Острівська угода та Tf вплив на еволюцію литовсько- польських стосунків

якій знаходилася Литовсько-Руська держава, не була такою вже катастрофічною [1845, s.403]. Дійсно, як зазначалося в попередніх розділах, особиста влада Йогайли після усунення Кястутіса й ліквідації вільнюсько-тракайського “дуалізму” значно посилилася.

Вищевикладене не означає, однак, що слід реанімувати уявлення про “випадковість” литовсько-польської унії. Адже, якщо вона, попри наявність численних ворогів і всередині ВКЛ. і поза його межами, збереглася протягом майже двох століть, зрештою призвівши до ліквідації литовської незалежності, цілком очевидно, що підгрунтя унії було значно серйоз­нішим. аніж особисті прагнення Йогайли чи його малопольських контрагентів.

Як відомо, примирення Витаутаса з Йогайлою в 1384 р. мало умовою по­вернення Кейстутовичу батьківських володінь [155, s.713].

Щоправда, ще до цього трапилася подія, яка привернула увагу дослідни­ків. 28 червня 1392 р. помер один із молодших братів Йоґайли - Віґунтас. Смерть спіткала його у Вільнюсі; очевидно, це дало Йоганну Посільге привід твердити, начебто литовська столиця належала Вігунтасові [183, s.l79]. Окрім того, Длугош та Стрийковський повідомляють, що існували підозри, згідно з якими цього Ольгердовича було отруєно в інтересах Витаутаса [172, t.IV, s.468; 216, t.Il, s.93]; Стрийковський додає, що смерть Віґунтаса полегшила пороз­уміння між Йогайлою і Витаутасом. Це слід розуміти таким чином, що живим цей князь заважав би Кейстутовичу зайняти становище, якого той домігся.

Вищенаведені джерельні звістки дали підставу для здогадів, згідно з яки­ми Йогайла збирався передати ВКЛ в управління Вігунтасові. На думку Т.Нар- бута, останній мав стати намісником [2024, t.V, s.460]; з тим, що Йоґайла хотів зробити брата своїм заступником у Литві, ’ погодився К.Стадницький [2144, s.246-247]. К.Шайноха, Я.Каро, І.Шараневич, Н.Молчановський, Ф.Конечний,

А.Левицький, М.Любавський уточнювали, що йшлося про надання Вігунтасові великокнязівської гідності [1756, т.ІІ, с.387, 391, 536; 1867, th.∏l, s.105; 1760, с.277; 1232, с.231; 1964, s.147-150; 1994, s.16-17, 48; 1135, с.17-18; 1148, c.45]. Однак на безпідставність подібних гіпотез вказав уже ЮЛрошевич [1942, cz.l, s.210, prz.22]; докладніше аргументували цю точку зору М.Смирнов, А.Барба- шев, Ю.Вольф, М.Грушевський [1540, с.222; 316, с.66, 144-146; 2162, s.149; 578, τ.IV, с.469].

Повернемось, однак, до Острівської угоди. За литовсько-руськими літо­писами, Йоґайла обіцяв Витаутасові (перед його поверненням) надати йому “ве- ликое княжение у Вилки, стол дяди своего, великаго князя Олъкирда и отца своего великаго князя Кестутия” і дійсно зробив це [100, с.65, 71, 89, 101, 137, 158-159, 185, 206, 227; 99, с.147]. Ані Длуґош, ані Посільґе не підтверджують цього; перший згадує лише про те, що Кейстутовича було зроблено намісником у BKJl L172, t.lV. s.470]. По-різному оцінювалася угода 1392 р. і в літературі. Більшість дослідників вважала, що відтоді Витаутас обійняв владу в Литві “як цілком окремий і незалежний государ”. Наприклад, такої думки дотримувалися Н.Карамзін, П.Кеппен, Д.Зубрицький, С.Соловйов. [819, τ.V, с.86; 850, стб.44; 763, с.221; 1557, с.151]; останній, а також В.Антонович та С.Бершадський за­значали, що з 1392 р. влада Йогайли була тут лише номінальною, тоді як фак­тичним правителем став Витаутас [1568, №11, с.24-25; 272, с.162; 376, c.305]. М.Смирнов також вважав, що Кейстутович був вповні незалежним в управлінні ВКЛ; було б дивним, зазначав він, якби останній “задовольнився роллю підруч­ного польського короля” [1540, с.227].

В східнослов’янських історіографіях, однак, траплялися й випадки довіри до повідомлення Длугоша. Й.Штріттер твердив, що Витаутас перебував “під польською владою” [1591, ч.ІІІ, с.13]; Д.Бантиш-Каменський, а згодом М.Кос- томаров уподібнювали надання йому ВКЛ практиці “удільно?’ доби [311, с.26; 919, с.23; 936, с.621].

Здавалося б, міцне джерельне підґрунтя уявлення про Витаутаса як ли­товського вел. князя отримало завдяки публікації А.Прохаскою у 1882 р. тексту Острівської угоди за копією, де Кейстутович титулується “magnus dux Lytwa- піе” [193, t.Vl, арр.№ІІ, р.959]. Тож не дивно, що погляд на Витаутаса як на окремого правителя висловлювався й надалі (наприклад, Д.Іловайським, М.Ясинським [782, т.ІІ, с.181; 1836, c.43]); як “союзні” кваліфікував взаємини, встановлені в 1392 р. між ВКЛ та Короною, Н.Молчановський [1232, с.231]. Однак у 1894 р. традиційне уявлення зазнало остаточного спростування, з яким виступив А.Левицький^[1007]. (До речі, сам він досі вважав Витаутаса вел. князем Литви, хоча й зауважував, що той не був сувереном, а швидше намісником Йо­гайли; при цьому Левицький вдавався до паралелі з ВКЛ часів Альґірдаса й Кя- стутіса [1994, s.8-9, 14-17, 18-20, 26, 29, 33, 48; 1993, s.13]). У своїй розвідці він вказав на виявлений ним оригінал угоди, в якому Кейстутович зветься просто литовським князем; того ж року цей текст було видано Левицьким [193, t.XIV, dod.№l, р.497-498]. Польський дослідник наголосив на тому, що сам Витаутас іменував себе “вел. князем” від 1395-1396 рр. [193, t.VI, №CXVH, р.39; 191, bd.IV, №MCDXXI1, sp.l30]; отже, за Острівською угодою він став лише “гене­ральним старостою”, подібно до Скіргайли і навіть Яшка Олєсницького [1990].

Слушність аріументів Левицького визнала низка фахівців: А.Прохаска, М.Грушевський, С.Кутшеба, О.Галецький, С.Томашівський, Л.Колянковський та ін. [2102, s.130; 2082, s.101; 2074, s.43; 608, с.14; 578, τ.IV, с.140, 313, 468- 469; 584, с.125; 722, с.86; 1983, s.106; 1913, t.I, s.138-139; 1926, s.30-32; 1639,

с.124; 1952, s.56-57, 74, prz,l; 1958, s.22]^,°^,2. M. Чубатий тлумачив сутність до­мовленостей 1392 р. як відновлення другого, “молодшого” великого князівства Литви - Тракайського, з поширенням повноважень Витаутаса на все ВКЛ і, зо­крема, на Вільнюс та приналежні до останнього землі.

Треба визнати, однак, що й після появи згаданої розвідки Левицького тра­диційне уявлення про Острівську угоду як таку, що зробила Витаутаса вел. кня­зем, лишалося надзвичайно поширеним у східнослов’янській литуаністиці^[1008]. Його дотримувалися П.Іванов, В.Данилевич, Н.Тихомиров, М.Любавський’⁰¹⁴, Є.Голубинський, М.Довнар-Запольський¹⁰’³, М.Максимейко, Ф.Леонтович,

B. Пічета, М.Присьолков, LJIanno, Є.Шмурло, К.Гуслистий та ін. [771, с.260; 632, с.170, 175; 1631, с.126; 1396, с.15; 1141, с.75-76, 88; 1135, с.18; 1148, с.45- 46; 1145, с.133; 531, с.336, прим.1; 679, с.2; 667, с.18, 659; 1167, с.9, 41-42; 500, с.22; 1059, 1908, №3, с.63; 1369, с.607; 1370, с.359; 1364, с.18; 1365, с.18; 1438, с.97; 1019, с. 100-101; 1780, с.109; 35, с.144; 1719, с.24; 628, вип.ІІ, с.44, 74]. Тезу

C. Соловйова щодо номінальної влади у ВКЛ Йоґайли і фактичної - Витаутаса обстоював Й.Малиновський [1194, ч.ІІ, вып.1, c.6]^,°^,6. На погляд О.Бальцера, в 1392 р. Витаутасові особисто було надано великокнязівський титул.

Природне зацікавлення в літературі викликало питання про те, наскільки умови Острівської угоди відповідали встановленим у Креві взаєминам між ВКЛ та Короною. На думку А.Барбашева, починаючи з 1392 р., їхні відносини ста­ють невизначеними, сповненими обопільних непорозумінь [316, с.74]. Серед польських дослідників переважало переконання в тому, що домовленості від 14 серпня 1385 р. і надалі повністю зберігали силу, оскільки договір у Острові не протирічив їм. Так, зокрема, вважав А.Прохаска [2102, s. 1 ЗО]. Дану точку зору прийняли М.Любавський та АЛрєсняков [1135, с.18; 1432, с.337]. Близького погляду тримався'й М.Чубатий, твердячи, що угода 1392 р.

В якості джерельного підґрунтя для розв’язання питання про тодішні ли­товсько-польські взаємини низка дослідників пробувала використати грамоту Йоґайли воєводі краківському Спитекові з Мельштина від 13 червня 1395 р. Нею західна частина Поділля (нещодавно відібраного у Федора Коріатовича) надавалася Спитекові та його нащадкам на тому ж праві, яке мали литовсько- руські князі (“pleno jure ducalf^^xη [193, LVI, №CXV, р.37-39; 153, t.I, №ХІХ, s. 18-20]. Поставало природне питання: частиною якої держави на той час було Поділля?’^0,8 На думку І.Шараневича, підтриманого згодом Д.іловайським та Н.Молчановським, ішлося про Польщу [1760, с.286-287; 782, т.П, с.190; 1232, с.243]. Втім, частина істориків (Я.Каро, С.Смолька) гадала, що Спитек отримав Західне Поділля як литовський “лен” [1867, th.HI, s.202-203; 2143, s.49-50, 61- 63]; з ними погодилися А.Барбашев, М.Владимирський-Буданов, М.Любавсь­кий [316, с.74-75, 147; 317, с.31; 489, с.80; 1144, с.57-58]. Невизначену позицію в даному питанні зайняв М.Дашкевич [641, с.85].

Ще визнаючи за Витаутасом великокнязівську гідність у 1395 р., А.Леви- цький наголосив, що має йтися не про Литву чи Корону, а особисте надання з боку Йоґайли як володаря обох держав [1994, s.8, 292, prz.22]. Погодившись із цим, Ф.Леонтович тим не менше визнав Поділля польським володінням [1057, с.378, прим.1, c.382]; дану точку зору ревно обстоював і А.Прохаска [2078, s.264-265, 277; 2082, s. 102]. Приватною справою Йоґайли, яка не лишає місця дискусії про державно-правовий статус Поділля, вважав аналізоване надання В.Пічета [1370, с.351].

М.Грушевський спочатку обережно висловився на користь того, що Захі­дне Поділля перейшло до Спитека в якості литовського “лену” [564, с.22-23].

^10,7 Показово, що це відбувалося вже після поірому найзначніших обласних князів ВКЛ.

’⁰¹⁸ Як уже зазначалося в розділі I, A,∏poxacκa вважав, що на момент усунення звідси Коріатовича ця земля належала Короні; його підтримав у цьому й АЛевицький [2006. s.688- 690]. (Можна згадати, що М.Щербатов твердив про правління в цей час на Поділлі та Hħ' Ci- верщині “польських” удільних князів [1797, τ.IV, ч.І, с.277]; втім, без сумніву, тут маємо справу зі звичайним нерозрізненням тогочасного BKJl та Польщі).

Такої ж думки він дотримувався й надалі, наголошуючи на уподібненні в гра­моті прав Спитека та литовсько-руських князів і проводячи паралель із надан­ням Йоґайлою Янушеві мазовецькому в 1391 р. Дорогичинської землі. В той же час Грушевський зазначав, що, оскільки de jure BKJI як окремої держави на той час не існувало, то й протиставлення “литовського” чи “польського” статусу Поділля значною мірою втрачає гостроту [612, с. 13-14; 578, τ.IV, с. 175-176, 475, τ.V, с.39; 582, c.6]. На погляд О.Галецького, Поділля тоді перебувало під зверх­ністю Витаутаса як намісйика Йогайли у BKJI [1926, s.46-47, 58]. М.Чубатий вважав надання Спитекові польським “леном”^[1009]; поступово, однак, відбулося його природне зближення з Литвою [1740, т.СХХХІV-CXXXV, с.44-45, τ.CXLIV-CXLV, с.51].

Відомо, що в останні роки XIV ст. явне посилення ВКЛ призвело Витау­таса до прагнення здобути якомога більшу незалежність від свого зверхника - Йогайли, а отже, й Корони^[1010]. Природним наслідком був конфлікт із Польщею на початку 1398 р., про який повідомляє Йоганн Посільґе. За його свідченням, Ядвіґа зажадала тоді від Кейстутовича щорічної данини з руських земель, які перебували під його зверхністю. Підставою було виставлено те, що при одру­женні Йоґайла подарував їх нареченій в якості віна. У відповідь Витаутас зібрав литовсько-руську знать, яка одностайно заявила, що, подібно до пращурів, жо­дній державі не підлягає й данини не платитиме [183, s.219].

Намагаючись визначити, про які саме руські землі йдеться, Я.Каро при­пустив, що Ядвіга мала на увазі Поділля [1867, th.ΠI, s.169, 194]; так вважали й АЛевицький та МЛюбавський [1994, s.20, 42; 1990, §.430, 434; 1135, с.24]. A,∏ρoxacκa заперечив таку можливість, оскільки Поділля на той час не належа­ло Витаутасові; на цій підставі він взагалі відкинув оповідання прусського хро­ніста як невірогідне [2082, s. 101-103]. Погодившись із тим, що про Поділля не могло йтися, М.Грушевський одночасно вказав на безпідставність недовіри до звістки Посільґе. Єдина відома грамота, яка стосується віна Йоґайли Ядвізі, ви­значає його як “terras nostras Cwyavie et Russieⁿ [193, t.VIII, №ССССХ, р.203;

164, t.II, pars 1, №CCCXXXI11, р.345-346]. На цій підставі Грушевський вважав найвірогіднішим, що під “Руссю” слід розуміти Галичину¹⁰²’, хоча й не наполя­гав на такому вирішенні проблеми як єдино можливому [578, τ.IV, с.470].

В будь-якому разі вищезгаданий інцидент посилив напруження в литов­сько-польських взаєминах. Не випадковим було укладення Витаутасом (без по­годження з Йогайлою) вже в квітні 1398 р. прелімінарної угоди з Орденом у Гродні. Це, на думку М.Чубатого, засвідчувало звернення правителя ВКЛ на шлях самостійності; даний договір за потреби міг бути використаний і проти Польщі [1740, τ.CXLIV-CXLV, с.80-81]. Подальший крок, за свідченням того ж Посільґе, було зроблено 12 жовтня 1398 р. на о. Салінвердер. На бенкеті, якому передувало укладення мирного договору ВКЛ із рицарями, литовсько-руські князі та бояри проголосили Витаутаса литовським та руським королем - “Хо- wz’wg uf Czu Littowen und czu RussirT [183, s.224].

Дана подія дістала неоднозначного тлумачення в історичній літературі. На думку А.Левицького, на Салінському з’їзді Витаутаса було проголошено не королем, а вел. князем (яким він досі не був)^{[1011] [1012]; це було розцінене польським істориком як “узурпація” влади у ВКЛ [1990, s.430, 434]. З тим, що йшлося ли­ше про великокнязівську гідність Кейстутовича, погодився С.Томашівський [1639, с.124][1013]. М.Любавський вважав цю подію звичайним “застільним епізо­дом”, що не мав реальних наслідків, а А.Прєсняков - “демонстрацією” з боку Витаутаса [1135, с.26; 1429, т.П, вып.1, с.88]. Протилежного бачення справи до­тримувався (гадаю, слушно) МТрушевський. На його переконання, згадка По­сільґе про “нечуваність” даного вчинку доводить, що йшлося саме про королів­ський титул [578, τ.ΓV, с. 142-143]; це підтверджують і чутки, що ширилися се­ред прусських рицарів ще в лютому 1398 р. Згідно з ними, Витаутас збирався (зі згоди Йоґайли) просити корону в папи [165, bd-VI, №LXI, s.66][1014]. Також вва­жали, що Кейстутовича на Салінвердері було проголошено королем, Б.Барвін- ський та М.Чубатий [322, с.27; 1740, τ.CXXXIV-CXXXV, с.48]. За оцінкою О.Галецького, тоді відбулося фактичне відновлення ВКЛ у якості окремої дер­жави (юридично закріплене в 1401 р.) [1917, s.7].}

Як і у випадку з Кревською угодою, помітно, що більш глибоке й предме­тне дослідження змісту та наслідків острівських домовленостей 1392 р. розпо­чинається в східнослов’янській литуаністиці лише в останні роки XIX ст., і знов-таки під безпосереднім впливом здобутків польських вчених (насамперед А.Левицького). Внаслідок цього поступово втрачає панівне становище уявлен­ня, згідно з яким Витаутас від 1392 р. став литовським вел. князем; щоправда, при цьому старий погляд продовжував зберігати поширення, й не тільки в не- фахових працях. Що ж до таких проблем, як державна приналежність Західного Поділля на момент його надання Спитекові з Мельштина чи оцінка подій на Салінському з’їзді, то вони як тоді, так і тепер далекі від остаточного розв’я­зання.