З Польщею та Мазовією[971] (до 1385 р.)
Найраніші контакти Литви з польськими (так саме, як і руськими) землями зводяться до набігів, відлік яких ведеться з початку XIII ст. Жертвами нападів були перш за все Мазовія, Краківська та Сандомирська землі.
Зокрема, під час одного з таких набігів загинув (23 червня 1262 р.) мазовецький князь Зємо- вит І, а його син Конрад потрапив у полон. Найбільш помітний же епізод доби литовсько-польських стосунків, що передувала початку змагань за галицько- волинську спадщину, припадає на правління Владислава І Локєтка[972]. Є свідчення того, що в 1317 р. у Польщі постав намір хрещення Ґедімінаса [1874, s.269; 1947, s.!64]. 19-21 листопада 1324 р. відбувся великий литовський набіг на землі мазовецьких князів Зємовита II і Тройдена черського (батька останнього галицько-волинського правителя).Проте, безумовно, головною подією став литовсько-польський союз, укладений 28 червня 1325 р. Його було скріплено 16 жовтня того ж року шлюбом дочки Гедімінаса Альдони (охрещеної ЗО квітня під іменем Анни) зі спадкоємцем польського трону Казімєжем[973]. Зазвичай вважається, що головним мотивом укладення угоди між Ґедімінасом і Владиславом стала спільна ворожість до Ордену; цей союз, безумовно, сприяв перемозі поляків над рицарями в битві під Пловцями 27 вересня 1331 р.[974] За оцінкою І.Філевича, політику Локєтка відрізняли “природні комбінації”, спричинені “слов’янським розумом і почуттями” польського короля[975]. Одним із прикладів цього він вважав якраз союз із ВКЛ; на думку Філевича, метою Владислава було створення антинімецького польсь- ко-литовсько-руського альянсу [659, с.294]. Що ж до Казімєжа III, то він начебто спрямував Польщу на фатальний для неї самої шлях [1674, с.43-44, 46].
Треба зазначити, що угода 1325 р. не породила міцної дружби між двома державами. Вже у 1330 р., за свідченням Длугоша, польський король просив у Иоанна XXII оголосити хрестовий похід проти Литви і татар [172, t.lV, s.129- 130].
Остаточним кінцем союзу, на думку Ї.Ржежабека, став укладений на початку правління-Казімєжа договір з Орденом [1456, c.56]9∙8π. (Альдона-Анна померла 26 травня 1339 р.). Що ж до подальшої історії стосунків між ВКЛ та Польшею, то її виключний зміст становить боротьба за Галичину і Волинь, розглянута в розділі І даної праці.Підсумовуючи огляд історіографії зовнішньополітичної історії ВКЛ, необхідно зазначити, шо саме досліджуваний період був найбільш успішним та плідним у вивченні даного кола проблем. Формування репрезентативної джерельної бази дало змогу реконструювати основні факти в історії стосунків Литовсько-Руської держави з її сусідами. Одночасно впадають у вічі й наявні тут суттєві диспропорції: як і слід було очікувати, в центрі уваги перебували взаємини ВКЛ із “руськими” (точніше, великоруськими) державними утвореннями. Особливо докладно досліджувалися литовсько-московські та (меншою мірою) литовсько-новгородські стосунки. Природно, москвоцентрична традиція впливала не лише на вибір тематики, а й на змістовний бік праць східнослов’янських, насамперед російських, істориків. Нею, вкупі з дією інших політико-ідеологічних чинників, пояснюється стійкість стереотипних уявлень щодо міцних промос- ковських симпатій як русинів ВКЛ, так і, наприклад, “народних мас” у Новгороді. (В останньому випадку чітко простежується еволюція в бік поширення демагогічно-популістської концепції). Щоправда, з кінця XIX ст. спостерігаємо ознаки відходу від подібних поглядів; проте це стосувалося лише частини фахових праць, майже не заторкнувши робіт популярного характеру. Пізніше ж, у радянську добу, фактично відбулася реставрація згаданих стереотипів. Що до вивчення історії стосунків Литви з рештою країн, то, як зазначалося, йому приділялося значно менше уваги. Відповідно й здобутки туї були суттєво скромніші; наприклад, якщо казати про дослідження західного напряму литовської зовнішньої політики, то тут східнослов’янські історики значно поступалися польським, німецьким тощо колегам. Нарешті, знову доводиться констатувати істотний вплив на східнослов’янську литуаністику концепцій та поглядів, які побутували в польській історіографії (це стосується, зокрема, й питань взаємин ВКЛ із великоруськими та татарськими державними утвореннями).
980 На гадку А.Насонова, цей союз зберігався й у 1337 р. [1259, с.11’2-113].