Кревський договір і розвиток литовсько-польських відно­син до 1392 р.

Як відомо, смерть Лайоша І (11 вересня 1382 р.) фактично знаменувала кінець персональної угорсько-польської унії. Намагання угорського уряду збе­регти її зіткнулися з рішучим спротивом поляків.

В таких умовах постав варіант, що зрештою здійснився і значною мірою вплинув на подальшу історію Центрально-Східної Європи, - одруження Ядвіги з Йогайлою. Невідомо, коли розпочалися переговори литовського вел. князя з поляками про шлюб із Ядвігою^[976]. Натомість джерела містять відомості (щоправда, суперечливі) стосовно того, від кого саме виходила ініціатива цих перемовин. Показово, що литовсько-руські літописи приписують її польській стороні [100, с.63-64, 69, 87, 99, 113, 135, 157, 184, 204, 226; 99, с. 144]; проти-

457 лежними є свідчення польських хроністів Яна Длугоша та Мацея Стрийковсь- кого: за ними, руки Ядвіги просив Йоґайла [172, t.IV, s.423; 216, t.II, s.72].

Оскільки пам’ятки литовсько-руського літописання було залучено до на­укового обігу відносно пізно (з другої чверті XIX ст.), спочатку довірою корис­тувалася польська версія подій.

З другої половини 1860-х рр., однак, повну перевагу в східнослов’янській литуаністиці здобуває погляд, висловлений у ранній праці Соловйова (щоправ­да, далеко не всі автори уточнювали, що йдеться про Малопольщу). Припису­вали полякам ініціативу переговорів з Иогайлою Ф.Чарнецький, !.Беляев, М.Смирнов, Д.Іловайський, А.Барбашев, М.Грушевський, В.Пічета, В.Ігнатов- ський, М.Чубатий [1726, с.45; 358, с.110-111; 362, с.251; 1540, с. 100-102, 104- 105, 239, прим. 158; 782, т.П, с.168; 316, с.30-31; 317. с.25; 1333, с.86; 1394, с.423; 578, τ.IV, с.127; 1364, с.18; 797, с.59; 1740, т.CXXXIV-CXXXV, с.25]^[982]. Хіба що І.Філевич дотримувався протилежної точки зору [1682, c.54]; взаємо- виключні думки з цього приводу були висловлені (в одній і тій самій праці) Ф'.Леонтовичем [1059,1908,№3, с.56-57, №6, с.295,№7, с.І]⁹⁸’.

На початку 1385 р. Йогайла вислав до Кракова посольство на чолі зі Скір- гайлою, яке мало просити руки Ядвіги; звідти воно (крім Скіргайли) здійснило подорож до Угорщини, до матері Ядвіги - королеви Ержебет, від якої дістало остаточну згоду на шлюб. До BKJl посли повернулися разом із представниками малопольських магнатів. 14 серпня 1385 р. у Креві Йогайла видав грамоту з під­твердженням зобов’язань, прийнятих його посланцями (її оригінал зберігся в архіві краківського капітулу).

Малопольські пани, зламавши спротив Ядвіги й Вільгельма, вирядили до Йогайли послів, які 11 січня 1386 р. у Вовковиську оголосили вел. князеві про його обрання польським королем та запросили на сейм до Любліна. Ольгердо- вич, зі свого боку, підтвердив тоді дані в Креві обіцянки [164, till, №CLXX, p.337-338; 212, t.l, №513, s.257-258; 193, t.XII, №6, p.7-8; 149, №2, s.3-4]. 2 лю­того на Люблінському сеймі елекцію Йогайли було затверджено. 15 лютого в Кракові його охрещено під іменем Владислава, а 18 - обвінчано з Ядвігою; 4 березня відбулася коронація Йогайли. Новий король підтвердив права польсь­ких станів. Князі, що прибули разом із Йогайлою (Скіргайла, Витаутас, Михай­ло Явнутович і Федір Любартович), мусили лишитися в Кракові як заручники.

Таким чином, Кревська грамота 1385 р. є першим унійним актом. Однак неважко помітити, що частина його пунктів сформульована доволі неясно; до того ж важливим є той факт, що маємо справу лише з попередньо даними Йо­гайлою обіцянками^{[983] [984]. В.Коцовський та М.Грушевський припустили навіть, що сам Йогайла і литовсько-руські князі не повністю розуміли зміст прийнятих на себе зобов’язань [897, с. 163-165; 578, τ.IV, с. 130-131]98°. Спочатку піддавалися сумніву й деякі пункти, що містилися в Кревському акті. Так, Д.Зубрицький, а за ним І.Шараневич твердили, що Йогайла не міг обіцяти полякам прилучення всіх литовсько-руських земель до Корони, оскільки не володів усім BKJI [763, с.195, 197-198, 357; 1760, с.252][985] [986]; М.Дашкевич вважав, що угоду було укладе­но не навічно, а лише на час правління Йогайли [641, с.}

Проблема сутності договору 1385 р. у польській історіографії тривалий час не розглядалася докладно. За Й.Лелевелем, мало відбутися “втілення” BKJl до Корони [1988, s.129]. Є.Морачевський оцінював угоду як “позірне з’єднан­ня”, “вічний мир”, укладений проти Ордену [2022, s.181]. Як персональну унію^[987], за якої BKJI мало зберегти внутрішню автономію, визначали цю злуку Т.Нарбут та Ю.Ярошевич [2024, t.V, s.386; 1942, cz.II, s.75]. Остання точка зору здобула популярність у середовищі східнослов’янських істориків. Її обстоюва­ли М.Погодін, І.Шараневич, М.Коялович, М.Дашкевич, Н.Молчановський, М.Владимирський-Буданов, І.Линниченко, Ф.Леонтович^[988], Й.Малиновський; вона була поширена і в популярних працях [1411, с.88; 1760, с.148, 253, 255, 292; 954, с.145; 950, c.XL; 962, с.116; 641, с.121; 1232, с.228; 1494, с.345; 492, с.78; 489, с.75; 490, с.З; 1079, с.193; 1084, с.287; 1083, с.40; 1057, с.380; 1059, 1908, №3, с.56, 62; 1798, с. 13; 1394, с.423; 1035, с.16; 1192, с.56, 61, 99; 1211, с.9]. За формулюванням В.Антоновича, в 1385 р. сталося об’єднання не держав, а династій; ВКЛ же й надалі лишалося самостійним державним утворенням, аж до 1569 р. [272, с.152; 273, с.217; 289, с.268; 288, с.667]. Дехто (Л.Крушинський, І.Житецький, В.Бід нов, С.Томашівський) довільно визначав встановлений тоді зв’язок як федеративний [982, с.71; 731, с.19-20, 25; 345, с.19, 25, 49; 1639, с.123-124, 137].

Неважко помітити, що вищенаведені висновки були наслідком не стільки аналізу змісту Кревської угоди, скільки дослідження фактичних взаємин між ВКЛ і Короною, переважно доби правління в першому Витаутаса. Докладніше звернення як до тексту даних Йогайлою обіцянок, так і до історії литовсько- польських стосунків у перші поунійні роки, здійснене насамперед польськими дослідниками, призвело до цілком відмінних висновків. Починаючи з 1890-х рр., Ф.Конечний, а особливо А.Левицький наголошували на тому, що “літерою” досягнутих домовленостей передбачалося припинення існування ВКЛ як окре­мого державного організму та інкорпорація його земель до складу Польщі.

Вищевикладена точка зору справила істотний вплив на східнослов’янські литуаністичні студії. Попри те, що приклади трактування Кревського акту як укладення персональної унії зустрічаємо й на початку XX ст.^[994], помітну пере­вагу здобуває переконання в тому, що виконання умов угоди 1385 р. означало кінець державності ВКЛ. Так вважали, зокрема, всі провідні фахівці з литовсь­ко-руської історії (М.Любавський, М.Грушевський, А.Прєсняков, В.Пічета, І.Лаппо, М.Довнар-Запольський) [1135, с.12, 17, 819; 1148, с.43; 1137, с.67; 578, τ.IV, с. 100-101, 130, 135, τ.V, с.63; 584, с.124; 1429, т.П, вып.1, с.78; 1369, с.607; 1370, с.358; 1028, с.93; 1019, с.100; 1026, ч.І, с.115, ч.2, с.544-545; 1639, с.124; 797, с.59-60; 672, с.94; 1607, с.49; 1781, [т.1], с. 180-181]. При цьому, на думку Пі чети, реально замість інкорпорації постала персональна унія, оскільки знать ВКЛ саме так бажала розуміти укладену угоду [1369, с.’6О7; 1370, с.358; 1365, с.17; 1359, с.85-86]; так вважав і Д.Дорошенко [687, с. 105-106].

З відмінним поглядом виступив М.Чубатий. На його гадку, угода 1385 р.

Уявлення про Кревську угоду як персональну унію між ВКЛ та Польщею до певної міри ґрунтувалося на особливому становищі, яке займав тоді Скірґай- ла. Зокрема, 28 квітня 1387 р. Йогайла пообіцяв “держати ми его выше всей нашей братьи”, а пізніше запевнив, що жоден інший Ольгердович не отримає Вільнюса [1513, с.4; 193, СІЇ, №ІХ, р.9; 60, №14; 1937, dod., s.44]. “Великим князем” названо Скірґайлу в угоді між ВКЛ і Юрієм Святославичем смоленсь­ким від 17 вересня 1386 р. Тією чи іншою мірою на користь того, що Скіргайла був тоді вел. князем Литви, промовляє ще низка джерельних свідчень (литовсь­ко-руські та великоруські літописи, Я.Длуґош, М.Бєльський, М.Стрийковсь- кий); у XVII ст. так вважали А.Віюк-Коялович та Ф.Софояович [100, с.64-65, 70, 88, 100, 113-114; 99, с.66; 74, с.92; 84, стб.444; 94, с.213; 80, c.51; 82, т.ХІ, с.91-92; 172, t.IV, s.449, 462; 156, t.I, s.479; 217, s.313; 216, t.II, s.81, 83; 227, pars П, р.1; 129, с. 179-180]. Неясно висловився з цього приводу М.Кромер [187, s.723].

Литовським вел. князем вважали Скіргайлу низка польських дослідників (Є.-С.Бандтке, Й.Сенковський, М.Баліньський, !.Данилович, К.Шайноха, Ю.Шуйський, А.Мосбах, Т.-Є.Стецький, А.Прохаска) та Я.Каро [310, с.3-4, 6; 151δjc.54; 1848, t.I, s.123; 635, с.9; 212, tl, s.266; 1756, т.П, с.263, 353-354, 377- 378, 381, 386-387, 399, 534, 536; 856, с.28; 2154, s.l 1; 1867, th.III, s.42-43; 2023, s.5; 2149, s.43, 46; 193, t.VI, р.16]. Ця точка зору отримала значне поширення в східнослов’янській литуаністиці (насамперед серед авторів, що знаходилися під впливом польської інтелектуальної традиції). Її прийняли, зокрема, І.Боричевсь- кий, !!.Долгоруков^[995], Й.Турчинович, Р.Шиманський, М.Смирнов^[996], І.Бєляєв, К.Бестужев-Рюмін [419, с.7, 25; 1650, с. 100; 1646, с.101, прим.61; 2155, s.4; 1538, с.29; 1540, с.195-196, 199, 211; 62, с.18; 362, с.261-262; 385, т.П, вып.1, c.35]. ‘‘Окремим государем” вважав Скіргайлу Д.Зубрицький [763, с.359].

Однак, за свідченням Б.Ваповського, брат Йоґайли був лише намісником, що порядкував у BKЛ за його відсутності, але не вел. князем [224, t.I, s.90], Можливо, ця звістка справила вплив на дослідників, які спробували виробити компромісний погляд на статус Скіргайли між 1386 і 1392 рр. На думку Й.Леле- веля та А.Коцебу, він був намісником^{[997] [998] з великокнязівським титулом [1988, s.131; 1044, с.88, 91, 102; 946, с.35-36]. Ця точка зору була перейнята С.Солов- йовим [1568, №11, с.23; 1559, кн.П, с.294]"9. Т.Нарбут, судячи з усього, вважав, що Скірґайла спочатку був намісником у ВКЛ, а згодом отримав від Йогайли великокнязівську гідність [2024, t.V, s.III, 396, 415-416, 460]. В якості то вел. князя, то намісника згадують цього Ольґердовича І.Шараневич, М.Коялович, Ф.Чарнецький, І.Чистович, Д.Іловайський, ЯЛкубовський [1760, с.274-275, 277, 281, 285; 954, с.151; 950, c.XLVIII; 1726, c.46, 54; 1739, с.47-48, 133; 782, τ.II, с. 173, 177; 1824, №6, с.264, прим.1]. Не відмовляючи Скірґайлі у великокнязів­ському титулі, К.Стадницький водночас фактично визнав, що той не був спра­вжнім вел. князем [2144, s.266-271]. Погляд Лелевеля і Коцебу згодом підтри­мав О.Бальцер [1850, s.7].}

с.95].

Нарешті, частина дослідників не вважала Скірґайлу вел. князем, згадуючи лише про його намісництво в литовсько-руських землях. Серед них мають бути названі Н.Карамзін, Д.Бантиш-Каменський, Н.Полєвой, М.Костомаров, з поль­ських істориків - ЮЛрошевич [819, τ.V, с.86; 311, с.25; 1417, τ.V, с.172; 919, с.2О; 927, с.31; 1942, cz.I, s.51; 990, c.42]. Те саме спостерігаємо в рецензії М.Кояловича на монографію М.Смирнова [963, с. 154]; згодом він повернувся до свого попереднього погляду [962, с. 121]. Намісником вважав Скіргайлу й В.Антонович [272, с. 155; 274, с.233; 1545, с. 10].

Докладну аргументацію на користь того, що Скіргайла не був вел. князем, першим навів А.Барбашев. Зокрема, він вказав на те, що Ольгердович ніколи не титулувався литовським вел. князем, а також не володів Вільнюсом; цим міс­том управляли призначені Йоґайлою поляки (спочатку підканцлер Миколай Москожевський, а згодом Яшко Олєсницький) [316, с.39, 66, 137-140; 317, с.26]. Майже одночасно в польській історіографії з аналогічним твердженням висту­пив Ю.Вольф [2162, s.146-149; 2161, s.338], підтриманий А.Прохаскою та А.Ле- вицьким [2117, s.328; 2082, s.95-99; 1994, s.14-16, 48, 286, 293, prz.3, s.294, prz.14; 1993, s.13; 1990, s.424; 1542, с.66-67; 544, с.73-75], а пізніше -С.Кутше- бою й ГЛовмяньським [1983, s.106; 1984, s.475; 2011, s.47]. Лише намісником визнали цього князя К.Бестужев-Рюмін (тим самим відмовившись від свого да­внішого погляду)^[999], М.Ясинський, М.Грушевський, М.Максимейко, П.Клепат- ський, С.Томашівський [1836, с.53; 386, с.454; 387, с.498; 578, τ.IV, с.469; 500, с.23-24; 1336, с.4, 7-8; 1167, с.9; 868, с.ХХІІІ; 1639, с. 124]; значну увагу приді­лив доведенню цього факту М.Чубатий [1740, τ.CXLIV-CXLV, с.70-72]. При цьому Прохаска і Грушевський, на противагу Барбашеву, Вольфу та Левицько- му, наголошували, що статус Скіргайли все ж відрізнявся від того, який мали польські намісники Вільнюса; на їхню думку, цей князь був заступником Йо- гайли в загальних справах ВКЛ.

Варто зазначити, однак, що більш поширеним у східнослов’янській литу- аністиці лишався погляд на Скірґайлу як на вел. князя Литви. Цікаво, що так, на відміну від свого вчителя, вважала переважна більшість учнів Антоновича (М.Дашкевич, Н.Молчановський, О.Андріяшев, П.Іванов, В.Данилевич) [641, с. 121-122; 1232, с.231, 246; 266, с.228; 773, с.32-33; 771, с.255, 257-258; 632, с. 169-170], причому як до, так і після появи досліджень Барбашева та Вольфа. Аналогічної думки дотримувалися А.Лонгінов, М.Любавський, Н.Тихомиров, Є.Голубинський^[1000], ФЛеонтович, М.Довнар-Запольський, Й.Малиновський, В.Пічета, а також автори численних праць популярного характеру [1118, с.і 14; 1332, с.і37; 364, с.68; 1333, с.93; 1144, с.40; 352, с.128; 1631, c.i^26; 531, с.491, прям.2, с.900; 1057, с.64, 82, 95, 158, 240; 1047, №5, с.250; 1053, с. 15, 28; 667, с.717; 1194, 4.f,c.l29; 1035, с.18; 1072, с.28; 1379, c.218, 223]"^kg.

За повідомленням Длугоша, наприкінці 1390 р. Скіргайлу було відсторо­нено від управління литовсько-руськими землями [172, LlV, s.464]: цю звістку повторив Б.Ваповський [224, Li, s.91, 98]. Невідповідність цього уявлення істо­ричним реаліям була доведена М.Смирновим, який вказав на підтвердження Йогайлою 25 травня 1391 р. дотеперішнього статусу Скіргайли [212, Ll, №611, s.290; 193, LlL №XVII, р. 15-16; 1540, е.257-258, прим.357]. (Втім, А.Барбашев і надалі йшов за Длугошем, твердячи, що в 1390 р. не тільки Вільнюс, а й усе BKJl було передано в управління Яшкові Олєсницькому [316, с.57-58, 144]).

В літературі неодноразово справедливо зазначалося, що вельми важко розрізнити, які саме дії протягом аналізованої доби вчинялися Йогайлою в яко­сті литовського вел. князя, а не польського короля. Наприклад, це стосується надання в 1391 р. Янушеві перському Дорогичина, Мельника та Бєльська [184, №СХХ, s.l 11-НЗ]. (Це мало поліпшити взаємини з молодшим братом Януша - колишнім претендентом на польську корону і руку Ядвіґи Зємовитом плоць- ким; ще в 1388 р. Йогайла видав за нього свою сестру Олександру). Протилежні думки було висловлено з приводу присяжних грамот литовсько-руських облас­них князів. На гадку М.Максимейка, Йогайла отримував їх у якості короля [1167, с.7,17]^w°³, а за М.Чубатим -як вел. князь [1740,τ.CXLIV-CXLV, с.92-96, 106]. Більше того, в 1393 р. Ядвіга підтвердила за острозьким князем Федором його володіння з обов’язком служби Короні [148, t.V, №ХХ, s.25-26; 153, Ll, №XVJ, s. 15-16]. На цій підставі К.Стадницький, а за ним Т.-Є.Стецький, О.Анд- ріяшев вважали, що в 1386 р. Острозьке князівство перейшло від BKJl до Польщі [2147, L∏, s.163, 173; 2149, s.42-43; 266, с.З, 229-230]; із запереченням цього виступив Ф Леонтович [1057, с.289-290].

Не дивно, що в літературі популярного характеру BKJl і Корона від 1386

р. дуже часто трактувалися в якості “Польсько-Литовської” (або “Польсько-Ли- товсько-Руської” [784, c.XVI]) держави^{[1001] [1002] [1003] [1004]; також твердилося про встановлення польської влади над литовсько-руськими землями [249, с. 131; 246, с.180; 244,}

с. 394; 247, с.464; 241, с.570]. При цьому польські автори насамперед спиралися на формулювання, які містилися в Кревському акті; що ж до їхніх російських колег, то значну роль, вважаю, мали відігравати особливості національного ме­нталітету, відповідно до яких одній особі монарха мала відповідати одна, дер­жава. Втім, варто зазначити, що в багатьох працях годі спостерегти послідов­ний погляд стосовно того, про одну чи дві держави все ж має йтися.

Що до оцінок історичного значення Кревської угоди, то тут східносло­в’янські дослідники, на противагу полякам¹⁰⁰³, не шкодували епітетів, змальо­вуючи катастрофічність її наслідків. Насамперед наголошувалося на перери­ванні "‘природного” розвитку Литовсько-Руської держави (який, на думку біль­шості авторів, мав призвести до “зрушення” етнічних литовців) [1333, с.З, 46; 1019, с.ЮО]. Кінцем “історичного руху” Литви вважав 1385 р. С.Соловйов [1559, кн.Ш, с.149]. За його оцінкою, “литовські князі продали свою могутність за престол польський”; писав він і про “фатальний шлюб”, і про “нещасний зв’язок” між ВКЛ і Короною [1557, с.214; 1568, №11, с. 14; 1562, с.141; 1567, с.286]. В.Антонович вважав, що унія загальмувала природний розвиток ВКЛ. оскільки сили останнього тепер спрямовувалися на самозахист від польських зазіхань [274, с.230].

М.Дашкевич, а пізніше - М.Грушевський визначали всю подальшу істо­рію ВКЛ (до 1569 р., тобто майже протягом двох століть) як “добу агонії” [641, с. 109; 1505, с. 19; 1504, с.Ю; 578, τ.IV, c.184]^,0°^[1005]. Не бракувало й відверто сумні­вних оцінок подій 1385-1386 рр.: так, митрополит Иосиф твердив, нібито це врятувало Польщу від понімечення [786, τ.∏, c.558]; А.Барбашев гадав, що ме­тою поляків уже тоді було сприяння посиленню литовського боярства на шкоду великокнязівській владі [317, с. 123-124]. Відверто дивує обстоювання М.Влади- мирським-Будановим тези, згідно з якою пізніша литовсько-московська боро­тьба також частково була наслідком унії; в цьому протистоянні ВКЛ начебто відстоювало “чужі інтереси” [490, с.З]. Насправді ж, як відомо, Москва і взагалі великоруські землі до Кревської угоди перебували далеко поза обріями польсь­кої зовнішньої політики (чого ніяк не можна сказати про литовську). Нарешті, Н.Устрялов намагався довести, що головна мета польської сторони від самого початку знаходилася в площині не політичних, а релігійних взаємин, і полягала в унії церков. Цей погляд було прийнято М.Кояловичем та деякими іншими ав­торами [1668, ч.І, с.304, ч.П, с.ЮО; 955, т.І, с.ІЫѴ, 7 і далі].

Різко негативне ставлення абсолютної більшості східнослов’янських до­слідників до наслідків литовсько-польської унії трансформувалося в намагання багатьох із них довести “випадковий” характер цієї події, оголосити її’ особис­тою справою Йоґайли. Першим чітко висловив подібний погляд Н.Устрялов [1667, с.431; 1668, ч.І, с.15-16; 1666, с. 18]. Такої ж думки дотримувалися С.Со- ловйов^[1006], М.Коялович (який обстоював брак “будь-яких глибоких міркувань" у діях правителя ВКЛ), І.Філевич, О.Єфименко; її було запозичено й авторами численних праць популярного характеру [1568, №11, с. 14, 20; 1559, кн.П, с.372; 955, т.1, с.243, прим.18; 956, с.8; 1425, с.20; 1683, с.131; 1674, с.2, 53; 1682, с.2, 9; 722, с.85]. Про “механічне з’єднання” внаслідок “дипломатичної інтриги” пи­сав В.Ключевський [875, т.ІП, c.88]. В той же час деякі зауваження названих іс­ториків протирічать задекларованій ними позиції. Так, Філевич визнавав, шо міцне примирення було тоді необхідне і ВКЛ, і Польщі [1674, с.1-2].

Інакше розставив акценти І.Шараневич, наполягаючи (поза сумнівом, під впливом польської інтелектуальної традиції) на “вищих політичних мотивах” рішення Йогайли [1760, c.251]; згодом цю оцінку повторив В.Біднов [345, с. 19]. Дещо парадоксальні, проте слушні міркування з цього приводу висловив М.Смирнов: на його думку, ворожі взаємини Польщі з ВКЛ протягом кількох попередніх десятиліть мусили зрештою породити в малопольських магнатів ідею про необхідність встановлення дружби між ними [1540, с.99-101].

Із запереченням трактування унії як лише приватної справи Ольґердовича виступили А.Трачевський, В.Васильєвський, К.Бестужев-Рюмін, М.Максимен­ко, Ф.Леонтович, вказуючи на її спрямованість проти Ордену - головної загро­зи для етнографічної Литви [1643, c.XVl; 473, с.16; 385, т.ІІ, вып.1, с.32; 1167, с.8-9, 41; 1059, 1908, №3, c.56]^,0°⁸. Окрім того, Трачевський, слідом за багатьма польськими дослідниками, наголошував на тодішньому критичному становищі ВКЛ. ;

Теза про “випадковість” Кревської унії, однак, і надалі знаходила оборо­нців. Показово, що марксистські історіософські настанови не завадили Н.Рож- кову віддати данину цьому традиційному для російської історичної літератури погляду [1463, ч.П, вып.2, с.109; 1465, т.І, с.281]. Ще яскравішим прикладом є позиція-М.Грушевського. Докладно зупинившись на мотивах, що спонукали до унії і Йоґайлу, і малопольських панів (останні шукали опертя проти Угорщини та великополян)’⁰⁰⁹, український історик усе ж вбачав у ній “чисто династичну” подію і навіть “неочікувану дипломатичну комбінацію” [578, τ.IV, с. 125-127; 584, с.123; 583, с.23; 570, с.10]. Навпаки, доводив історичну обумовленість по­дій 1385-1386 рр. Д.Дорошенко [687, c.l05]^,o,°.

¹⁰⁰⁸ Дехто з авторів нефахових праць ішов задалеко, приписуючи ВКЛ і навіть Польщі “острах** не тільки перед Орденом, а й Москвою [1782, с.14].

¹⁰⁰⁹ Такий саме погляд висловив і А.Прєсняков [1429, т.ІІ, вып.1, с.77].

^10,0 Г.Пашкевич твердив, що правляча у ВКЛ династія потребувала тоді порятунку, аби її не спіткала доля варягів; подібні (гадаю, сумнівні) твердження трапляються і в сучас­ній вітчизняній літературі [802, с.ЮЗ].

Як і слід було очікувати, польська історіографія цілком відмінно, в порівнянні зі схід­нослов'янськими. оцінювала ступінь закономірності постання унії між BKJl та Короною. За­перечуючи випадковість даної події, А.Левицький характеризував її ідею як “цілком оригіна­льний і новий витвір людської думки’*, “нову дорогу в цивілізаційній праці** [1996. s.310]. Що до вищезгаданої надмірної драматизації зовнішньо- і внутрішньополітичного становища ВКЛ напередодні 14 серпня 1385 р. у польській історіографії, то вона бере відлік, як мінімум, від праці А.-С.Нарушевича [2026, t.X, s.200-202]. Це мусило доводити відсутність історичної альтернативи литовсько-польській унії. Проте насправді, як зауважив Я.Адамус, ситуація, в

Таким чином, як і можна було очікувати a priori, коло питань, пов’язаних із Кревською угодою 1385 р., надзвичайно широко відбилося в східнослов’ян­ській литуаністиці досліджуваної доби. Однак тривалий час (до кінця XIX ст.) справжнього аналізу як змісту домовленостей, так і ступеню їхньої реалізації майже не спостерігаємо; замість цього висловлювалися переважно стереотипні оцінки, сперті на значно пізніші реалії литовсько-польських взаємин. Звернення ж до безпосереднього вивчення Кревського акту та пов’язаного з ним комплек­су джерел значною мірою являло “відповідь” на “виклик” з боку польської іс­торіографії. Як наслідок, відбувається (хоча й не загальний) відхід від хибного трактування угоди 1385 р. як персональної унії, а Скіргайли — як литовського вел. князя. При цьому мало місце запозичення репрезентантами східнослов’ян­ських історіографій частини тез, висловлених у тогочасній польській литуаніс­тиці, а отже, певне зближення на цій базі дослідницьких позицій. Проте насту­пний (1930-і рр.) етап еволюції уявлень про Кревський договір уже став спра­вою переважно польських істориків, з огляду на фактичне призупинення литуа- н і стичних студій на радянських теренах.