З Молдовою, Угорщиною, Данією, Швецією
Перша звістка про контакти ВКЛ із Молдовою збереглася в литовсько- руських літописах (звідки була запозичена М.Стрийковським). Згідно з ними, одною з репрезентантів правлячої династії, Юрія Коріатовича, було запрошено “волохами” на княжіння; згодом, однак, його було отруєно в Сучаві [100, с.66, 74, 138, 160, 186, 207, 228; 99, с.139; 216, t.II, s.8].
В молдавських джерелах про господарювання тут Юрія не згадується; існує, щоправда, датована 3 червня 1374 р. грамота, яка нібито була видана цим князем у Берладі [173, №1, р.1].Спробу пояснити запрошення Коріатовича до Молдови здійснив К.Стад- ницький. Він вказав на те, що, за свідченням Урбана V (1370 p.), тамтешній правитель Лачко (Laczco) виявляв схильність до католицтва. За здогадом польського історика, це могло спонукати православних бояр звернутися до свого одновірця-Ґедиміновича [2147, t.I, s.64; 2148, s.l53-154]. Зі Стадницьким погодилися І.Шараневич, А.Чоловський, Ю.Сіцинський [1760, с.228; 1889, s.7; 1526, с. 10]; дії однієї з боярських “партій” Молдови бачив тут і М.Смирнов [1538, с.43]. Більш обережно поставився до цього здогаду Н.Молчановськии [1232, с.204]. В цілому ж сам факт правління тут Юрія Коріатовича протягом досліджуваної історіографічної доби не ставився під сумнів [1337, с.ЗЗ; 1057, с.356][964].
Наступні більш як півстоліття, судячи з усього, не були позначені суттєвою активністю литовської дипломатії на молдавському напрямі. Це обумовлювалося укладенням унії між ВКЛ та Короною і встановленням польської зверхності над Молдовою. Природно, в цих умовах (подібно до пізніших взаємин із Туреччиною) литовська політика стосовно цієї країни переважно становила несамостійний “додаток” до польської. Наприклад, у березні 1400 р. син попереднього місцевого правителя Петру, Йон (Івашко), склав присягу Йогайлі та Витаутасові [49, №13, с.П-12; 20, №83, с.148].
Унезапежнення від лінії краківського уряду в стосунках із Молдовою відбулося з початку великокнязювання ІИвітрігайли і відкритої литовсько-польської боротьби. Тогочасний молдавський правитель Александру І Добрий (1400- І432) надав ВКЛ підтримку, зокрема й збройну, бажаючи позбутися залежності від Корони. По смерті Александру [123, с.24, 58, 60, 62, 68, 117] його син і наступник Іліє (Ілляш) спочатку залишався союзником Швітрігайли, що засвідчує лист гросмейстера Руссдорфа [178, th.І, №1342, s.289; 212, t.ll, №1650, s.148; 193, t.Xl, №1862, р.217][965]. Однак незабаром (на початку червня 1433 р.) Іліє був змушений відновити мир із Йогайлою і скласти “голд” останньому [193, LXII, №216, p.317-318; 49, №29-30а, c.35]. Не змінив ситуації й тимчасовий прихід до влади в Молдові брата і суперника Іліє - Штефана IL Зокрема, за свідченням Длугоша, в 1435 р. він захопив і передав полякам Брацлав [172, t.V, s.532]. Після повернення на батьківський стіл Іліє уклав (у 1437 р. у Сучаві) союз із Жигі- мантасом І проти всіх потенційних ворогів; угода, втім, містила застереження від її використання проти Польщі [4, т.І, №35, с.48; 49, №48а, с.54]. За оцінкою Б.Барвінського, основне значення договору 1437 р. полягало в тому, що він унеможливлював зносини між Швітрігайлою та Зігмундом [324, с.73]. Українським істориком було висловлено й ще один здогад. За ним, до створюваної тоді Жигімантасом антипольської коаліції (Альбрехт II, Орден і татари) правитель BKJl бажав долучити й Молдову [324, с.87].
Новий литовсько-руський господар, Казімерас, підтвердив угоду з Іліє у 1442 р. (ратифікація відбулася 9 лютого в Сучаві й 8 червня в Тракаї) [4, т.І, №40, с.53-55; 62, №XLVIII, с.56-58; 49, №53а, с.59]. Її було поновлено 25 червня 1447 р. (за співпадінням, у день коронації Ягайловича польською короною в Кракові) в Яссах; на той час у Молдові правив Штефан Il [4, т.І, №47, с.60-61; 49, №63а, с.69-70].
Тісні взаємини з південно-західним сусідом підтримувалися не лише центральним урядом Литовсько-Руської держави.
Так, Семен Олелькович у липні 1463 р. видав свою сестру Євдокію за Штефана IIl (1457-1504) [123, с.26, 47, 63, 69, 118][966]. У січні 1483 р. було укладено шлюб між дочкою Штефана та Євдокії (яка померла в 1467 р. [123, с.64, 70, 118]) Оленою Волошанкою та сином Івана IlI Іваном Молодим. Посередницею в цьому виступила рідна тітка Олени - Феодосія (Федка) Олельківна[967]. Це, природно, прокладало шлях до ан- тиягеллонського союзу між Іваном та Штефаном, чому сприяли й традиційні польські претензії на зверхність над Молдовою. На початку 1490-х рр. за активного сприяння Москви постав кримсько-молдавський союз, скерований проти Казімераса та “Ахматовичів”.Ворожості між Александрасом і Штефаном не поклав край і литовсько- московський мир 1494 р.: так, наступного року відбувся напад “волохів” на землі BKJI. Щоправда, в 1496 р. за посередництвом Івана III між його родичами було укладено “вічний” мир [37, с.73-74]. Однак за рік постав новий конфлікт, який привернув до себе істотну увагу в історичній літературі. В серпні 1497 р. польський король Ян-Ольбрахт закликав свого брата до участі у виправі на Молдову[968] [969]. Погодившись, Александрас, однак, незабаром був змушений припинити похід; польське ж військо 26 жовтня 1497 р. зазнало нищівної поразки від Штефана III [123, с.31-33, 59, 66, 73, 120]. Причину відмови вел. князя від початкових планів джерела тлумачать по- різному. За твердженням “Хроніки Биховця” та М.Стрийковського, на заваді став спротив з боку ради, яка не схвалювала цього походу [99, с.165; 216, t.II, s.299]. З іншого боку, відомо, що від ворожих дій стосовно Штефана застерігав Александраса і його тесть - Іван III; за версією московських літописів, вирішальним фактором стало саме цс [115, τ.XXXV, №48, с.237-238; 78, с.42; 82, т.ХІІ, с.245; 89, пол.1, с.365; 97, с.329; 36, с.134]. В літературі спочатку переважала довіра до звістки “Хроніки Биховця”; такі судження були висловлені, зокрема, Г.Карповим, М.Любавським, Й.Малиновським [834, ч.П, с.40; 1135, с.376; 1194, ч.П, вып.2, с.76]. У 1498 р. відбувся похід литовсько-руських військ під проводом К.Остро- зького проти Штефана. Втім, погіршення взаємин останнього з Іваном III призвели до того, що вже наступного року між BKJI та Молдовою було укладено мир. Приязні стосунки між двома державами зберігалися аж до втрати Литвою самостійності. Так, у 1529 р. литовсько-руський сейм не погодився надати допомогу Короні у війні з Молдовою [2, вып.І, №199, c.234-235]; так саме відмову поляки дістали в 1537 р., оскільки, на думку достойників ВКЛ, подібний похід відповідав би лише інтересам Польщі. В 1551 р. постав “вічний” мир з Йоном- Штефаном [39, №36, с.57-59]; 16 грудня 1554 р. Молдову було прийнято в “оборону і ласку” [39, №69, с. 105-108]. Після завершення змагань за галицько-волинську спадщину (1387 р.) приклади самостійних контактів ВКЛ із Угорщиною є поодинокими і переважно стосуються боротьби Казімераса з Матяшем Гун’яді. Так, за повідомленнями польських хроністів, для війни проти Гун’яді вел. князь позичив 24 тис. золотих зі скарбу Литовсько-Руської держави; в березні 1473 р. у Вільнюсі Пани-рада разом із шляхтою власне ВКЛ погодились надати субсидію з усіх земель (6 грошей з лану) і військо для боротьби з правителем Угорщини за чеську корону [172, t.Vl, s.547; 216, t.∏, s.277; 156, t.II, s.851]. Зі свого боку, Матяш Гун’яді вів переговори з Москвою про союз проти Казімераса (наприклад, у 1482 р.). Втім, зрештою династія Ягеллонів усе ж досягла бажаного: по смерті Гун’яді (5 квітня 1490 р.) корону Угорщини успадкував син Казімераса Владислав. Однак спорадичність литовсько-угорських контактів обумовила те, що вони практично не відбилися в історіографії. Вищезазначене стосується і взаємин ВКЛ зі скандинавськими країнами. 15 липня 1419 р. Йогайла і Витаутас уклали союзну угоду з королем Данії та Швеції Еріком VII Померанським. Насамперед її було спрямовано проти Ордену; передбачалося знищення останнього і поділ його земель [166, t.I, р.352-355, №1; 193, t.VI, №DCCCXLV, р.454-458]. Наступні епізоди зустрічаємо вже на межі XV-XVI ст. Так, 8 листопада 1493 р. постав союз Івана III з данським королем Гансом проти ВКЛ та Швеції [126, ч.Ѵ, №110, с.129]. Влітку 1496 р. до Александраса за допомогою у війні з Москвою звертався правитель Швеції Стен Стуре. Наступного року на його ж прохання литовський вел. князь виступив посередником в укладенні шведсько-московського перемир’я на 6 років [4, т.І, №143, с.166]. У березні 1498 р. московська сторона звинувачувала Александраса в тому, що він намагався спрямувати проти неї Велику Орду і Швецію. Тоді ж правитель ВКЛ чинив заходи з метою отримання шведської корони[970]. Вже за правління Василя III пожвавленню московсько-данських взаємин сприяв М.Глинський, зокрема, за допомогою листа до Ганса. У 1537 р. в угоді Густава Вази з Москвою перший зобов’язався не допомагати проти неї Литві та Лівонії. В листопаді 1554 р. Жигімантас-Аугустас запропонував Швеції союз проти Московської держави, але утримався від участі у війні між ними в 1554-1557 рр. Влітку 1561 р. при укладенні шведсько- московського перемир’я терміном на 20 років уряд Швеції пообіцяв не надавати допомоги ВКЛ і Польщі. 21 листопада 1564 р. Ерік XIV та Іван IV домовилися про перемир’я на 7 років. У лютому ж 1567 р. шведські посли в Москві уклали союзну угоду, спрямовану проти Литовсько-Руської держави. Вона, зокрема, містила обіцянку видати Іванові сестру Жигімантаса-Аугустаса Катерину Ягеллон (яка в 1562 р. вийшла заміж за брата шведського короля, герцога фінляндського Юхана). Проте Ерік не затвердив цей договір, а у вересні 1568 р. був скинутий своїм братом з трону. Останній став королем (під іменем Юхана III) і, природно, змінив зовнішньополітичну орієнтацію на пролитовську й ан- тимосковську. Як бачимо, до висвітлення взаємин Литовсько-Руської держави з Молдовою, а ще більшою мірою - Угорщиною (після 1387 р.) і країнами Скандинавії східнослов’янські дослідники зверталися вельми нечасто. Ця епізодичність і випадковість легко пояснюється спорадичністю контактів ВКЛ із названими державами, а також тим, що ступінь самостійності цих стосунків вельми обмежувався сильним впливом з боку польської дипломатії.