінних тлумачень. На переконан­ня Шараневича, в 1401 р. було підтверджено укладену 16 роками раніше персо­нальну унію [1760, с.292]. Такої ж думки дотримувався Д.Іловайський; за ним, Витаутас відтоді став “пожитгєвим намісником” ВКЛ [782, т.ІІ, c.209]. М.Даш­кевич вважав, що основне значення домовленостей лежало в іншій площині, за­кріплюючи владу над литовсько-руськими землями в роді Йогайли [641, с.

Метою договору 1401 р., на гадку багатьох дослідників, було бажання покласти край сподіванням амбіційного Швітріґайли на великокнязівську вла­ду. Так вважали, наприклад, А.Коцебу та Й.Сенковський [946, с.50-51; 1518, с.55-56]. Небезпекою з боку молодшого Ольґердовича пояснював тодішнє збли­ження Витаутаса з Йогайлою М.Максимейко [1167, с.10]. Більшу дослідницьку' увагу привернуло питання про причини Вільнюсько-Радомської унії. Як прави­ло, при цьому вказувалося на катастрофічні наслідки поразки на Ворсклі, яка змусила Витаутаса відмовитися від попередніх грандіозних планів. Подібним чином висловилися С.Соловйов, К.Бестужев-Рюмін, А.Барбашев; спочатку так саме вважав і А.Левицький^[1020] [1568, №11, c.26ς 385, т.П, вып.1, с.39; 316, с. 105; 317, с.123; 1994, s.21]. Природно, умови даної угоди, особливо на тлі засвідче­них Посільге намірів Витаутаса, не могли не сприйматися як відчутна поразка останнього. Наприклад, Барбашев твердив, що договір 1401 р. (як і пізніша Го- родельська унія) ішов “врозріз” із загальною політикою Витаутаса щодо Поль­щі [317, с.265].

Одночасно Барбашев наголосив на тому, що спочатку крах 1399 р. не спричинив значних змін у литовсько-польських стосунках; це сталося лише пі­сля того, як Йоґайла укріпив свої позиції в Польщі, захитані смертю Ядвіги (17 липня 1399 р.) [316, с.102]. Дійсно, за свідченням Длуґоша, після похорону ко­ролеви (в середині серпня) становище Йогайли було непевним. Він навіть виї­хав на Русь і збирався повернутися до ВКЛ, заявляючи, що не має тепер права на корону^[1021]; польські можновладці, однак, запевнили, що й надалі бажають мати його своїм королем [172, t.IV, s.505-506]. На цій підставі М.Дашкевич здо­гадувався навіть, що з 1399 р. Йоґайла потрапив під вплив Витаутаса [647, с.З- 4].

Таким чином, у вельми важкій ситуації майже одночасно опинилися оби­два кузени. Це саме по собі ставило під сумнів традиційний погляд на Вільню- сько-Радомську унію як політичну поразку Витаутаса.

Погляд Левицького прийняли натомість М.Грушевський та О.Галецький [578, τ.IV, с.144, прим.2; 584, с. 125; 1926, s.56-57]. О.Бальцер також вважав, що литовським вел. князем Кейстутович став ще з 1399 р.,ав 1401 цей факт лише дістав підтвердження [1850, s.7]^{[1022] [1023]. Далі пішов М.Чубатий, припускаючи, що компромісу було досягнуто не після смерті Ядвіги та битви на Ворсклі, а ще на початку 1399 р.; принаймні, так це виглядає у викладі Ддугоша [1740, τ.CXXXIV-CXXXV, с.49]. Щоправда, й надалі частина дослідників (В.Пічета, LJlanno, Д. Дорошенко) продовжувала пов’язувати Вільнюсько-Радомську унію з результатом битви на Ворсклі [1369, с.607; 1370, с.359-360; 1019, с. 102; 1026, ч.І, с.220; 687, c.l06],cb∖ М.Любавський, окрім цього, вказував на те, що повер­нення Йогайли до BKJI було небажаним для Витаутаса; певний вплив мала справити й небезпека з боку Швітрігайли [1135, с.26-27].}

Поступово погляд на унію 1401 р. як компроміс між Йогайлою та Витау­тасом (і Короною та ВКЛ), а не поразку другого, здобув перевагу у фаховій лі­тературі. З тим, що тоді відбувся відступ польських політиків від ідеї інкорпо­рації, погодилися А.Прєсняков^[1024] та М.Чубатий [1429, Т.П, вып.1, с.87-89; 1432, с.341-342; 1740, т.СХХХІѴ-СХХХѴ, с.48-49]. Дещо суперечливим виглядає твердження М.Довнара-Запольського, за яким успіх політики Витаутаса в 1401

р.

За оцінкою А.Левицького, саме Вільнюсько-Радомською угодою встано­влювалася перша справжня литовсько-польська унія; з іншого боку, і після цьо­го, на його переконання, не можна казати ані про суверенітет ВКЛ, ані про вла­сне литовського вел. князя [1994, s.22; 1993, s.14, 22]. М.Грушевський та О.Га- лецький зводили верховну владу Йогайли над Витаутасом переважно до “номі­нальної чи моральної супрематії”. Отже, унія 1401 р., на їхню думку, перекрес­лювала Кревську умову, а саме передбачену нею інкорпорацію, відновлюючи самостійне державне існування ВКЛ; так вважав і Я.Якубовський [578, τ.IV,

с. 144, прим.2, с.147; 584, с.125; 1917, s.7; 1926, s.56-57; 1913, tl, s. 161-166; 1939, s. 151; 1421, с.318]^{[1025] [1026]. Протиріччя з попередніми литовсько-польськими угода­ми вбачав у вільнюсько-радомських домовленостях і В.Пічета [1370, с.ЗбО]’036. За М.Чубатим, договір 1401 р. являв “союзну умову”, більш тісну, ніж унія. ВКЛ, яке вже фактично становило рівнорядну з Польщею державу, було визна­не таким de jure; по смерті ж Витаутаса воно мало знову підпорядкуватися Ko- роні [1740, τ.CXXXIV-CXXXV, с.23,53, τ.CXLIV-CXLV, с.84-85,90, 106],w7.}

Підсумовуючи, слід зазначити, що в цілому коло питань, пов’язаних із Вільнюсько-Радомською унією, користувалося далеко не першорядною увагою дослідників литовсько-польських взаємин. Протягом аналізованої історіографі­чної доби основний поступ спостерігався в з’ясуванні того, якими були безпо­середні причини цих домовленостей і яке місце належить їм відвести в політиці Витаутаса стосовно Корони. Знов-таки доводиться констатувати помітний вплив на репрезентантів східнослов’янської литуаністики з боку їхніх польсь­ких колег. В якості головного результату має бути назване спростування оцінки угоди як однозначної поразки самостійницьких планів Кейстутовича, спричи­неної катастрофою 1399 р., і утвердження погляду на неї як на компромісне за­лагодження тогочасної політичної ситуації.