З Прусським та Лівонським орденами, папською курією, Імперією

Підозру щодо автентичності цих грамот (більшість яких збереглася не в оригіналах) висловили вже Геннінг та Фойгг [1987, s. 128; 2159, bd.III, s.177]. Проте в східнослов’янській литуаністиці сумнівів у факті їх видання Міндауга- сом тривалий час не виникало (за нечисленними виключеннями [1736, т.ІІ, c.55]). Так вважали, наприклад, М.Смирнов, В.Васильєвський [1540, с.210; 472, с.42]. Намагаючись пояснити мотиви, що змусили короля до подібних надань, В.Антонович припустив, що Міндаугас дарував Ордену ті землі, якими сам реа­льно не володів і які становили “опору внутрішньої реакції”, тобто чинили спротив об’єднанню Литви [280, с.ЗО].

Спеціально проаналізувавши дану проблему, Ю.Лятковський дійшов ви­сновку, що автентичною можна визнати лише грамоту, датовану 1253 р. (і, мо­жливо, 1259). Що ж до згаданого документу від червня 1260 р., то його зміст рішуче неправдоподібний, хоча б з огляду на те, що литовський правитель мав на той час, як мінімум, трьох синів [1987, s.9J, 128-154]. Втім, у середовищі східнослов’янських дослідників історії ВКЛ продовжувала переважати довіра до гаданих грамот Міндаугаса; так дивилися на справу Ф.Леонтович, М.Довнар- Запольський [1050, с.20; 1058, с.2; 667, с,73]. З аргументами Лятковського по­годився натомість М.Любавський [1149, с.55].

Погляд Лятковського знайшов опонентів і серед польських істориків: так, оборонцем автентичності актів, приписуваних Міндаугасові, не виключаючи й грамоту від 1260 р., виступив А.Прохаска [2062, s.64-73]. Навпаки, ще далі, ніж Лятковський, пішов В.Кентшиньський, доводячи, що всі аналізовані документи є фальсифікатами, сфабрикованими Орденом [1949].

У 1920-х рр. виступив із розвідками, в яких відкидав факт підробки гра­мот Міндаугаса, П.Клименко [869]. Його погляди дістали підтримку з боку Г.Ловмяньського [2009, t.II, s.319-327, 353-357]; проти “гіперкритицизму” Кен- тшиньського висловилися Ф.Папе та С.Заянчковський [2035, s.474; 2176, s.75; 2178, s.470]. За здогадом К.Малечиньського, грамота, якою король нібито запо­відав свої володіння рицарям, була виготовлена останніми по смерті Вайшвіл- каса чи Шварна, з метою підкріпити свої претензії на спадщину Міндаугаса [2017, s.28-35]^[932].

Таким чином, протягом десятиліття правитель ВКЛ зберігав приязні сто­сунки з рицарями, які потенційно були для його держави (принаймні, власне литовських земель) найбільшою небезпекою. За визначенням В.Антоновича, Міндаугас став тоді “майже васалом” Ордену [272, с.67]. Однак кінець кінцем між ними відбувся розрив. За здогадом Д.Зубрицького, якого згодом підтримав І.Шараневич, уже під час татарського нападу на Литву в 1258 р. (обидва істори­ки, слідом за Галицько-Волинським літописом, хибно датували його 1260 р.) Міндаугас, подібно до Данила, вже відійшов від папи (і католицької віри) [762, ч.Ш, с. 186, 189; 1760, с.98]. Можливо, такий висновок було зроблено на підста­ві того, що 13 липня 1260 р. біля оз. Дурбе відбулася велика битва між литов­цями й силами Лівонського ордену, до яких приєдналися загони з Пруссії і дан- ських володінь в Естляндії. Останніх спіткала нищівна поразка; загинуло 150 рицарів і всі воєначальники, серед них і лівонський магістр Бургард фон Горн- гузен [66, с.89-90; 45, с.93]. (Дехто, наприклад, С.Соловйов, помилково вважав, що Дурбенська битва сталася в 1259 р. [1559, кн.11, с. 176; 1561, c.87]).

Дана битва тривалий час (принаймні, від М.Стрийковського та А.Віюка- Кояловича [216, t.I, s.293; 227, pars 1, р. 100-101]) трактувалася, зокрема й схід­нослов’янськими дослідниками, як свідчення облишення Міндаугасом христи­янства⁹’*¹ і очолення ним повстання проти Ордену. Більше того, М.Смирнов здогадувався, що від 1260 р. король, а ще більшою мірою - Вайшвілкас здійс­нювали репресії проти католиків [1540, с.144]. Надзвичайна поширеність поді­бних поглядів не завадила, втім, появі відмінних трактувань згаданої події. На­приклад, М.Щербатов здогадувався, що вбивство Міндаугаса в 1263 р. слід по­яснювати прийняттям ним християнства, хоча на час замаху король уже знову сповідував батьківську релігію [1797, т.Ш, с.95]. За припущенням А.-С.Наруше- вича, Міндаугас загинув тому, що повернувся до католицтва [2026, t.VIl, s.179, ρrz.3]. Факт “апостазії” правителя BKJl заперечував і Т.Нарбут [2024, t.IV, s.205-206, 211-212, dod.VII, s.32-33]. Можливо, під впливом названих авторів Й.Турчинович датував "падіння християнства в Литві” часами по смерті Мінда­угаса, а саме великокнязюванням Тренйоти [1650, с.83].

Вагомим аргументом на користь подібної точки зору є опублікована Й.Фойгтом булла Климента IV чеському королеві Пшемислу-Оттокару II від 20 січня 1268 р. В ній, зокрема, згадано про смерть Міндаугаса (“dare тетогіе Mmdota^ry), вбитого “синами диявола” [165, bd.l, №CLVI, s.162; 222, t.I, №CLI,

р. 79]. Зрозуміло, що в разі його відступництва подібні формулювання вигляда­ли б вкрай дивно. З іншого боку, було висловлено точку зору, згідно з якою розгром рицарів біля Дурбе був справою не Міндаугаса, а жемайтів⁹’’⁴ під про­водом Тренйоти; лише потім литовський правитель покинув християнство і ви­ступив проти Ордену. Серед східнослов’янських авторів подібне бачення подій знаходимо вже в популярній праці П.Кукольника, а згодом - у Є.Чешихіна [990,

с. 14; 1736, т.П, с.55-56].

Найімовірніше розв’язання даної проблеми запропонував Ю.Лятковсь- кий. На його думку, булла Климента IV засвідчує, що Міндаугас до смерті ли­шався християнином. Взагалі, підкреслив Лятковський, не можна ототожнюва­ти боротьбу з Орденом та релігійне відступництво. Що ж до Дурбенської битви 1260 р., то вона була справою Жемайтії і лише мала зміцнити союз короля з Орденом. Розрив між ними й укладення союзу Міндаугаса з Новгородом проти Лівонії сталися лише на зламі 1261-1262 рр. [1987, s.89-93, 97-120, 123, 137, 150]. ^{[933] [934]}

Друга теза Лятковського здобула широке визнання; її підтримали А.Про- хаска, П.Клименко, С.Заянчковський, Г.Ловмяньський [2104, s.525; 2063, s.388; 869, с. 15; 2170, s.99-102; 2009, t.II, s.356-358]^[935]. Що ж до проблеми “апостазії” Міндаугаса, то тут думки розділилися. Спочатку точку зору Лятковського з цього приводу (в рецензії на його монографію) підтримав Прохаска [2104, s.525-526]; однак згодом він змінив свою думку, доводячи, слідом за литовсь­ким дослідником Й.Тоторайтісом, факт' відступництва короля від християнства [2156, s.129-131; 2116, s.637; 2063, s.389-391; 2062, s.62-63]. Так саме вважав і Ловмяньський [2009, t.II, s.357]. Діями “національної, поганської партії” пояс­нювалася смерть Міндаугаса в підручнику А.Трачевського [1644, с.158]. Як “момент тріумфу поганської реакції” визначив змову 1263 р., слідом за Лятков- ським, і А.Прєсняков [1429, т.ІІ, вып.1, c.52]⁹Λ

Невдовзі по смерті литовського правителя, коли у ВКЛ тривала внутрі­шня боротьба, папа Урбан IV звернувся до Пшемисла-Оттокара II (серпень 1264 р.) із закликом про захист Ордену та Польщі від литовців і русинів. У ви­падку ж завоювання чеським королем земель Литви та Русі йому гарантувалося володіння ними [177, til, арр.ѴІ, р.350-351].

В цілому доба від смерті Міндаугаса до початку великокнязювання Витя- ніса (тобто понад ЗО років) у литовсько-орденських взаєминах практично не по­значена помітними подіями, а тому майже не привертала уваги дослідників. Можна згадати хіба що велику перемогу литовців у битві біля Ашерадена (5 березня 1279 р.), в якій наклав головою магістр Ернст фон Ратценбург [66, с. 131; 44, т.ІІ, с.214], а також масштабний, але невдалий похід сил власне Литви і Жемайтії на Ригу в 1288 р.; останній було занотовано навіть у Галицько-Во­линському літописі [72, стб.896-897].

Пожвавленню перш за все дипломатичної активності ВКЛ на даному на­прямі сприяла боротьба між Орденом та архієпископом ризьким і Ригою, яка з 1297 р. перейшла у відкриту стадію. Контакти литовців із цим містом існували й раніше; як слушно зазначив А.Барбашев, тактика, що полягала в грі на проти­річчях між архієпископом та рицарями, була започаткована ще Міндаугасом [317, с.15]. Її було відроджено Витянісом, а згодом продовжено Ґедімінасом; різниця полягала лише в тому, що тепер Литва схилялася до союзу з рижанами. Готовність до цього декларувалася, зокрема, ЗО березня 1298 р.; тоді ж архієпи­скоп заявляв про намір охрестити Витяніса [191, bd.I, №DLXX, sp.714-715; 113, №XLV, с.22-23]. Цей рік взагалі був багатий на події. Литовський вел. князь розгромив рицарів на р. Aa, при цьому загинув черговий лівонський магістр - Бруно [45, с.97]. Протистояння рижан з Орденом принесло тоді поразку пер­шим; але в 1305 р. ними знову було укладено союз із Литвою. Щоправда, у збройну боротьбу Витяніс не втрутився. Цей факт спробував витлумачити В.Антонович. Довіряючи звістці про те, що в 1307 р. рицарі поступилися Поло­цьком на користе ВКЛ, він вважав, що цей крок Ордену мав на меті ^задобри­ти⁴' Витяніса [280, с.71 ].

Взаємні звинувачення Риги та Ордену виносилися навіть на папський суд. Так, у 1312 р. Климент V наклав на рицарів інтердикт (знятий наступного ро­ку). В 1316 р. ворожнеча між архієпископом, бюргерами та Орденом поновила­ся, що призвело до нових скарг папі та зміцнення дружніх стосунків між Ригою та ВКЛ. Саме ці умови призвели до подій, які є одними з найзагадковіших в іс­торії Литовсько-Руської держави і можуть бути означені як ‘‘справа хрещення Гедімінаса”.

В січні 1323 р. до Авіньйона - тодішньої папської резиденції - за посере­дництвом архієпископа ризького Фрідріха було відправлено листа литовського вел. князя до Иоанна XXIl. У ньому, іменуючи папу “батьком”, Гедімінас скар­жився на підступність і користолюбство Ордену, запевняючи, що лише це стає на заваді хрещенню Литви і його особисто; зокрема, він вказував на знахо­дження при його дворі католицьких ченців. Правитель ВКЛ просив Йоанна XXII надіслати свого легата, який би (разом із архієпископом) став посередни­ком в укладенні миру між ВКЛ та Орденом. Тоді ж вел. князь вислав листа до християн, насамперед торгівельних міст Ганзи. Повідомляючи про послання до папи, він просив їхнього сприяння, а також запрошував до своєї держави коло­ністів, обіцяючи надати їм різні пільги. У травні Ґедімінасом було виряджено послів із новими листами, адресованими папі, домініканцям, францисканцям, а також Любеку й іншим містам. їхній зміст був переважно той самий; зокрема, в зверненні до Йоанна XXII Ґедімінас запевняв у бажанні прилучитися “до лона” церкви [185, s.27-32, №11; 191, bd.II, MDCLXXX VII-DCXC, sp.140-146, bd.VI, MMMMLXIX-MMMLXXI, sp.467-472; 222, t.I, MCCXC. р. 190-192; 113, MLIV, с.31-32; 103,M2, с.26].

2 жовтня 1323 р. у Вільнюсі було укладено мирну угоду між ВКЛ та Лі­вонським орденом, архієпископом ризьким, єпископами езельським і дерптсь- ким, магістратом Риги і данським намісником Ревеля [185, s.39-40, MIV; 113, MLVIIl, с.35-37; 191, bd.II, MDCXCIII-DCXCIV, sp.l50-158; 103, №8, c.64-75]. Проте Орден не бажав цього миру, звинувачуючи Гедімінаса в хитрощах; його ж листи оголошувалися фальсифікатами, що нібито були виготовлені в Ризі.

Послання литовського вел. князя в Авіньйоні зустріли з радістю. 7 листо­пада 1323 р. папа повідомляв про це французького короля Шарля (Карла) JV [191, bd.∏, MDCXCVI1, sp.162; 103, MlO₅ с.84-85]. Однак Иоанн XXII довго не відповідав Ґедімінасові, оскільки був зайнятий боротьбою з цісарем Людвігом IV Баварським. Лише на початку літа 1324 р. він призначив легатів, які мали прямувати до Рипі та Вільнюса. У своєму посланні до правителя ВКЛ від 1 че­рвня папа висловив задоволення його намірами [177, LI, MCVIIl-СІХ, р.102- 106; 191, bd.II, MDCCIII, sp.171-176; 222, t.I, МССХСІП, р.193-195; 103, М12, с.90-111]. Тоді ж Йоанн звернувся до Ордену із забороною воювати проти Геді- мінаса; його змушені були виконувати, попри очевидне невдоволення, не тільки в Лівонії, а й у Пруссії [177, t.I, №СІІ, р.96; 185, s.25-26, №1, s.33-38, №ІП; 191, bd.II, №DCCV, sp.178-179; 222, t.I, №CCXCVI, p.196; 103, №13, с.112-117]. ЗІ серпня (в умовах надзвичайного загострення взаємин із Орденом) папа затвер­див минулорічний мирний договір від 2 жовтня [191, bd.II, №DCCVII, sp.180- 184].

Легати Йоанна XXII прибули до Риги 22 вересня. 20 жовтня від імені па­пи вони висунули вимогу ‘до Ордену про укладення з ВКЛ миру не менше ніж на 4 роки, під загрозою інтердикту в разі невиконання [191, bd.II, №DCCVIH, sp. 184-186]. Звідси посли легатів виїхали до Вільнюса, якого дісталися 3 листо­пада; повернулися вони 25 числа того ж місяця. Оскільки місія легатів зазнала невдачі, вони наприкінці травня наступного року залишили Ригу.

Зберігся звіт послів легатів, у якому докладно оповідається про зміну по­передніх намірів вел. князя. Так, він заявив, що не наказував згадувати про ба­жання прийняти хрещення; останнє було оголошене самовільною ініціативою францисканця Бертольда, який писав другого листа до папи. Ґедімінас також виголосив заяву, в якій обстоював релігійну толерантність. Щоправда, сам брат Бертольд засвідчив, що литовський вел. князь мав твердий намір хреститися, але згодом відмовився від нього. Посли також зібрали звістки, згідно з якими початкові плани Ґедімінаса викликали невдоволення і погрози в Жемайтії та руських землях, не виключено, частково інспіровані Орденом. Свою версію ви­сунули й двоє францисканців, що перебували при великокнязівському дворі. Бертольд і Генріх твердили, що причиною стали намовляння на адресу Ґедімі­наса з боку іншого ченця - домініканця Николая. Останній нібито запевняв, що папа та архієпископ не зможуть реально захистити Литву від Ордену; тому до­цільніше обрати в якості покровителя короля Угорщини або Чехії [191, bd.VI, №MMMLXXIII, sp.477-483; 113, №LXVII, с.44-48; ЮЗ, №14, с.116-145].

Першу частину аналізованої проблеми становить питання автентичності послань Ґедімінаса (перш за все - до папи). Як було зазначено, вже достойники Ордену оголошували їх фальсифікатами, виготовленими за наказом архієпис­копа Фрідріха, зацікавленого у вигідній торгівлі з ВКЛ. Цей погляд дістав по­ширення насамперед у німецькій історіографії. Так вважав, наприклад, Й.Фойгг, а за ним - К.-Е.Нап’єрскі, Л.Арбузов, К.Форштройтер та ін. [2159, bd.IV, s.393, 626-637; 178, th.І, №298, s.77; 292, с.55]. Зі спростуванням такої то­чки зору виступили польські та литовські дослідники - М.Баліньський, Т.Нар- бут, згодом А.Прохаска, А.Левицький [1848, t.I, s.12, prz.I І; 2024, t.IV, dod.XIV, s.58-62; 2005, s.686]. Хоча Н.Карамзін був впевнений в автентичності листів Ґе­дімінаса [819, τ.lV, с.286, прим.279], сумнів щодо неї спочатку' висловлювався і в російській історичній літературі [736, c.XXXV-XXXVII]. Згодом, зокрема, під впливом розвідок Н.Єлагіна і особливо В.Васильєвського [714, с.116-117; 472, с.159], він практично зникає [1736, т.ІІ, с. 187; 611, с.17], зберігаючись хіба що в працях популярного характеру (наприклад, П.Брянцева [432, с.111-113; 433, c.23]). Дехто піддавав сумніву окремі звістки, що містять згадані джерела: так, Д.Зубрицький вважав неможливим перебування при дворі Ґедімінаса католиць­ких ченців [761, с.78].

Протилежні гадки було висловлено й з приводу того, якими‘були ДІЙСНІ наміри вел. князя при написанні даних листів. Спочатку переважала точка зору, згідно з якою Ґедімінас збирався прийняти католицтво, але згодом відмовився від свого наміру. На користь цього висловилися Н.Карамзін, Й.Лелевель, М.Смирнов [819, т.ІѴ, с.126, 286, прим.278; 1044, с.74;’154О, с.145]. Даний по­гляд розвинув В.Васильєвський, який чи не найдокладніше в східнослов’ян­ській литуаністиці проаналізував цю проблему. Визначаючи причини звернення Ґедімінаса до папи, він, окрім загальновизнаної загрози Литві від Ордену, вка­зав ще на одну, а саме на небезпеку з боку татар. Дещо раніше такий здогад ви­словив !.Беляев; на його думку, і нав’язування, і припинення контактів між Ві­льнюсом та Авіньйоном пояснюються відповідною зміною стосунків Ґедімінаса з Узбеком [358, с.78-79; 362, с.247-248]. Визнавши це, Васильєвський, здається, сам не був упевнений, чи контакти Литви з папою були викликані ординською небезпекою, чи, навпаки, спричинили її [472, с. 170-171, 192-193]⁹"’⁷.

Головною причиною відмови Ґедімінаса від початкових планів Васильєв- ський, відповідно до поголосок, зібраних послами, вважав спротив підданих вел. князя, насамперед жемайтів та русинів. (За останніми дослідник визнавав значний вплив у ВКЛ; він також припустив, що Йоанн XXlI міг мати намір на­вернути в католицтво також і православних). Часткову слушність він готовий був визнати й за звинуваченнями францисканців на адресу брата Николая. Від­носно легку відмову Ґедімінаса від власних намірів Васильєвський пояснював тим, що той від самого початку розглядав хрещення лише як засіб ведення більш успішної політики проти Ордену [472, с.155-156, 169, 177, 191, 193; 473, с. 11-13]. Слідом за Васильєвським, спротиву населення ВКЛ (чи, принаймні, його частини) надавали першочергову вагу в зміні планів вел. князя К.Бесту- жев-Рюмін, Є.Чешихін та Ф.Леонтович [385, т.ІІ, вып.1, с.З; 1736, т.ІІ, с. 195- 197; 1047, №5, с.242, 250-251].

Інша група дослідників з довірою поставилася до тверджень Ґедімінаса, відомих зі справоздання послів папських легатів. Так, Е.Боннелль гадав, що йшлося дійсно лише про релігійну толерантність; авторами ж “містифікації" щодо наміру Ґедімінаса охреститися він визнав обох міноритів [1863, s.165- 167]. Такої саме думки дотримувався й В.Антонович [280, с.75-77; 272, c.96]; згодом її було прийнято М.Владимирським-Будановим, а також авторами де­яких популярних праць [968, с. 12-13; 352, с.114.; 494, с.216]. Що ж до мети кон­тактів Ґедімінаса з папою, то, на гадку Антоновича, вона обмежувалася прими­ренням із Орденом та спровадженням до ВКЛ колоністів, а разом із ними - й прищепленням тут “західної культури” [280, с.72]. Вагався із судженням стосо­вно досліджуваної проблеми архієпископ Макарій [1161, т.Ѵ, с.330-332]. Д.іло-

⁹³⁷ За радянської доби спробував витлумачити справу хрещення Ґедімінаса крізь при­зму “татарського питання” Б.Рамм. Він звернув увагу нате, що Йоанн XXH намагався нав’я­зати контакти з кааном, відносини якого з Узбеком були ворожими. Оскільки ж послами ле­гатів засвідчене перебування у Вільнюсі посланців останнього, ця обставина, на думку Рамма, могла справити якийсь вплив на наміри Ґедімінаса [1454. с.206-207]. Цей здогад при­йняв і Й.Мейєндорф [1217, с.78-79]. вайський також зауважив, що лишається невідомим, хто ж був автором "місти­фікацій - сам Ґедімінас. його секретарі-ченці чи ризький магістрат [782, т.П, с.60; 1798, с.15].

Окрему розвідку листам Ґедімінаса присвятив А.Прохаска. Він висловив упевненість у наявності в правителя BKJl наміру прийняти християнство захід­ного обряду [2075, s.242, 250-251]. Як і Васильєвський, польський історик вва­жав, що руйнівну роль тут відіграв спротив русинів і жемайтів, "підмовлених" Орденом [2075, s.247-24#, 252-253]. Цю точку зору прийняв Й.Малиновський [1194, ч.П, вьіп.І, с.15], а також низка польських дослідників [2005, s.686-687; 1839, s.8; 2053, s.41]⁹^^,8; М.Довнар-Залольський уточнював, що на заваді стала протидія з боку великокнязівської ради [672, c.87]. На думку М.Грушевського, релігійний фанатизм не був тоді притаманний русинам, а отже, подібне пояс­нення мотивів дій Гедімінаса безпідставне; те саме має стосуватися й Жемайтії. Перешкоди ж, чинені хрещенню з боку Ордену, навпаки, мали переконати вел. князя в тому, що він на вірному шляху, а отже, не могли змусити його відмови­тися від свого наміру [611, с.18]. Нарешті, А.Прєсняков, очевидно, не вірив у наявність у Ґедімінаса планів прийняття християнства [1429, т.П, вып.1, c.59]⁹Λ

На початку 1325 р. боротьба Ордену проти ґедімінаса, Риги й архієписко­па відновилася. 2 червня того ж року вел. князь уклав угоду з єпископами езельським і дерптським [191, bd.VI, KeMMMLXXIV, sp.484-485]. У 1330 р. BKJI втратило важливого союзника, оскільки Рига визнала над собою орденську владу. Протистояння Литви з хрестоносцями загострилося з 1336 р. Це було спричинене тим; що за гросмейстера Дітріха фон Альтенбурга (1335-1341) істо­тно покращилися взаємини Ордену з Людвігом Баварським. Зокрема, наприкін­ці 1337 р. цісар видав рицарям жалувану грамоту на землі Литви, Жемайтії й Русі [185, s.42-45, №VI]. В цей час активізувався приплив військових сил із За­хідної Європи на допомогу Ордену. В 1336-1337 рр. було побудовано важливі фортеці Байєрбург і Марієнвердер; у 1338 р. під першою з них війська ВКЛ за­знали відчутних втрат.

Незабаром (у 1338-1344 рр.) у змаганнях між Литовсько-Руською держа­вою та Орденом наступає затишшя. Початок йому поклали торгівельна угода і перемир’я з Лівонією і Ригою на 10 років (1 листопада 1338 р.) [113, KsLXXXlII, с.67-69; 191, bd.VI, KsMMMLXXXI, sp.506-508; ЮЗ, №18, c.l 86- 195]. Таким чином, мир між рицарями та Ґедімінасом тривав до смерті остан­нього (1341)^{[936] [937] [938]; деякий час він зберігався й по тому. Проте низка зовнішньопо­літичних успіхів, досягнутих Орденом, невдовзі дала йому змогу відновити по- вномасштабну боротьбу проти ВКЛ. Так, у 1341 р. рицарі купили Естляндію у ганського короля Вальдемара IV Аттердага; 8 липня 1343 р. було укладено Ka- лішську угоду, за якою Казімєж IlI відмовився від прав на польське Помор’я. Ці дії слушно розцінювалися В.Антоновичем як підготовка до війни проти Литви, де тоді, на його думку, було відсутнє єдиновладдя [280, с.93-94]. Варто згадати, що, за твердженням Антоновича, до відновлення єдності ВКЛ шляхом перево­роту 1344/5 рр. Альґірдаса й Кястутіса спонукала тодішня підготовка в Пруссії грандіозного походу на литовські землі. В ньому, зокрема, готувалися взяти участь угорський король Лайош І і чеський - Ян Люксембург[939], який у 1329 та 1337 рр. уже воював проти Литви, герцоги Карл моравський (майбутній цісар Карл IV), Ед IV бургундський та П’єр І бурбонський [226, s.504-505].}

Однак згаданий похід не приніс очікуваних Орденом результатів. Ново­обраний гросмейстер Генріх Дусемер фон Арфберг, за спостереженням Анто­новича, змінив тактику дій проти ВКЛ. Було відроджено досвід, набутий свого часу хрестоносцями на Близькому Сході, а саме ведення постійної “дрібної” війни: здійснення набігів, спорудження замків на ворожій території. Втім, за­уважив український історик, ту ж саму тактику починає застосовувати й Литва [280, с.113-114, 118-119].

Винятком із цього правила стало масштабне зіткнення між силами ВКЛ та Ордену на р. Стреві 2 лютого 1348 р. [165, bd.III, №LVIIT, s.80-81; 150, s.724; 176. s.75-76; 45, с.106-107; 226, s.510-513; 183, s.77; 105, с.368-369; 74, c.58; 77, c.225; 86, стб.78]. Як орденські реляції, так і руські літописи зображують дану битву як грандіозну поразку литовсько-руських військ. Такий погляд віддавна перейшов і до історичної літератури. Першим висловив у цьому сумнів Анто­нович, вказавши на те, що результати битви не справили жодного впливу на пе­ребіг боротьби між Литвою та Орденом; отже, як і у випадку з битвою під зам­ком Рудавою (18 лютого 1370 р.), має йтися не більше ніж про велику сутичку [280, с. 122]. 3 такою оцінкою погодилися С.Платонов, А.Пресняков [1394, с.134; 1429, Т.П, вып. 1, c.67]^w.

Відомо, що наступного року відбувалися переговори Кястутіса з Климен­том VI стосовно прийняття християнства [222, 1.1, №DCXC1-DCXCIII, р.525- 527]. За здогадом Антоновича, причину цього слід бачити в тодішніх поразках литовсько-руських князів від Казімєжа IIl [280, с.103]; з цим погодився А.Бар- башев [317, с.19]. І.Філевич запропонував шукати причину перемовин з курією в подіях 1348 р. або в поголосках про плани польського короля, які мали пере­дувати його виправі на Галичину та Волинь [1674, с.90]^{[940] [941]. Перерва ж у орден­ських нападах на Литву протягом 1349-1352 рр. зробила можливою участь Кяс­тутіса в боротьбі його династії за спадщину Болеслава-Юрія [1674, с.101].}

Добою розквіту могутності Прусського ордену зазвичай вважається той час, коли його очолював гросмейстер Вінріх фон Кніпроде (1351-1382) [292, с.91-92]. Єдиний тоді великий похід вглиб Литви відбувся в 1365 р., коли Орден здійснив спробу якимсь чином використати внутрішню ситуацію в державі. Втім, успіху це не мало; прибічник Ордену всередині ВКЛ, Бутав Кейстутович, змушений був тікати^{[942] [943]. З початку 1360-х рр. розгорнулася вперта боротьба за Каунас; важливість останнього обумовлювалася тим, що він прикривав від на­падів з боку Пруссії Тракай, Вількомир і Вільнюс. У 1362 р. після двомісячної облоги його було захоплено й зруйновано, проте вже наступного року литовці збудували неподалік (в 1 милі) замок Новий Каунас. Його спіткала та ж доля; в 1369 р. на руїнах Нового Каунаса рицарями було закладено замок Готтесвердер. Нарешті, в 1370 р. відбулася велика битва під Рудавою, переможцем у якій тра­диційно вважався Орден [176, s.95-96; 45, с.119; 226, s.565-567; 183, s.88-91 ]94~.}

Підсумовуючи результати литовсько-орденської боротьби на момент сме­рті Альгірдаса, В.Антонович зауважив, що вони виразно засвідчують рівновагу сил між супротивниками в другій половині XlV ст. [280, с.125]. Відповідно до уявлення про “поділ’" зовнішньополітичних функцій між обома Ґедиміновича- ми, дослідник твердив, що боротьба з хрестоносцями велася переважно силами етнічних литовців; лише в найважливіших випадках Кястутісові надавав допо­могу Альгірдас. Саме тому, на його думку, і рицарі намагалися уникати виправ на руські землі [280, с.125-127].

29 вересня 1379 р. у Тракаї Йогайлою і Кястутісом було укладено з Вінрі- хом фон Кніпроде угоду про перемир’я на 10 років між володіннями Кястутіса та Лівонією [185, s.53-55, №1; 165, bd.III, №CXXXIV, s.180-182]. Проте незаба­ром внаслідок сепаратних переговорів литовського вел. князя з рицарями по­стали ще два договори, що фактично виключали землі Кястутіса з перемир’я. Перший (з Лівонією) було укладено 27 лютого 1380 р. у Ризі [166, t.V, J⅜LVΠ1,

р. 80; 212, t.I, №469,'s.231; 191, bd.ΠI, №MCLII, sp.361-362], другий - 31 травня в Даудішкаї [185, s.55-56, №П; 191, bd.III, Λ⅛MCLIΠ, sp.362-363; 113, №ХСѴШ,

с. 79; 1.93, t.VI, №ІП, р.1 ]. Під час збройної боротьби Йогайли та Скіргайли про­ти Кястутіса (6 липня 1382 р.) постала нова домовленість, яка передбачала до­тримання миру протягом 4 років [185, s.56-57, №Ш]. Відомо також, що рицарі надали Ольгердовичам підтримку при облозі ними Тракая в серпні 1382 р.

Як слушно зазначалося в літературі, Орденом послідовно проводилася політика не дотримання союзу з певними репрезентантами роду Ґедиміновичів, а послаблення ВКЛ шляхом сприяння тамтешній внутрішній боротьбі. Це яск­раво проявилося після повної перемоги Йогайли та загибелі Кястутіса, коли до орденських володінь на початку жовтня 1382 р. прибув Витаутас. Уже 31 жовт­ня на одному з островів на р. Дубіссі Йогайла і Скіргайла змушені були укласти невигідну угоду з гросмейстером Конрадом Цоллнером фон Ротенштайном. Зо­крема, ВКЛ поступалося західною (приморською) частиною Жемайтії; укладав­ся оборонно-наступальний союз на 4 роки, причому вел. князь зобов’язувався не розпочинати війн без згоди Ордену. Окрім цього, Йогайла обіцяв прийняти християнство [185, s.57-60, №1V-V; 191, bd.III, №MCLXXXIV, sp.393-394].

Висунена незабаром гросмейстером вимога повернути Кейстутовичам во­лодіння їхнього батька, природно, не могла бути задоволена урядом Литовсько- Руської держави. Як наслідок, ЗО липня 1383 р. з боку Ордену їй було оголоше­но війну [185, s.62-68, №ѴП-ѴІІ1; 191, bd.∏l, №MCLXXXIX, sp.399-401]. Що­правда, значними успіхами дії союзників не були позначені: хоча 11 серпня Цо- ллнер і Витаутас взяли Тракай, незабаром, а саме 3 листопада, це місто було відвойоване військами ВКЛ. Кампанія ж 1384 р. завершилася перемогою Йо­гайли і Скіргайли під Вількішкаєм. Тим часом (21 жовтня 1383 р.) Витаутас прийняв католицьке хрещення під іменем Biганда, а ЗО січня наступного року в Кьонігсберзі уклав угоду, якою визнав себе орденським ‘"ленником”, а також поступився частиною Жемайтії і Каунаського краю [212, t.I, №492, s.247-248; 193, t.VI, №ХІІІ, p.3-4, app.№IV, р.997]^[944]. Влітку (незадовго до повернення Ви­таутаса на батьківщину) цей договір ним було поновлено.

По укладенні Кревської унії Орден (проти якого в першу чергу її було спрямовано) продовжував трактувати Литву і Польщу в якості окремих держав. В розділі III вже йшлося про підтримку, надану рицарями в середині 1380-х рр. Андрієві Ольгердовичу^[945]. Більші перспективи, однак, відкривав новий конф-

лікт Витаутаса з Йогайлою. 19 січня 1390 р. постала угода Кейстутовича з грос­мейстером [212, t.I, №579, s.280-281; 193, t.VI, №LXI1I-LX1V, р.20-21]. Восени, вже по смерті Конрада Цоллнера (20 серпня), на столицю BKJl вирушило вели­ке військо, в складі якого були й численні прибульці з Західної Європи (зокре­ма, граф Дербі, майбутній герцог Ланкастер, а згодом - король Англії Генрі (Генріх) IV, і маршал Франції Бусіко). Тоді було здобуто нижній замок Вільню­са, але на цьому успіхи Ордену та Витаутаса закінчилися; наступного, 1391 р. їм підкорилося Гродно. Однак іще через рік, внаслідок нового примирення з Йо­гайлою, майбутній вел. князь знову повернувся до ВКЛ, зрадивши, як і попере­днього разу, своїх союзників.

Пильну увагу дослідників привернули взаємини Витаутаса з Орденом на­прикінці 1390-х рр., коли стало помітним його прагнення до проведення полі­тики, незалежної від лінії Йогайли. Так, окремо від останнього фактичним пра­вителем ВКЛ було укладено таємну прелімінарну угоду з іросмейстером Кон­радом фон Юнгінгеном (взагалі схильним до мирної політики стосовно Литви). Це відбулося 23 квітня 1398 р. у Гродні [212, t.I, №694, s.313-315; 193, t.Vl, №CLXXIX, р.51-54]. Дана подія проклала шлях до “вічного” миру між двома державами (12 жовтня 1398 р.), який також стався без відома Йогайли⁹⁴*. Міс­цем його затвердження став о. Салінвердер на р. Дубіссі. За умовами миру, Ви­таутас поступався на користь Ордену Жемайтією. Вел. князь зобов’язувався допомогти йому встановити зверхність над Псковом, тоді як рицарі так саме мусили допомагати Кейстутовичу в здобутті влади над Новгородом [185, s.251- 259, №VIII; 191, bd.IV, №MCDLXXVIII-MCDLXXIX, sp.218-227; 183, s.222- 224; 212, t.I, №695, s.315-316; 193, t.VI, №CLXXXVII-CLXXXVI1I, p.55].

На думку А.Барбашева, основний зміст договору слід вбачати в його “не­прямому” скеруванні проти Польщі [316, с.85]. Фіксуючи поступки Витаутаса Ордену (наприклад, відмову від Жемайтії) протягом першої половини правлін­ня, цей дослідник пояснював дану обставину бажанням вел. князя отримати свободу дій на східному напрямі [317, с.ЗО]. Що ж до зафіксованих в угоді на­мірів сторін стосовно їхніх сусідів, то, за здогадом М.Бережкова, Витаутас на­справді не збирався поступатися Псковом на користь Ордену [367, c.86]; на ду­мку А.Прєснякова, самі орденські достойники навряд чи серйозно претендува­ли на володіння цим містом [1432, с.340].

Як і раніше, орденська політика стосовно ВКЛ не обмежувалася контак­тами лише з окремими “обраними” особами. Істотне ж погіршення взаємин Ви­таутаса з Орденом, на думку Барбашева, було спричинене відновленням у 1401 р. унії між ВКЛ та Короною [316, с.120]^{[946] [947] [948]. Яскравим свідченням цього стало укладення 2 березня 1402 р. у Марієнбурзі угоди між гросмейстером і Швітрі- гайлою, якою підтверджувався Салінський договір [165, bd.V, №СХХІ V-CXXV,}

s. 166-170; 191, bd.IV, №MDCIII, sp.4I0-414; 113, МСХХХѴШ, с.109-111; 193,

t. VI, №CCXLIX, р.82-84]. Щоправда, двома роками пізніше загострення стосу­нків між ВКЛ та Орденом було залагоджене домовленістю в Рацьонжі (22 трав­ня 1404 р.). Нею передбачалося встановлення “вічного” миру на умовах, визна­чених свого часу в Салінській угоді; проте, на відміну від 1398 р., тепер це сталося зі згоди зверхника Витаутаса - Йогайли [166, LlV, №LXXIII_S р.79-81; 219, №СХІ, р.291-293; 191, bd.IV, №MDCXLII, sp.457-459; 193, t.VI, №CCLXXXV, p.96-97; 183, s.271-272].

Чергове загострення стосунків, яке зрештою призвело до т. зв. “Великої війни”, відбулося в 1409 р. Безпосередньою причиною стало тодішнє повстання в Жемайтії проти влади Ордену; в червні її було приєднано до володінь Витау­таса. Змогу активно діяти на цьому напрямі Кейстутовичу давало те, що він то­ді вже міг певний час не опікуватися східними справами. (Суб’єктивним факто­ром, що сприяв збройному вирішенню конфлікту, було й те, що по смерті Кон­рада фон Юнгінгена в 1407 р. новим гросмейстером став його войовничо нала­штований брат Ульріх). Відповіддю на заходи Витаутаса стало укладення 2 жо­втня 1409 р. чергового союзу між Швітрігайлою та Орденом [193, t. VI, №ССССХХХ, р.202-203].

Центральною подією “Великої війни” стала битва між литовсько-польсь­кими та орденськими військами під Ґрюнвальдом (Танненбергом) 15 липня 1410 р. [183, s.315-317, 434-439; 167, р.897-904; 169, р.44-48; 172, t.V, s.34-60]. Різні аспекти цієї події викликали активне обговорення в історичній літературі. В першу чергу це стосувалося визначення того, кому саме належала вирішальна роль у перемозі над рицарями. Оскільки в польській історіографії пропонувало­ся однозначне розв’язання даного питання, то, природно, цей виклик не міг не бути прийнятий східнослов’янськими дослідниками. Було справедливо зверне­но увагу на визначну роль, яку відіграли у вирішальний момент бою три смо­ленські полки. Подібним чином висловлювалися Д.Зубрицький, С.Соловйов, І.Шараневич, К.Бестужев-Рюмін [763, с.236; 1559, кн.ІІ, с.374; 1760, с.301; 385, т.П, вып.1, с.42]. М.Коялович, окрім ролі смольнян, наголошував також на вне­ску Витаутаса в перемогу [962, с.129; 951, c.4, 11-13]⁹⁵°. Що до наслідків пере­моги 1410 р., то Коялович та А.Барбашев наполягали на її “слов’янському” зна­ченні [962, с.133; 317, с.34-35], тоді як Н.Любович спростовував подібну оцінку [1152, с.9, 20].

За свідченням Длугоша, згодом запозиченим Кромером, остаточному роз­грому Ордену після Ґрюнвальда завадили дії, точніше, бездіяльність литовсько­го вел. князя, оскільки Витаутас не бажав надмірного посилення Польщі [172, t.V, s.78-80; 187, s.806, 820]. Подібне пояснення було поширене в польській іс- ^[949] торіографічній традиції: так вважали Й.Лелевелъ, А.-Б.Глебович, К.Шайноха, А.Кіркор [1044, с.88; 1930, s.73; 1756, т.ІІ, с.645-646; 856, с.35-36; 1779, т.1, с.237]. Особливо наполягав на цьому С.Смолька, взагалі не схильний до штуч­ної ідеалізації взаємин Витаутаса з Короною [2143, s.36-39, 54-55]. Такої саме думки дотримувався німецький історик Ф.Тунерт. Дана теза, що цілком приро­дно, набула значного поширення і в східнослов’янській литуаністиці досліджу­ваної доби. На те, що пошесть у литовсько-руському війську, на яку посилався Витаутас, була лише приводом, вказав уже Д.Бантиш-Каменський [311, с.34- 35]. “Нещирість” поведінки вел. князя в 1410 р. обстоювали М.Коялович, М.Дашкевич, Д.іловайський, Є.Чешихін, А.Барбашев, М.Грушевський, Д.Доро­шенко [990, с.46; 954, с.158-159; 962, с.130; 951, с.14; 641, сЛ 25; 782, т.ІІ, с.212; 1736, т.Ш, с.31, 41; 316, с.13, 17, 130; 317, с.100-102, 123, 231; 1333, с.105; 440, с.17-18; 578, τ.IV, с.148, 219; 687, с.106]. Зокрема, Барбашев наполягав на тому, що Витаутасом усвідомлювалася необхідність існування противаги Польщі в особі Ордену. Але головна причина того, що вона не скористалася перемогою повною мірою, полягала в її власній слабкості.

Зі спростуванням версії Длугоша про “зраду” з боку Витаутаса виступив A.∏poxacκa. На його думку, причиною дійсно була епідемія [2061, s.874; 2115, s.154; 2082, s.l 12-117]^9э1. (Як буде показано далі, цей польський історик так са­ме рішуче відстоював Кейстутовича від “звинувачень” у намірах цілковитого розриву з Короною наприкінці життя). Не бачив провини Витаутаса у розвитку подій після битви І.Філевич [1682, с.63-64]; сумнів щодо традиційної точки зо­ру висловив і А.Пресняков [1429, т.ІІ, вып.1, с.93]. Зустрічаємо й думку, згідно з якою Орден у якості потенційної противаги був потрібен не лише Литві, а й Польщі [1254, с.23]^{[950] [951] [952].}

Своїм порятунком від катастрофи Орден значною мірою був зобов’яза­ний енергійним діям нового гросмейстера, обраного 8 листопада 1410 р., - Ген­ріха фон Плауена. “Велику війну” було завершено 1 лютого наступного року Торунським миром; за його умовами, Жемайтія пожиттєво залишалася у Йо- гайли і Витаутаса [166, t.IV, №LXXX, p.84-87; 185, s.129-134, №111; 212, t.∏, №951, s.2; 193, t.XII, №35, p.39-43]. Згодом гросмейстером планувався похід проти Польщі, проте на заваді цьому стала “партія миру” всередині Ордену. 14 жовтня 1413 р. вона відмовила йому в послуху; фон Плауен зрікся влади, і в сі­чні його наступником було обрано Міхаеля Кюхмейстера фон Штернберга.

Тим часом активізувалися взаємини Литви та Польщі з Імперією. Чеський король Вацлав IV Люксембург намагався підтримувати дружні зв’язки з обома державами, проте, виступивши посередником напередодні “Великої війни”, присудив володіння Жемайтією Ордену. Його брат Зігмунд⁹⁵*¹, який з 1410 р. (по смерті Рупрехта Пфальцського) став регентом Імперії⁹³⁴, мав напружені сто­сунки з Йогайлою ще з тих часів, коли сам претендував на польський трон, і всіляко прагнув послаблення зв’язків між ВКЛ та Короною. Вже на початку 1410 р.⁹³³ на зустрічі в Кежмароку (на півночі своїх угорських володінь) він за­пропонував BHfayracoBi прийняти королівську корону, втім., без успіху [193, t.VI, №MCCCLVIII, р.837]. 15 березня 1412 р. неподалік, у Любовлі, було укла­дено угоду між Зігмундом і Йогайлою, до якої включено й литовського вел. князя. Зокрема, було тимчасово врегульовано питання про Поділля та Галичи­ну, права на володіння якими продовжувала заявляти Угорщина: на час, доки були живі всі три правителі, мав зберігатися status quo [185, s. 153-155, №ХІП]. Витаутас підтвердив цей договір 15 квітня в Тракаї [193, t.VI, №XDII, р.228- 231], а двома днями пізніше окремим актом засвідчив свою дружбу Зігмундові [193, t.XII, №49, p.54-55, t.XI, р.82]. Рівно три роки по тому, 20 квітня 1415 р., останній видав у Констанці приречення про підзримку Витаутаса, а також його нащадків і спадкоємців, проти всіх ворогів [193, t.VI, арр.№Ѵ, р.1000-1001].

Втім, взаємини між двома правителями зазнавали істотних змін, насампе­ред внаслідок боротьби Литви та Польщі з Орденом. Так, 18 липня 1414 р. Йо- гайла, Витаутас, мазовецькі та силезькі князі оголосили останньому війну; вона тривала 9 тижнів, після чого взаємні претензії було передано на суд Констанць- кого собору. Навесні 1418 р. тривога, викликана втечею Швітрігайли з Креме­нецького замку, змусила Йогайлу та Витаутаса укласти, з рицарями річне пере­мир’я.

До значного загострення стосунків литовського вел. князя з римським ко­ролем призвів арбітраж Зігмунда між Орденом та Литвою й Польщею. На з’їзді в Бреслау (Вроцлаві) на початку 1420 р. він, подібно до свого брата, присудив рицарям права на володіння Жемайтією [166, t.IV, №L,XXXVIII_t р. 101]. Проте на цей час у руках Йогайли та Витаутаса опинилася дієва зброя, яку можна було використати проти Зігмунда, а саме чеська справа. По смерті Вацлава (16 серп­ня 1419 р.) останній був його спадкоємцем; однак для гуситів кандидатура Зі­гмунда була неприйнятною. В квітні 1420 р. празькі бюргери звернулися до Йо­гайли з пропозицією прийняти чеську корону. Щоправда, Зігмунд намагався вдатися до рішучих дій, коронувавшись 28 липня 1420 р.; проте того ж року йо­го позиції в Чехії істотно підірвала поразка під Вишеградом.

Зі свого боку, Йогайла не поспішав із відповіддю гуситам. Зрештою, він заявив, що не противитиметься, якщо королем Чехії стане Витаутас; останній дав на це згоду [193, t.VI, №CMXLVIII, p.521]. 1 червня 1421 р. зібрався Час- лавський сейм, який за шість днів оголосив про позбавлення Зігмунда чеської корони [40, с.209]. 4 вересня того ж року сейм у Кутній «Горі запропонував ко­рону Витаутасові. В цій справі до литовського вел. князя було виряджене посо­льство, яке, втім, не дісталося Литви [40, с.246]. ^[953]

Всередині Польщі на той час існувала вельми потужна партія, що чинила спротив зближенню Йогайли та Витаутаса з “єретиками”. Її очолював королів­ський секретар Збігнєв Олєсницький, що, як щирий католик і польський патрі­от, виступав за союз із Зігмундом і послаблення тим самим позицій Ордену. Тим не менше в квітні 1422 р. Витаутас вирядив до Чехії свого двоюрідного племінника Жигімантаса Корибутовича з 5-тисячним військом; в якості наміс­ника Богемії і Моравії той оголосив війну Зігмундові. Повноваження Жигіман­таса були визнані Чаславським сеймом; 17 травня, після складення присяги, Корибутович урочисто вступив до Праги [1470, с.192]. Пізніше, в липні, він був визнаний і Яном Жижкою; втім, намісник Витаутаса більше схилявся до спів­праці з поміркованою частиною гуситів, т. зв. “чашниками”.

Тим часом, зокрема й з ініціативи Зігмунда, відбувається його зближення з Йогайлою і Витаутасом. Переговори зрештою призвели до підтвердження ЗО березня 1423 р. у Кежмароку Любовльської угоди [166, t.l, р.52-53, №ХІ1І; 185, s.300-303, №ХІІІ; 193, t.VI, №MLXXII, р.582]. Це стало поворотом у політиці правителів BKJl та Корони стосовно гуситів. У подальшій допомозі останнім було відмовлено; навпаки, в угоді містилися обіцянки сприяння Зігмундові. Тієї ж весни Витаутас відкликав Жигімантаса Корибутовича з Чехії.

Щоправда, остаточного розриву з чехами не відбулося. Так, литовський вел. князь обіцяв гуситам посередництво в справі їхнього примирення з Зігмун­дом. Ті, зі свого боку, запевняли, що не укладуть перемир’я без відома Витаута­са, а в травні 1424 р. просили Йогайлу знову надіслати до них Жигімантаса Ко­рибутовича. Щоб не наражатися на докори з боку Зігмунда й папи Мартіна V, Йогайла і Витаутас видали в червні едикт проти гуситського вчення в землях Литви та Польщі. Втім, і тоді, і згодом (у 1426 р.) папа вимагав від них більш дієвої боротьби проти гуситів [127, №Ѵ-ѴІІ1, с.6-10]. У 1428 р. Йогайла був змушений навіть оголосити війну гуситам, що, однак, було здебільшого декла­рацією.

Між тим колишній намісник Витаутаса в Чехії вирішив діяти на власний розсуд. 29 червня 1424 р. Жигімантас Корибутович прибув до Праги, де прого­лосив себе королем. У вересні було досягнуто порозуміння між ним та Жиж­кою, який невдовзі (11 жовтня) помер. Проте й після цього протистояння між Жигімантасом та радикальною течією гуситського руху, очолюваною Проко­пом, не зникло. Корибутович виступав за примирення з Римом, шукаючи посе­редництва в цій справі у Йогайли та Витаутаса. Ці його дії спровокували повс­тання низів населення; сам Жигімантас у квітні 1427 р. потрапив до полону, а 9 вересня був висланий з Чехії.

В східнослов’янській литуаністиці найбільшу увагу чеській політиці Ви­таутаса було приділено А.Барбашевим та (майже півстоліттям пізніше) А.Фло- ровським [317, с.143-178; 1684, т.І, с.279-314]. (Цей сюжет розглядався й бага­тьма польськими істориками, якими, однак, досліджувалися насамперед зноси­ни з гуситами власне Корони). Втім, Барбашев обмежився переважно викладом фактичного (хоча й багатого) матеріалу⁹³⁶; віддав данину він і традиційному тоді погляду, згідно з яким зацікавлення Витаутаса та Йогайли “гуситською справою” оголошувалося природним, з огляду на “слов’янський” характер про­блеми [317, с.144]. Дещо більше оціночних суджень та узагальнень знаходимо у Флоровського: останній, зокрема, слушно зазначив, що в центрі уваги правите­ля ВКЛ перебували його взаємини із Зігмундом, і саме цією обставиною пояс­нюється тодішній інтерес Витаутаса до Чехії [1684, т.І, с.294, 297]. Констатував цей історик і “рівніше”, в порівнянні з Витаутасом, ставлення до гуситів з боку Йогайли [1684, т.І, с.291].

Паралельно із зносинами з чехами та Зігмундом, Витаутасом було здійс­нене врегулювання (до кінця свого правління) стосунків з Орденом. Певною мі­рою цьому сприяло обрання гросмейстером (у березні 1422 р.) Пауля фон Pycc- дорфа - спритного політика, не схильного до війни. Щоправда, вже на самому початку його перебування на цій посаді (14 липня) Йогайла розпочав бойові дії проти Ордену, що тривали протягом двох місяців. 27 вересня поблизу оз. Me- льно було укладено мир ВКЛ та Польщі з рицарями. Умови угоди передбачали, зокрема, остаточну відмову Ордену від претензій на Жемайтію [166, t.IV, №ХС,

р.110-115; 191, bd.V, №MMDCXXXVII-MMDCXXXVIII, sp.877-892; 212, t.II, №1359, s.79-80; 193, t.VI, №MXLIII, p.572; 185, s.285-292, №ѴІІІ].

Після Мельненського договору 1422 р. уже не траплялося зіткнень між Кейстутовичем та Орденом. Навпаки, останній неодноразово діставав від Вита­утаса дипломатичну підтримку в суперечках із Польщею; литовський вел. князь охоче вдавався й до посередництва між ними. Як і звичайно, тогочасне збли­ження з рицарями було симптомом загострення взаємин Витаутаса з провідни­ками польської політики; безпосередньою причиною цього стала “коронаційна справа”, активно підтримувана Зігмундом⁹³⁷. За оцінкою А.Барбашева, протя­гом 1429-1430 рр. існував “свого роду дипломатичний союз проти Польщі” між Витаутасом, цісарем і Орденом [317, с.236]. Дійсно, литовський вел. князь пи­сав тоді Йогайлі, що в разі його війни проти Зігмунда не допомагатиме Польщі. Наприкінці ж 1429 р. у Вовковиську Витаутас отримав від цісарських послів орден Дракона; цей акт був символічним, оскільки власники згаданого ордену складали своєрідне братство, зобов’язуючись до обопільної допомоги.

Як відомо, далекосяжні наміри Кейстутовича так і не були реалізовані. Показово, що коронаційні плани Зігмундом було перенесено на наступника Ви­таутаса - Швітрігайлу (з ініціативи останнього) [193, t.VI, №MCDLXIV, р.953- 954; 191, bd.VIIl, №407, s.237-238]. Однак на надання цісарем реальної допомо­ги, як і раніше, не варто було сподіватися; в цьому плані набагато важливішим союзником для молодшого Ольгердовича були рицарі. Останні (насамперед лі- вонці) також добре розуміли значення для їхньої подальшої долі боротьби Шві- трігайли з Польщею. В листі від 23 січня 1431 р. лівонський магістр Циссе фон ^[954] Рутенберг радив гросмейстерові рішуче підтримати BKJl проти Корони [178, th.l, №1294, s.279; 212, t.Il, №1532, s.l 14-115; 191, bd.VIII, №398, s.232-233; 193, t.Xl, №1652, р.192]. Дійсно, 19 червня того ж року в Христмемелі (Скірскемуне) було укладено оборонно-наступальний союз Швітрігайли з Лівонським та Прусським орденами [113, №ССХХѴІІ1, с.188; 212, t.Il, №1545, s.l 18-119; 191, bd.VIII, №462, s.271-274]. 17 серпня рицарі оголосили війну Йогайлі. Наступно­го року (15 травня) Христмемельську угоду було підтверджено [113, №ССХХХ1а-Ь, с.189-192; 212, t.ll, №1603, s.133; 191, bd.VIII, №589, s.349-350].

Вельми симптоматичним є те, що після перевороту 1 вересня 1432 р. і приходу до влади у ВКЛ (з польською допомогою) Жигімантаса І останній на­магався “перехопити” у свого суперника союз із рицарями, попри те, що подіб­ні дії суперечили щойно укладеній ним (15 жовтня) Гродненській унії з Коро­ною^[955]. Те, що Руссдорф і особливо Рутенберг зустріли кроки Жигімантаса до порозуміння з недовірою, не відвернуло нового вел. князя від прагнення вста­новити з ними приязні взаємини, а також сприяти миру між Орденом та Поль­щею. Зі свого боку, гросмейстер, хоча й не відмовив Швітрігайлі після подій

1432 р. у своїй підтримці, але діяв здебільшого нерішуче, намагаючись прими­рити Ольгердовича з його ворогами [191, bd.VIII, №659, s.391]. (Зусилля в на­прямі порозуміння між Швітрігайлою та Жигімантасом здійснювалися пізніше й цісарем Зігмундом [191, bd.VIII, №906, s.542]).

З весни 1433 р. прусські рицарі розпочали війну проти Польщі, проте піс­ля перших успіхів наразилися на рішучу відсіч; до цього додалися й дії в Прус­сії гуситських загонів. Важке становище змусило Орден до укладення 13 грудня

1433 р. у Ленчиці перемир’я на 12 років з Польщею та Жигімантасом; було за­деклароване обопільне прагнення “вічного” миру. Угодою передбачалася також відмова від союзу зі Швітрігайлою [166, t.IV, №XCV1, р.119-123]. Однак у Лі­вонії (взагалі більше схильній до співпраці з ВКЛ) згадані умови викликали не­вдоволення, і 19 квітня 1434 р. новий тамтешній магістр Франке фон Керскорф оголосив про невизнання Ленчицького перемир’я.

Лівонські рицарі й надалі надавали допомогу Швітрігайлі, зокрема, у фа­тальній битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. Тоді разом із багатьма орден­ськими братами загинув і сам магістр Керскорф. Лише згадана катастрофа зму­сила Орден до укладення (31 грудня 1435 р.) “вічного” миру з ворогами Швітрі­гайли в Бжесці-Куявському. Як і в попередньому перемир’ї, тут особливо наго­лошувалося на зобов’язанні не надавати надалі допомоги проти Польщі як Оль- гердовичу, так і будь-якому іншому литовському вел. князеві [166, t.IV, №XCVII, р.123-134; 178, th.l, №1395, s.298-299; 212, t.Il, №1724, s. 165-166; 223, t.l, s.51-63; 193, t.XII, №238, р.348; 191, bd.VIII, №1026, s.636]. (Щоправда, в Лі­вонії цей договір було ратифіковано лише на початку 1437 р., та й те з огляду на її тогочасну залежність від Жигімантаса, в руках якого знаходилися бранці, захоплені під Вількомиром).

А.Левицький слушно звернув увагу на те, що польські правлячі кола в 1435 р., як і після Грюнвальдської битви, були зацікавлені в максимально пов­ному знищенні військово-політичної потуги Ордену; проте Жигімантас (подіб­но до свого старшого брата і з тих самих мотивів).не бажав цього [1994, s.238, 258-259]. Повну згоду з подібною візією подій висловили М.Грушевський та Б.Барвінський [578, τ.IV, с.219, 228; 324, с.68].

Одразу по здобутті перемоги, вирішальної для перебігу громадянської війни у ВКЛ, Жигімантас намагався поставити під свій вплив Лівонію. Для цьо­го, як зазначав Барвінський [324, с.83-85], вел. князь прагнув використати тра­диційно ворожі взаємини рицарів із архієпископом ризьким. Певну допомогу в цьому напрямі міг надати Базельський собор, який ще 29 березня 1435 р. віддав архіепископство під опіку Жигімантаса [191, bd.VΠI, №913, s.546]. Сприятливу ситуацію для Кейстутовича створювала й внутрішня боротьба, спричинена сме­ртю (наприкінці 1437 р.) лівонського магістра Генріха фон Бокенфорде. Вона точилася між “вестфальською” та “рейнською” партіями; репрезентантом пер­шої був покійний, другу підтримував гросмейстер Руссдорф [324, с.95-96]. До початку 1439 р. між останнім та Жигімантасом зберігалися дружні взаємини; згодом правитель ВКЛ виступив на підтримку ставленика “вестфальців” і про­тивника Руссдорфа - Гайденрайха Фінке фон Оверберга, з яким 5 лютого 1439 р. у Тракаї уклав союз [191, bd.IX, №416, s.289]. За його умовами, до надання допомоги зобов’язувався лише Жигімантас; однак, на думку Барвінського, те саме мав обіцяти і його союзник, оскільки мотивом дій вел. князя був пошук опертя проти Корони [324, с.99]. Надана підтримка допомогла фон Овербергові стати лівонським магістром. Проте невдовзі, за спостереженням Барвінського, в політиці Жигімантаса з’являються якісь “вагання”. За здогадом українського іс­торика, це пояснюється бажанням вел. князя мати союзні стосунки і з гросмейс­тером [324, с.100-101]. Дане припущення цілком правдоподібне, з огляду на те, що Кейстутович дійсно прагнув використати проти Польщі прусських рицарів (останні, однак, уникали розриву Бжесць-Куявського миру).

Серед загальних оцінок у східнослов’янській литуаністиці взаємин ВКЛ з Орденом протягом 1430-х рр. варте згадки твердження І.Шараневича про пере­бування Швітріґайли під значним впливом орденської політики [1760, с.369]. Видається, однак, що ця точка зору обумовлена впливом на Шараневича поль­ської історіографічної традиції, якій притаманне пояснення дій литовсько-русь­ких правителів “інтригами” з боку Ордену, Зіґмунда та інших сусідів⁹^⁹. На ду­мку ж П.Клименка, в 30-і рр. XV ст. відроджується, нарешті, “належне розу­міння Орденом литовської державної справи, однаково корисне як для Ордену, так і для Литви”, яке існувало ще за доби Міндаугаса [869, с.17].

Антипольські контакти Жигімантаса не обмежувалися Лівонією та Прус­сією. Поштовхом до активних дій стала смерть (9 грудня 1437 р.) Зігмунда І

⁹⁵⁹ Найяскравіше, як побачимо нижче, це виявилося в трактуванні справи коронації Витаутаса А.Прохаскою. Йому ж, до речі, належить визначення Жигімантаса як “знаряддя” проти Польщі в руках Лівонії [2068, s.253]; видається, однак, що в даному випадку розподіл ролей був швидше зворотнім.

Люксембурга. Наступником цісаря, а отже, римським, угорським і чеським ко­ролем став його зять, австрійський герцог Альбрехт V Габсбург^[956]. Проте ті че­хи, що не підтримували кандидатуру Альбрехта, звернулися до польського ко­роля Владислава III із запрошенням дати на чеський трон його молодшого бра­та Казімераса. Ці плани певний час всерйоз розглядалися польськими достой­никами; цікаво, що в травні 1438 р. прийняти чеську пропозицію порадив і Жи- гімантас. Дуже правдоподібним видається здогад А.Левицького, підтриманий А.Прохаскою та Б.Барвінським, згідно з яким вел. князь тим самим бажав спри­яти зіткненню Альбрехта з Польщею [1995, s.299; 2107, s.451, 455-457; 324,

с.87-89]. В будь-якому разі згадана загроза претензіям Альбрехта сприяла на­в’язуванню (з 1438 р.) контактів між ним та Жиґімантасом.

Ініціатива, спрямована на укладення антипольського союзу названих двох правителів, мала належати Кейстутовичу. З цим погоджувалися, зокрема, А.Ле- вицький, А.Прохаска, Б.Барвінський, Л.Колянковський [1995, s.300; 2107, s.450; 324, с.89; 1952, s.215, 217-218; 1958, s.8l; 701, с.25-26]. Думки, однак, розходи­лися стосовно того, чи дійшло до оформлення цього альянсу. Спочатку Леви- цький вважав, що згаданий союз існував фактично (а можливо, й формально) [193, LXII, p.XLIΠ; 2003, s.416]. Згодом він відмовився від такого погляду [1995, s.302-303, 308], який натомість продовжували обстоювати Прохаска та Барвінський [2107, s.456-457; 324, с.90-91, 93, 101]. Масштабні плани створення анти польської коаліції, плекані Жиґімантасом, зазнали, однак, краху внаслідок смерті Альбрехта Il (27 жовтня 1439 р.).

Взаємини ВКЛ із рицарями в наступні 60 років викликали вельми незнач­не зацікавлення в історіографії. Якісь масштабні зіткнення протягом даної доби відсутні; контакти обмежувалися переважно вирішенням порубіжних супере­чок. (Хіба що під час війни Польщі з Пруссією 1454-1466 рр., яка співпала з привалим загостренням литовсько-польських взаємин, мали місце певні кроки Панів-ради, спрямовані на зближення з Орденом. Втім, практичного втілення ця активність не отримала). Наприкінці ж XV ст. посилення московської експа­нсії змусило Литовсько-Руську державу до більш енергійного пошуку союзни­ків. Наприклад, у 1498 р. литовська дипломатія зондувала грунт в Любеку щодо перспектив укладення з Ганзою антимосковського союзу, проте дістала відмо­ву. Одразу ж після податку війни з Іваном III, у травні-червні 1500 р., Алексан- драс запропонував союзну угоду лівонському магістрові Вальтеру фон Плетте- нбергу (1494-1535). У січні 1501 р. на цю пропозицію дав принципову згоду ландтаг у Вольмарі (хоча вона й суперечила лівонсько-московському пере­мир’ю 1493,p.).

Запропонований 3 березня литовський проект угоди передбачав встанов­лення оборонно-наступального союзу між ВКЛ і Лівонією на 10 років. Цей до­кумент було ратифіковано 15 травня у Вільнюсі і 21 червня у Вендені [219, №СХХШ, р.315-318; 44, т.И, с.298]. Вже в серпні лівонські війська розпочали бойові дії проти московських сил. Втім, як відомо, в цілому війна була неуспі­шною для союзників; більше того, при укладенні перемир’я з Московською державою влітку 1503 р. Плеттенберг змушений був відмовитися від угоди з BKJl. Щоправда, вже наприкінці 1505 р., одразу по смерті тестя, Александрас пропонував магістрові відновити союз [4, т.І, №220, c∙.367]^[957]. Реакція Плеттен- берга на цю ініціативу невідома; проте 25 березня 1509 р. перемир’я Лівонії з Москвою було продовжене на 14 років, містячи при цьому застереження проти союзу з Литвою. 1 вересня 1521 р. лівонсько-московські мирні взаємини діста­ли пролонгації ще на 10 років під тією ж умовою [126, ч.Ѵ, №57, с.40-47, №95, с.88].

В першу чергу антипольське спрямування мала боротьба з Жигімантасом Il сина його сестри Альбрехта, маркграфа бранденбурзького і магістра Пруссії. Проте ці дії, безумовно, шкодили й інтересам ВКЛ. Наприклад, у 1512 р., коли розпочалася литовсько-московська війна, Альбрехт також готувався до зброй­ного зіткнення з Жигімантасом, не бажаючи визнавати його зверхність (у якості польського короля). Розуміючи вигідність даної ситуації для себе, до рішучі­ших дій бунтівного васала заохочував Василь ПІ; у березні 1517 р. постав союз між ним та Альбрехтом [126, ч.Ѵ, №75, с.73-74, №82, с.77-78]. Тривали й спря­мовані проти Ягеллонів зносини між Москвою та Імперією, започатковані ще за Івана III. Так, у лютому 1514 р. було укладено союзну угоду, до тексту якої, як і чверть століття тому, московський уряд долучив декларацію про намір “повер­нути” собі Київ [126, ч.Ѵ, №66, с.63, №67, с.67]. Цісар Максиміліан, однак, не затвердив цього договору; в подальшому він (через свого представника З.Гер- берштайна) докладав зусиль для примирення між ВКЛ та Московською держа­вою^[958].

У 1554 р. відбулася пролонгація перемир’я між Лівонським орденом та Москвою на 15 років; подібно до попередніх, вона містила зобов’язання першо­го не укладати союзу з ВКЛ. Однак незабаром цю умову було вимушено пору­шено. Першопричиною став конфлікт архієпископа ризького Вільгельма (небо­жа Жигімантаса-Ayrycraca) та його коад’ютора Христофора з Орденом, очолю­ваним магістром Фюрстенбергом, що призвело до їхнього полону. Наслідком стало оголошення Ордену війни з боку ВКЛ; влітку 1557 р. велике литовське^[959] військо здійснило демонстрацію на кордоні з Лівонією. Остання була змушена задля примирення укласти 14 вересня в Пасвалісі угоду про оборонно-насту­пальний союз із Литвою, спрямований проти Московської держави [166, t.V, №CXXVI, p.210-215]; це, природно, було порушенням договору Ордену з Іва­ном IV і дало останньому бажаний привід до війни. Н.Полєвой хибно гадав, що угоду в Пасвалісі було укладено з Польщею; ту саму помилку він повторював і при висвітленні подальших литовсько-лівонських стосунків [1417, τ.VI, c.4l І]^[960]. На думку М.Костомарова, в даному випадку ВКЛ і Корона діяли ра­зом [912, с.564]. (Взагалі*, викладаючи події початкового етапу Лівонської вій­ни, український історик часто плутав Литву з Польщею, хоча сам наголошував на їхній тодішній окремішності [912, passim]).

Війна з Москвою (від січня 1558 р.) поставила Орден на межу катастро­фи. В цих умовах “литовська” партія в Лівонії, очолювана новим магістром Ґот- гардом Кетлером, наполягла на тіснішому союзі з ВКЛ. ЗІ серпня 1559 р. на сеймі у Вільнюсі було укладено угоду, якою встановлювався литовський проте­кторат над Лівонією. Передбачався, зокрема, й захист останньої від ворожих дій з московського боку [177, t.I, №СХХХѴПІ, р. 174-177; 43, с.32]. Слідом за Орденом (15 вересня) до договору приєднався й архієпископ ризький [166, t.V, №СХХХ, р.223-225]; затвердження союзу відбулося 14 лютого 1560 р. у Ризі [166, t.V, №СХХХ1И, р.228-231]. В листопаді 1559 р., відповідно до умов угоди, війська ВКЛ зайняли низку лівонських замків. Видавець даного договору М.До- гель припустився помилки, твердячи, нібито його було укладено Польщею [166, t.V, p.223, 228]^[961]∖ Ту саму похибку повторювано й пізніше (наприклад, С.Соло- вйовим, К.Бестужевим-Рюміним, Є.Чешихіним, В.Пічетою, М.Покровським) [1573, с.260; 1567, с.ЗОЗ; 385, т.П, вьш.І, с.239, 246-247; 1737, с.29-35, 38; 1376, с.84; 1416, т.П, с.108]^[962].

Втім, і в подальшому боротьба союзників з московськими військами була не надто вдалою. В цих умовах влітку 1561 р. один із провідників литовської політики, воєвода вільнюський і канцлер Микалоюс Радвіла Чорний розпочав у Ризі переговори стосовно приєднання Лівонії до ВКЛ [27, с.406-408; 44, т.Ш, с. 136]. (За припущенням М.Любавського, це здійснювалося за ініціативою ли­товсько-руських магнатів, а не Жигімантаса-Аугустаса [1135, с.616-617]). 28 ли­стопада 1561 р. на сейм до Вільнюса прибули магістр, архієпископ, депутати від рицарства і міст. Там були складені т. зв. “Pacta subiectionis”, якими встановлю­валися умови підпорядкування Лівонії. Її репрезентанти бажали спільної зверх­ності над країною як ВКЛ, так і Корони; оскільки в даному питанні згоди між тими не існувало, поки що було визнано персональний сюзеренітет Жигіманта- са-Аугустаса. Перед цим останній Яґеллон підтвердив лівонські права й воль­ность Магістр та архієпископ підписали “Pacta subiectionis” у Ризі відповідно в лютому і березні 1562 р.і при цьому Кетлер став герцогом курляндським і зем- гальським. визнавши себе васалом правителя Литви й Польщі [166, t.V, №СХХХѴІП, р.238-243; 177, t.l, №CXLJI-CXLHI, р.184-198; 27, с.410-432; 43,

с. ЗЗ; 44, т.П, с.399].

Вже М.Щербатов вірно зазначив, що дана угода підпорядкувала Лівонію одночасно і Литві, й Короні [1797, т.Ѵ, ч.П, с.71-72], хоча сам плутав їх у інших випадках [1797, т.Ѵ, ч.П. с.7О]. Проте час від часу й надалі траплялися твер­дження (можливо, запозичені з лівонських джерел [43, с.ЗЗ]), нібито має йтися лише про Польщу; так вважав, наприклад, Н.Бантиш-Каменський, згодом - А.Барбашев, Н.Рожков [313, с.1; 317, с.74; 1466, с.65]^[963]. Н.Карамзіним та ще деякими дослідниками називалися то ВКЛ, то Корона; особливо цікавим є ви­падок подібної “плутанини” в праці Н.Устрялова [819, τ.VIII, с.188-189, 191,

т. ІХ, с.19-20; 1668, ч.П, с.73, 97; 346, с.53-54; 782, т.Ш, с.239].

Брак польської допомоги у війні змусив стани сейму ВКЛ діяти рішучіше. 2 серпня 1566 р. адміністратором Лівонії було призначено Яна Єронімовича Ходкевича, який успішно виконав доручену йому місію. Того ж року на Берес­тейському сеймі (26 грудня) було затверджене приєднання Лівонії до ВКЛ [166, t.V, №CLV, р.273-278]. Оцінюючи тодішню лівонську політику Литовсько-Ру­ської держави, А.Прєсняков слушно констатував, що зазвичай сейми в’яло й неохоче діяли у випадках, коли йшлося про боротьбу з Москвою або татарами, але виявили “несподівану енергію” в лівонському питанні, оскільки ним зачіпа­лися торгівельні інтереси шляхти [1429, Т.П, вып.1, с.217-218].

Вищевикладене переконує в тому, що загалом стосунки ВКЛ із рицарсь­кими орденами в Прибалтиці, а також папською курією та Імперією не перебу­вали в центрі зацікавлення східнослов’янської литуаністики. Справа здебільшо­го обмежувалася формуванням репрезентативної джерельної бази і з’ясуванням “зовнішнього” боку цих зносин; проте навіть у цій сфері пріоритет явно нале­жав німецькій та польській історіографіям. Лише окремі сюжети з названого кола проблем привернули до себе істотну дослідницьку увагу. Йдеться перева­жно про ті з них, які пов’язані з хрещенням і коронацією Міндаугаса, автентич­ністю його надань Ордену, наміром прийняття християнства Ґедімінасом та Грюнвальдською битвою 1410 р. При цьому слід зазначити, що (насамперед в останньому випадку) спостерігається певний вплив на концепції східнослов’ян­ських дослідників з боку польської литуаністики. Навряд чи можна казати й про якусь помітну еволюцію в поглядах з тієї чи іншої проблеми (окрім хіба що датування хрещення й коронації Міндаугаса).